ЛЕПТОСПІРОЗ

Синоніми: хвороба Васильєва—Вейля, інфекційна жовтяниця; лат.— Leptospirosis icterica. Інфекційне захворювання людини, ди­ких ссавців, сільськогосподарських, свійських та промислових тва­рин, яке спричинюється своєрідними спірохетоподібними мікроор­ганізмами — лептоспірами.

Актуальність. Лептоспірозна інфекція має глобальне поширен­ня, зустрічається на всіх континентах світу, крім Антарктиди. Нині відомо про захворювання серед людей або тварин більше ніж у 80 країнах.

Лептоспіроз включено ВООЗ у число найважливіших захворю­вань зоонозної природи, які мають найбільш важливі соціально- економічні наслідки (поряд зі сказом, бруцельозом, сибіркою та ін.).

Актуальність цієї інфекції зумовлена підйомом на багатьох те­риторіях загальної захворюваності людей на лептоспіроз зі знач­ним збільшенням етіологічної ролі найагресивніших збудників се- рогрупи Icterohaemorrhagiae.

Згідно з офіційною реєстрацією, у колишньому CPCP показ­ник захворюваності у 1989 р. становив 0,87, а в 1990 р.— 0,68 на 100 000 населення. В Україні понад 60 % усіх захворювань лепто- спірозної етіології людей складає іктерогеморагічний лептоспіроз. З цією етіологічною формою пов’язана значна частина летальних наслідків (понад 90 %).

Значне поширення лептоспірозів серед сільськогосподарських тварин, особливо серед великої рогатої худоби та свиней, призво­дить до великих економічних збитків.

Етіологія. Збудниками лептоспірозу є мікроорганізми роду Lep­tospira; які об’єднують два види — паразитичний (патогенний) — interrogans і сапрофітний — bitIexa.

Морфологічно патогенні та сапрофітні види лептоспір мало різняться, їх диференціація базується на оцінці культуральних, біохімічних та серологічних властивостей.

Типові лептоспіри являють собою сгіірохетоподібні мікроорга­нізми, які мають характерну прямолінійну та ротаційну рухомість, з якою пов’язана їх висока інвазійна здатність.

діаметр^—0,15—0,2 мкм. ’

У воді відкритих водойм патогенні лептоспіри зберігають жит­тєздатність від 7 до ЗО днів і більше. У вологому грунті вони збе­рігаються до 270 днів, на харчових продуктах — від декількох го­дин до декількох днів.

Лептоспір

и. Вони дуже чутливі до .pH се^

За допомогою електронної мікроскопії встановлені основні структурні елементи лептоспір: поверхнева оболонка, осьова нит­ка і цитоплазматичний циліндр, гвинтообразно закручений навко­ло осьової нитки. Довжина лептоспіри в середньому (‰?42 редовища. Важливими умовами їх життєздатності у зовнішньому^- середовищі є підвищена вологість і >рН у межах 7,0—7,4.

При нагріванні до 56—58 ^oC лептоспіри гинуть через 25—ЗО хв, а при кип’ятінні — миттєво. На них згубно діє висушування та пря­мі сонячні промені. Лептоспіри стійкі до низьких температур. Вони можуть залишатися життєздатними навіть після тривалого замо- роження.

Розчини 0,1 % хлористоводневої кислоти, 0,5 % фенола інакти- вують лептоспіри протягом 20 хв. Активний хлор у дозі 0,3— 0,8 мг/л вбиває їх протягом 2-годинної експозиції.

У лабораторній практиці для знищення чистих культур лепто­спір рекомендується вживати 2 % розчин хлористоводневої кис­лоти з експозицією 24 г.

У природі патогенні лептоспіри зустрічаються у різних видів ссавців, у яких вони паразитують у нирках у звивистих каналь- цях і виводяться з сечею.

У людини інфекція перебігає в різних формах — від маніфест-

ної до субклінічної. Клінічний, перебіг лептоспірозу і його важ­кість меншою мірою залежать від сероваріантної належності збуд­ника, а пов’язані з його вірулентністю та реактивністю макроор­ганізму, хоча загальновизнано, що іктерогеморагічні лептоспіри здатні спричиняти більш важкі форми захворювання.

Патогенез. Патофізіологічна і патоморфологічна сутність лепто- спірозної інфекції єдина і не залежить від серовару збудника.

Основні риси патогенезу, які мають безпосереднє значення для розуміння найважливіших проявів інфекції, такі. Збудник прони­кає в організм людини або тварини як через ушкоджену шкіру, так і через неуражені слизові оболонки рота, носоглотки, очей, травного каналу, статевих органів. Шлунковий сік не є перешко­дою для зараження аліментарним шляхом, оскільки лептоспіри проникають вже через слизові оболонки ротової порожнини.

Лептоспіроз — це інфекція, що має циклічний перебіг. Збудник активно рухається і дуже швидко проникає в кров. При цьому на місці проникнення лептоспір не залишається будь-яких змін за­пального характеру.

Регіонарні лімфатичні вузли не виконують ролі фіксуючого бар’єру, хоча у частини хворих при професійних ураженнях спос­терігають регіонарний лімфаденіт, який відображає локалізацію ураження.

Перебіг лептоспірозної інфекції характеризується наявністю лептоспіремії і токсемії, відділених одна від одної короткою ремі­сією. Можна розглядати патогенез лептоспірозу як процес, що складається з 5 фаз. Перша фаза за суттю є безсимптомна корот­кочасна лептоспіремія з первинною”дисемінацією збудника в орга­нізмі, що дорівнює інкубаційному періоду, який коливається в ме­жах 3—13 днів, у рідких випадках досягаючи 20 днів. «Друга, -фаза відповідає початку захворювання і пов’язана з повторним виходом лептоспір із місць їх первинної локалізації (печінка, нирки та ін-- ші внутрішні органи).

У відповідь на інфікованість лепроспірами імунна система лю­дей та тварин реагує виробленням антитіл різної фізико-хімічної природи, в тому числі IgM та IgG. Макроглобуліни IgM мають широкий спектр серологічної активності.

Джерелом збудника інфекції для людини є численні представ­ники ссавців. їх можна підрозділити на 2 групи: до першої нале­жать гризуни та комахоїди — представники природного резервуа­ру інфекції; до другої — свійські тварини (свині, велика рогата ху­доба, собаки та ін.), а також тварини, яких тримають у клітках (норки, песці та ін.).

Роль окремих видів тварин як збудників інфекції залежить від чутливості їх до лептоспір та характеру відповідної реакції на вторгнення збудника.

Найбільше епізоотичне та епідемічне значення мають ті види тварин, у яких після інфікування виникає хронічний, нерідко без- симптомний, процес з тривалим виділенням лептоспір із сечею. Вони забезпечують збереження лептоспір у природі. Менш чутли­ві види не відіграють самостійної ролі джерела збудника інфекції, хоча можуть утягуватися в епізоотичний процес на висоті його роз­витку. При оцінці ролі різних видів диких дрібних ссавців врахо­вують їх чисельність, швидкість розмноження, густоту розподілу по території, ступінь екологічної пластичності, здатність до мігра­ції.

У наш час основним резервуаром патогенних лептоспір на зем­лі вважають сільськогосподарських тварин.

Території, на яких виявляють лептоспіроз у тварин,— це лепто- спірозні осередки, які потенційно небезпечні для людини. Лепто- спірозні осередки ділять на природні, антропургічні (господарські) та змішані.

Природні осередки зумовлені циркуляцією збудника серед ди­ких тварин. Осередки'зустрічаються переважно в лісних ландшаф­тах. У лісостепову та степову зони інфекція проникає головним чи­ном руслами річок. Для природних осередків характерні зволо­жені біотопи у знижених рельєфах (пойми річок, приозерні котло­вини, вологі ділянки лісових вирубок).

Основними носіями лептоспір у природних осередках є різні види дрібних ссавців: полівки-економки, звичайні полівки, миші польові, миші домові, водяні полівки, пацюки, землеройки, їжаки та ін.

За останні роки виявлено екологічний взаємозв’язок ряду серо- варів лептоспір з окремими видами ссавців. Так, носіями L. grip- potyphosa та L. Saxkoebing частіше бувають полівка-економка і звичайна полівка; L. mozdok — польова миша; L. sejoroe — домова миша; L. bataviae — мала миша; лептоспіри серогрупи Icterohae-

morrhagiae — пацюк. Хворий не становить небезпеки для ото­чуючих.

Механізм передачі. Зараження людей у природних осередках відбувається в процесі господарської діяльності (промисел хутро­вого звіра, сінокос, вирощування сільськогосподарських культур поблизу осередків) або під час відпочинку людей. У сучасних умо­вах роль рекреаційних чинників у зараженні людей патогенними лептоспірами суттєво підвищилась, це значною мірою пов’язано з тим, що неорганізований відпочинок, у тому числі і в природноосе- редкових зонах, став найбільш масовим і доступним.

Найбільше епідеміологічне значення на території колишнього CPCP мають природні осередки лептоспірозу серогруп Grippotyp- hosa, Pomona, Hebdomadis, а в окремих регіонах — Icterohaemor- rhagiae.

Антропургічні господарські осередки, на противагу природним, не мають ландшафтної прив’язаності. Вони формуються переваж­но в тваринницьких господарствах. У свинарських господарствах головна роль належить лептоспірам серогруп Pomona, Tarassovi, а в господарствах великої рогатої худоби — Hebdomadis, Pomona, Grippotyphosa.

Лептоспіроз у сільськогосподарських тварин може мати гострий перебіг чи хронічний без вираженої клінічної картини. Епідеміоло­гічний ~потенЦ1а'л“Тосподарських осередків високий, що головним чином пов’язано з тривалим (протягом декількох місяців) і масив­ним лептоспіровиділенням як у великої рогатої худоби, так і у свиней.

Антитіла до більшості збудників лептоспірозу виявляють у сіль­ськогосподарських тварин після зараження протягом кількох міся­ців, а після зараження лептоспірами Hebdomadis — протягом де­кількох років. Вважається, що збудник може зберігатися в орга­нізмі тварин такі ж терміни.

У господарських осередках лептоспіроз у людей (у персонала тваринницьких господарств, ветеринарів та ін.) проявляється як професійна хвороба. Можуть виникати групові і спорадичні захво­рювання. З антропургічними осередками нерідко пов’язано виник­нення так званих купальних спалахів, до яких може привести неправильне розміщення тваринницьких господарств, організація літніх таборів худоби поблизу непроточних водойм, неправильна організація водопою тварин. Використання води, зараженої виді­леннями (сечею) хворої худоби, завжди небезпечне для людини. Купальні спалахи виникають у теплі сезони року. Основна частина хворих — це діти, підлітки.

Антисанітарні умови на тваринницьких фермах (накопичення гною, порушення технології очистки стічних вод, поява гризунів

тощо) призводить до зараження працівників. Людина заражається при безпосередньому догляді за хворою худобою або тваринами — носіями лептоспір, прибиранні приміщень, а також транспортуван­ні та забої худоби. Порушення гігієнічних правил, особливо під час прийому їжі, також підвищує небезпеку зараження, яка пов’я­зана з реалізацією аліментарного шляху або з проникненням леп­тоспір через уражені шкіру та слизові оболонки.

Змішані осередки проявляються одночасно, як природні, так і антропургічні. Етіологічна структура їх відображає структуру ди­ких або господарських тварин.

З’ясування умов праці осіб, хворих на лептоспіроз, у зв’язку з зараженням у природних і особливо господарських осередках, ви­значило точку зору, що лептоспіроз — професійна зоонозна інфек­ція. Виділяють такі п’ять типів професійних захворювань: промис­ловий лептоспіроз, сільськогосподарський, виробничий, експедицій­ний та лабораторний. Нерідко захворювання буває пов’язане не з впливом на організм професійних чинників, а з незадовільним са­нітарним станом підприємств або з заселенням їх гризунами, особ­ливо пацюками.

Особливості епідемічного процесу. З еколого-епідеміологічних позицій лептоспіроз можна характеризувати як водно-грунтову ін­фекцію. Зараження людини відбувається різними шляхами, але при цьому водний шлях залишається провідним.

Дикі та домашні тварини — носії лептоспір — за певних умов можуть забруднювати своєю сечею природні та штучні водойми, грунт, рослинність, речі побуту, харчові продукти. Зараження лю­дини настає при купанні в таких забруднених водоймах, під час праці на зрошувальних ланах, при покосах на заливних луках та болотах, при використанні забрудненої води для пиття, прання, поливу городів тощо.

Випадки зараження лептоспірами особливо часто трапляються серед чабанів, доярок та інших осіб, які обслуговують хворих тва­рин. Нерідко спостерігаються зараження робітників м’ясокомбіна­тів. При розробці туш забитої худоби лептоспіри проникають в організм людини безпосередньо з сечі та тканин через слизові обо­лонки або уражену шкіру.

Описані численні спалахи лептоспірозної інфекції серед різних груп населення. Основні типи спалахів: 1) водний тип — захворю­вання пов’язані з купанням у водоймах, забруднених виділеннями свійських або диких тварин, а також із вживанням води з них;

2) сільськогосподарський тип — захворювання пов’язані з зара­женням під час косовиці, при проведенні меліоративних робіт, в умовах поливного землеробства, особливо на рисових ланах;

3) тваринницький тип — захворювання виникають переважно се­ред персоналу тваринницьких господарств.

Спорадичні захворювання і навіть спалахи бувають серед різних

груп населення. Так, відомі групові захворювання серед шахтарів, робітників каналізаційних споруд та інших контингентів.

Епідеміологічна особливість лептоспірозної інфекції пов’язана з серогруповою та сероваріантною характеристикою збудника.

Для захворювань, які зумовлені лептоспірами серогрупи Pomo­na, джерелом збудника інфекції є свині та велика рогата худоба, у зв’язку з чим захворювання реєструються в антропургічних осе­редках. Спостерігаються епідемічні спалахи. Рідше джерелом ін­фекції є польові миші — носії серовару mozdok. У цьому випадку зараження настає в природних осередках. Звичайно реєструється спорадична захворюваність. Дотепер серед усіх захворювань, що реєструються в природних осередках, провідна роль належить збудникам серогрупи Grippotyphosa. Джерелом збудника є сірі по­лівки, насамперед — полівки-економки та звичайні полівки. В ан­тропургічних осередках захворювання, які спричинюють представ­ники цієї серогрупи, виникають рідко і реєструються головним чи­ном у сільській місцевості. Джерелом збудника як правило, є ве­лика рогата худоба.

Також можуть виникати спалахи, пов’язані з купанням людей у забруднених водоймах або використанням води цих водойм для побутових та господарських потреб.

При захворюваннях, зумовлених представниками серогрупи Ic- terohaemorragiae, джерелом збудника є пацюки, рідше — собаки та сільськогосподарські тварини. Хворіють особи, які у процесі робо­ти зустрічаються із синантропними гризунами або працюють у за­брудненому ними середовищі.

Останнім часом в умовах Європейського регіону все частіше реєструють захворювання, які раніше реєстрували в основному на Далекому Сході. Ця група включає велике число різних сероварів лептоспір, які значно відрізняються за своїми антигенними власти­востями та екологічним зв’язком із різними видами тварин.

В антропургічних осередках зустрічаються спорадичні захворю­вання і невеликі епідемічні спалахи. Джерелом інфікованості лю­дей є велика рогата худоба (носій серовару hardjo), у котрої за­хворювання має переважно безсимптомний перебіг.

Як носії збудника названої серологічної групи серед гризунів частіше виявляються домові миші і сірі полівки. Захворювання людей, які пов’язані із зараженням від гризунів, трапляються рідко.

Захворювання, які спричинюються представниками серогрупи Canicola, зустрічаються переважно в містах. Джерелом збудника інфекції, як правило, є собаки. Серед людей відзначають спора­дичну захворюваність внаслідок зараження від собак — лептоспі- роносіїв. Захворювання реєструються протягом усього року.

Специфічна терапія. Призначають антибіотики та специфічний антилептоспірозний гамма-глобулін.

Специфічна профілактика. Для імунопрофілактики населення використовують корпускулярну вакцину (вбиту нагріванням і кон­сервовану 0,3 % фенолом). Вакцина містить суміш культур лепто- спір найпоширеніших сероварів: grippotyphosa, pomona, icterohae- morrhagiae, hebdomadis.

Вакцину вводять під шкіру двічі з інтервалом у 5—7 днів по

2 мл та 2,5 мл відповідно. Ревакцинацію проводять через рік. По­казаннями до проведення щеплень є робота в господарствах, пов’я­зана з доглядом за тваринами, забій та переробка тушок тварин

3 неблагополучних господарств, робота на заболочених місцях, на території прироХних осередків тощо. Вакцинацію розглядають як допоміжний засіб у боротьбі з лептоспірозом.

Протиепідемічні заходи. Сучасні напрямки профілактики лепто- спірозної інфекції базуються на комплексі медико-санітарних та ветеринарно-санітарних заходів. Запорукою підвищення її ефектив­ності є заходи щодо своєчасного виявлення хворих людей та тва­рин. Як основні, принципи профілактики зберігають значення пла­новість та комплексність заходів, які проводяться. Фахівці охорони здоров’я та ветеринарної служби спільно розробляють комплексні плани з профілактики лептоспірозів.

Враховуючи, що зараження людей лептоспірами відбувається як у природних осередках, так і в господарських, необхідно прово­дити широкомасштабні заходи, спрямовані на виявлення осередків різних типів, їх вивчення та наступне оздоровлення.

У природних осередках лептоспірозів заходи не зводяться до їх повного або часткового оздоровлення, необхідно також не допусти­ти заносу інфекції з них у тваринницькі господарства, для чого регулюють порядок випасу тварин. Не допускається використання підозрілих вододжерел для водопою. Не рекомендується організа­ція на території осередку місць купання та відпочинку людей. У разі необхідності проведення робіт на території осередку обов’­язковим є інструктаж працівників.

У кожному виявленому осередку проводять комплекс заходів у межах його кордонів. У план включають конкретні заходи щодо оздоровлення даного осередку залежно від його епідемічного та епізоотичного значення. Передбачається, зокрема, проведення гід- ромеліоративних робіт, дератизаційних заходів. Дератизацію здій­снюють також на прилеглих територіях, особливо в населених пунктах, тваринницьких господарствах, зерносховищах та інших об’єктах. Одночасно- проводять також санітарно-технічні заходи, спрямовані на запобігання міграції гризунів.

При роботі у зоні природних осередків люди повинні старанно дотримуватися правил особистої профілактики (використання гу­мового взуття, рукавичок, спецодягу) і не допускати порізів рук, ніг та ін. Особам, які постійно працюють в осередку, роблять щеп­лення проти лептоспірозу. Має постійно здійснюватися суворий

контроль за доставкою та зберіганням питної води, харчових про­дуктів. Не дозволяється вживати для пиття сиру воду з підозрілих вододжерел. Не допускається купання у водоймах на території природного осередку.

У господарських осередках основні зусилля повинні бути зосе­реджені на оздоровленні поголів’я тварин. Для цього ветеринарна служба проводить заходи, спрямовані на виявлення хворих тварин та носіїв лептоспір з подальшою їх санацією. Відповідно до діючих положень ветеринарного законодавства у таких осередках встанов­люють суворі ветеринарно-санітарні правила, які регламентують знезараження продукції тваринництва, організацію та проведення регулярної дезинфекції і дератизації.

Важливим є дотримання персоналом господарств правил осо­бистої профілактики при догляді за хворими тваринами.

Особливу увагу приділяють охороні водойм від забруднення їх виділеннями хворих тварин або лептоспіроносіями.

Підозрілу -на зараження лептоспірами воду вживають тільки після її знезараження. Молоко, яке одержують від хворих тварин, нагрівають до кипіння і застосовують у корм худобі. Розтин заби­тих тварин і знімання з них шкір здійснюють в окремих приміщен­нях з додержанням правил з техніки безпеки.

За робітниками неблагополучних щодо лептоспірозу тваринни­цьких господарств встановлююсь медичний нагляд. Перед зняттям обмежень у господарствах проводять очистку приміщень та за­ключну дезинфекцію. Знезаражуються тваринницькі приміщення, вигульні майданчики та інші місця утримання тварин.

Важливим профілактичним заходом є санітарно-освітня робота з обов’язковим охопленням осіб підвищеного ризику. При захворю­ванні людини проводять епідеміологічне обстеження осередку з обов’язковим лабораторним (серологічним) обстеженням усіх хво­рих та осіб, які перехворіли протягом останнього місяця.

З моменту виявлення першого випадку захворювання почина­ють визначати обставини, які могли сприяти інфікуванню протягом 15 днів, що передували захворюванню. Встановлюють, якщо це можливо, конкретне місце, де відбулося зараження.

При підозрі, що джерелом зараження людей були сільськогос­подарські, свійські або дикі тварини, територіальна CEC інформує ветеринарну службу, яка з’ясовує епізоотичну ситуацію з обов’яз­ковим вибірковим лабораторним обстеженням тварин. Якщо вста­новлюють можливість зараження людей від гризунів, то на підо­зрілих угіддях, у населених пунктах, господарствах та інших об’єк­тах організують їх відлов та комплексне дослідження.

При виникненні групових захворювань на лептоспіроз з числом хворих 10 та більше необхідно негайно повідомити у вищестоящий санітарно-епідеміологічний заклад. У повідомленні зазначається: назва населеного пункту та району, дата виникнення захворюван-

ня, число хворих, вік, стан, здогадні причини появи спалаху (дже­рела, шляхи та чинники передачі, заходи).

Епідеміологічний нагляд за лептоспірозною інфекцією повинен забезпечувати можливість прогнозування обстановки та раціональ­ного планування заходів протиепідемічної та протиепізоотичної спрямованості. При виникненні захворювань на лептоспіроз людей до CEC надсилається термінове повідомлення, здійснюються захо­ди щодо взаємоінформації між медичними та ветеринарними пра­цівниками для з’ясування ситуації та подальшої локалізації й лік­відації осередків інфекції.

, Оцінку стану і тенденцій розвитку епідемічного та епізоотично­го процесів здійснюють на основі оперативного та ретроспективно­го аналізу. Результати епідеміологічного аналізу обумовлюють так­тику та стратегію боротьби з лептоспірозною інфекцією в умовах конкретної адміністративної території.

БРУЦЕЛЬОЗ

Синоніми: ундулююча (середземноморська), мальтійська гаряч­ка, хвороба Банга; лат.— brucellosis, febris melitensis. Зоонозна інфекція, яка передається від тварини до тварини та від тварини до людини перорально і через шкірні покриви.

У людини ця хвороба має хвилеподібний перебіг, вона уражає ретикулоендотеліальну систему, дає алергічні прояви. У патологіч­ний процес втягуються нервова, опорно-рухова та статева системи.

Актуальність. Бруцельоз поширюється на всіх континентах, особ­ливо в країнах з розвинутим тваринництвом: в Європі — в Італії, Іспанії, Німеччині, Греції, Португалії та на Мальті; в Азії — Ізраї­лі, Ірані, Турції; в Африці — в Кенії, Єгипті, Ефіопії, Конго, Ма­рокко, Лівії та в країнах Західної Африки; в Америці — в Арген­тині, США, Мексиці, Перу, Чилі, Колумбії, в Океанії — на остро-, вах Фіджі та Гавайських; в Австралії та Новій Зеландії. На біль­шості території колишнього CPCP бруцельоз має спорадичне поширення. Однак на Північному Кавказі, в Середній Азії та Ниж­ньому Поволжі, а також у деяких областях Сибіру бруцельоз до­сить поширений серед тварин, які заражують людей. Летальність не перевищує 2 %, вона вища при захворюванні людини на бруце­льоз виду melitensis.

Етіологія. Бруцельоз спричинюють різні види мікробів роду Brucella. Патогенними для людини визнають: В. melitensis, біоти­пи І—III — збудник бруцельозу кіз та овець; В. abortus, біоти­пи І—IX — збудник коров’ячого бруцельозу; В. suis — збудник бруцельозу свиней.

Щодо патогенного впливу на людину ці збудники розташовують­ся в такому порядку: В. melitensis, В. suis, В. abortus.

Крім того, виділені такі види бруцел: В. ovis, що викликає епі­

дидиміт у баранів, В. canis — збудник бруцельозу в гончаків, В. neotomae — ізольована від лісового щура та В. rangiferi, яка спричиняє захворювання в оленів. Ці бруцели малопатогенні для людини, однак часом спостерігають захворювання, пов’язані із за­раженням В. canis від собак.

Бруцели — нерухомі, грамнегативні поліморфні бактерії, які ма­ють форму коків та паличок, що залежить від поживного середови­ща та віку культури, розміри від 0,3—0,6 мкм (коки) до 0,6— 1,5 мкм (палички). Відзначають внутрішньоклітинне розмноження бруцел, що веде до їх персистування в організмі людини.

Щодо видів і типів бруцели диференціюються залежно від по­треб у вуглекислому газі, сірководні, а також залежно від росту — в середовищах з різними концентраціями тіоніну і фуксину та антигенної структури. Вони не утворюють спор, лише іноді форму­ють капсулу. їх вирощують на печінковому агарі та бульйоні з до­даванням глюкози та гліцерину, в картопляному середовищі, су­хому середовищі D з рибного та дріжджового гідролізу та в інших середовищах. Характеризуються великою мінливістю і переходять від форми SyR- та L-форми.

Бруцели — збудники хвороби одного виду тварин можуть мігру­вати на інших. Особливо небезпечною для людини є міграція В. Dielitensis від дрібної рогатої худоби до великої рогатої худоби, оскільки цей найпатогенніший для людини збудник потрапляє в такий продукт широкого вжитку, яким є коров’яче молоко.

Бруцели добре переносять низькі температури і зберігаються до 4 міс. Вони живуть до 90 днів у воді, 10—16 — у молоці, 45— 60 — у бринзі, у гною при повільному сушінні — до 120, в сухому грунті — до 60, у вологому грунті — до 72 днів, у шерсті та шкі­рах— 3—4 міс. Бруцели гинуть при температурі 60 ^oC через ЗО хв, при кип’ятінні — миттєво. Добру бактерицидну дію має 2 % роз­чин фенолу, 1 % — креоліну, 1—6 % —хлорного вапна, 0,5 — лізо­лу, 0,2 % — формаліну та 0,2—1 % — хлораміну.

Патогенез. Збудник бруцельозу проникає до організму людини через ушкоджену шкіру та слизові оболонки. В місцях проникнен­ня бруцел немає ніяких змін.

По лімфатичних ходах бруцели заносяться до регіонарних лім­фатичних вузлів. Подальший розвиток хвороби пов’язаний із про­никненням мікробів у кров. При загибелі бруцел відбувається звільнення ендотоксину, який впливає на' вегетативну нервову си­стему, зумовлюючи відповідну симптоматику гострого та хронічно­го бруцельозу. Пов’язана з бактеріемією активація ретикулоендо- теліального апарату призводить до дифузних змін з боку органів, які багаті на ретикулоендотелій. Поряд з дифузними змінами для бруцельозу характерним є формування вогнищевих скупчень лім- фоелементів у сполучнотканинних шарах паренхіматозних органів, м’язах, суглобових сумках. Створення специфічних бруцельозних

гранулем є захисною реакцією організму. Різні травматичні впли­ви, локальні коливання температури, розлад трофіки — це чинни­ки, що зумовлюють формування вогнища активного розмноження мікробів з повторним викидом збудника в кров, новою хвилею ен- дотоксинемії і локальними токсичними ураженнями оточуючих тка­нин у вигляді локалізованих інфільтратів. Можливість повторення інфекційного циклу зумовлюється тим, що гуморальні механізми захисту при бруцельозі малоефективні.

Сприйнятливість. Імунітет. Сприйнятливість людини до захво­рювання на бруцельоз залежить від виду збудника.

Сприйнятливість до В. melitensis наближається до 100 %, при цьому зараження в цих осередках практично рівнозначне захворю­ванню. Сприйнятливість до бруцельозу великої рогатої худоби ста­новить 70 %. Однак серед заражених, які позитивно реагують на бруцельоз щодо імунологічних реакцій, клінічно виявлений бруце­льоз спостерігається