Удосконалення адміністративного законодавства у сфері надання медичних послуг в Україні

Загальновідомо, що під час свого розвитку держава постійно здійснює правотворчі функції, внаслідок чого з’являються численні нормативно- правові акти, предметом правового регулювання яких стають суспільні відносини у багатьох сферах суспільного життя.

Окрім того, адаптація чинного законодавства до норм Європейського Союзу (ЄС) є однією з найважливіших складових політики європейського вибору не лише України, а й будь-якої іншої держави, яка прагне прогресивного розвитку шляхом європейської інтеграції. Цей процес формує основу всіх трьох «опор» Європейського Союзу (європейських співтовариств, спільної зовнішньої політики та політики безпеки, спільної внутрішньої політики) і є обов’язковим для всіх країн-кандидатів, які відповідно до копенгагенських критеріїв мають забезпечити взяття на себе всіх зобов’язань щодо членства, включаючи умови політичного, економічного та валютного союзів [19].

Саме тому під удосконаленням адміністративного законодавства у сфері надання медичних послуг в Україні слід розуміти вироблення теоретичних і практичних напрямків посилення потенціалу для подальшого розвитку цього явища та врегулювання спірних питань, що існують в його межах, шляхом перероблення, скасування чи створення нормативно- правових актів у сфері охорони здоров’я.

В умовах сьогодення затримується розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроектів, прийняття яких Верховною Радою України має сприяти впровадженню ефективної моделі медичного обслуговування населення, спрямованої на забезпечення належних умов реалізації конституційного права громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу, рівний і справедливий доступ кожної людини до медичних послуг.

Таким чином, узятий законодавцем курс на модернізацію системи охорони здоров’я, зокрема і медичних послуг, в умовах сьогодення не виправдовує своїх очікувань: більшість фундаментальних змін не стосуються суміжних інститутів, а сама процедура реалізації «покращень» відстає від запланованих термінів.

Більше того, на нашу думку, необхідна кодифікація медичного законодавства, оскільки в цивілізованих країнах професії, пов’язані із задоволенням потреб людини та використанням інформації про її особисте життя, належать до так званих професій публічної довіри. До таких відносять зокрема й професії лікаря та фармацевта. Діяльність таких фахівців регулюється за допомогою професійного самоврядування. Однак закони України цього поки що не передбачають [152].

Наразі переважна більшість законодавчих актів спрямована на деталізацію та спеціальне регулювання відносин, які складаються в медичній сфері. До таких спеціальних законодавчих актів належать закони України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про психіатричну допомогу», «Про донорство крові та її компонентів»,

«Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори», «Про лікарські засоби», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», «Про охорону дитинства», «Про курорти», «Про імплантацію електрокардіостимуляторів» та низка інших.

Безсумнівно, медичне право в Україні потребує кодифікації, тобто створення єдиного, логічно і юридично цільного нормативно-правового акта - Медичного кодексу, до якого увійдуть закони та НПА, що регулюють медичну діяльність. Необхідно створити таку систему медичного права, яка б повною мірою відповідала вимогам часу та базувалася б на загальноєвропейських підходах до забезпечення прав громадян на здорове життя і права медичного працівника на здійснення професійної діяльності. До нього мають увійти закони «Про особливості діяльності закладів охорони здоров’я», «Про правовий статус медичних працівників», «Про права пацієнтів» та інші законодавчі акти, що регламентують правовідносини в системі охорони здоров’я [23].

В умовах проведення медичної реформи і зміни організаційних основ охорони здоров’я вкрай актуальним є оновлення адміністративного законодавства в частині надання медичних послуг. Медичний кодекс України визначить реальні політичні та соціально-економічні процеси, які впливають на розвиток охорони здоров’я у країні, і закріпить основні вимоги до процедурних аспектів надання медичних послуг. На нашу думку, цим нормативно-правовим актом має бути врегульовано:

- правовий статус закладу охорони здоров’я, що надає медичні послуги, як публічного суб’єкта договірного права, передбачивши надання статусу державного службовця персоналу адміністрації закладу комунальної та державної форми власності;

- наявні корупційні схеми сертифікації та ліцензування медичних засобів, які в кінцевому рахунку через фармацевтичних представників потрапляють до пацієнтів (або унеможливлюється постачання необхідних препаратів (зарубіжних, наприклад) споживачу через бюрократизацію існуючих процедур): 1) процедура виправлення та попередження вчинення помилок при здійсненні такої діяльності; 2) створення уніфікованих вимог до особи, яка бажає отримати ліцензію; 3) відповідальність за дотримання норм постачання, зберігання та провізерства лікарських засобів; 4) моніторинг і контроль щодо строків придатності препаратів; 5) запровадження перевірок щодо виробника продукції та умов її виготовлення тощо;

- правовий статус надавачів медичних послуг, їх кваліфікація та компетенція, зокрема морально-правові основи професійної діяльності;

- правовий статус пацієнта та його законного представника;

- умови надання медичних послуг, підстави та порядок підписання договору;

- типовий договір надання медичних послуг з його істотними умовами та необхідними блоками інформаційного наповнення;

- процедуру оплати медичних послуг з передбаченням механізмів покриття збитків;

- різновиди медичних помилок, які впливають на якість, достатність, доступність і допустимість медичного обслуговування;

- інформаційну адміністративну діяльність закладів охорони здоров’я, зокрема запровадження електронного медичного обслуговування (запис до лікаря в режимі он-лайн, консультування тощо);

- основи обов’язкового (для юридичних осіб) та добровільного медичного страхування (для фізичних осіб);

- упровадження інноваційних технологій;

- відповідальність у сфері надання медичних послуг: 1) адміністрації закладу охорони здоров’я за неналежне управління закладом і неврегулювання організаційних аспектів надання медичних послуг;

2) працівників закладу охорони здоров’я - як лікарів, так і допоміжного персоналу, у разі здійснення ними медичної помилки; 3) осіб, які організовують забезпечення медичного закладу різноманітними ресурсами, що в результаті впливають на якість надання медичних послуг працівниками закладу охорони здоров’я, зокрема фармацевтичних фірм і дистриб’юторів лікарських засобів за пропаганду конкретного препарату лікарю, який отримує відсоток від його призначення; 4) відповідальність пацієнта у випадку порушення обумовлених зобов’язань; 5) медичних лабораторій (клініко-діагностичних) за розголошення відомостей про стан здоров’я споживача надаваної ними послуги (пацієнта), на основі визначення права на таємницю про стан здоров’я як абсолютного, що кореспондує обов’язок всіх інших осіб, яким стало відомо вищезазначену інформацію, утримуватися від її поширення.

Загалом кінцевою метою створення та реалізації оновленої системи охорони здоров’я має бути:

1) збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

2) створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

3) забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

4) формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров’я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;

5) ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

6) солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги [23; 140].

Серед пріоритетних заходів щодо розвитку галузі охорони здоров’я, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я населення, визначаються ще й такі: створення сприятливого для здоров’я середовища, упровадження результатів інноваційних наукових розробок, а також оптимізація організації системи надання медичної допомоги, запровадження солідарного принципу фінансування [75]. Ці положення, спрямовані на забезпечення якості й доступності медичної допомоги, відповідають основним тенденціям модернізації національних систем охорони здоров’я, розвитку медичної галузі в світі, що є певним віддзеркаленням глобалізаційних процесів [13; 71, с.147].

На нашу думку, Україні у своєму розвитку та розбудові державності, розвитку соціальних галузей, і саме сфери охорони здоров’я, слід орієнтуватися на досвід країн Заходу та Європейського Союзу. Діяльність у цьому напрямку має ґрунтуватися на таких засадах і з дотриманням таких вимог і принципів: відкритості (openess); участі (participation); підзвітності ^ccountability); ефективності ^ffectiveness); злагодженості/зв’язку (coherence) [191, с.

Отже, для реформування охорони здоров’я в Україні та підвищення якості надання медичних послуг слід орієнтуватись на досвід західних та європейських країн, використовуючи його в обраній моделі фінансування аналізованої галузі, з урахуванням політичних, економічних, соціальних та екологічних показників і спроможностей нашої країни.

Уважаємо за необхідне більш детально роз’яснити наше бачення запропонованих законодавчих змін до адміністративного законодавства.

Стосовно правового статусу закладу охорони здоров’я як публічного суб’єкта договірного права, що надає медичні послуги, та надання статусу державного службовця персоналу адміністрації закладу комунальної та державної форми власності, за нашим баченням, слід для початку:

- внести зміни до частини 1 статті 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» в такому вигляді:

«Заклад охорони здоров’я є самостійним публічним суб’єктом договірних відносин. Адміністративні посади в закладі охорони здоров’я належать до категорії Б державної служби. Держава сприяє розвитку закладів охорони здоров’я усіх форм власності».

Підтримуючи думку О. Надюк, пропонуємо до складу комісії відділу ліцензування та акредитації суб’єктів медичного ринку ввести: 1) лікаря - експерта з епідеміології; 2) лікаря - експерта з питань комунальної гігієни;

3) лікаря - представника професійної асоціації; 4) лікаря - представника іншого лікувально-профілактичного закладу (який планово буде ліцензуватися чи акредитуватися найближчим часом); 5) податкового інспектора; 6) ревізора-бухгалтера; 7) юриста; 8) експерта з медичного страхування; 9) представника регіональної асоціації пацієнтів [102].

При цьому державними службовцями, тобто працівниками міністерства охорони здоров’я України, будуть лікарі - експерти з епідеміології та комунальної гігієни, юрист, ревізор-бухгалтер. Уважаємо, що програма процесу ліцензування та акредитації має включати положення про відповідність умов надання медичної допомоги санітарно-гігієнічним і метрологічним стандартам; забезпечення якості (комфортності) надання медичної допомоги; забезпечення ефективності (адекватності) надання медичної допомоги; забезпечення законності в діяльності лікувально- профілактичного закладу; аналіз фінансово-економічної звітності і висновок про економічну доцільність існування.

Державна служба України з лікарських засобів і контролю за наркотиками мусить здійснювати систематичний моніторинг і контроль за строками придатності препаратів, які постачаються закладам охорони здоров’я, та перевірки щодо виробника продукції та умов її виготовлення. Це вимагає розроблення відповідних механізмів і процедур здійснення на подзаконному рівні, шляхом видання спеціальних розпорядчих актів.

Відповідно Постанова Кабінету Міністрів України від 12.08.2015 №647 «Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками» потребує таких доповнень:

- до пункту 4 «Держлікслужба відповідно до покладених на неї завдань» додати підпункти такого змісту:

«10-1) ініціює перевірки щодо виробника продукції та умов її виготовлення»;

«11-1) здійснює систематичний моніторинг та контроль за строками придатності препаратів, які постачаються закладам охорони здоров’я».

Правовий статус надавачів медичних послуг, їх кваліфікація та компетенція, зокрема морально-правові основи професійної діяльності, мають бути врегульовані в межах Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» в розділі V «Медична допомога». Тут же має бути передбачено правовий статус пацієнта та його законного представника, а також основи обов’язкового (для юридичних осіб) та добровільного медичного страхування (для фізичних осіб).

Окремим розділом Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» мають урегульовуватись питання надання медичних послуг, зокрема умови, підстави та порядок підписання договору, обов’язкові його елементи та істотні умови з необхідними блоками інформаційного наповнення, процедура оплати медичних послуг з передбаченням механізмів покриття збитків.

Окрім того Міністерство охорони здоров’я має розробити відповідний нормативно-правовий акт - типовий договір надання медичних послуг, деталізувавши положення пропонованого розділу Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Також убачається за доцільне в цьому Законі до статті 3 «Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я» додати визначення лікарської помилки в такому вигляді:

«Лікарська помилка - неправомірні дії медичного персоналу, що спричинили порушення надання якісного, достатнього, допустимого та належного медичного обслуговування».

Визначення терміна «лікарська помилка» є необхідним з тією метою, щоб правильно регламентувати її наслідки. Численні варіанти, запропоновані як лікарями, так і юристами, певною мірою базуються на твердженні І. Давидовського, що вважав лікарські помилки «прикрим браком у лікарській діяльності», при якому першопричиною є добросовісна помилка лікаря, що виключає кримінальну відповідальність. У той же час сьогоднішній розвиток медичного права диктує необхідність комплексного сприйняття проблеми лікарських помилок з урахуванням їх тісного нерозривного зв’язку з дефектами надання медичної допомоги [168, с.112].

Відповідно в розділі V під назвою «Медична допомога» аналізованого Закону потрібно навести різновиди медичних помилок, які впливають на якість, достатність, доступність і допустимість медичного обслуговування, зокрема діагностичні, тактичні, технічні, організаційні.

Окремим розпорядчик актом Міністерства охорони здоров’я має бути передбачено механізми впровадження інноваційних технологій, а також здійснення інформаційної адміністративної діяльності закладами охорони здоров’я, зокрема запровадження електронного медичного обслуговування (запис до лікаря в режимі он-лайн, консультування тощо).

Окремо слід зазначити про адміністративну відповідальність у сфері надання медичних послуг, яка регламентується нормами КУпАП України.

На нашу думку, необхідно доповнити главу 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення» такими деліктами в аналізованій сфері:

- статтею 46-3 «Дрібна лікарська помилка»

«Дрібна лікарська помилка - неправомірні дії медичного персоналу, що спричинили порушення надання якісного, достатнього, допустимого та належного медичного обслуговування без спричинення тяжких наслідків для здоров’я пацієнта і носять технічний, організаційний, тактичний характер - тягне за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

- статтею 46-4 «Пропаганда лікарських засобів»

«Нав’язування закладам охорони здоров’я представниками фармацевтичних фірм і дистриб’юторами лікарських засобів конкретного препарату, за реалізацію якого виплачується відсоткова винагорода - тягне за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до тридцяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на юридичних осіб - від двадцяти п’яти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

- статтею 46-5 «Порушення норм постачання, зберігання та провізерства лікарських засобів»

«Порушення норм постачання, зберігання та провізерства лікарських засобів - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

- статтею 46-6 «Розголошення відомостей про стан здоров’я пацієнта»

«Розголошення відомостей про стан здоров’я особи та надання їй медичної допомоги, зокрема діагностичних і лабораторних досліджень, без згоди особи або без згоди її законного представника - тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Таким чином, адміністративне законодавство у світлі реформаційних змін потребує негайного оновлення шляхом зміни, перероблення та створення нових нормативно-правових актів у сфері надання медичних послуг.

Вищенаведене дає змогу зробити такі висновки щодо вдосконалення адміністративного законодавства у сфері надання медичних послуг в Україні:

1) удосконалення адміністративного законодавства у сфері надання медичних послуг в Україні полягає в переробленні, скасуванні чи створенні нових нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я, які регулюють здійснення аналізованої діяльності;

2) узятий законодавцем курс на модернізацію системи охорони здоров’я, зокрема й медичних послуг, в умовах сьогодення не виправдовує своїх очікувань: більшість фундаментальних змін не стосуються суміжних інститутів, а сама процедура реалізації «покращень» відстає від запланованих термінів. Уніфікованих законодавчих вимог щодо процедурних аспектів надання медичних послуг наразі не існує;

3) необхідною є кодифікація медичного законодавства, оскільки в умовах проведення медичної реформи і зміни організаційних основ охорони здоров’я вкрай актуальним є оновлення законодавства в частині надання медичних послуг. Медичний кодекс України визначить реальні політичні та соціально-економічні процеси, які впливають на розвиток охорони здоров’я в країні, і закріпить основні вимоги до процедурних аспектів надання медичних послуг;

4) Медичний кодекс України мусить урегульовувати:

- правовий статус закладу охорони здоров’я як публічного суб’єкта договірного права, що надає медичні послуги, передбачивши надання статусу державного службовця персоналу адміністрації закладу комунальної та державної форми власності;

- наявні корупційні схеми сертифікації та ліцензування медичних засобів, які в кінцевому рахунку через фармацевтичних представників потрапляють до пацієнтів (або унеможливлюється постачання необхідних препаратів споживачу через бюрократизацію чинних процедур), зокрема: процедури виправлення та попередження вчинення помилок при здійсненні такої діяльності; створення уніфікованих вимог до особи, яка бажає отримати відповідну ліцензію;

- моніторинг і контроль щодо строків придатності препаратів, а також запровадження перевірок щодо виробника продукції та умов її виготовлення;

- правовий статус: надавачів медичних послуг, їх кваліфікація та компетенція; пацієнта та його законного представника;

- умови надання медичних послуг, підстави та порядок підписання договору; типовий договір надання медичних послуг з його істотними умовами та необхідними блоками інформаційного наповнення;

- процедуру оплати медичних послуг з передбаченням механізмів покриття збитків, а також різновиди медичних помилок, які впливають на якість, достатність, доступність і допустимість медичного обслуговування;

- інформаційну адміністративна діяльність закладів охорони здоров’я, зокрема запровадження електронного медичного обслуговування (запис до лікаря в режимі он-лайн, консультування тощо);

- відповідальність у сфері надання медичних послуг: адміністрації закладу охорони здоров’я за неналежне управління закладом та неврегулювання організаційних аспектів надання медичних послуг;

працівників закладу охорони здоров’я - як лікарів, так і допоміжного персоналу, у разі здійснення ними медичної помилки; осіб, які організовують забезпечення медичного закладу різноманітними ресурсами, що в результаті впливають на якість надання медичних послуг працівниками закладу охорони здоров’я; пацієнта у випадку порушення обумовлених зобов’язань; медичних лабораторій (клініко-діагностичних) за розголошення відомостей про стан здоров’я споживача надаваної ними послуги (пацієнта);

5) адміністративне законодавство у світлі реформаційних змін потребує негайного оновлення шляхом зміни, перероблення та створення нових нормативно-правових актів у сфері надання медичних послуг, зокрема необхідно:

5.1) до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» внести зміни й доповнення:

- до частини 1 статті 16 у такому вигляді: «Заклад охорони здоров’я є самостійним публічним суб’єктом договірних відносин. Адміністративні посади в закладі охорони здоров’я належать до категорії Б державної служби. Держава сприяє розвитку закладів охорони здоров’я усіх форм власності»;

- до розділу V «Медична допомога»: «в контексті визначення правового статусу надавачів медичних послуг, їх кваліфікації та компетенції, зокрема морально-правових основ їх професійної діяльності; пацієнта та його законного представника (права, обв’язки, відповідальність), а також основи обов’язкового (для юридичних осіб) та добровільного медичного страхування (для фізичних осіб);

- додати розділ V-1 під назвою «Договір надання медичних послуг», передбачивши врегулювання питання надання медичних послуг, зокрема умови, підстави та порядок підписання договору, обов’язкові його елементи та істотні умови з необхідними блоками інформаційного наповнення, а також процедуру оплати медичних послуг з передбаченням механізмів покриття збитків;

- додати до статті 3 «Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я» дефініцію лікарської помилки у такому вигляді: «Лікарська помилка - неправомірні дії медичного персоналу, що спричинили порушення надання якісної, достатньо, допустимої та належної медичної послуги»;

- до розділу V «Медична допомога» додати різновиди медичних помилок, які впливають на якість, достатність, доступність і допустимість медичного обслуговування, зокрема діагностичні, тактичні, технічні, організаційні;

5.2) до Постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.2015 № 647 «Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками», а саме пункту 4 «Держлікслужба відповідно до покладених на неї завдань» додати підпункти в такому вигляді:

- «10-1) ініціює перевірки щодо виробника продукції та умов їх виготовлення»;

- «11-1) здійснює систематичний моніторинг і контроль за строками придатності препаратів, які постачаються закладам охорони здоров’я»;

5.3) доповнити главу 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення» такими деліктами:

- статтею 46-3 «Дрібна лікарська помилка»:

«Дрібна лікарська помилка - неправомірні дії медичного персоналу, що спричинили порушення надання якісного, достатнього, допустимого та належного медичного обслуговування без спричинення тяжких наслідків для здоров’я пацієнта і мають технічний, організаційний, тактичний характер - тягне за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

- статтею 46-4 «Пропаганда лікарських засобів»:

«Нав’язування закладам охорони здоров’я представниками

фармацевтичних фірм і дистриб’юторами лікарських засобів конкретного препарату, за реалізацію якого виплачується відсоткова винагорода - тягне за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на юридичних осіб - від двадцяти п’яти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

- статтею 46-5 «Порушення норм постачання, зберігання та провізерства лікарських засобів»:

«Порушення норм постачання, зберігання та провізерства лікарських засобів - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

- статтею 46-6 «Розголошення відомостей про стан здоров’я пацієнта»:

«Розголошення відомостей про стан здоров’я особи та надання їй

медичної допомоги, зокрема діагностичних і лабораторних досліджень без згоди особи або без згоди її законного представника - тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.»;

5.4) розробити Міністерством охорони здоров’я:

- типовий договір надання медичних послуг, деталізувавши положення пропонованого розділу V-1 під назвою «Договір надання медичних послуг»;

- наказ «Про впровадження інноваційних технологій та здійснення інформаційної адміністративної діяльності закладами охорони здоров’я в сфері запровадження електронного медичного обслуговування».

Отже, під удосконалення адміністративного законодавства у сфері надання медичних послуг в Україні слід розуміти вироблення теоретичних і практичних напрямків посилення потенціалу для подальшого розвитку аналізованого явища та врегулювання спірних питань, що існують в його межах, шляхом зміни, перероблення, скасування чи створення нормативно- правових актів у сфері охорони здоров’я.

Адміністративне законодавство у світлі реформаційних змін потребує негайного оновлення, що більшою мірою стосується Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», Постанови Кабінету

Міністрів України від 12.08.2015 № 647 «Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками», КУпАП України та деяких інших актів.