Медичні послуги як об’єкт адміністративно-правових відносин в галузі охорони здоров’я

Будь-яка країна, зокрема й Україна, прагне розбудови, орієнтуючись на основні потреби свого населення. У свою чергу здоров’я є одним з основних чинників, які відіграють визначальну роль під час реалізації заявленого вище завдання.

Однак, які б не були старання нашої держави, за офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, стан здоров’я вітчизняного населення за останні десять років значно погіршився. Сьогодні населення потерпає від поєднаної дії економічної, екологічної та демографічної криз. За останні десять років чисельність населення нашої держави скоротилася на 7,7%, у той же час значно зросла захворюваність у більшості класів хвороб. Тривалість життя в Україні на 11 років менша ніж у країнах Євросоюзу. Досвід провідних країн Європи показує, що розвинений ринок медичних послуг забезпечує населенню належний доступ до якісного медичного обслуговування, опосередковано впливаючи на збільшення тривалості життя, поліпшення здоров’я, збереження генофонду нації. На жаль, в Україні сучасний ринок медичних послуг є складним, багаторівневим, поліфункціональним утворенням, формується спонтанно й хаотично, а в деяких регіонах - і доволі повільно [52, с. 336].

У перспективі найближчих конституційних змін, спрямованих на забезпечення та гарантування безоплатного права кожному на охорону здоров’я, медичну допомогу й медичне страхування шляхом зобов’язання держави створювати умови для ефективного і доступного всім громадянам медичного обслуговування [73], медична реформа передбачає введення оплати за медичні послуги.

19 жовтня 2017 року Верховна Рада дала старт медичній реформі, остаточно ухваливши Закон «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» (№6327). Також було прийнято за основу законопроект щодо необхідних змін до держбюджету (№6604) і президентський законопроект «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» (№7117).

З 2018 року українці самі обиратимуть собі лікаря - терапевта, педіатра, сімейного лікаря. З ним безпосередньо або через лікарню буде підписуватися договір про намір лікуватися саме в нього. Таким чином зникне прив’язка людей до лікарень за місцем прописки. Лікаря можна буде вільно змінити. Лікування в сімейного лікаря, а також базові аналізи будуть безкоштовними. 2018 року на одного пацієнта для первинної допомоги держава виділятиме 370 грн., 2019 року - 450 грн. У МОЗ запевняють, що безкоштовними будуть первинна, екстрена та паліативна допомога, а також ведення вагітності й пологи. Щороку уряд готуватиме, а Верховна Рада ухвалюватиме список, що в медицині буде безкоштовно, а що - ні [92].

Отже, законодавчі зміни торкнуться не тільки сфери фінансування медичних послуг, а й всієї системи правового регулювання галузі охорони здоров’я, оскільки вбачається, що саме проблеми її функціонування є стрижнем її дисфункціональності.

Слід наголосити, що медицина є невід’ємною галуззю повсякденного життя, яка надає громадянам турботу, полегшення страждань і радість одужання. Однак, незважаючи на досягнення медичної науки та практики, у профілактиці й лікуванні багатьох хвороб поширені випадки, коли лікування не призводить до бажаного результату. У таких умовах досягти бажаного результату неможливо, права й охоронювані законом інтереси громадян порушуються, при цьому витрачаються значні фінансові засоби.

Таким чином, у країні діє застаріла модель організації та функціонування сфери охорони здоров’я, основні складові якої не підлягали кардинальному реформуванню впродовж останніх десятків років, тим самим гальмуючи процес упровадження загальнолюдських цінностей та особи- пацієнта як центрального споживача отримання медичних послуг.

Слід додати, що стратегічні напрямки гуманізації соціально- економічного розвитку України передбачають створення сприятливих умов для реалізації трудового потенціалу кожного громадянина країни на основі доступності всього спектру соціальних послуг. Наразі ми спостерігаємо суперечності між необхідністю капіталізації економіки та її гуманізацією, розв’язанням яких має опікуватися держава [53, с. 80]. Міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я, а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за принципом «гроші йдуть за пацієнтом» [127].

Тож, розуміючи, що основу будь-якого правового втручання складають конкретні правові відносини, на які здійснюється державно-владний вплив, зокрема і в галузі охорони здоров’я, зазначимо, що коли ми говоримо про «відносини» у праві чи суспільстві, під ними слід розуміти зв’язок або взаємозв’язок між суб’єктами права, суспільства.

З цього слідує, що загальними ознаками правових відносин є те, що вони виявляють двосторонній зв’язок між конкретними суб’єктами права; реалізуються в конкретній формі; перебувають під охороною держави; забезпечуються за необхідності державним примусом.

Окрім того, інтерпретуючи думки провідних науковців, маємо змогу доповнити загальні ознаки правових відносин ще такими: це форма суспільного відношення особливого роду; вони урегульовуються нормами права, де передбачається міра доступної, належної та допустимої поведінки.

Однак, зважаючи на специфіку цього дослідження, нас цікавлять саме адміністративно-правові відносини, під якими можна розуміти: суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких є носіями прав і обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права [20, с.40]; різновид юридичних відносин, які виникають на основі адміністративно - правових норм, формально закріплених у правових актах, вони виявляють себе переважно у вигляді відносин праворегулятивних і правоохоронних, мають організаційний та виконавчо-розпорядчий характер, захищені державним примусом [7, с.

Відтак їх специфіка полягає в тому, що вони врегульовуються більшою мірою нормами адміністративного права; складаються у сфері саме державного управління; мають організаційний та виконавчо-розпорядчий характер; виявляють наявність владного суб’єкта і підконтрольного об’єкта як учасників цих відносин, що характеризуються їх нерівністю; підставою їх виникнення є зобов’язання публічної адміністрації.

Таким чином, адміністративно-правові відносини в галузі охорони здоров’я - це форма суспільного відношення особливого роду (організаційного та виконавчо-розпорядчого характеру), урегульована головним чином нормами адміністративного права, що виникає в сфері надання адміністративних послуг і здійснення державного управління під час реалізації публічною адміністрацією зобов’язання щодо забезпечення фізичного і психічного здоров’я населення, репрезентуючи при цьому двосторонній зв’язок між владним суб’єктом і підконтрольним об’єктом (як учасників цих відносин), який характеризується їх нерівністю в мірі доступної, належної та допустимої їх поведінки й перебуває під охороною держави (забезпечується за необхідності державним примусом).

Основним нашим завданням є визначення медичних послуг як об’єкта адміністративно-правових відносин у галузі охорони здоров’я. Стосовно цього першочергово зазначимо, що як об’єкт пізнання визначаються лише ті зв’язки, відносини, властивості реального об’єкта, що включені до процесу пізнання. Будь-який об’єкт дослідження - це певна сукупність властивостей та відносин, що існує незалежно від дослідника, але ним відображається [57]. Це щось невідоме, не розкрите теоретично на доктринальному рівні, те, що потребує подальших наукових досліджень [81, с.

А тому об’єкт адміністративно-правових відносин у галузі охорони здоров’я - це конкретне правове відношення, пов’язане з реалізацією публічною адміністрацією зобов’язання щодо забезпечення покращення фізичного і психічного здоров’я населення.

Слід наголосити, що загальна розбалансованість галузі охорони здоров’я та несприятливі показники медико-демографічної ситуації спричинені насамперед вадами системи, до яких відносимо:

- недосконалість законодавчої та нормативно -правової бази;

- технологічне відставання від світових медичних стандартів і низьку якість медичних послуг;

- недосконалість механізмів фінансування системи охорони здоров’я та нераціональне використання наявних ресурсів. Чинна система фінансування охорони здоров’я призвела до того, що 90% усіх фінансових ресурсів спрямовуються на оплату праці та комунальні платежі, і тільки 10% - на надання медичної допомоги;

- неефективність організаційно-функціональної структури системи охорони здоров’я (відсутність чіткої диференціації закладів охорони здоров’я, надлишок порівняно з країнами ЄС стаціонарних закладів і лікарняних ліжок, надмірна спеціалізація медичних установ, нераціональне використання наявних ресурсів тощо);

- незадовільний матеріально-технічний стан медичних закладів різного рівня, починаючи з амбулаторно-поліклінічної ланки й закінчуючи клініками вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів МОЗ та Академії наук України, в яких надається спеціалізована медична допомога;

- переважна орієнтованість української системи охорони здоров’я на захворюваність і хворого, а не на профілактику захворюваності та здорову людину. Відсутня система здоров’я нації - на державному і місцевих рівнях, на рівні громад не створюються умови для забезпечення здорового способу життя серед широких верств населення. Проте відомо, що стан здоров’я людини на 30-50% залежить від її власного свідомого ставлення до себе та дотримання оптимального способу життя. Крім причин медичного спрямування існують й інші - соціальні, економічні, політичні, екологічні, які суттєво впливають на стан здоров’я людини (несприятлива екологічна ситуація, низька якість питної води та продуктів харчування, низький рівень доходів більшості населення, по суті відсутність умов для здорового способу життя, економічна доступність шкідливих для здоров’я товарів - тютюнових, алкогольних тощо) [52, с. 339; 176].

З цього слідує, що медичні послуги, їх якість, доступність, своєчасність і достатність є одним із чинників належного функціонування загальної системи охорони здоров’я, а тому можуть бути об’єктом відповідних адміністративних відносин.

Першочергово зазначимо, що медичні послуги надають професійні лікарі, перші згадки про яких дають нам агіографічні життєписи святих і наставників Києво-Печерського монастиря, що активно поширювались усно й письмово (через літописання). Їх можна проектувати на лікування в Київській Русі, оскільки ченці займалися траво- і водолікуванням, надаючи необхідну допомогу населенню. Значна їх увага приділялася молитвам, лікуванню разом з тілом душі хворого, зосередженню на ідеї спасіння після смерті. Існує, наприклад, опис лікування чернігівського князя Ніколи Святоші, який на застереження ченця-лікаря про небезпеку смерті в разі недотримання всіх лікувальних приписів відповідав, що при повазі до лікаря і його лікувальних процедур для нього «можливість умерти за Христа є найціннішим надбанням» [1, с. 115; 49, с. 138]. Тобто зародження інституту надання медичних послуг письмово фіксується від доби Київської Русі.

Якщо розглядати термін «медичні послуги», то слово «послуги» трактується Ф. Котлером як «об’єкти продажу у вигляді дій, вигод або задоволення» [52, с. 337; 188, с. 6]. Сучасне нормативне законодавство в цій сфері застосовує термінологію, яка за своєю сутністю об’єднує різні шари нормативного матеріалу й різні юридичні конструкції. Щодо нормативного закріплення поняття «послуга» в сучасному цивільному законодавстві можна зазначити таке: відповідно до загальновизнаної в цивільному праві класифікації послуги віднесено до договірних зобов’язань, і знайшли вони своє відображення в главі 63 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Із прийняттям чинного ЦК України послуги вперше виділяються в самостійний розділ, який об’єднує норми узагальнювального й імперативного змісту, й мають регулювати значний неокреслений спектр послуг (приватних і публічних).

Проте чинний прогресивний ЦК України в главі 63, що присвячена загальним положенням про послугу, тлумачення терміна «послуга» не надає. Згідно зі ст. 177 ЦК України послуга є окремим об’єктом цивільних прав серед речей, майнових прав, результатів робіт, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформації, а також інших матеріальних і нематеріальних благ. Закон України «Про соціальні послуги» в ст. 1 надає поняття соціальних послуг, під якими розуміє комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних й інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, що перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та

повернення до повноцінного життя. До речі, лише в цьому нормативному акті зроблено спробу хоч якимось чином класифікувати послуги.

Закон України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» послугою називає результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій. Пункт 17 Закону України «Про захист прав споживачів» розкриває послугу як діяльність виконавця з надання (передання) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Державний класифікатор України дає таке поняття послуги: послуга - це наслідок безпосередньої взаємодії між постачальником і споживачем, внутрішньої діяльності постачальника для задоволення потреб споживача. Те ж відтворюється в Наказі Держкомзв’язку «Про встановлення рівня якості послуг проводового мовлення» від 14.09.2001 р. № 133, Наказі

Держстандарту «Правила обов’язкової сертифікації готельних послуг» від 27.01.1999 р. № 37 (Держстандарт, Наказ «Державний класифікатор України. Класифікатор відходів ДК 005-96» від 29.02.1996 № 89). Натомість стосовно послуг зовнішньоекономічної діяльності Державний класифікатор України послугу розкриває як результат трудової діяльності, що відображається в корисному ефекті, особливій споживчій вартості (Держстандарт, Наказ «Державний класифікатор України. Класифікація послуг зовнішньоекономічної діяльності ДК 012-97» від 02.06.1997 р. № 324). У підпункті 14.1.151. ст. 14 Податкового кодексу України зазначено, що платні послуги - це діяльність, пов’язана з наданням побутових послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи платіжні картки. Як бачимо, законодавець не дотримується чіткої позиції стосовно поняття послуги [26, с. 44-45].

Отже, поняття «послуга» є багатоаспектним і відображає особливості конкретної діяльності уповноважених суб’єктів щодо надання конкретних матеріальних чи нематеріальних благ як одиничному отримувачу, так і необмеженому колу споживачів з метою забезпечення їх у кінцевому рахунку корисним ефектом.

Нещодавно частину першу статті 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» було доповнено новим абзацом згідно із Законом № 2002-УШ від 06.04.2017, який передбачає, що послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) - це послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров’я або фізичною особою-підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником. Замовником послуги з медичного обслуговування населення можуть бути держава, відповідні органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, зокрема пацієнт [112]. Відповідно ринок медичних послуг - це сукупність соціально- економічних відносин у сфері охорони здоров’я. Відзначимо й те, що медичні послуги характеризуються додатковими особливостями. З одного боку, прагнення людей до здоров’я забезпечує постійний попит на цей вид послуг, з іншого - специфіка медичних послуг породжує негативний попит (щеплення, хірургічні процедури, стоматологічні маніпуляції тощо) [52, с. 337].

У законах України «Про додаткові фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів», «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України про забезпечення державних гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів», «Про підвищення доступності та якості надання медичних послуг у сільській місцевості» визначено новітнє поняття «медичної послуги» як ліцензованої діяльності закладу охорони здоров’я або фізичної особи-підприємця, спрямованої на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєнням і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами.

Однак, розуміючи особливості галузі охорони здоров’я, з адміністративної точки зору можемо сформулювати таке бачення поняття «медична послуга»: це сукупність різноманітних дій уповноважених суб’єктів у сфері надання матеріальних чи нематеріальних благ, пов’язаних із покращенням фізичного і психічного здоров’я населення (різних різновидів медичної допомоги), як одиничному отримувачу, так і необмеженому колу споживачів із метою забезпечення їх корисним ефектом, породжуючи при цьому виникнення відповідних відносин у сфері охорони здоров’я.

Серед характерних ознак медичної послуги необхідно також зазначити такі: задовольняє потребу особи в медичній допомозі з метою охорони та зміцнення її здоров’я; невизначеність необхідності медичної послуги, оскільки та чи інша медична допомога стає необхідною в разі погіршення стану здоров’я, і споживач не може знати завчасно, коли і в якому обсязі йому знадобиться медична послуга; тривалість медичної послуги в часі. Загалом різноманітні медичні послуги охоплюють все життя людини, тому в їх наданні беруть участь медичні працівники різного профілю в різний час.

Слід також ураховувати, що в кожному конкретному випадку не існує чіткого уявлення про строки виявлення результату, необхідність додаткових досліджень, а проміжок часу між завершенням послуги та настанням очікуваного результату може виявитись доволі великим; наявні несталість і суб’єктивна оцінка її якості. Якість медичних послуг формується шляхом поєднання та узгодження очікувань пацієнтів зі сприйняттям їх реального споживання, а тому оцінка якості послуги є досить суб’єктивною. Крім того необхідно враховувати, що одна й та ж медична послуга може дати протилежний ефект у різних людей; комплексність медичної послуги, адже послуги у сфері охорони здоров’я часто мають складну структуру, тобто включають в себе декілька «простих» послуг і є результатом діяльності декількох категорій медичних працівників; метою завжди є вплив на здоров’я пацієнта, який має нематеріальний характер, але обов’язково тягне за собою матеріальні зміни в організмі людини; мають публічний характер і надаються всім особам, які звертаються за їх отриманням; не підлягає повній стандартизації, тому що не можна заздалегідь передбачити всі чинники (вік пацієнта, давність хвороби тощо); підвищені вимоги з боку держави, зокрема до суб’єкта їх надання (наприклад, суб’єкт надання медичних послуг має відповідати єдиним кваліфікаційним вимогам, мати ліцензію на заняття медичною практикою, проходити акредитацію) [18].

Слід уточнити, що поняття «медична послуга» з’явилося в законодавстві України ще на початку 90 -х років минулого сторіччя, однак до цього часу в більшості актів чинного законодавства це поняття використовується набагато рідше, ніж поняття «медична допомога» [18].

Питання щодо правової сутності поняття «медична допомога» було предметом розгляду Конституційного Суду України (далі - КСУ) [151], проте визначення цього поняття так і не було надано. У пункті 3 мотивувальної частини рішення КСУ зазначив, що у визначеннях науковців, наданих КСУ, «медична допомога» і «медична послуга» трактуються і як синоніми, і як антоніми, і як частина одна одної [189, с. 3]. Згідно із Законом «Про екстрену медичну допомогу» № 5081-VI від 05.07.2012 медична допомога - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами [112].

Більшість учених розмежовують поняття «медична послуга» та «медична допомога», як правило, за критерієм оплатності, проте існує і позиція щодо їх ототожнення [189, с. 3]. Заслуговує на увагу й позиція, відповідно до якої медична послуга є більш широкою категорією, що пояснюється через особливості результату діяльності при наданні медичних послуг і допомоги [10 с. 38]. Так, медична допомога завжди спрямована на досягнення лікувального, діагностичного або профілактичного результату, а при наданні медичної послуги може досягатися не тільки лікувальний (відновлювальний) результат, а ще й додатковий естетичний ефект. Тобто у межах медичної послуги може надаватися і допомога, і додаткова послуга естетичного характеру [9].

У нашому розумінні означені поняття співвідносяться саме як частина й ціле: послуга поглинає своїм розумінням всі різновиди медичної допомоги, розкриваючи при цьому конкретний перелік дій уповноважених суб’єктів у сфері їх надання.

Для виконання функцій з надання державних медичних послуг держава набуває рис, притаманних учасникам цивільного обігу, або від імені держави діють державні установи, а не органи виконавчої влади, і ці відносини підпадають під режим приватноправового регулювання. Це зрозуміло: держава як суб’єкт господарювання не ефективна і не може конкурувати з приватним ринком. Проте важко переоцінити роль держави в наданні тих послуг, які не знайшли свого виконавця на ринку послуг або в силу їх прибуткової непривабливості, або в силу занадто великих капіталовкладень, або з інших причин, але дуже важливих для функціонування суспільства й забезпечення приватних інтересів, що призводять до інтересу публічного (наприклад, існування установ паліативної допомоги).

Таким чином, публічна послуга є суспільно значущою діяльністю, апріорі чітко врегламентованою законодавством, для якої характерним є добровільний інтерес споживача послуги та індивідуальний характер її надання будь-якій особі, яка має на це право або звертається за реалізацією своїх прав, свобод і законних інтересів на рівних підставах безоплатно або в межах цін, визначених державою. Медична послуга є комплексним міжгалузевим правовим інститутом, який об’єднує публічні та приватні послуги і для якого характерне поєднання публічноправових і приватноправових засад регулювання [26, с. 46]. Відтак можемо спостерігати дуалізм приватноправових і публічноправових інструментів урегулювання суспільних зв’язків в аналізованій сфері.

З метою дослідження проблем, пов’язаних із розробленням, просуванням та реалізацією медичних послуг, Б. Аль Карабані було розроблено анкету та проведено опитування населення Донецької області. Аналіз та оброблення даних здійснювалися з використанням програмного комплексу IBM SPSS Statistics та Microsoft Excel.

В опитуванні взяли участь 450 респондентів. На запитання «Наскільки Ви задоволені чи не задоволені якістю медичного обслуговування?» більшість опитуваних відповіла «не задоволений» - 165 респондентів (36,7%), «швидше не задоволений, ніж задоволений» - 150 респондентів (33,3%), «швидше задоволений, ніж не задоволений» - 87 респондентів (19,3%), «задоволений» - 29 респондентів (6,4%), «важко відповісти» - 19 респондентів (4,2%). Тобто переважна більшість опитуваних (70%) у цілому не задоволені якістю медичних послуг. Задоволеними якістю медичного обслуговування виявилися респонденти віком від 16 до 30 років, рівень доходів яких на одного члена сім’ї в основному не перевищує 1500 грн. Респондентів, не задоволених якістю медичного обслуговування, також поєднує вік - це категорії населення від 51 до 60 років та старше 60 років, переважна кількість яких є пенсіонерами з різним рівнем доходу, що за об’єктивних причин найчастіше за інших опитуваних звертаються до медичних закладів [8, с. 124].

З цього слідує, що взятий курс на реформування системи охорони здоров’я є цілком виправданим, однак його дієвість оцінити можна буде лише після повного запровадження запланованих змін, які розподілені на певні етапи, результати яких будемо спостерігати через декілька років.

Однак і зараз зрозуміло, що ступінь відповідності медичних послуг потребам ринку має відповідати таким критеріям: швидкість надання медичної допомоги (послуги); репутація, імідж медичної установи, лікаря; властивості послуги; якість обслуговування та безпосереднього надання медичної допомоги; інтер’єр приміщення; вартість медичного обслуговування, вартість медичної послуги [52, с. 338].

Слід додати, що класичними юридичними фактами, на підставі яких можуть надаватися медичні послуги, називають договір про надання послуг та дії в чужих інтересах без доручення [85, c. 254; 162, с. 80]. Деякі дослідники окремим юридичним фактом - підставою виникнення правовідносин з надання медичних послуг - називають односторонню обіцянку [85, с. 254; 158, с. 153].

Тож які медичні послуги можуть отримувати пацієнти (споживачі)? Відповідь на це питання дає Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 № 1138 [134] (у редакції від 17.06.2017), де надано перелік платних послуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та вищих медичних навчальних закладах.

Такі послуги розподілено на три блоки [134]:

1) послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями державними й комунальними закладами охорони здоров’я: косметологічна допомога, крім тієї, що подається за медичними показаннями; анонімне обстеження та лікування хворих, заражених хворобами, що передаються статевим шляхом, а також хворих на алкоголізм і наркоманію (крім обстежень на ВІЛ і СНІД); лікування безпліддя, включаючи хірургічні методи, штучне запліднення та імплантацію ембріона, оздоровчий масаж, гімнастика, бальнеологічні процедури з метою профілактики захворювань та зміцнення здоров’я дорослого населення; та інші (всього в Переліку їх 36);

2) послуги з провадження господарської та/або виробничої діяльності: послуги пралень за договорами; транспортні послуги (перевезення вантажів), здійснення вантажних робіт; надання в користування автомобільних стоянок, паркування автомобілів та інших транспортних засобів; перебування громадян за їх бажанням у медичних закладах з поліпшеним сервісним обслуговуванням та інші (всього в Переліку їх 7);

3) послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими медичними навчальними закладами та науково -дослідними установами - наприклад, поглиблене навчання окремих предметів понад обсяг навчального плану, вивчення різних напрямків нетрадиційної медицини (всього в Переліку їх 11, однак міститься посилання на інші нормативно-правові акти, які також передбачають норми, що встановлюють або доповнюють цей Перелік послуг).

Таким чином, законодавець, закріпивши 2017 року перелік платних медичних послуг, фактично узаконив надання оплатної медичної допомоги, оскільки вищезгадані послуги в закладах охорони здоров’я і так були оплатними, що не узгоджувалось із конституційними положеннями про безоплатність і доступність вітчизняної медицини. Усі інші послуги мають надаватися безкоштовно (їх перелік буде затверджено на наступних етапах здійснення реформи).

Наразі кінцеві отримувачі бюджетних коштів обмежені у праві вільно розпоряджатись виділеними коштами, що у свою чергу призводить до нераціонального використання бюджетних коштів. Тому доцільно було б розширити автономність медичних закладів, перелік платних послуг зробити невичерпним, залишивши тим самим право лікувального закладу на розвиток та вдосконалення.

Усе вищенаведене дає змогу зробити такі висновки щодо визначення медичних послуг як об’єкта адміністративно-правових відносин у галузі охорони здоров’я:

1) будь-яка країна, зокрема й Україна, прагне до розбудови, орієнтуючись на основні потреби свого населення. У свою чергу здоров’я є одним з основних чинників, які відіграють визначальну роль під час реалізації заявленого вище завдання;

2) у країні діє застаріла модель організації та функціонування сфери охорони здоров’я, основні складові якої не підлягали кардинальному реформуванню впродовж останніх десятків років, тим самим гальмуючи процес упровадження загальнолюдських цінностей та особи-пацієнта як центрального споживача отримання медичних послуг;

3) у світлі найближчих конституційних змін медична реформа передбачає введення оплати за медичні послуги, однак законодавчі зміни торкнуться не тільки сфери фінансування медичних послуг, а й усієї системи правового регулювання галузі охорони здоров’я, оскільки вбачається, що саме проблеми її функціонування є стрижнем її дисфункціональності;

4) зародження інституту надання медичних послуг бере початок із доби Київської Русі. Саме поняття «послуга» є багатоаспектним і відображає особливості конкретної діяльності уповноважених суб’єктів щодо надання конкретних матеріальних чи нематеріальних благ як одиничному отримувачу, так і необмеженому колу споживачів із метою забезпечення їх у кінцевому рахунку корисним ефектом;

5) «медична послуга» з адміністративної точки зору - це сукупність різноманітних дій уповноважених суб’єктів у сфері надання матеріальних чи нематеріальних благ, пов’язаних із покращенням фізичного і психічного здоров’я населення (різновидів медичної допомоги), як одиничному отримувачу, так і необмеженому колу споживачів з метою забезпечення їх у кінцевому рахунку корисним ефектом, породжуючи при цьому виникнення відповідних відносин у сфері охорони здоров’я;

6) медична послуга та медична допомога співвідносяться як частина й ціле: послуга поглинає своїм розумінням усі різновиди медичної допомоги, розкриваючи при цьому конкретний перелік дій уповноважених суб’єктів у сфері їх надання. Можемо спостерігати дуалізм приватноправових і публічноправових інструментів урегулювання суспільних зв’язків в аналізованій сфері;

7) узятий курс на реформування системи охорони здоров’я цілком виправданий, однак його дієвість оцінити можна буде лише після повного запровадження запланованих змін, які розподілено на певні етапи, результати яких будемо спостерігати через декілька років. Наразі законодавець, закріпивши 2017 року перелік платних медичних послуг, фактично узаконив надання оплатної медичної допомоги, оскільки окремі послуги в закладах охорони здоров’я і так були оплатними, що не узгоджувалося з конституційними положеннями про безоплатність і доступність вітчизняної медицини. Усі інші послуги мають надаватися безкоштовно (їх перелік буде затверджено на наступних етапах здійснення реформи).

Отже, адміністративно-правові відносини в галузі охорони здоров’я - це форма суспільного відношення особливого роду (організаційного та виконавчо-розпорядчого характеру), урегульована головним чином нормами адміністративного права, що виникає в сфері надання адміністративних послуг і здійснення державного управління під час реалізації публічною адміністрацією зобов’язання щодо забезпечення фізичного і психічного здоров’я населення, репрезентуючи при цьому двосторонній зв’язок між владним суб’єктом і підконтрольним об’єктом (як учасників цих відносин), який характеризується їх нерівністю в мірі доступної, належної та допустимої їх поведінки й перебуває під охороною держави (забезпечується за необхідності державним примусом).

Об’єкт таких відносин - це конкретне правове відношення, пов’язане з реалізацією публічною адміністрацією зобов’язання щодо забезпечення покращення фізичного і психічного здоров’я населення. Медичні послуги, їх якість, доступність, своєчасність і достатність є одним із чинників належного функціонування загальної системи охорони здоров’я, а тому можуть бути самостійним об’єктом відповідних адміністративних відносин, на який здійснюється адміністративно-правовий вплив з боку держави

1.2