Лептоспіроз собак

Лептоспіроз (Leptospirosis) (синоніми - Штутгартська хвороба, інфекційна жовтяниця, хвороба Вейля, собача гарячка) - зооноз, при- родно-осередкована бактеріальна хвороба багатьох видів сільсько­господарських, домашніх, диких тварин, у тому числі собак, що ха­рактеризується лихоманкою, анемією, розвитком геморагічного син­дрому, ураженням нирок, печінки, слизових оболонок ротової порож­нини, шлунково-кишкового тракту, а також розладами центральної нервової системи.

Збудник - бактерії з роду лептоспір (Leptospira), що входять в родину спірохет (Spirochaetaceae). У собак найчастіше виділяють L. icterohaemorrhagiae, L. canicolau. Збудник зберігається у воді річок, озер і непроточних водойм до двохсот днів, у вологому ґрунті з нейт­ральною або слаболужною реакцією - від 43 до 279 днів, але швидко гине в сухому ґрунті - протягом 1-12 годин (А. А. Глушков, 1984 р.; І. О. Бакуля, 1997 р., та ін.). Збудник виявляє високу чутливість до стреп­томіцину, левоміцетину, тетрацикліну, фторхинолонів (байтрилу, флоксацину, ципрофлоксацину, тосуфлоксацину), макролідів (ерит­роміцину). Виняток становлять хлорамфенікол і рифампіцин, до яких збудник резистентний. Патогенні серовари лептоспір чутливі до підви­щеної температури (при 45 °С вони гинуть у воді за 45 хвилин, при 56 °С - за 30 хвилин і при 70 °С- менше ніж за хвилину). Низьку темпе­ратуру (навіть заморожування), а також залуження середовища до рН 9,8 вони переносять добре. При рН 10 бактерії необоротно втрача­ють рухливість. У кислому середовищі їх життєздатність нижча. На­приклад, у кислому ґрунті (рН 5,5) лептоспіри зберігаються до шести тижнів, але при цьому їх титр знижується приблизно в 2500 разів. У той же час у ґрунті з рН 6,7-7,2 і вологістю 15,2-31,4 % вони вижива­ють протягом 2,5 місяців. Під дією прямих сонячних променів леп- тоспіри гинуть за 30-120 хвилин.

На тривалість збереження збудника у воді впливаєь її солоність. Тому в прісноводому водоймищі, болоті або звичайній калюжі леп- тоспіри довше зберігають життєздатність, ніж у лимані чи морі.

Лептоспіри малостійкі до дії хімічних дезінфікуючих засобів, відносяться до першої групи стійкості збудників інфекційних хвороб й швидко інактивуються звичайними дезінфектантами: 0,5 % розчи­ном їдкого натрію - за 10 хвилин.

Епізоотологічні дані. До лептоспірозу сприйнятливі різні види тварин: сільськогосподарські (велика і дрібна рогата худоба, свині, коні, вівці), домашні (собаки, кішки), дикі м’ясоїдні (вовки, лисиці, шакали), хутрові звірі (песці, норки), гризуни (щурі, миші, полівки), а також хижі, сумчасті тварини, домашні і дикі птахи. Лептоспіроз на­лежить до широко поширених інфекційних хвороб тварин. Інфіко- ваність серед обстежених тварин у середньому становить: у собак - 19,59 %, великої рогатої худоби - 16,55 %, коней - 12,47 %, свиней - 8,36 %, овець - 2,2 %. У 1997 р. інфікованість собак досягала 32,64 % (Ю. А. Малахов, Г. Л. Соболєв і О. Л. Лебедєв, 1999-2000), тобто кож­на третя з обстежених собак або була хвора, або була лептоспіро- носієм. До лептоспірозу сприйнятливі собаки всіх порід.

У зв’язку з тим, що в теперішній час відбувається інтенсивне пере­міщення собак не лише по території окремих держав, а й за їх межами, зростає ризик поширення патогенних для собак сероварів у географіч­них районах, де вони раніше не зустрічалися. Існуючі вакцини проти лептоспірозу для цього виду тварин і правила ввезення домашніх тва­рин, прийняті в різних країнах, не в змозі вирішити цю проблему.

Джерелом і резервуаром збудника інфекції є хворі і перехворілі тварини, а також лептоспіроносії, які виділяють збудника з організму в навколишнє середовище разом із сечею, фекаліями, молоком, а та- кож із виділеннями з дихальних шляхів і статевих органів.

Табл. 1. Резервуари лептоспір, патогенних для собак

Для лептоспірозу найбільш типовими є контактний і аліментар­ний шляхи зараження, рідко - аерозольний.

ливим є також вертикаль­не поширення інфекції від інфікованої суки - через плаценту до плодів і через молоко підсисним цуце­нятам.

Збудник проникає в організм через слизові оболонки травної, диха­льної та сечостатевої сис­тем під час вживання зара­жених кормів та води, поїдання трупів хворих тварин, а також під час купання собак в стоячих водоймах, де знаходиться збудник, через по­шкоджену шкіру, а також при паруванні (в’язці) собак-лептоспіроносіїв.

У зоні ризику завжди знаходяться собаки мисливських порід, які шукають та дістають дичину зі стоячих водойм. Також до групи ризи­ку належать собаки, які ловлять гризунів, утримуються в приміщенні, заселеному щурами.

Незважаючи на те, що одні й ті ж види тварин можуть бути інфіко­вані різними сероварами, все-таки відзначається певний тропізм ос­танніх. Вид тварин, широта поширення в яких певного серовара леп- тоспір ширше, ніж у інших господарів, умовно називають доміную­чим або первинним резервуарним хазяїном. Таким для сероварів Icterohaemorrhagiaee і Copenhageni є пацюк, для серовара grippotypho- sa - миша-полівка, для серовара canicola - собака, для серовара hardjo - жуйні, для серовара pomona - свиня і корова. Собака виконує роль домінуючого резервуарного хазяїна сероварів canicola і bataviae. Пер­ший з названих сероварів циркулює також у популяціях щурів, кротів, їжаків, єнотів, скунсів, мангустів, броненосців, великої рогатої худо­би, коней та свиней, а другий - їжаків, кротів, землерийок, броненосців і великої рогатої худоби. Щодо інших сероварів собака є не основ­ним, а випадковим господарем.

Найчастіше масові захворювання собак спостерігають в літньо- осінній період.

У країнах Східної Європи лептоспіроз собак має спорадичний прояв протягом усього року з максимумом у період із травня по лис­топад. Це пов’язано з динамікою активізації і зростання популяції гри­зунів, які є основним компонентом природного резервуару лептоспір. У зазначені періоди року випадає найбільша кількість опадів, а у во­логому ґрунті збудник виживає значно краще, ніж у сухому. У період з весни по осінь («дачний» сезон) значно більше міських собак потрап­ляє в сільську місцевість і можливість контакту з інфікованими си­нантропними і дикими тваринами зростає. Це стосується і мисливсь­ких собак. Крім того, в теплу пору року собаки часто купаються у во­доймах із непроточною водою, в якій збудники можуть дуже довго зберігати життєздатність. У дощові роки інцидентність «літнього» леп­тоспірозу закономірно підвищується в порівнянні з посушливими. За низької вологості і високої температури, а також у холодну пору року (взимку) збудник гинуть значно швидше.

Описані закономірності залежності інцидентності лептоспірозу більш притаманні його безжовтушній формі. Жовтяничним лептосп­ірозом собаки можуть захворіти протягом усього року з менш вира­женою сезонністю.

Патогенез. Лептоспіри легко проникають в організм через сли­зові оболонки або пошкоджену шкіру і з током крові розносяться в паренхіматозні органи (нирки, печінку, легені), де інтенсивно розмно­жуються протягом 2-12 діб (тривалість інкубаційного періоду). Потім збудник знову надходить у кров, викликаючи септицемію і виділяючи велику кількість токсинів. Тривалість бактеріємії завдяки розвитку імунної відповіді зазвичай становить 4-5 днів. Елімінація бактерій з крові супроводжується припиненням лихоманки. Під час септицемії лептоспіри розносяться кров’ю по всьому організму, проявляючи (в залежності від серовара) певний тропізм до печінки, нирок, плаценти і плоду. Завдяки високій рухливості і невеликій товщині, вони уника­ють фагоцитозу ретикулоендотеліальними клітинами печінки і про­никають через ендотеліальну вистилку синусоїдів, досягаючи просто­ру між клітинами паренхіми.

L. canicola та інші безжовтушні серовари виявляють тропізм до паренхіми нирок. За інтенсивної інвазії тканин, що супроводжується пошкодженням ендотеліальних і паренхіматозних клітин в нирках, так само, як і за інфекції жовтяничних сероварів збудника, в печінці з’яв­ляються геморагічні і некротичні вогнища. Однак у більшості випадків інфекція носить менш гострий характер і призводить до розвитку у собак хронічного осередкового інтерстиціального нефриту і нефро­зу, що супроводжуються гемоглобінурією. Такі ураження можуть стати причиною ниркової недостатності, що нерідко призводить до заги­белі тварин.

Лептоспіри механічно ушкоджують ендотелій кровоносних судин, що підвищує проникність останніх і веде до численних крововиливів в органах і тканинах.

Внаслідок дії на ЦНС продуктів метаболізму і розпаду збудника розвивається гепато-енцефалічний синдром, що клінічно проявляється нервовими явищами.

Характер і тяжкість ураження органів і тканин залежить від серо- вара збудника і його вірулентності, а також імунного статусу собаки. У щеплених собак в залежності від напруженості імунітету відбуваєть­ся елімінація збудника або захворювання перебігає у легкій формі. Однак це відбувається лише у тому випадку, якщо у вакцині міститься ідентичний чи антигенно споріднений із польовим штам лептоспір.

Клінічні ознаки. Інкубаційний період за лептоспірозу собак ко­ливається від двох до дванадцяти днів. У залежності від серогрупи збудника, ступеня його вірулентності, дози, а також стану специфіч­ного імунітету та резистентності організму лептоспіроз у собак може перебігати гостро, підгостро, хронічно та латентно (безсимптомно). Основними критеріями тяжкості хвороби є ступінь вираженості ге­морагічного синдрому, ураження нирок і печінки (інтенсивність жов­тяниці). У зв’язку з цим більшість авторів виділяють у собак гемораг­ічну і жовтяничну форми лептоспірозу.

Геморагічна (безжовтянична) має гострий і підгострий (хронічний) перебіг.

За гострого перебігу хвороба починається раптово і характери­зується короткочасною гіпертермією до 40-41,5 °С, сильною депре­сією, анорексією, підвищеною спрагою, гіперемією слизових оболо­нок ротової та носової порожнини, кон’юнктиви.

На другу-третю добу температура тіла знижується до 37-38 °С, і розвивається різко виражений геморагічний синдром: патологічна кровоточивість слизових та інших оболонок організму (ротової, но­сової порожнини, шлунково-кишкового тракту); зовнішні і внутрішні кровотечі та крововиливи (блювота з кров’ю, тривалий пронос із ряс­ною кров’ю, вагінальні кровотечі тощо); значні синці у місцях під­шкірних і внутрішньом’язових ін’єкцій; виражена болючість при паль­пації в ділянці нирок, печінки, шлунка, кишківника і м’язової тканини. Наряду із зазначеними симптомами хвороба може проявлятися різким зневодненням організму, виразковим і некротичним стоматитом, го­стрим геморагічним гастроентеритом, гострою нирковою недостат­ністю (гематурія, олігурія, нефрозонефрит). Зазначені клінічні ознаки розвиваються з швидкою послідовністю, у собак часто настають клонічні судоми, а потім вони гинуть у глибокому коматозному стані. Жовтушності шкіри і слизових оболонок (жовтяниці) за геморагічної форми лептоспірозу, як правило, не зазначають.

За гострого перебігу тривалість хвороби складає 1-4 доби, іноді - 5-10 діб, летальність може досягати 60-80 %. На початку спалаху хвороби вона найбільш висока, а в наступний період помітно знижуєть­ся. Несприятливими в прогностичному плані ознаками вважають швидкий розвиток симптомів хвороби, сильну депресію, пронос і ви­сокий титр сечовини в крові. У багатьох тварин гострий перебіг не­рідко переходить у підгострий та хронічний, в потім собаки протягом декількох місяців є лептоспіроносіями (типове мікробоносійство ре­конвалесцентами).

Підгострий та хронічний перебіг лептоспірозу характеризуються аналогічними симптомами, але вони розвиваються повільніше і менш виражені. Починається захворювання з виснажливої блювоти, втрати апетиту, посиленої спраги, а також різкою слабкістю, що переходить у сонливість або ступороподібний стан. У подальшому прогресують схуднення і дегідратація організму, шкіра стає сухою і втрачає елас­тичність.

На 3-5-й день хвороби на сухій слизовій оболонці ротової по­рожнини (особливо яснах, язиці і губах) з’являються гіперемійовані ділянки неправильної форми, що покриваються блідо-жовтими або брудно-сірими струпами. В результаті некрозу на місці останніх ви­никають виразки, що схильні до злиття. Нерідко на яснах утворюєть­ся темно-червона облямівка. Розвиток описаних змін слизової обо­лонки супроводжується появою смердючого запаху з рота, що нага­дує запах сечі, і місцевими кровотечами. Відзначають спазми шлун­ково-кишкового тракту. Діарея часто може переходити у закреп. Збільшуються шийні лімфатичні вузли. Як за гострого, так і за хроні­чного перебігу хвороби розвиваються клінічні ознаки гострої або підгострої ниркової недостатності: сеча виділяється в невеликих кількостях, має неприродний (від лимонного до помаранчевого) колір, містить до 0,2 % білка. Важке ураження нирок спричиняє азотемічну уремію. З розвитком останньої пов’язана поява тремору, що перехо­дить у клоніко-тонічні судоми, що починаються з мускулатури голо­ви, а потім поширюються на м’язи всього тіла.

Хвороба триває зазвичай 10-15, іноді - до 20 днів, якщо є змішані або вторинні інфекції. Летальність складає 30-50 %. На початку спа­лаху хвороби вона найбільш висока, а в наступний період помітно зни­жується. У разі відсутності своєчасного лікування летальність дося­гає 60-90 %. Молоді тварини переносять хворобу легше, ніж дорослі. Процес одужання зазвичай довгий - може тривати 2-3 тижні. У со­бак, які одужали, довго зберігаються розлад травлення, хронічний нефрит, зрідка - парез або параліч тазової кінцівки.

Головна особливість жовтяничної форми хвороби - конкретна локалізація і колонізація лептоспірами печінки, що викликає важкі гепатопатії (токсико-запальні і дегенеративні пошкодження клітин печінки) і глибокі порушення найважливіших її функцій. Основними клінічними ознаками лептоспірозної гепатопатії є не лише яскраво виражена жовтяниця (іктеричне забарвлення слизових оболонок ро­тової, носової порожнини, піхви, а також шкіри черева, промежини, внутрішньої поверхні вух та інших ділянок від світло-жовтого до тем­но-жовтого), але і диспепсичний синдром (депресія, анорексія, блю­вота), геморагічний синдром (крововиливи у слизові оболонки, шкіру), гепатолієнальний синдром (одночасний розвиток спленітів та гепа­титів) та інші. Крім того, за жовтяничної форми, як і за геморагічної, спостерігають гостру ниркову недостатність. У результаті комбінова­ного ураження найважливіших внутрішніх органів (печінки, нирок, селезінки) у хворих тварин розвивається інфекційно-токсичний шок, який часто є причиною їх загибелі.

Перебіг хвороби гострий, підгострий, хронічний. За гострого ос­новними клінічними ознаками є короткочасна гіпертермія, блювота з домішкою крові, гострий гастроентерит, виражена болючість при паль­пації в ділянці печінки, нирок, шлунка, кишківника. На початку захво­рювання відбувається підвищення температури тіла. Лихоманка носить ремітуючий субфібрильний характер (39,5-40 °С) і не завжди по­мічається власниками хворої тварини. У більшості випадків розвива­ються слабкість, апатія, біль у м’язах, знижується апетит, нерідко з’яв­ляються блювота і діарея.

У кінці першого тижня лихоманка припиняється (температура тіла тварин знижується іноді нижче нормального фізіологічного рівня) і з’являється найбільш характерна клінічна ознака - іктеричність види­мих слизових оболонок, а у собак з непігментованим шкірним покри­вом змінюється колір шкіри (фото 20-22).

Одночасно темніє і стає пінистою сеча. У ній виявляють еритро­цити, епітелій нирок і сечового міхура, іноді ниркові циліндри на тлі підвищення концентрації білка і жовчних пігментів.

На слизових оболонках і шкірі можуть з’являтися крововиливи. Нерідко у хворих собак спостерігають носову кровотечу і домішки крові в блювотних масах. У найбільш важких випадках розвивається дисемі- новане внутрішньосудинне зсідання, що веде до загибелі тварини.

За гострого перебігу хвороба триває 1 -5 днів, летальність складає 40-60 %. Хронічний перебіг лептоспірозу є продовженням гострого і підгострого перебігу на тлі змішаних, вторинних інфекцій і (або) в ре­зультаті глибоких незворотних порушень імунної системи, функцій пе­чінки, нирок і інших важливих органів. За хронічного перебігу клінічні ознаки хвороби слабо виражені, часто малопомітні на тлі нормальної, іноді субфебрильної температури тіла. Спостерігаються окремі пору­шення діяльності шлунково-кишкового тракту, печінки, нирок та інших органів, розвивається кахексія. До розробки ефективних методів ліку­вання летальність собак від хвороби Вейля сягала 40-60 %.

Останнім часом крім розширення поширення серед собак серо- варів лептоспір (наприклад, в Австралії серовара autumnalis L. interrogans), що викликають симптоматику хвороби Вейля, все част­іше реєструють нетипову жовтяничну форму інфекції серовара grippotyphosa L. kirschneri.

Патолого-анатомічні зміни. Патолого-анатомічні зміни, як і клінічні ознаки, залежать від ряду факторів. За гострого перебігу жов­тяничного лептоспірозу на розтині виявляють картину септицемії з яскраво вираженою жовтяницею. Видимі слизові оболонки, особли­во кон’юнктива, часто мають мідно-червоний колір, обумовлений за­стоєм крові і розвитком жовтяниці. Іктеричне забарвлення мають усі внутрішні органи, крім головного мозку і його оболонок. Множинні точкові крововиливи можна виявити в різних органах, але частіше в легеневій плеврі (фото 23).

Селезінка незначно збільшена, хоча її пульпа, як правило, не заз­нає помітних патоморфологічних змін. Серцевий м’яз строкатий внас­лідок наявності сірих плям на поверхні та на розрізі. Нирки збільшені, м’які, сіро-жовтого кольору без різких меж між шарами, їх капсула легко знімається.

За хронічного перебігу поряд із вираженою іктеричністю слизо­вих оболонок помічають ознаки кахексії та некротичні зміни в печінці (фото 24, 25).

За безжовтяничного лептоспірозу (уремічна форма) на розтині ви­являють виразковий стоматит - щільні некротизовані ділянки слизо­вої оболонки локалізуються на задній поверхні язика, щік і губ. Вони мають сірий колір. Чим більше таких вогнищ, тим сильніше запах сечі з ротової порожнини; такий же запах відчувають при розтині інших порожнин тіла собаки. Майже завжди знаходять зміни, характерні для геморагічного гастроентериту. Слизова оболонка шлунка, 12-палої, ободової і прямої кишок набрякла, різко почервоніла, часто чорно- червона і пронизана крововиливами. Характерним є набряк селезін­ки і лімфатичних вузлів.

Поверхня нирок - дрібнобугриста, капсула знімається важко. На розрізі в кірковому шарі видно сірі, радіально орієнтовані тяжі. Гісто­логічна картина характерна для гострого гломерулонефриту або (у разі затяжного перебігу хвороби) хронічного інтерстиціального нефри­ту (фото 26).

На перший план виступає дегенерація ниркових канальців. Крім того, в кірковій речовині нирок виявляють інтерстиціальну лімфоци- тарну інфільтрацію. Печінка збільшена, часто вкрита жовто-бурими плямами і крововиливами. Під час гістологічного дослідження вияв­ляють некроз гепатоцитів і застій жовчі.

Гіпермійована підшлункова залоза буває поцяткована невелики­ми жовтуватими вогнищами.

Серцевий м’яз часто ламкий і вкритий сірувато-жовтими смугами. Ендокард лівого передсердя завжди потовщений, поверхня його шор­стка, мутна, пофарбована в сірувато-жовтий колір, іноді покрита згус­тками крові. Виразковий паріетальний ендокардит локалізується вик­лючно в лівому передсерді, а в інших відділах серця змін не виявляють.

Зміни органів дихання виявляють приблизно в 30 % випадків. У слизовій оболонці гортані між голосовими зв’язками і у верхній тре­тині трахеї на передній поверхні її стінки з’являється поздовжня склад­частість, дрібна горбистість, а іноді утворюються ущільнені вузлики. В останніх на розрізі видно відкладення вапна. На реберній плеврі в міжреберних проміжках виявляють потовщення сірого кольору у формі бляшок і смуг.

В окремих випадках у головному мозку виявляють дифузний не- гнійний менінгіт.

Діагностика. Попередній зажиттєвий діагноз встановлюють на підставі епізоотологічних даних і клінічних ознак, характерних для лептоспірозу, особливо за жовтяничної форми. Точний діагноз вста­новлюють за результатами лабораторних досліджень (бактеріологіч­них, серологічних, біохімічних та ін.).

Лабораторна діагностика. У хворих та підозрілих щодо захворю­вання тварин досліджують кров і сечу, а у загиблих - паренхіматозні органи. Повторне взяття крові у разі необхідності проводять через 7­10 днів у тих же тварин. Мікроскопію сечі проводять негайно після відбору у темному полі мікроскопу. Патологічний матеріал дослід­жується з моменту взяття протягом 6 годин влітку і 10-12 годин при зберіганні в охолодженому стані за температури 4-6 ^оС.

У перші дні хвороби діагноз можна підтвердити виявленням леп- тоспір при мікроскопії крові у темному полі (під час лихоманки), сечі (з 6-7-го днів), у лікворі (за наявності ознак менінгіту). Проводять мікрос­копію цитратної крові або осаду сечі, одержаної центрифугуванням.

Лептоспір можна виявити темнопольною або фазовоконтрастною мікроскопією. Основний метод дослідження - метод роздавленої краплі в темному полі. У практиці діагностичних лабораторій фарбу­вання лептоспір майже ніколи не проводять. Через низькі концент­рації їх рідко вдається виявити мікроскопією препаратів крові і, як правило, тільки в перші три доби хвороби.

Частота виявлення лептоспір в сечі максимальна в період явної зміни її кольору (потемніння). Мікроскопують у темному полі щойно зібрану сечу або осад сечі, отриманий центрифугуванням (10000— 12000 об./хв. протягом години), що підвищує ймовірність виявлення збудника. Досліджують 10-20 препаратів роздавленої краплі. Вияв­лення лептоспір у сечі має найбільше значення для ідентифікації леп- тоспіроносіїв із хронічним перебігом захворювання.

Найлегше виявити збудника в печінці та нирках (поверхневому шарі). Матеріал для дослідження відбирають у найкоротші терміни після загибелі тварини. Для мікроскопічного дослідження в темному полі на предметному склі готують препарати роздавленої краплі з суспензій тканин органу в фізіологічному розчині. Для виявлення леп- тоспір у гістозрізах печінки і нирок застосовують методи сріблення по Левадіті або Вартину-Стар. Вони фарбуються в темно-коричневий колір і їх добре видно на тлі золотавих тканин при перегляді в світло­му полі під імерсією. Незважаючи на те, що через низьку концентра­цію лептоспір у більшості випадків бактеріоскопія дає негативний ре­зультат, цінність цього методу значна, оскільки дозволяє встановити діагноз протягом 1-1,5 годин.

Ізоляція лептоспір із патологічного матеріалу посівом на поживні середовища є одним із найбільш чутливих методів діагностики інфекції. Але для отримання ефективних результатів необхідними умовами є: відсутність антибіотиків у тестованому патологічному матеріалі, своє­часне взяття (до початку аутолізу) і правильне (при 4 °C) зберігання ос­таннього. Для первинної ізоляції збудника перевага віддається рідким і напіврідким елективним середовищам. Лептоспіри культивуються в анаеробних умовах на слаболужних живильних середовищах, збагаче­них кролячою сироваткою (Уленгута, Терських, Ферворта-Вольффа). Однак останні можуть інгібувати ріст не лише сторонньої мікрофлори, а й лептоспір (особливо у випадках низького їх титру в патологічному матеріалі). Тому при первинній ізоляції збудника в селективних цілях часто користуються безсироватковими середовищами.

Оптимальна температура інкубації посівів становить 28-30 °С, а при підозрі на інфекцію сервара canicola - 30-32 °С. Тривалість куль­тивування первинних посівів становить 1-3 тижні і довше, а субпа- сажів - 5-15 днів. Контроль посівів на присутність лептоспір здійсню­ють шляхом мікроскопії проб у темному полі з інтервалом у 1-2 тижні. Тривалість бактеріологічного дослідження збільшується за рахунок необхідності ідентифікації виділених ізолятів. Мета останньої полягає в диференціації сапрофітних і патогенних лептоспір, а також визна­ченні їх видової, серогрупової і сероварової належності.

Виділення лептоспір із крові інфікованих собак не завжди дає по­зитивний результат через короткочасність бактеріємії і розвитку ос­танньої в період, коли клінічні ознаки можуть бути відсутніми. Виді­лення гемокультури проводять у перші 4 доби хвороби, для чого 5­10 мл венозної крові засівають у 10 пробірок із живильним середови­щем (зазвичай для цього використовують середовище Ферворта- Вольфа). Із сечі збудника можна ізолювати на 2-3-му тижні хвороби. Отримання негативного результату бактеріологічного аналізу сечі не свідчить про відсутність носійства, оскільки їх титри можуть бути низь­кими. Для підвищення ефективності бактеріологічного аналізу сечі рекомендується попередньо дати обстежуваній тварині діуретин. Ізо­ляція лептоспір із тканин абортованих плодів або мертвонароджених цуценят свідчить про інфікованість суки.

Доступним, високочутливим і специфічним засобом діагностики лептоспірозу є серологічний метод за допомогою реакції мікроаглю- тинації та лізису (РМА) з живими культурами лептоспір. Антитіла при лептоспірозі з’являються пізно, досягають максимального титру на третьому тижні та пізніше. З метою ранньої діагностики рекоменду­ють досліджувати сироватку крові, відібрану в перші дні захворюван­ня і через 5-7 днів. Навіть мінімальне зростання титру в динаміці, як правило, дає змогу підтвердити діагноз.

У разі спалаху лептоспірозу можна обмежитись одноразовим дос­лідженням крові при виявленні антитіл у титрі 1:100 і більше, але до­стовірнішим вважається наростання титру в 4 рази і більше протягом розвитку захворювання. Виявлення сероконверсії у перші 10 днів хво­роби прогностично є несприятливим, оскільки свідчить про гіперре- активність організму.

Розроблено імуноферментний метод виявлення як антигенів леп- тоспір, так і антитіл до них. У полімеразній ланцюговій реакції можна виявити генетичний матеріал збудника.

Для біопроби використовують кроленят-сисунів, морських сви­нок, білих мишей.

Діагноз на лептоспіроз вважають встановленим, якщо:

- культура лептоспір виділена із патологічного матеріалу або із органів лабораторних тварин, заражених досліджуваним матеріалом;

- лептоспіри виявлені при мікроскопічному дослідженні в крові чи суспензії із органів тварин, абортованого плоду, сечі чи органах лабораторних тварин, які загинули після зараження досліджуваним матеріалом;

- антитіла виявлені в сироватці крові більше, ніж у 20 % дослідже­них тварин в титрі 1:50 у невакцинованих і 1:100 й більше у вакцино­ваних. При виявленні меншої кількості позитивних реакцій проводять мікроскопію сечі. У разі негативних результатів мікроскопії сечі про­водять повторне дослідження сироватки крові і сечі раніше дослід­жених тварин через 15-30 днів.

Виявлення лептоспір чи антитіл при повторному дослідженні у тварин, які не мали їх при попередньому дослідженні, чи наростання титру антитіл у п’ять та більше разів свідчить про неблагополуччя гос­подарства.

Лептоспіроз вважають причиною аборту (мертвонародження) у разі виявлення: лептоспір в органах (тканинах, рідинах) плоду або навколоплідних водах; антитіл до лептоспір у сироватці крові плоду в РМА в розведенні 1:5 (з антигеном 1:10) та більше.

Лептоспіроз вважають причиною загибелі тварин у разі наявності клінічних ознак у хворих тварин і патолого-анатомічних змін, харак­терних для лептоспірозу, підтверджених виявленням лептоспір у крові чи паренхіматозних органах.

При диференційній діагностиці насамперед виключають чуму м’ясоїдних, інфекційний гепатит, харчові токсикоінфекції та алімен­тарні отруєння. За гострої і підгострої форм лептоспірозу прогноз в основному несприятливий або летальний.

Лікування. За лептоспірозу проводять комплексну терапію, вклю­чаючи етіотропну і патогенетичну. Для етіотропної терапії хворих со­бак з успіхом застосовують гіперімунну сироватку проти лептоспіро­зу у дозі 0,5 мл на 1 кг маси тіла, особливо на ранніх стадіях розвитку хвороби. Сироватку вводять підшкірно, як правило, раз на добу у по­єднанні з антигістамінними препаратами протягом 2-3-х діб. Засоби специфічної терапії (антисироватка / Ig і антибіотики) призначені для елімінації збудника з організму. Їх застосування є найбільш ефектив­ним на початковій стадії хвороби (не пізніше 4-6 днів після появи пер­ших клінічних ознак, коли у хворих тварин рівень гуморального імун­ітету ще не досяг високого рівня, а в органах і тканинах не розвинули­ся важкі ураження. Застосовуючи антибактерійні засоби, обов’язко­во враховують чутливість виділеної мікрофлори.

Найкращі результати отримані при тривалому застосуванні леп- тоспіроцидного антибактерійного засобу - доксицикліну. Доксициклін призначають по 5-10 мг на кілограм двічі на добу впродовж 25 діб. Зважаючи на гепатотоксичність даного препарату, його застосовують під контролем показників активності печінкових ферментів.

У тварин із невираженими симптомами або за їх відсутності док- сициклін може бути використаний як для початкової, так і для елімі­наційної терапії. У здорових тварин, які виділяють лептоспіри, ліку­вання доксицикліном повинно починатися для усунення статусу пе­реносника.

Необхідно відмітити, що для лікування лептоспірозу потрібно обирати групу антибактерійних препаратів, що характеризується леп- тоспіроцидним ефектом. Останній забезпечується створенням висо­кої концентрації діючої речовини у сечі й таким чином забезпечує са­націю ниркових канальців від лептоспір та запобігає носійству.

Патогенетична терапія включає такі основні методи і засоби:

- регідратацію (використання фізіологічних водно-сольових розчинів),

- дезінтоксикацію («Гемодез» та ін.),

- застосування імуномодуляторів («Лікопід», «Поліокси- доній» та ін.),

- спазмолітиків («Но-шпа», «Галідор» та ін.),

- гепатопротекторів («Карсил», «Есенціале форте»),

- препаратів, що знижують запальну реакцію: в печінці на гострій стадії хвороби - «Фламін», для системного ефекту - «Дексафорт», препарати, що відновлюють функцію печ­інки - «Катозал»;

- для місцевої обробки некротизованих осередків на слизо­вих оболонках використовують перекис водню або розчин Люголя;

- також застосовують протинудотні («Церукал», «Атропін» та ін.), протисудомні, серцеві препарати, для нормалізації травлення; препарати, що підвищують згортання крові і гомепоез («Вікасол» та ін.);

- «Гамавит» з лікувальною метою призначають у дозі 0,3-0,5 мл на 1 кг. При інфекційних захворюваннях, які супровод­жуються інтоксикацією, виснаженням, зневодненням, «Га­мавит» вводять внутрішньочеревинно або підшкірно двічі на день протягом 3-5 днів. При важких станах препарат застосовують одноразово внутрішньовенно, підшкірно або внутрішньочеревинно у п’ятикратному дозуванні.

- проводять внутрішньовенне введення глюкози, що пере­шкоджає розпаду глікогену в печінці.

Імунітет. У тварин, які перехворіли на лептоспіроз, формується стійкий напружений імунітет, який може бути стерильним або несте- рильним (у собак-лептоспіроносіїв за важкого ураження нирок). Для специфічної профілактики лептоспірозу собак застосовують моно-, полівалентні (проти лептоспір двох серогруп - Icterohaemorrhagiae і Canicola) та асоційовані вакцини: моно- і полівалентні вакцини («Біо- вак-L»), вакцина проти лептоспірозу собак (НВО «Нарвак»), вакцина полівалентна «ВГНКИ» проти лептоспірозу тварин та ін. (Росія), «Леп- тодог» (Франція); «Біовак-DPAL», «Біорабік» (НВО «Біоцентр»), «Гек- саканівак», «Діпентавак» (АТ «Ветзвероцентр»), «Мультікан-6» (НВО «Нарвак»); «Гексадог», «Лепторабізін» (Франція), «Вангард-5», «Ван- гард-7» (США) та інші.

Профілактика. Загальна профілактика лептоспірозу полягає в суворому дотриманні комплексу ветеринарно-санітарних, зоотехні­чних і організаційно-господарських заходів. Враховуючи, що хворі тварини і собаки-лептоспіроносії представляють безпосередню епі­деміологічну небезпеку, всі люди, які контактують із хворими собака­ми, повинні дотримуватися заходів особистої гігієни та профілакти­ки. Не допускається введення в розплідники інфікованих чи хворих на лептоспіроз собак. У період карантинування всіх новоприбулих тва­рин проводять їх комплексне (клінічне, серологічне, а за наявності можливості - і бактеріологічне) обстеження на лептоспіроносійство. Собак з обережністю вигулюють у заболочених місцях і купають у водоймах зі стоячою водою. Уникають згодовування тваринам кормів, які можуть бути контаміновані лептоспірами. Регулярно проводять дератизацію приміщень та території, на якій утримують і вигулюють собак. Приміщення, в яких знаходилися хворі тварини та інвентар, що використовувався для догляду за ними, ретельно дезінфікують.

Першу вакцинацію рекомендується проводити цуценятам 8-11- тижневого віку з наступною ревакцинацією через 2-4 тижні. У подаль­шому кратність вакцинації залежить від епізоотичної ситуації та наяв­ності чи відсутності загрози зараження. Щеплення дорослих собак один раз на рік (за даними Ю. А. Малахова, Г. Л. Соболєва, 2000), не забезпе­чує напруженого імунітету та не попереджує носійство. Тому в умовах підвищеного ризику зараження лептоспірозом собак повторно щеплю­ють кожні 6 місяців, в інших випадках - один раз на рік. Особливо важ­ливою є вакцинація перед початком дачного та мисливського сезонів, а також у разі епізоотичного неблагополуччя даного району.

Перед вакцинацією рекомендується проведення собакам антгель- мінтної обробки, або при необхідності двічі з інтервалом 10 діб. До­цільно заздалегідь досліджувати фекалії тварин на наявність парази­тарних захворювань, що полегшує вибір антигельмінтиків. В іншому випадку використовують комплексні препарати з широким спектром дії. Одним із найоптимальніших поєднань компонентів у них є комбі­нація празиквантелу і пірантелу (препарати типу азіпіріну).

3.