СКАЗ

Синоніми: скажениця, гідрофобія; лат.— rabies, hydrophobia. Гостра зоонозна інфекція, що спричиняється вірусами з родини рабдовірусів. Передається людині через укус чи ослинення хвори­ми тваринами.

Актуальність. Сказ зустрічається у більшості країн світу, за винятком деяких острівних держав: Великобританії, Ісландії, Япо­нії, Нової Зеландії, Кіпру та ін. Значного поширення серед людей гідрофобія, як правило, не набуває. Трапляються випадки групо­вих укусів людей скаженою твариною, найчастіше вовком, і якщо своєчасно не буде вжито належних заходів, це може призвести до групової загибелі людей. Захворювання абсолютно смертельне, що визначає його соціальну значимість.

Етіологія. Збудник сказу належить до рабдовірусів, що містять однонитяну PHK, розмір його — 80—180 нм. Покритий оболонкою, яка складається з глікопротеїда та гліколіпідів, що зумовлюють гемаглютинуючі властивості вірусу. У складі віріона найдені фер­менти протеїназа та РНК-полімераза. Вірус сказу вибірково ура­жає нервову систему. Розмножується та накопичується у головно­му мозку, а також в епітелії слинних залоз, надниркових залоз, периферійних нервових стовбурах, сльозних залозах. При розмно­женні вірусу в цитоплазмі нейронів формуються специфічні вклю­чення — тільця Бабеша—Негрі круглястої або веретеноподібної форми, що забарвлюються кислими фарбами у рубіново-червоний колір. Вірус сказу розвивається у тканині мозку різних тварин: мишей, кролів, морських свино'к, білих щурів, курчат, овець. Мо­же бути адаптований до культур тканин різних видів тварин: ре­продукується у первинних культурах клітин нирок хом’яка, ембріо­нах телят та овець і в курячих ембріонах. Нейротропізм вірусу

сказу не є абсолютним. Вірус сказу патогенний для людини, м’ясо­їдних тварин родини собачих, котячих та куниць, а також руко­крилих (кровососів і комахоїдних кажанів), рідше хворіють на сказ коні, свині, велика та мала рогата худоба.

Вірус сказу при низьких температурах і в гліцерині може збері­гатися довго. При кип’ятінні протягом 2 хв вірус сказу іиактивує- ться, при температурі 60 ^oC гине протягом 10—15 хв. Згубно, діє на вірус пряме сонячне світло та ультрафіолетове опромінення, а також висихання вірусмістких субстратів і повторне заморожу­вання та розморожування. Дезинфекційні засоби, зокрема хлор­амін (2—3 %), лізол (1—2 %), карболова кислота (3—5 %), аце­тон, хлороформ, етиловий спирт, швидко інактивують вірус.

Патогенез. Із місця вхідних воріт (рана після укусу, ослиїїена мікротравма, подряпини) вірус сказу центробіжно прямує по пе- риневральних просторах нервових клітин. Розмноження та нако­пичення вірусу відбувається головним чином у спинному та голов­ному мозку, а також у нервових гангліях залозистих органів і особ­ливо слинних залоз. Інкубаційний період продовжується від 10 днів до 1 року і більше, найчастіше він складає ЗО—40 днів. Тривалість інкубаційного періоду пов’язана з локалізацією укусу. Короткий інкубаційний період спостерігається при укусах обличчя, голови, пальців рук. Після інкубаційного періоду йде продромальний пері­од. Виділення вірусу із слиною починається за кілька днів до роз­витку клінічних ознак хвороби і триває протягом усього періоду захворювання.

Сприйнятливість. Імунітет. За існуючими літературними дани­ми, люди при укусах явно скаженою твариною захворюють на сказ у 56,6 % випадків. Вірогідність захворювання на сказ знач-

ною мірою залежить від локалізації укусу. При укусах в обличчя ■ захворювання розвивається у 90 % випадків, при укусах кисті рук — у 63%, а при укусах проксимальних відділів рук і ніг — у 23 %. Однак покладатися на природну несприйнятливість до ві­русу сказу неприпустимо.

Неушкоджені шкірні покриви непроникні для вірусу сказу. При­родний імунітет до^вірусу сказу мають холоднокровні тварини. До­сить стійкі до вірусу сказу птахи. У рукокрилих (кажани) спосте­рігається тривале вірусоносійство без клінічних ознак захворюван­ня. Теплокровні ссавці мають чутливість до вірусу сказу різного ступеня залежно від видової та вікової належності. Частіше хво­ріють молоді тварини.

Джерелом збудника інфекції є дикі та свійські тварини, голов­ним чином родини собачих, котячих та куниць, а також кровососи та комахоїдні кажани. У країнах Європи, в тому числі й в Украї­ні, основним джерелом збудника сказу є лисиця, з якою пов’язано до 50 %’заражень у сільській місцевості та серед мисливців. У по­одиноких випадках спостерігається зараження людей від укусів вовків. У тих країнах, де суттєву роль відіграє сказ у містах, на долю собак припадає до 50—70 % усіх заражень людини; на до­лю кішок— близько 7—40. %.

Механізм передачі. Вірус сказу виділяється у тварин із сли­ною і передається людині через укус або ослинення шкірного по­криву, коли є макро- або мікротравми. Рідше можливе зараження при зніманні шкір з хворих на сказ тварин, особливо лисиць. Мож­ливий аерогенний шлях зараження у печерах, де гніздиться велика кількість кажанів, а також серед лабораторних працівників в умо­вах експерименту з великою концентрацією вірусу.

Захворюваність. Захворюваність на сказ в останнє десятиліття має тенденцію до зниження, що стало результатом великого ціле­спрямованого обсягу робіт по щепленню.

Кількість випадків сказу у людей зменшилась більше ніж у 4— 5 разів. В Україні щорічно реєструється не більше ніж 3—6 випад­ків. Спостерігається відносна літньо.-сезонна захворюваність, що пояснюється більшим контактом людей з дикими тваринами, бро- дячимй собаками та кішками. Частіше хворіють чоловіки, на їх долю припадає приблизно 75 % випадків. В основному хворіють на сказ мешканці сільської місцевості, на міське населення при­падає близько 20—25 % випадків. До професійних груп підвищено­го ризику належать мисливці, ветеринари, зоотехніки, лабораторні працівники.

Захворюваність на сказ серед тварин в Україні за усереднени­ми даними розподіляється таким чином: сільськогосподарські тва­рини— 32%, дикі —38,5%, собаки—12,2%, кішки—17,3%.

Специфічна терапія. При розвитку клінічної картини сказу спе­

цифічна терапія вже не дає ефекту. Лікування лише симптома­тичне.

Специфічна профілактика. Для запобігання захворювання на сказ після укусу людини або ослинення її шкірних покривів та сли­зових оболонок скаженою, підозрілою на сказ або невідомою тва­риною проводять комплекс профілактичних заходів. Рану після укусу ретельно обробляють шляхом промивання великою кількіс­тю чистої води з милом, а також дезинфікують рани настойкою йоду, спиртом, розчином перманганату калію, перекисом водню. Протягом 3 діб не рекомендується розріз та обрізання країв ра­ни, накладання швів та ушивання, оскільки вважають, що протя­гом цього часу вірус сказу перебуває ще у місці вхідних воріт і названі маніпуляції, ушкоджуючи нервові закінчення, можуть сприяти дисемінації вірусу. Потім залежно від місця укусу і важ­кості ушкодження за різними схемами терміново призначають курс серо- та вакцинопрофілактики згідно з діючою інструкцією. Як уже зазначалося, цайпебезпечними є укуси в обличчя, голову та кисті рук. Для специфічної профілактики за показаннями при­значають антирабічний імуноглобулін та антирабічні____________________________________________________________________________ вакцини.

З вакцинних прегіаратів~слід віддавати перевагу концентроваттЬ очищеній культуральній антирабічній вакцині, котра майже не дає ускладнень. В Україні з приводу укусів тварин щороку звертається понад 100 000 людей. Проведення курсу щеплень без достатніх для того підстав вкрай небажане. Післявакцинальний імунітет стає діючим через 2 тиж після закінчення курсу вакцинації. Імунітет у захисних"титрах зберігається^ близько року. “Вакцинація- запобігає виникненню захворювання на сказ у 96—99 % випадків. Побічні явища при антирабічних щепленнях спостерігаються в 0,02— 0,03 % випадків.

Особливості епідемічного процесу. Розрізняють природний (сильватичний) тип сказу, осередки якого формуються за рахунок диких тварин, і антропургічний (міський) тип сказу, осередки яко­го підтримуються свійськими та сільськогосподарськими твари­нами.

Багаторічними дослідженнями епідеміології сказу, проведеними в Україні, показано, що на її території протягом тривалого часу відбувалося формування низки самостійних осередків сказу при­родного типу внаслідок передачі вірусу різними джерелами збуд­ника інфекції (вовки, собаки та ін.) в нову екологічну нішу — по­пуляцію лисиць. Починаючи з 1965 р., показник виявленої захво­рюваності лисиць із року в рік підвищувався, різко погіршилась епізоотична ситуація в регіоні. Це призвело до того, що нозоареал сказу став співпадати з ареалом лисиці. Передумовою до си­туації, що склалася, було стабільне, у 3—6 разів, збільшення чи­сельності лисиць за останні десятиріччя. Нині лисиця в Україні є найбільш масовим видом хижака і складає приблизно 70 % від

загальної кількості хижих м’ясоїдних тварин. Однією з найважли­віших екологічних та епідеміологічних особливостей сказу при­родного типу є синантропізація лисиці, що спостерігається на те­риторії України, й активна адаптація цього виду тварин до змі­неного людиною екологічного середовища внаслідок інтенсифікації сільського господарства і зростаючої урбанізації. Аналогічна си­туація відзначається і в інших регіонах Європейського континенту, де практично не залишилось куточків, природи, що не постраждали від антропогенного впливу.

Протиепідемічні заходи. Оскільки сказ є зоонозною інфекцією, що передається людині, виключно від тварин, протиепідемічні за­ходи, спрямовані на нейтралізацію джерела збудника інфекції, складаються з комплексу заходів боротьби зі сказом тварин. У на­селених пунктах необхідно вести систематичний відлов та вини­щення бродячих собак і кішок. Собаки, що утримуються у госпо­дарів, повинні перебувати на обліку і бути щепленими проти ска­зу. Боротьба з епізоотіями сказу у природних осередках передба­чає регуляцію чисельності диких тварин, особливо вовків та ли­сиць, на екологічно виправданому рівні. Розроблені методи ораль- ної вакцинації проти сказу диких тварин, котрі, однак, не знайшли широкого застосування.

Підозрілою на захворювання на сказ є людина, покусана дикою або свійською твариною. При епідеміологічному обстеженні, що його проводять разом з ветеринарним спеціалістом, виявляють джерело збудника інфекції (хвора тварина). Вивчають стан здо­ров’я тварини, якщо вона не зникла. Виявляють контакти з нею людей — укус, подряпини, ослинення, гра з нею тощо. На підста­ві даних обстеження вирішують питання про необхідність прове­дення специфічної профілактики.

Людину, що захворіла на сказ, ізолюють у стаціонар в окрему палату, де проводять симптоматичне лікування. Обслуговуючий персонал повинен працювати у захисному одязі, що виключає по­падання слини на шкірні покриви та слизові оболонки (очі), до­тримуватися правил поточної дезинфекції. Після загибелі хворого проводять заключну дезинфекцію.

Епідеміологічний нагляд. Сказ є зоонозною інфекцією природ­но-осередкового і міського типу. Комплекс заходів щодо епідеміо­логічного нагляду включає систематичний моніторінг за захворю­ваністю на сказ свійських тварин та епізоотіями серед диких тварин. Залежно від епізоотичної ситуації щодо сказу проводять відповідні протиепідемічні та протиепізоотичні заходи. Ситуація

стосовно сказу оцінюється у кожному конкретному регіоні ветери­нарною та медичною службами. ,

На кожний випадок гідрофобії подається термінове повідом­лення.