Основні проблеми надання паліативної допомоги в Україні.

Загалом в Україні у сфері розвитку ПХД є чимало проблем законодавчого, організаційного, технічного, кадрового, морально-етичного характеру.

По-перше, це - відсутність коштів на забезпечення належного догляду і медичної допомоги та нестача хоспісних ліжок в країні.

Самі ж хоспісні відділення в свідомості значної частини населення України асоціюються із «відділеннями смертників», а хоспіси - «умиральнями». Стигматизація по відношенню до людей похилого віку та осіб, хворих на невиліковні хвороби (зокрема, онкологічні, СНТД), інколи підштовхує людину до самогубства.

Через недостатню кваліфікацію персонал хоспісів та паліативних відділень не завжди готовий надавати опіку й патронаж, не може детально і достовірно поінформувати про стан здоров’я не лише пацієнта але й його родичів. Не знаючи основ психології, персонал не може чесно відповідати клієнтам на їхні запитання та заохочувати їх брати

участь у прийнятті рішень щодо вибору методів лікування та догляду.

В рамках підготовки та розробки Державної програми розвитку хоспісної та паліативної допомоги в Україні на період до 2014 року (далі - Державна програма) експертами Всеукраїнської Асоціації паліативної допомоги (далі - Асоціація) та Всеукраїнської Ради захисту прав та безпеки пацієнтів (далі - Рада) разом з фахівцями Інституту паліативної та хоспісної медицини, за підтримки МОЗ України було проведене дослідження щодо стану розвитку паліативної допомоги в Україні з метою здійснення фінансових розрахунків та фінансово-економічного обґрунтування кошторису Державної програми.

Основними проблемами розвитку паліативної допомоги в Україні є:

• Недостатнє інформованість політиків та урядовців про масштабність проблеми та тенденції до її поглиблення;

• Недостатнє розуміння політиками, представниками виконавчої влади, керівниками охорони здоров’я соціально-економічного та гуманітарного значення паліативної і хоспісної допомоги;

• Несформованість державної політики щодо розвитку медико-соціальної опіки та паліативної допомоги, як літнім людям, так і молодим пацієнтам, дітям з невиліковними захворюваннями;

• Недосконала міжвідомча співпраця, інтеграція і координація діяльності установ і закладів системи Міністерства охорони здоров’я, Міністерства праці та соціальної політики, недержавних організацій, приватних структур, громадських об’єднань з питань медико-соціальної опіки та паліативної допомоги;

• Обмежений асортимент лікарських засобів та товарів медичного призначення для догляду і недоступність цих засобів для більшості паліативних пацієнтів. Особливої уваги потребує критична ситуація з доступністю опійних анальгетиків, насамперед при наданні паліативної допомоги вдома;

• Заборонна парадигма в діяльності правоохоронних органів щодо опіоїдів і морфінофобія не лише серед населення, а серед фахівців;

• Постаріння населення, збільшення кількості онкологічних хворих, поширення епідемій СНІДу та туберкульозу;

• Відсутність системи стаціонарної паліативної (та хоспісної) допомоги та повна відсутність системи надання такої допомоги вдома, брак ресурсів та застосування застарілих та неефективних моделей паліативної допомоги.

• Недостатня кількість та невідповідний фаховий рівень спеціалістів з паліативної допомоги, як в системі охорони здоров’я так і в системі Міністерства соціальної політики, Міністерства сім’ї, молоді та спорту;

• Відсутність системи додипломної та післядипломної підготовки фахівців для надання паліативної та хоспісної допомоги;

• Відсутність системних наукових досліджень стосовно потреб, сучасних підходів та методів паліативної та хоспісної допомоги;

• Відсутність достовірної та доступної інформації для населення щодо можливостей медико-соціальної допомоги в кінці життя;

• Відсутність державної підтримки благодійності та недостатній розвиток культури меценатства серед заможних верств населення;

• Відсутність нормативно-правової бази, необхідної для створення та розвитку системи паліативної допомоги, зокрема протоколів, стандартів, положень, інструкцій і т. п.

В Україні найбільш розповсюдженим знеболювальним є морфін. Він також є й найдешевшим: його собівартість складає близько 1 гривні за ампулу. Проте, отримання цього препарату пацієнтами складає велику проблему, зважаючи на зазначені вище перешкоди нормативного й організаційного характеру. До того ж морфін випускається в ампулах, а отже потребує ін’єкціного введення, що часто є утрудненим через перебіг хвороби. В цей же час, світова фармацевтична промисловість досить давно виготовляє сучасні опіоїдні анальгетики у формі таблеток або пластирів, які мають тривалий та якісний знеболювальний ефект (до трьох діб) та дають можливість значно зменшити кількість ін’єкцій за добу. Проте, такі препарати в Україні майже не представлені на ринку. Наша держава не закуповує такі наркотичні анальгетики, які себе добре зарекомендували в світі, через відсутність їх реєстрації. Головною причиною є недооцінка важливості цих препаратів регуляторними органами держави. Відомі виробники, найбільш розповсюджених опіоїдів бажають їх реєструвати, однак фармакологічний центр України не поспішає впроваджувати нові, більш ефективні, прості у використанні та економічно вигідні препарати, аргументуючи це їх високою ціновою категорією.

На українському ринку немає навіть таблетованих опіоїдних препаратів. Це, в першу чергу, негативно позначається на самих хворих, адже за такої ситуації у хворих майже відсутній вибір у знеболювальних препаратах: асортимент і дозування наркотичних препаратів одноманітні й у випадку індивідуальної непереносимості препарату, хвора людина страждатиме ще й від побічної дії лікарських засобів.

Більше того, заміна ін’єкційного введення наркотичних анальгетиків на препарати довгострокової дії значно зменшить навантаження на медичний персонал. Перехід з ін’єкційного введення наркотичних анальгетиків на більш прості та доступні у використанні препарати є, до того ж, економічно вигідним та доцільним для держави - наприклад, беручи до уваги вартість виїзду бригади швидкої допомоги, яких на добу може знадобитися пацієнту із хронічним болем до 2- 4разів.

Україна, ставши на шлях інтеграції у Європейське співтовариство, не може лишатися осторонь і не враховувати міжнародний досвід запровадження й удосконалення паліативної допомоги. Саме тому в країні має бути створена система дієвого моніторингу та захисту прав пацієнтів в ході надання паліативного догляду, відповідно до міжнародних стандартів. З цією метою, враховуючи рівень сучасного стану забезпечення прав пацієнтів та рівня правозахисної діяльності щодо паліативних хворих, необхідно здійснювати підтримку та розвиток організацій громадянського суспільства, а також координацію їхньої діяльності з державним сектором які б забезпечили консолідацію зусиль та дієвість такої системи. Тим більше, що в останні роки з’явилися професійні та громадські організації, які дедалі частіше привертають увагу державних органів до проблем паліативної допомоги та прагнуть розвивати паліативну допомогу в Україні, які беруть участь у розробці нормативно-правової бази, сприяють підготовці кваліфікованих кадрів.

Враховуючи величезну медико-соціальну значимість проблеми, впродовж останніх років спостерігається тенденція до інтеграції ПХД у систему охорони здоров’я та соціального забезпечення України.

Паліативна допомога має бути інституалізована як нова форма медико-соціальних послуг і включена в систему охорони здоров’я та соціальної допомоги населенню. Має підвищуватися кваліфікація кадрів в питаннях оцінки, моніторингу і усунення больового синдрому та інших тяжких проявів захворювань, а також удосконалюватися навички спілкування з пацієнтом і членами його родини. ПХД допомога має бути включена до навчальних програм підготовки студентів відповідних закладів освіти та післядипломної підготовки фахівців. Має бути підвищена поінформованість населення про цей вид допомоги.

Розвиток ПХД в Україні неможливий без врахування міжнародного досвіду шляхом участі українських фахівців у стажуваннях, практичних семінарах й тренінгах, конгресах і конференціях, обміну інформацією тощо.

Досвід країн Європи переконливо свідчить, що саме співпраця держави і громадськості, використання джерел фінансування як за рахунок бюджетних коштів, так і залучення благодійних фондів і приватного сектору, дозволяє досягти хороших результатів щодо розвитку та забезпечення доступності паліативної допомоги.

Концептуальними принципами формування в Україні системи медико-соціальної опіки та паліативної допомоги, на наш погляд, мають стати наступні:

1. Медико-соціальна опіка та паліативна допомога повинні стати необхідною та невід’ємною складовою систем охорони здоров’я та соціального захисту населення.

2. Фінансування закладів та установ, що забезпечують медико-соціальну опіку та надають паліативну допомогу має бути адекватним та рівноправним незалежно від їх галузевої приналежності чи форми власності.

3. У всіх вищих навчальних закладах освіти навчальні програми з паліативної допомоги повинні бути включені до планів підготовки не тільки медичних, а й соціальних працівників.

4. Залучення приватних структур, інших недержавних організацій, громадських об’єднань, волонтерів до реалізації програм з медико-соціальної опіки та паліативної допомоги є однією з необхідних умов забезпечення її доступності, ефективності та результативності. Держава має підтримувати діяльність таких організацій у разі, якщо вони зосереджують свої зусилля на наданні медико-соціальної, психологічної, юридичної допомоги, а також етичної та духовної підтримки пацієнтів та членів їх родин.