СИФІЛІС

Лат.— syphilis. Хронічне інфекційне венеричне захворювання, характеризується прогресуючим перебігом, ураженням усіх орга­нів і тканий. Розрізняють набутий і природжений сифіліс.

Актуальність.

Припускають, що сифіліс існував у стародавні часи як у Євро­пі та Азії, так і на Вест-Індських островах. Деякі дослідники вва­жають батьківщиною сифілісу Африку, звідки внаслідок воєн, торгових зв’язків і вивозу рабів захворювання поширилося на Америку та Азію. На ‘початку XVI ст. сифіліс став відомим майже в усіх країнах Європи, де набув характеру епідемій.

У царській Росії рівень захворюваності на сифіліс був дуже високим. Зараз рівень захворюваності на сифіліс у державах, що утворилися після розпаду CPCP, знизився в 3 рази порівняно з 1980 р. Показник захворюваності на первинний сифіліс у 1987 р. дорівнював 5,6 на 100 000 населення. Однак, як свідчить світовий досвід, офіційно реєструється лише 20 % випадків захворювань, тому слід вважати, що показники захворюваності на цю інфекцію насправді є значно вищими.

Етіологія. Збудником сифілісу є бліда трепонема — Treponema pallidum, відкрита в 1905 р. Ф. Шаудіном і Е. Гофманом. За класи­фікацією Берджі, вона належить до родини Treponemataceae роду Treponema Schaudinn.

Означення «бліда» трепонема отримала через свою слабку здатність забарвлюватися. Бліда трепонема — мікроорганізм спі- ралевидної форми довжиною від 4 до 14 мкм і діаметром 0,2—0,5 мкм з рівномірними завитками, висота яких до кінців трепонеми зменшується. Кількість завитків під час руху блідої трепонеми може змінюватися, у зв’язку з чим .змінюється і її товщина.

Бліда трепонема нестійка до дії зовнішніх чинників.

тодів зберігання блідих трепонем для реакції імобілізації є збері­гання їх за температури —20 °С.

. Бліді трепонеми зберігаються в тканинах трупів. Цитратна кров, яка містить бліді трепонеми і зберігається за температури 4—6 °С, залишається заразною для кролів протягом ЗО днів.

Поза організмом бліда трепонема дуже чутлива до різних хі­мічних речовин. При тривалому контакті з ними у неї розвивається стійкість, але не так швидко і не в такій мірі, як у інших мікро­організмів.

Крім людини до збудника сифілісу в експериментальних умо­вах сприйнятливі мавпи шимпанзе та кролі.

Патогенез. Збудник сифілісу проникає в організм через ушко­джений роговий шар шкіри або епітелій слизової оболонки. При цьому ушкодження можуть бути настільки незначними, що зали­шаються непоміченими. Хоча кров не є сприятливим для виживан­ня блідих трепонем середовищем, одначе в результаті клінічного спостереження і шляхом експериментів на тваринах доведено, що вони містяться в крові в усі періоди хвороби.

В епідеміології сифілісу особливе значення має його класичний перебіг, при якому виділяють чотири періоди: інкубаційний і три клінічних (первинний, вторинний і третинний). Вони послідовно змінюють один одного.

Інкубаційний період триває в середньому 3—4 тиж. Скороче­ний інкубаційний період (до 8—15 днів) спостерігається при біпо­лярному розташуванні твердих шанкрів; продовження інкубацій­ного періоду до 108—190 днів може бути наслідком прийому хво­рим антибіотиків з приводу інших захворювань, що призводить також до протиприродного перебігу сифілісу.

Інкубаційний період завершується появою на місці проникан­ня блідої трепонеми твердого шанкеру (первинного афекту). Про­тягом цього періоду бліді трепонеми, що потрапили в організм, швидко поширюються — як правило, лімфогенно-гематогенним шляхом, інколи — нейрогенним.

Первинний період сифілісу починається з моменту появи твер­дого шанкеру, або первинної сифіломи. Він продовжується 6— 7 тиж, до виникнення на шкірі і слизових оболонках множинних сифілітичних висипань. Через 5—7 днів після появи твердого шан­керу починають збільшуватися ближчі лімфатичні вузли (специ­фічний бубон, або регіональний склераденіт), а через 3—4 тиж збільшуються лімфатичні вузли (специфічний поліаденіт).

Первинний період сифілісу ділиться на первинний серонегатив- ний період, при якому результати стандартних серологічних реак­цій негативні, і первинний серопозитивний, коли вони стають по­зитивними, що спостерігається в середньому через 3—4 тиж після виникнення твердого шанкеру і пояснюється утворенням в організ­

мі достатньої кількості антитіл (реагінів) у відповідь на антиген — бліду трепонему. Масове розмноження блідих трепонем і їх по­ширення по організму відбувається наприкінці первинного і на початку вторинного періоду сифілісу. Настає своєрідний, так зва­ний трепонемний, сепсис, який нерідко супроводжується слабкістю, легкою недугою, безсонням, головним болем, втратою апетиту, ін­коли нічним болем у кістках і суглобах, підвищенням температу­ри до 38—39 °С, а також розвитком поліаденіту.

У вторинний період сифілісу на шкірі і слизових оболонках з’являються розеольозні, папульозні і пустульозні висипання. У цей час уражаються також внутрішні органи (печінка, нирки та ін.), нервова та кісткова системи.

Вторинний період сифілісу з першими висипаннями на шкірі і слизових оболонках називають вторинним свіжим сифілісом.

Наявність в організмі великої кількості антигену блідої тре- понеми призводить до виражених імунологічних реакцій, внаслі­док чого частина блідих трепонем гине і висипання вторинного періоду, проіснувавши «декілька тижнів, спонтанно зникає, не за­лишаючи ніяких слідів.

філіє та ін.) і внутрішніх органів (кардіоваскулярний сифіліс, си­філітичний аортит та ін.); Буває також злоякісний сифіліс.

Сприйнятливість. Природженого імунітету до сифілісу немає. У вилікуваної від сифілісу людини стійкий імунітет не розвиває­ться, тому можливе повторне зараження сифілісом (реінфекція). При діагностиці реінфекції слід дотримуватися таких критеріїв, як вірогідність першого зараження (підтвердженого медичним спе­ціалізованим закладом), повноцінність лікування з приводу першого зараження.

Природжений сифіліс

Доведено плацентарний шлях передачі збудника. Найнебезпеч- нішим для потомства є вторинний період сифілісу в матері. Мож­лива також передача збудника матір'ю, яка страждає на третин­ний і пізній природжений сифіліс.

Виділяють ранній природжений сифіліс (у плода, дітей грудно­го віку, дітей від 1 до 4 років) і пізній природжений сифіліс.

Сифіліс дітей грудного віку. В перші 8 тиж може бути гідро­цефалія, періостити кісток черепа, анорексія, дистрофія, сифілі­тична пухирчатка, розташована симетрично на підошвах і долонях, на гомілках і передпліччях, рідше на обличчі. Через 4—8 тиж після народження — папули, пустули, риніт, афонія, остеохондрит.

Пізній природжений сифіліс звичайно проявляється у віці від 4 до 17 років, інколи у 20—ЗО років. Особливостями природженого пізнього сифіл су є так звана тріада Гетчинсона (паренхіматозний кератит, зуби Гетчинсона, лабіринтна глухота). Прогноз сприятли­вий за умови своєчасно розпочатого лікування.

Джерело збудника інфекції — людина, хвора на сифіліс.

Хворіють однаково часто і чоловіки і жінки, особливо най­більш активного віку. Останніми роками збільшилась кількість випадків захворювань на сифіліс серед підлітків, а також серед сільських жителів.

Групу ризику складають акушери-гінекологи, хірурги, які не­хтують обстеженням хворих на сифіліс і не вживають запобіж­них заходів.

Механізм передачі. Зараження сифілісом, як правило, відбуває­ться статевим шляхом, значно рідше — через різні предмети, за­бруднені ерозивними елементами шкіри або слизових оболонок, оскільки у вологому середовищі поза організмом хворого бліда

трепонема зберігає життєздатність протягом багатьох годин.

Особливо заразні хворі з такими проявами сифілісу, як еро­зивний, або виразковий, твердий шанкер, ерозивні папули шкіри і слизових оболонок статевих органів, порожнини рота, гіпертро­фічні папули (широкі кондиломи), в яких звичайно виявляють ве­лику кількість блідих трепонем. У пустульозних сифілідах їх знач­но менше, і розташовані вони в більш глибоких шарах шкіри. Гу­ми і бугорці третинного періоду сифілісу, хоча в експерименті до­ведено їх заразність, практично не є небезпечними, оскільки бліді трепонеми в незначній кількості розташовані лише в крайовій зо­ні інфільтрату, що не розпався. Заразність сечі та поту не доведе­на, у слині бліді трепонеми можуть міститися тоді, коли є специ­фічні висипання на слизовій оболонці ротової порожнини. Можли­ве зараження через грудне молоко матері, хворої на сифіліс, а також через сперму — навіть при відсутності будь-яких змін ста­тевих органів. Але в цих випадках не виключено, що специфічні елементи можуть бути розташовані по ходу виводних протоків мо­лочних залоз або по ходу сечоводу; відомі випадки шанкеру уретри.

Медичний персонал мрже заражатися при огляді хворих на сифіліс, проведенні лікувальних процедур, при контакті з внутріш­німи органами хворих на сифіліс, наприклад, під час оператив­ного втручання, при розтині трупів, особливо новонароджених з раннім природженим сифілісом. Такі випадки відносять до про­фесіонального сифілісу.

У виняткових випадках можливе зараження при переливанні крові, взятої від донорів, хворих на сифіліс,— так званий трансфу- зійний сифіліс.

Вертикальна передача (від хворої матері плоду) здійснюється в другій половині вагітності. Сприйнятливість людей до сифілісу загальна.

Особливості епідемічного процесу полягають у тому, що захво­рюваність на сифіліс в останні роки має чітку тенденцію до зни₇ ження. Так, у 1980 р. кількість хворих на 100 000 населення ко­лишнього Радянського Союзу становила 19,7, а в 1987 р.— 5,6. На захворюваність впливають такі чинники, як проституція та алко­голізм, який сприяє розвитку випадкових дошлюбних або поза­шлюбних статевих стосунків. Такі стосунки спричинюють близько 50 % захворювань на сифіліс. Термін знайомства з людиною, яка стала джерелом зараження, у більшості випадків становить від 1 дня до 1 г. Більше половини хворих заразилися, перебуваючи в нетверезому стані.

Специфічна терапія. Використовують водорозчинні препарати пеніциліну — натрієву та калієву солі бензилпеніциліну. Хворим на сифіліс також призначають препарати, що тривалий час за­лишаються в організмі: новокаїнову сіль бензилпеніциліну, біци­лін-1, біцилін-3, біцилін-5. Можливе використання бісмоверолу, пентабісмолу, бійохінолу.

Специфічна профілактика не розроблена.

Протиепідемічні заходи. Всі хворі на заразні форми сифілісу (первинний, Вторинний свіжий, вторинний рецидивний), в тому числі діти з раннім природженим сифілісом підлягають негай­ній, протягом 24 г з моменту виявлення, госпіталізації та лікуванню (якщо необхідно — в примусовому порядку, згідно з законодавст­вом).

Незаразні форми сифілісу лікують в амбулаторних умовах. По кожному випадку приводять епідеміологічне обстеження для ви­явлення джерел збудника інфекції і осіб, які були з джерелом збудника в статевому або тісному побутовому контактах.

Лікування хворих проводять дерматовенерологічні заклади. Після закінчення лікування хворі на сифіліс перебувають під ди­спансерним наглядом від 2 до 5 років залежно від стадії хвороби. Протягом цього часу вони підлягають клініко-лабораторному конт­ролю кожні 3—6 міс. Зняття хворого з обліку проводять за сумою критеріїв вилікуваності, яка включає оцінку якості проведеного лікування, врахування даних клініко-рентгенологічного обстежен­ня, серологічного і цитобіохімічного обстеження крові та спинно­мозкової рідини.

Критерії вилікуваності сифілісу. Більшість фахівців вважають, що повноцінна терапія, особливо така, що була розпочата в ранні періоди хвороби, забезпечує вилікування хворих. Це підтверджує­ться багаторічними спостереженнями за пацієнтами після закінчен­ня лікування, відсутністю у них проявів хвороби, наявністю здо­рового потомства.

Прогноз при повноцінному лікуванні сприятливий. Особа, кот­ра хворіла на сифіліс, якщо вона отримала повноцінне лікування і знята з обліку після диспансерного нагляду та комплексного об­стеження, має право вступати в шлюб.

Після зняття з обліку жінці дозволяється мати дітей за умови профілактичного лікування під час першої вагітності. Питання про необхідність профілактичного лікування при наступних вагітностях вирішується індивідуально з урахуванням анамнезу пацієнтки.

Диспансерне спостереження проводять: з приводу первинного серонегативного сифілісу — протягом 1 року; первинного серопози­тивного і вторинного свіжого сифілісу — 3 років; вторинного реци­дивного захованого, третинного, раннього вісцерального сифілісу, сифілісу нервової системи — 5 років; після лікування пізнього віс­

церального сифілісу і сифілісу нервової системи — протягом 10 ро­ків.

Особи без проявів сифілісу, які хворіли в минулому, підлягають комплексному обстеженню і, якщо не виявлені ознаки хвороби,' а з моменту зараження пройшло понад 10 років, їх не беруть на облік.

З метою профілактики природженого сифілісу 2 рази (у пер­шій і другій половині вагітності) проводять клініко-серологічне об­стеження всіх вагітних, які стоять на обліку в жіночих консульта­ціях, сільських дільничних лікарнях, фельдшерсько-акушерських пунктах, а також обстеження в пологових будинках усіх породілей, які прибули з інших місцевостей, у разі відсутності у них даних про результати серологічних реакцій під час вагітності. Серологіч­не дослідження проводять з обов’язковою постановкою стандарт­ного комплексу серологічних реакцій.

Контроль за повнотою і своєчасністю клініко-серологічного об­стеження вагітних здійснюють дерматовенерологічні диспансери (кабінети). При виявленні у вагітної ознак заразних форм сифі­лісу, а також у разі непереносності специфічного лікування дозво­ляється штучно переривати вагітність за медичними показаннями.

Якщо у пологовому будинку в жінок виявлено сифіліс, необхід­но вжити заходів для запобігання внутріщньолікарняного поши­рення інфекції. Для цього проводять клініко-серологічне обстежен­ня контактних осіб і превентивне лікування їх за загальними по­казаннями, дезинфекцію інструментарію і білизни, ізоляцію мате­рі та дитини.

У разі наявності у дитини природженого сифілісу важливо ви­явити захворювання якомога раніше і своєчасно розпочати ліку­вання, щоб запобігти розвитку важких уражень, а також передачі збудника інфекції при контакті з дорослими та здоровими дітьми. Тому треба систематично проводити профілактичні (угляди дітей у дитячих садках, школах та дитячих будинках.

Профілактика трансфузійного сифілісу полягає в обов’язковому огляді дерматовенерологом усіх донорів перед кожною первинною та усіма наступними ексфузіями крові.

Незалежно від наслідків медичного обстеження донорів в усіх випадках кров підлягає серологічному дослідженню. Наявність хоча б однієї позитивної, слабопозитивної чи сумнівної серологіч­ної реакції є протипоказанням до донорства, а заготовлені кров, плазма, кістковий мозок не придатні для використання і мають бути знищені.

Лікар-епідеміолог CEC щомісячно перевіряє діяльність дерма- товенерологічного закладу щодо виконання диспансерної роботи, своєчасності і повноти госпіталізації хворих, повноцінності вияв­лення і забезпечення ,лікування джерел збудника інфекції, а також осіб, які були в статевому або тісному побутовому контакті з хво­

рим, оперативності (до 10 днів) виконання доручень інших ліку­вально-профілактичних закладів цього профілю з приводу забез­печення лікування або обстеження венеричного хворого.

Епідеміологічний нагляд включає такі заходи: а) обов’язковий облік усіх хворих і подачу термінового повідомлення у CEC на ви­явленого хворого (форма № 089/у); б) лабораторне обстеження членів сім’ї та осіб, які були у контакті з хворим, і медичний на­гляд за ними протягом 6 міс; в) серологічне обстеження (двократ­не) вагітних з метою профілактики природженого сифілісу; г) се­рологічне обстеження хворих, які перебувають у загальносоматич- них стаціонарах; д) обов’язкове профілактичне обстеження на ве­неричні хвороби донорів та деяких інших контингентів населення; є) проведення широкої санітарно-просвітньої роботи, особливо се­ред молоді.