ХВОРОБИ СТРАВОХОДУ

Класифікація хвороб стравоходу:

I. Органічні захворювання: 1) дивертикули; 2) ахалазія кардії; 3) грижа стравохідного розтвору діафрагми; 4) езофагіти; 5) алергічні ураження стра­воходу; 6) пухлини стравоходу;

7) захворювання стравоходу, які зустрічаються рідко.

II. Функціональні захворювання стравоходу: 1) ахалазія персне-глотково­го м'яза; 2) ідіопатичний дифузний езофагоспазм; 3) дискінезії стравоходу; 4) недостатність нижнього стравохідного сфінктера.

Найчастіше зустрічаються дивертикули стравоходу, грижа стравохідного розтвору діафрагми та езофагіти.

Дивертикули стравоходу — це випинання стінки органа, який можна розглядати як протиприродну кишеню стравохо­ду. Найчастіше розвиваються дивертикули грудної частини стравоходу (в 96 % випадків).

Розрізняють такі види дивертикулів: 1) глотково-стравохід­ні (ценкерівські); 2) біфуркаційні; 3) епіфренальні (наддіаф- рагмові); 4) абдомінальні (піддіафрагмові).

За походженням виділяють природжені та набуті дивертику­ли стравоходу, за будовою — справжні, які зберігають структуру органа, і несправжні, які не мають м'язового шару. Дивертику­ли розподіляють також на пульсійні та тракційні. Несправжні дивертикули по суті є грижею стравоходу, що свідчить про їх набутий характер. Справжні дивертикули, як правило, природ­жені. Вони мають вигляд кістозного подвоєння стравоходу. Псевдодивертикули — це грубе випинання всіх стінок стравохо­ду, зумовлене періезофагеальними запальними або пухлинними процесами.

Псевдодивертикулами називають порожнини утворів (кіст, пухлин, абсцесів), які спорожнюються в стравохід.

Глотково-стравохідні (ценкерівські дивертикули) відносять до рідких дивертикулів стравоходу. Дивертикул Ценкера розви­вається у віці 40—60 років, у чоловіків — у 2—3 рази частіше, ніж у жінок. Ценкерівські дивертикули розташовані на задній

стінці глотки і стравоходу.

Клініка та діагностика. Клінічна картина залежить від розмірів дивертикула. Часто під час рентгенологічного дослідження виявляють невеликий (до 1—2 см) дивертикул розтвору стравоходу, який зазвичай має безсимптомний перебіг. По суті це стадія функціональних змін (переддивер- тикул).

Розрізняють три стадії захворювання. У І стадії глотково- стравохідні дивертикули проявляються відчуттям сухості в горлі або надмірною салівацією, какосмією, утрудненим ков­танням (хворий мусить запивати їжу).

У II стадії захворювання спостерігається застій слизу, їжі та повітря в тілі дивертикула, при цьому загальний стан хворого залишається задовільним. Під час огляду хворого привертає до себе увагу стовщення шиї та м'яке її випинання, яке змен­шується під час пальпації і збільшується під час їди. Під час перкусії в центрі стовщення після вживання рідкої їжі вини­кає шум плеску, а при натискуванні збоку — бурчання.

Третя стадія — стадія декомпенсації — характеризується по­силенням описаних вище симптомів, зменшенням маси тіла, погіршенням загального стану хворого. Хронічний дивертикул може призводити до розвитку перидивертикуліту та численних ускладнень — асфіксії, пневмонії, абсцесу, венозного застою, кровотечі, перфорації, медіастиніту, злоякісного переродження.

Основним методом діагностики є поліпозиційне рентгено­логічне дослідження. Воно дозволяє визначити розміри і фор­му тіла дивертикула, довжину, ширину і кут загину шийки, та виявити явища дивертикуліту, стан суміжних органів, на­явність ускладнень і супутніх захворювань.

Лікування. Консервативне лікування дивертикула поля­гає в призначенні щадної раціональної дієти, багаторазового харчування (4—5 разів на добу). Під час сну голова хворого повинна бути припіднятою. Не можна їсти лежачи. До їди ба­жано вжити 1—2 чайні ложки рослинної олії, після їди треба прополоскати ротову порожнину водою.

Біфуркаційні дивертикули. Розрізняють епібронхіальні, па- рабронхіальні та верхньогрудні біфуркаційні дивертикули. Дивертикули цієї локалізації складають 70—80 % від числа всіх дивертикулів стравоходу. Вони виникають у віці 40— 60 років, у жінок частіше, ніж у чоловіків (співвідношення 3:2).

Біфуркаційні дивертикули бувають пульсійними, проте частіше зустрічаються тракційні або змішані. їх походження остаточно не з'ясовано. Одні дослідники вважають, що пара- бронхіальні дивертикули стравоходу є природженими непо­вними бронхоезофагеальними норицями. Інші автори дотри­муються думки, що біфуркаційні дивертикули мають набутий характер і розвиваються внаслідок параезофагеального за­пального процесу.

Дивертикули розміром до 2 см, як правило, не супровод­жуються клінічними проявами. Дивертикули з вузьким вхо­дом або діаметром понад 2 см за наявності дивертикуліту про­являються періодичним болем за грудниною в надчеревній ділянці, що подібний до такого при стенокардії.

Лікування. Консервативне лікування спрямоване на ос­лаблення симптомів дивертикуліту та езофагіту. Симптома­тичне лікування включає дієту, оптимальне положення тіла під час їди і сну, застосування адаптогенів.

Проводять місцеве лікування — постуральний дренаж і про­мивання стравоходу і дивертикула теплою мінеральною водою, інколи сумішшю перекису водню та ментолу. Показано також застосування алюмінієво-магнієвих антацидів з пінотворними додатками. У II і III стадії захворювання проводять хірургічне лікування — ушивання або видалення (дивертикулектомія) ди­вертикула стравоходу.

Епіфренальні дивертикули (наддіафрагмові, нижньогрудні). Найчастіше виникають пульсійні дивертикули наддіафраг- мового сегмента стравоходу, значно рідше — ретроперикарді- ального.

Пульсійні епіфренальні дивертикули стравоходу утворю­ються при розтягненні природжених «слабких місць» над діафрагмою внаслідок підвищення внутрішньостравохідного тиску.

Майже половину епіфренальних дивертикулів виявляють випадково під час рентгенологічного дослідження. Звичай­но це дивертикули розміром до 2—3 см. Клінічні прояви ве­ликих дивертикулів зумовлені подразненням блукаючого нерва та здавлюванням передньої стінки стравоходу. У хво­рого спостерігаються дисфагія, біль за грудниною, зригуван­ня, какосмія, нудота. Спазм стінок стравоходу чи кардіо­спазм спричинюють біль після їди, регургітацію їжі, а інколи і стравохідне блювання. У міру збільшення розмірів епіфре­нальних дивертикулів стравоходу з'являються серцебиття і біль у ділянці серця без змін на ЕКГ (псевдостенокардія Фурньє), симптом булькаючого шлунка за грудниною, гни­лісний запах з роту та ін.

Основний метод виявлення епіфренальних дивертикулів — поліпозиційне контрастне рентгенологічне дослідження. Зви­чайно рентгенологи досить точно виявляють типічну лока­лізацію, форму і розміри тіла дивертикула, а інколи і шийки, шаруватість його вмісту, явища застою, деформацію контурів (ознаки дивертикуліту), зміну рельєфу слизової оболонки ди­вертикула і стравоходу, що свідчить про наявність езофагіту, функціональних та органічних захворювань. Під час прове­дення диференціальної діагностики слід виключити хіатальну грижу, виразку стравоходу, деформацію при ахалазії, пухлину, подвоєння стравоходу, нагноєння медіастинальної кісти та ін. При зіставленні рентгенологічних та клінічних даних, як пра­вило, встановлюють правильний діагноз. Ендоскопія при ди­вертикулі стравоходу можлива. Випадки перфорації пов'язані з відсутністю візуального контролю. Гігантський дивертикул без шийки можна прийняти за просвіт стравоходу, а за наяв­ності вузької шийки огляд тіла дивертикула утруднений. У та­ких випадках проводять ендоскопічне дослідження.

Дивертикуліт, а пізніше й езофагіт, може призвести до роз­витку бронхіальної пневмонії, абсцесу легень, плевриту, кро­вотечі, асфіксії, порушень серцевої діяльності, перфорації, медіастиніту, поліпів чи раку.

Лікування. Консервативне лікування епіфренального дивертикула стравоходу не відрізняється від такого при ди­вертикулах іншої локалізації. За його неефективності, а також за наявності великого дивертикула, дивертикуліта й езофагіту, прогресуючих симптомів захворювання та його ускладнень показано хірургічне лікування — дивертикулектомія та плас­тика дефекту м'язової оболонки.

Ахалазія кардії (кардіоспазм) — спазм сфінктерів стравохо­ду. Останні не розслабляються під час ковтання. За відсут­ності фізіологічного рефлексу розкриття кардії порушуються тонус і рухова активність стравоходу, що призводить до за­тримки в ньому їжі.

Це захворювання виникає, як правило, у віці 20—50 років, частіше в жінок. Воно завжди супроводжується дискінезією стравоходу.

Етіологія та патогенез ахалазії кардії остаточно не з'ясовані. Деякі вчені розглядають мегаезофагус як наслідок аномалії іннервації (диспропорція росту й іннервації кардії) у період опускання шлунка в черевну порожнину.

Існує теорія есенційного кардіоспазму. Його розвиток, згід­но з цією теорією, зумовлюють ослаблення чи випадання функції блукаючого нерва і переважання симпатичної іннер­вації кардії, дисфункція інтрамурального нервового сплетення стравоходу та порушення нервово-м’язової передачі. Нині біль­шість авторів не визнають порушення кіркової чи підкіркової нейродинаміки основною причиною захворювання.

Виникненню ахалазії кардії сприяють стресові ситуації і деякі вірусні інфекції.

Враховуючи поступову трансформацію морфологічних змін стравоходу, Б. В. Петровський (1962) запропонував клініко- анатомічну класифікацію ах,алазії кардії:

I (рання) стадія — функціональний тимчасовий спазм кардії без розши­рення стравоходу;

II стадія — постійне розширення стравоходу (до 3 см) і посилення мо­торики його стінок;

III стадія — рубцеві зміни кардії (стеноз), виражене постійне розширен­ня стравоходу (до 5 см), розлади тонусу і перистальтики;

IV стадія — розвиток ускладнень (органічні ураження дистального відділу стравоходу, езофагіт і періезофагіт).

V IV стадії дистальні сегменти стравоходу звужені, стра­вохід розширений більш ніж на 4 см, інколи до 15—18 см. Його місткість може досягати 2—3 л замість 50—100 мл у нормі. Стравохід подовжується і деформується. У всіх випад­ках спостерігається виражений езофагіт. Під час мікроско­пічного дослідження виявляють атрофію та дистрофію м'язів сфінктера кардії, склероз інтрадіафрагмового й інтраабдоміналь- ного сегментів стравоходу, порушення трофіки й іннервації аж до агангліозу.

Клініка ахалазії кардії характеризується тріадою симпто­мів — дисфагією, регургітацією їжі і болем. Першим і основ­ним симптомом захворювання є дисфагія. Вона з'являється в 1/3 хворих раптово, а у 2/3 хворих — поступово. Гострий поча­ток дисфагії часто пов'язаний з тривалим емоційним стресом.

Характерний симптом ахалазії — регургітація їжі. Вона мо­же з'являтись епізодично під час їди разом з дисфагією чи відразу після їди (інколи через 2—3 год) у вигляді зригування повним ротом. Нерідко регургітація їжі виникає при нахилі тулуба, надмірному фізичному навантаженні, а також у гори­зонтальному положенні.

Нічна регургітація їжі в порожнину рота та затікання її в дихальні шляхи супроводжуються кашлем і блюванням.

Хворі намагаються полегшити свої страждання. Вони штуч­но викликають аерофагію, здавлюють надчеревну ділянку і грудну клітку.

Третій за частотою симптом — біль, що локалізується за грудниною. Виникнення болю під час ковтання називають одинофагією, а після приймання їжі — езофагодинією. Інко­ли біль спричинює езофагіт.

У стадії декомпенсації біль майже повністю зникає, і на перший план виступає дисфагія чи регургітація їжі. Хворі худ­нуть. Розвивається слабість, втрачається працездатність.

Основним методом діагностики ахалазії кардії є рентгено­логічне дослідження (оглядове, контрастне та функціональне).

Лікування. Насамперед слід забезпечити хворому пов­ний спокій. Призначають дієтичне харчування (стіл № 4). Ре­комендуються адаптогени: настойка елеутерококу, заманіхи, золотого кореня, кореня женьшеню.

За наявності гіпертензивного синдрому застосовують анти- спастичні препарати (но-шпа, бускопан), антагоністи кальціє­вих каналів (верапаміл, ніфедипін). Призначають місцеві ане­стетики (новокаїн, анестезин), нітропрепарати (нітрогліцерин, ериніт). При гіпотонії стравоходу після проведення кардіоди- латації застосовують прокінетики (церукал, реглан, мотиліум, цисаприд, координакс). Важливе значення має лікування езо- фагіту.

Одним із методів лікування кардіоспазму є дилатація кардії шляхом її безкровного розширення або розриву циркулярних м'язів дилятаторами або пневмобалонами. Таке лікування по­казане за неефективності консервативної терапії. Хірургічний метод застосовують у 15—20 % хворих, переважно в IV стадії захворювання.

Грижа стравохідного розтвору діафрагми. У дітей майже завжди буває природжена грижа, а в дорослих — набута. У пацієнтів віком понад 50 років можуть виникати інволюційні грижі.

При набутих грижах атрофія тканин збільшує рихлість клітковини, спостерігається зниження еластичності фіксу- вальних зв'язок, ослаблюється тонус м’язів діафрагми та стра­воходу. Ніжки діафрагми викривляються і надриваються, що призводить до неповного закриття стравохідного розтвору. Патологічні зміни в стравоході супроводжуються, як правило, подразненням блукаючого нерва, внаслідок чого виникають функціональні розлади — дискінезії та спастична контрактура стравоходу.

Грижа нерідко призводить до важкого пептичного езо- фагіту, а останній сприяє збільшенню грижі.

У процесі формування грижі стравохідний розтвір най­частіше пролабують черевна частина стравоходу і кардіальна частина шлунка. Вигин над діафрагмою визначають як осьо­ву, аксіальну чи ковзну грижу.

Класифікація. Розрізняють набуті та природжені, справжні та несправжні, фіксовані та ковзні, ускладнені та неускладнені грижі. Залежно від розмірів евентрації шлунка в грудну порожнину розрізняють 3 ступеня аксіальної грижі. При грижі стравохідного розтвору діафрагми І ступеня над діафрагмою знаходиться черевна частина стравоходу, кардіальна його частина розміщена на рівні діафрагми, а шлу­нок підтягнений під діафрагму. При грижі II ступеня кардія розміщена над діафрагмою, а в стравохідному розтворі видно складки слизової оболонки шлунка. При грижі III ступеня ра­зом із черевною частиною стравоходу і кардією в грудну по­рожнину потрапляє частина шлунка (тіло, антральний відділ).

Грижі стравохідного розтвору діафрагми часто зустрічають­ся в жінок, що пов'язують з вагітністю та пологами, вживан­ням контрацептивних препаратів, гормональними впливами на м'язовий апарат, схильністю до повноти і порушеннями обміну речовин. Проте більш важливим є віковий фактор, оскільки 4 з 5 хворих із грижею стравохідного розтвору діаф­рагми віком понад 40 років.

Специфічних проявів грижі стравохідного розтвору діаф­рагми немає, клініка цього хронічного захворювання полі­морфна. На практиці це часто зумовлює діагностичні помил­ки. Грижу приймають за інфаркт міокарда, стенокардію, анемію, хронічний холецистит, панкреатит, коліт та ін.

Клініка грижі стравохідного розтвору діафрагми зумов­лена поступовим ослабленням функції сфінктерів кардії, по­явою шлунково-кишкового рефлюксу і пептичного езофагіту. Найчастіше у хворих з'являється біль. Причину його виникнен­ня остаточно не з'ясовано. Вважають, що появі болю сприяє ре- флюкс-езофагіт.

Інтенсивність болю різна. Больовий синдром може бути епізодичним або постійним. Він виникає після їди, у горизон­тальному положенні тіла, при фізичному навантаженні, пе­реїданні, надмірному кашлю, метеоризмі.

Нерідко грижа поєднується з виразковою хворобою, холе­циститом, колітом та іншими захворюваннями. Рідше у хво­рих спостерігаються печія, зригування їжі — симптоми недо­статності кардії та рефлюкс-езофагіту.

Частим симптомом є дисфагія. Утруднення під час прий­мання їжі пояснюються запаленням, набряком, наявністю ерозій слизової оболонки, дискінезією, рідше — транзитор- ним защемленням грижі. Дисфагія, нудота, блювання, гикав­ка, анорексія, сухість чи гіркий присмак у роті, спрага — це прояви диспептичного синдрому, що характерний для грижі стравохідного розтвору діафрагми.Інколи спостерігається псевдокоронарний синдром. Його виникнення зумовлене ре- флюкс-езофагітом і гіперкінезією.

Виділяють самостійний бронхостравохідний синдром. Це рідка форма грижі стравохідного розтвору діафрагми, що спричинює бронхіт, бронхіальну астму, пневмонію, плеврит. У хворих уночі після пізньої вечері виникають напади кашлю, біль за грудниною, зригування, відхаркування, утруднене ди­хання.

Таким чином, будь-який клінічний симптом грижі страво­хідного розтвору діафрагми пов'язаний з недостатністю кар- дії, шлунково-кишковим рефлюксом та езофагітом.

Одним з найважчих ускладнень гриж є пептична виразка стравоходу. Виразки стравоходу виникають унаслідок ерозив­ного чи некротичного рефлюкс-езофагіту. Важким усклад­ненням є защемлення грижі. Особливу загрозу становлять па- раезофагеальні грижі.

Лікування. Медикаментозна терапія включає призначен­ня таких основних груп фармакологічних препаратів в індивіду­ально підібраних дозах: 1) антацидів (вікалін, альмагель);

2) в'яжучих і обволікальних засобів (препарати вісмуту, відвар насіння льону); 3) спазмолітиків (метеоспазміл); 4) холіноліти- ків (платифілін, метацин); 5) анальгетиків (новалгін, анесте­зин); 6) нейролептиків і седативних препаратів; 7) антигіста- мінних засобів; 8) проносних засобів. Рекомендується бальнео- лікування.

Хірургічне лікування грижі стравохідного розтвору діаф­рагми проводять за такими показаннями: ускладнений реф- люкс-езофагіт (кровотеча, виразки, стриктури), гігантські грижі з анемічним, геморагічним чи компресійним синдрома­ми; параезофагеальні грижі (небезпека защемлення). Найбільший клінічний ефект дає фундоплікація.

Езофагіт — запалення слизової оболонки стравоходу. Виділяють такі види езофагіту:

1) первинні (бувають рідко) та вторинні;

2) гострі, підгострі та хронічні;

3) септичні та асептичні;

4) ендогенні та екзогенні; >

5) механічні, хімічні, медикаментозні, алергічні та проме­неві;

6) катаральні, ерозивні, виразкові, флегмонозні, некро­тичні, рубцеві, мембранозні та атрофічні.

Гострий езофагіт спостерігається при гострих інфекційних захворюваннях, опіках, отруєннях, алергії, травмах стравохо­ду. Розрізняють 4 ендоскопічні стадії гострого езофагіту: І — набряк і гіперемія; II — поява одиничних ерозій; III — вира­жений набряк і вогнища кровоточивих ерозій; IV — вся сли­зова оболонка кровоточить.

Гострий езофагіт проходить, як правило, за кілька днів. Якщо клінічні симптоми спостерігаються понад 3 міс, то діаг­ностують підгострий езофагіт, понад 6 міс — хронічний.

Катаральний езофагіт виникає при вживанні холодної чи гарячої їжі, а також унаслідок травм стравоходу, опіків. У хво­рих з'являється біль уздовж стравоходу під час їди.

Лікування — симптоматичне. Призначають дієту, рослинну олію (обліпихи, шипшини), спазмолітики.

Ерозивний езофагіт може виникати при грипі, сепсисі, хімічних опіках, травмах, алергії. Виникають біль, відрижка з домішками крові, блювання, порушується загальний стан хворих.

Геморагічний езофагіт — один із різновидів ерозивного езо­фагіту. Крім основних клінічних проявів, спостерігається втрата крові. При лікуванні застосовують кровоспинні засо­би, препарати заліза.

Фібринозний езофагіт часто виникає в дітей, у дорослих при пухлинах (псевдомембранозний), хворобах крові та після спленектомії. При езофагоскопії виявляють жовто-сірі плівки, під якими знаходяться ділянки ерозії.

Некротичний і септичний езофагіти розвиваються при важ­ких інфекційних захворюваннях на фоні зниженого імунітету. Зустрічаються рідко. Загальний стан хворих важкий, спостеріга­ються дисфагія, блювання, кровотечі, часто — медіастиніт, пле­врит, пневмонія.

Хронічний езофагіт зустрічається часто. Може бути первин­ним і вторинним, глибоким і поверхневим. Часто виникає при тривалому подразненні слизової оболонки стравоходу га­рячою, холодною чи гострою їжею, міцними алкогольними напоями, курінням, професійними шкідливостями.

Вторинні езофагіти розвиваються при захворюваннях крові, системних захворюваннях, пухлинах, діатезах, туберку­льозі, кандидамікозі, хворобі Крона.

Найпоширеніший вид езофагіту — пептичний. Його спричи­нюють постійний рефлюкс кислого шлункового вмісту (реф- люкс-езофагіт), опік слизової оболонки стравоходу кислотою. У нормі рефлюкс не призводить до езофагіту, а при частому реф- люксі, а також при порушеннях адренергічної регуляції, гіпер- продукції простогландинів E₁ і E₂, цАМФ, гастрину, секретину і холецистокініну, при недостатності кардії, стравохідного роз- твору діафрагми виникають явища рефлюкс-езофагіту. Вира- женість рефлюкс-езофагіту залежить від об'єму і частоти ре- гургітації, стану слизової оболонки, її чутливості, швидкості очищення, яка залежить від активності перистальтики, олуж- нювальної дії слини, слизу.

Клінічні прояви рефлюкс-езофагіту подібні до таких при грижах стравохідного розтвору діафрагми (біль за грудниною, печія, дисфагія). Під час ендоскопічного дослідження виявля­ють ураження стравоходу (від гіперемії до кровоточивості слизової оболонки). Рефлюкс-езофагіт призводить до заміни багатошарового плоского епітелію слизової оболонки страво­ходу циліндричним.

Лікування. Насамперед лікують основне захворювання (наприклад, виразкову хворобу, при якій частота пептичного езофагіту сягає 12 %). Важливе значення має дотримання дієти. З раціону виключають продукти, що стимулюють шлункову сек­рецію. Кількість їжі має бути невеликою. Слід уникати запорів, роботи в положенні нахилившись. Застосовують адсорбенти та обволікальні засоби, лужні мінеральні води, метоклопрамід, мо- тиліум, координакс, пропульсид, вітаміни, особливо вітаміни А та Е, антисекреторні препарати (у період загострення). У дея­ких випадках призначають підвищені дози блокаторів H₂-pe- цепторів гістаміну чи блокаторів прогонової помпи. За неефек­тивності консервативної терапії можна рекомендувати хірургіч­не лікування. За допомогою лапароскопа виконують відновну операцію, створюючи антирефлюксний механізм.

Функціональні захворювання стравоходу зумовлені пору­шенням основної його функції — моторної, що забезпечує проходження їжі по цьому відділу травного каналу.

Одним із функціональних захворювань стравоходу є ахалазія персне-глоткового м'яза. Розвиток захворювання пов'язують зі зміною тонусу блукаючого нерва. Захворювання зустрічається в будь-якому віці, але найчастіше в літньому. Основною скар­гою хворих є відчуття утруднення під час ковтання, затримки їжі в стравоході. Утруднення проходження їжі може призвес­ти до її аспірації у верхні дихальні шляхи і розвитку усклад­нень з боку легень. Дане захворювання слід диференціювати з раком глотки. Основним методом лікування є міотомія.

Ідіопатичний дифузний езофагоспазм характеризується по­явою після акту ковтання сильних і тривалих скорочень грудної частини стравоходу. При цьому виникають сильні скорочення інших відділів стравоходу. Тривалі скорочення можуть спричи­нювати дисфагію. Ідіопатичний дифузний езофагоспазм може бути первинним або виникати на фоні інших захворювань як самого стравоходу, так і шлунка, жовчовивідних шляхів. Часті­ше хворіють чоловіки. Розвиток захворювання провокують стреси, шкідливі звички.

Слід зазначити, що дисфагія спостерігається періодично, во­на різна за вираженістю та тривалістю. Інколи клінічну картину захворювання визначає больовий синдром. Біль нагадує відчут­тя, жару за грудниною, іррадіює в ліву руку, шию зліва. Біль мо­же бути єдиним симптомом і симулювати напад стенокардії.

Хворим рекомендують їсти спокійно та повільно. Призна­чають нітрати пролонгованої дії (сустак, нітронг), антагоністи кальцію (ніфедипін) у загальноприйнятих дозах. У деяких ви­падках хороший ефект дає седативна терапія.

Одним із функціональних захворювань стравоходу є недо­статність нижнього стравохідного сфінктера. За наявності цієї патології проводять лікування основного захворювання, призначають прокінетики (церукал, мотиліум, пропульсид), антациди (альмагель, алмол), антисекреторні засоби (блока- тори Н₂-рецепторів гістаміну, чи блокатори протонової пом­пи). Холінолітики не показані, оскільки вони ослаблюють то­нус сфінктерів. Застосовують психотерапію. Слід уникати факторів, що підвищують тиск у черевній порожнині (запори, переїдання, підняття вантажів, метеоризм, робота в поло­женні нахилившись).