Сільська місцевість: відсутні або важкодоступні сильнодіючі знеболювальні

Історія Костянтина Зварича

Костянтин, 67-річний пенсіонер, мешканець Полтавської області у Центральній Україні, у багато чому був типовим українцем з сільської місцевості. Народився у 1943 році, зростав серед голоду та руїни після Другої Світової війни.

У Костянтина виникли проблеми з сечовиділенням у січні 2009 року. Коли біль став настільки сильним, що він більше не міг мочитися, він пішов до місцевої клініки, де лікар поставив діагноз рак простати. Дві хірургічних операції забезпечили лише тимчасове полегшення болю, але не змогли повністю видалити ракові клітини, які незабаром почали давати метастази.

Раптовий напад інтенсивного болю у зап’ястках та пальцях дав зрозуміти Костянтину, що все було не добре. Він зробив подальші тести, які виявили, що рак розповсюдився у його кістках, фізичний стан, який асоціюється з сильним болем. Костянтин повідомив Х’юман Райтс Вотч:

Біль був таким страшним, що мені здавалося, що усе тіло зараз розломиться. Ми викликали швидку кожні 2 чи з години, тому що я вже не міг терпіти це .^[46]

Лікарі швидко госпіталізували Костянтина, а потім виписали його додому, призначивши трамадол, слабкий препарат з ряду опіоїдів. Оскільки небагато аптек в Україні мають запас трамадолу - як наслідок рішення Уряду у 2008 році про регуляцію обігу трамадолу у той самий спосіб як морфіну — члени родини Костянтина мали значні проблеми, намагаючись отримати препарат. Коли Костянтин нарешті зміг отримати трамадол, виявилося, що він є заслабким аби втамувати його нестерпний біль. Він використав десять ампул трамадолу - максимальна дозволена кількість за одним рецептом відповідно до українського законодавства - протягом одного дня без забезпечення належного контролю болю.

Донька Костянтина, лікар у Харкові, місті у Східній Україні, порадила йому приймати декілька препаратів, які можна отримати в аптеці без рецепта, але жодне з них не забезпечувало відчутного знеболення. Хоча він скаржився лікарям на сильний біль, лікарі Костянтина ніколи не призначали морфін. У місцевої лікарні була відсутня необхідна ліцензія.

Протягом чотирьох чи п’яти місяців Костянтин страждав від постійного сильного болю. Описуючи один з епізодів, він розплакався, кажучи:

Було так нестерпно боляче! Я прийшов додому, й мене охопив такий сильний біль. Він був такий жахливий, що я не знав, що з собою робити. Так було важко жити. ^[47]

Одного дня, наприкінці літа, біль у Костянтина був таким сильним, що його онук, який залишався з ним у селі, зателефонував матері, кажучи, що дідусь «б’ється об стіни» від болю. Донька вирішила, що вона більше не залишить батька у селі та влаштувала його госпіталізацію до Харківського хоспісу. Там Костянтин нарешті отримав морфін для знеболення. Коли Х’юман Райтс Вотч провели з ним інтерв’ю у квітні 2010 року, він сказав, що у хоспісі його біль нарешті було взято під контроль.

Костянтин помер у червні 2010 року у хоспісі .