МІКОПЛАЗМОЗ КОТІВ

Мікоплазмоз - інфекційне захворювання котів, викликане без'ядерними мікроорганізмами (прокаріотами), що супроводжується кон'юнктивітами, ураженням респіраторної і сечостатевої системи, опорно-рухового апарату.

Збудник. Мікоплазми відносяться до класу Mollicutes. Цей клас об’єднує родини мікоплазми, уреаплазми і ахолеплазми. Збудник характеризується як один з

найдрібніших прокаріотів (без'ядерних мікроорганізмів), розміром 0,2-0,3 мкм, грамнегативний, факультативний анаероб (рис. 61-62).

Рис. 61, 62. Включення мікоплазм в еритроцитах (мазок крові)

(фото з інтернет-ресурсу)

Мікоплазми не мають клітинної оболонки, що в біофізичному плані зближує їх з L-формами бактерій. Замість клітинної стінки вони мають тришарову мембрану, цитоплазму з ядерною субстанцією, гранулами і вакуолями. Мембрана складається з полярних ліпідів і протеїнів. Середні розміри клітин мікоплазм становлять 0,3-0,8 мкм, а середній діаметр - 0,42 мкм. Однак зустрічаються види, що формують на певних етапах розвитку протяжні ниткоподібні клітини довжиною до 150 мкм. Відсутність клітинної стінки обумовлює їх пластичність і чутливість по відношенню до різних детергентів, спиртів, різких осмотичних змін середовища. Мікоплазми мають мінімальну кількість органел; найменший серед прокаріотів розмір генома. Зазвичай колонії міколазм паразитують на клітинних мембранах еукаріот, використовуючи вміст клітин в якості їжі. Основним компонентом паразитичних видів є вільний і етерифікованих холестерин, що забезпечує енергію і структурну організацію тканини. Широко поширені в природі як мікобіонти ґрунту, комменсали, а також як збудники інфекційних хвороб рослин і тварин. Є мікоплазми, що небезпечні і для людини. Всього налічується понад сто видів мікоплазм і понад двісті їх підвидів (сероварів).

У котів і собак виділено декілька видів мікоплазм, із них лише три представляють інтерес для ветеринарії: у кішок - Mycoplasma felis і Mycoplasma gatae. Вважається, що Mycoplasma felis частіше є патогенною, а Mycoplasma gatae - комменсал.

Мікоплазми входять до складу мікрофлори слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, ШКТ, статевих органів. Вони є умовно-патогенною мікрофлорою, розвиток хвороби відбувається при зниженій опірністі організму та стану імунодефіциту.

Епізоотологія. Збудник мікоплазмозу котів видоспецифічний, тому до захворювання, що викликане Mycoplasma felis і Mycoplasma gatae, сприйнятливі лише коти. Можуть хворіти тварини усіх вікових груп. Більш сприйнятливі високопорідні тварини, кошенята і молоді тварини у віці до двох років. Джерелом збудника захворювання є хворі коти, носії збудника та здорові тварини, оскільки мікоплазми входять до складу мікрофлори слизових оболонок. Тому будь-яка тварина може спонтанно захворіти на мікоплазмоз, для цього достатньо знизити її імунний статус та опірність організму. Незбалансована годівля, несприятливі парамери мікроклімату, стреси та супутні захворювання (паразитарні, інфекційні, хірургічні) можуть стати поштовхом до розвитку хвороби. Збудник виділяється з організму кота з усіма секретами і екскретами; найбільш небезпечні в епізоотичному відношенні клінічно хворі тварини, які виділяють збудник із витоками з носової порожнини, очей, з абортованими плодами та навколоплідними водами. Зараження відбувається статевим, повітряно-крапельним, шляхом, не виключено контактне, трансплацентарне зараження.

Патогенез. Роль мікоплазм у виникненні респіраторних захворювань котів до кінця не з’ясовано. Так, у 70-80 % здорових котів при дослідженні мікоплазми виділяють зі слизових оболонок. Також у 25 % випадках мікоплазми виділяють від котів із запаленням кон'юнктиви і хронічними бронхітами. Розмножуючись в епітеліальній тканині різних органів, мікоплазми руйнують захисні бар’єри, відкриваючи ворота для вторинної мікрофлори. Тому вважається, що мікоплазми рідко можуть самостійно викликати захворювання. Як правило, вони викликають захворювання у котів з ослабленою імунною системою та в асоціації з іншими патогенними мікроорганізмами - герпесвірусом і хламідіями. В інфекційний процес можуть залучатися органи дихання, молочна залоза, суглоби, органи статевої системи, сечовивідні шляхи. Патогенність мікоплазм також пов’язана з їх здатністю продукувати ендотоксини, гемолізини та інші продукти життєдіяльності. Частина тварин є пожиттєвим внутрішньоклітинним носієм збудника завдяки наявності персистентної L-форми збудника. При цьому відбувається руйнування суглобового хряща і утворення виражених ерозій на суглобової поверхні, що зумовлює розвиток артритів.

Клінічні ознаки. Клінічні ознаки мікоплазмозу у котів неспецифічні, а в багатьох випадках відсутні. Тривалість інкубаційного періоду за гострого микоплазмозу може коливатися від 3-х днів до 3-5-ти тижнів, іноді до 2-х місяців.

Захворювання може мати різні форми в залежності від локалізації збудника. Перебіг - підгострий і хронічний, рідко - гострий. На початку хвороба може проявлятися у вигляді запалення слизової оболонки очей, кашлю, нежиті. Найчастіше реєструють одно- або двосторонній кон'юнктивіт у вигляді епіфори (сльозотечі), блефароспазм, хемоз (набряк кон'юнктиви ока), гіперемію кон'юнктиви з серозними або гнійними виділеннями. Можуть спостерігатися ураження верхніх дихальних шляхів (риніти) та сечостатевої системи (баланопостити, цистити, простатити, уретрити, вагініти, ендометрити).

За латентної інфекції та хронічного перебігу часто реєструють мікоплазмозні артрити. Кіт може кульгати, втрачати апетит і постійно лежати, не бажаючи рухатись. Іноді можуть виникати набряки кінцівок. Ураження суглобів та розвиток підшкірних абсцесів пов'язано з наявністю L-форми збудника.

У вагітних кішок можливі аборти. Мікоплазми часто виявляють при хронічних вагінітах, цервіцітах, ендометритах, запальних процесах у черевній порожнині. Безсимптомні форми (або мікоплазмоносійсттво) може тривати необмежено довго без негативних наслідків для організму, в якому мікоплазми персистують (але носій може бути джерелом передачі збудника інфекції).

Діагностика. Для постановки діагнозу беруть мазки з кон'юнктиви, роблять змиви з бронхів і трахеї. Із отриманого матеріалу готують мазки, проводять посіви на специфічні поживні середовища, досліджують методом ПЛР (полімеразної ланцюгової реакції).

У мазках, виготовлених з органів і культур, виявляють округлі, кільцеподібні, овальні, кокоподібні і ниткоподібні структури. Клітини мають різну величину, яка, за даними різних авторів, коливається від 125 до 600 нм. Мікоплазми, в силу своїх структурних особливостей, слабо адаптуються на поживних середовищах. Можуть викликати помутніння середовища, а потім утворюють легку плівку. Локалізуються у верхньому шарі живильного середовища або в придонній частині. На напіврідких середовищах із ростовими добавками мікоплазми ростуть по колу або утворюють зважені крихтоподібні колонії.

На щільних поживних середовищах мікоплазми формують характерні колонії, що нагадують яєчню. У первинних посівах ріст починається на 3-7-му добу, адаптовані ж штами ростуть значно швидше.

Колонії мікоплазм, які ізольовані з патологічного матеріалу і належать різним видам, морфологічно подібні. Помічено, що збільшення періоду інкубації підвищує частоту виділення патогена. Тому посіви на поживних середовищах рекомендується витримувати до 10 днів. Для росту мікоплазмам потрібен альбумін, стерини, вуглеводи і вітаміни. Помічена також потреба мікоплазм у фосфоліпідах, солях жовчних і жирних кислот. У процесі вивчення метаболізму встановлена біохімічна активність мікоплазм. На основі цієї ознаки мікоплазми поділяються на ферментативно активні і ферментативно неактивні.

Лікування. Лікування мікоплазмозу у котів, як правило, тривале. Мікоплазми найбільш чутливі до антибіотиків групи тетрацикліну, в тому числі до левоміцетину і доксицикліну, тобто тих, які пригнічують синтез ДНК, РНК, білків - складових мембран у прокаріотів. Це препарати групи тетрациклінів, макролідів, фторхінолонів, лінкозамінів і аміноглікозидів, макроліди і тилозин.

Можуть застосовуватися:

• байтрил (енрофлоксацин) - приймати одноразово по 5 мг/кг на день протягом 5-7 днів (небажано кошенятам віком до одного року);

• сумамед (азітромецін) - одноразово 10 мг/кг протягом тижня;

• офлоксацин - по 5 мг/кг двічі на день разом із кларитроміцином - двічі в день по 10 мг/кг, інтервал між прийомами препарату повинен становити шість годин;

• вільпрофен - одноразово по 500 мг протягом 7-10 днів (даний метод підходить для кошенят, вагітних і годуючих самок);

• тилозин (фармазин) - одноразово по 0,2 мг/кг протягом тижня, а потім продовжувати три дні, знизивши дозування до 0,1 мг/кг один раз на день (вводити внутрішньом'язово);

• тетрациклін - 22 мг/кг на день за три прийоми протягом десяти днів;

• пенбекс - одноразово по 1-1,5 мл на 10 кг маси тіла тварини, приймати протягом 5-7 днів;

• доксициклін - одноразово по 10 мг/кг, курс лікування - від десяти днів до двох тижнів.

Урогенітальні мікоплазми найбільш чутливі до доксицикліну, тетрацикліну і джозаміцину. Найбільш низька чутливість - до ципрофлоксацину і еритроміцину.

Для лікування тварин із кон’юнктивітами призначають краплі (тобредекс, колбіоцін або толбекс або інші), мазі (тетрациклінова). Для підвищення опірності організму застосовують імуномодулюючу терапію - препарати ріботан, ронколейкін, циклоферон, іммунофан.

Завдяки здатності збудника утворювати внутрішньоклітинні L-форми, високій зданості пристосовуватися до імунної атаки організму звільнити організм від збудника мікоплазмозу практично неможливо, можна лише контролювати репродукцію і агресивність збудника в організмі.

Профілактика. Засоби специфічної профілактики мікоплазмозу котів не розроблені. У разі підозри на мікоплазмоз (переважно в ослаблених тварин і тварин з імуносупресією) показано застосування антибактеріальних препаратів, що впливають на синтез ДНК, РНК, білків і цілісність клітинних мембран.

Тварин забезпечують повноцінним раціоном, регулярно здійснюють обробки проти екто- і ендопаразитів, вчасно проводять заплановані щеплення, лікувальні маніпуляції. Нобхідно уникати стресових ситуацій: перегрупування, переохолодження та ін. Збудник нестійкий у навколишньому середовищі - його загибель відбувається під дією звичайних концентрацій дезінфікуючих речовин. Для дезінфекції можна використовувати нашатирний спирт, розведений водою (1:32), і відбілювач.