ЕРИЗИПЕЛОЇД

Синоніми: бешиха свиней, еритема повзуча, лат.— erysipeloi- dum. Антропозоонозна інфекційна хвороба, що здебільшого супро­воджується ураженням шкіри та суглобів.

Актуальність.

Еризипелоїд нерідко призводить до втрати працездатності, особ­ливо на м’ясо- і рибопереробних підприємствах, де вони досягають 16,8 дня на 100 працюючих.

Етіологія. Збудник хвороби — Erysipelothrix rhusiopathiae — тонка, пряма чи вигнута, дрібна, нерухома грампозитивна паличка, що не утворює ні спор, ні капсул. За «Коротким визначником бак­терій» Бергі (1980), еризипелотрикси відносять до родини Lactoba- Cillaceae Winslov Broadhurst, Buchanan, Krurnwiede, Rogers et Smith, роду Erysipelothrix Rosenbach, типового виду Erysipeloth- rix rhusiopathiae (Migula) Buchanan.

Відомі 4 групоспецифічні і 1 типоспецифічний антигени збудни­ка еризипелоїду.

Важливим з погляду епідеміології є те, що еризипелотрикси досить стійкі до дії несприятливих чинників зовнішнього середови-

42S

ща. Вони довгий час (протягом низки місяців) залишаються жит­тєздатними в землі, гної, воді, трупах, при висушуванні й охоло­дженні. Нагрівання збудник переносить гірше і при температурі 50 ^oC гине через 10—15 хв. У. великих шматках м’яса збудник ери­зипелоїду витримує нагрівання значно краще. Тому для його зне­шкодження необхідно шматки м’яса завтовшки 8—15 см кип’ятити не менше ніж 2,5 год.

Еризипелотрикси нестійкі до дії дезинфікуючих речовин, у тому числі до розчинів фенолу, формальдегіду, лізолу, хлорного вапна, хлораміну та ін.

. Патогенез. Збудник проникає в організм людини через ушко­дження шкіри і розмножується в дермі, що призводить до серозно­го запалення, головним чином сосочкового, ретикулярного шарів і частково підшкірної основи.

Після інкубаційного періоду, який найчастіше триває 1—3 дні, виникає кволість, нездужання, головний біль, у більшості випад­ків підвищення температури тіла. На місці ушкодження, найчасті­ше на пальцях рук, виникає набряк, шкіра набуває криваво-чор- но-синюшного відтінку. Набряк болісний, постійно збільшується. У деяких випадках хвороба супроводжується ураженням суглобів кисті, збільшенням регіональних лімфатичних вузлів, підвищенням температури тіла. Найчастішими формами еризипелоїду є шкірна та шкірно-суглобова. У деяких випадках клінічно еризипелоїд може перебігати в ангінозній, кишковій та септичній формах. Хво­роба триває 2—3 тиж. Можливий хронічний характер її перебігу.

Сприйнятливість — висока. Дослідження щодо імунітету в лю­дей не проводились. Тим часом епідеміологічні спостереження свід­чать про наявність короткочасного імунітету в осіб, що перехво­ріли на еризипелоїд.

Джерела збудника інфекції. Збудник еризипелоїду дуже поши­рений у природі серед багатьох видів диких, синантропних та свій­ських тварин. Джерелом інфекції для людини можуть бути дикі та свійські тварини, особливо свині, риба, кури, дикі й синантропні гризуни та кліщі. Природні й антропургічні осередки зумовлюють взаємообмін еризипелотриксів. Ускладнення епідемічної ситуації щодо еризипелоїду пов’язано зі значним поширенням збудника в об’єктах навколишнього середовища. На м’ясопереробних підпри­ємствах м’ясо і м’ясопродукти можуть забруднюватись екскремен­тами гризунів або шляхом механічного переносу збудників від ін­фікованих туш тварин на різних етапах переробки сировини.

Механізм передачі. Провідним механізмом передачі збудника інфекції серед людей є проникнення збудника через ушкоджену шкіру (рвані, різані, колоті рани і садна) при переробці інфікова­ного м’яса, м’ясних продуктів, риби і рибної сировини, при контак­ті з хворими тваринами (бактеріоносіями).

Найчастіша первинна локалізація еризипелоїду — пальці та

кисті рук, переважно лівої. У 3 % випадків первинна локалізація еризипелоїду спостерігається на обличчі, шиї, гомілці та стопі. У деяких випадках можливі оральний та трансмісивний механізм передачі. Хвороба від людини до людини не передається.

Захворюваність. Еризипелоїд реєструється протягом року. Се­зонне підвищення захворюваності серед людей спостерігається в червні — вересні. Такий підйом зумовлений сезонним поширенням хвороби серед свиней і високою активністю гризунів у цей період, що посилює небезпеку забруднення їхніми екскрементами м’ясних продуктів і сировини в умовах м’ясопереробних підприємств.

При побутових зараженнях випадки захворювань спостерігаю­ться у вікових групах від 20 до 50 років. На підприємствах м’ясо- переробної промисловості найвищі показники захворюваності від­значаються серед тих, хто має недостатню професійну підготовку і частіше травмується, ніж досвідчені працівники, в процесі оброб­ки сировини, тобто серед вікової групи 16—19 років.

Оскільки зараження еризипелоїдом може статися при різних видах людської діяльності, виділяють два епідеміологічних типи інфікування — побутовий і промислово-виробничий. Побутові зара­ження виникають найчастіше при забитті і розробці туш тварин (переважно свиней) у приватних господарствах, у процесі приго­тування їжі із свинини, птиці та риби. В деяких випадках чинни­ками передачі збудника інфекції можуть бути елементи навколиш­нього середовища (земля, вода). Такі випадки трапляються при митті підлоги, при чистці картоплі, при ходінні босоніж. У групі людей, іякі професійно не пов’язані з м’ясо- і рибопереробною промисловістю та роботою у тваринництві, найвищі показники захворюваності відзначаються серед домогосподарок, мисливців, рибалок.

До промислово-виробничих належать випадки інфікування лю­дей, коли механізм передачі збудника (при постійній наявності джерел збудника інфекції) реалізується в процесі виконання ос­новної роботи.

Вважають, що еризипелоїд більше поширений у містах, де роз­ташовані великі м’ясо- і рибопереробні підприємства. В умовах

м’ясопереробних підприємств найбільша захворюваність реєструє­ться серед працівників забійних, ковбасних і жирових цехів.

Специфічна терапія. Бактерицидну дію на збудника еризипело­їду справляють антибіотики, у тому числі пеніцилін, левоміцетин, тетрациклін, еритроміцин та інші, які використовують при лікуван­ні цього захворювання.

Специфічна профілактика. Для специфічної профілактики ери­зипелоїду свиней використовують відповідні вакцини і сироватки. Специфічна профілактика людей поки що не розроблена.

Неспецифічна профілактика полягає в запобіганні травмам шкіри при обробці м’яса, риби, птиці. У випадку ушкодження необ­хідно обробити шкіру спиртовим розчином йоду, рідиною Новикова чи іншими дезинфікуючими засобами.

Протиепідемічні заходи. Протиепідемічні заходи при еризипе­лоїді людини здійснюють шляхом впливу на джерело збудника ін­фекції та розриву механізму передачі. При цьому слід враховува­ти умови, що формують осередки хвороби.

Протиепідемічні заходи по виявленню та нейтралізації джерел збудника інфекції передбачають проведення комплексу заходів по недопущенню епізоо~ій еризипелоїду (бешихи свиней) серед сіль­ськогосподарських тварин, ретельне виявлення джерел збудників інфекції на передзабійному утриманні на м’ясопереробних підпри­ємствах з подальшою переробкою сировини на санітарних бійнях, посилення боротьби з гризунами на м’ясо- і рибопереробних під­приємствах, на об’єктах громадського харчування і торгівлі.

Раннє виявлення та ізоляція хворих людей не має епідеміоло­гічного значення при цій хворобі.

З метою розриву механізму передачі збудника здійснюють за­ходи, спрямовані на недопущення поширення збудників еризипе­лоїду у зовнішньому середовищі господарств і м’ясо- та рибопере­робних підприємств; боротьбу з травматизмом і мікротравматиз- мом шляхом поліпшення професійної підготовки працівників м’ясо- та рибопереробних підприємств і максимальної автоматиза­ції трудомістких процесів, що потребують застосування ручної праці; недопущення до переробки сировини, забрудненої еризипе- лотриксами, недостатньо професійно підготовлених працівників та осіб, які мають ушкодження шкірних покривів пальців і кистей рук; проведення санітарно-освітньої роботи щодо профілактики еризипелоїду, особливо серед осіб, які професійно пов’язані з під­приємствами по переробці м’яса, риби та ін.

Епідеміологічний нагляд. Найефективнішими в системі епіде­міологічного нагляду є протиепізоотичні заходи ветеринарної служби в господарствах. Серед них слід назвати такі: дотримання запобіжних заходів при роботі з тваринами (дезинфекція рук, но­сіння гумових рукавичок, захисного одягу), вакцинація свиней, ветеринарно-санітарні заходи щодо запобігання забрудненню ери-

зипелотриксами води поверхневих водойм і землі, очищення во­дойм, особливо в рибних господарствах, недопущення до перероб­ки і продажу населенню м’яса хворих тварин (бактеріоносіїв), безумовне дотримання необхідних ветеринарно-санітарних норм на м’ясо- та рибопереробних підприємствах, на підприємствах гро­мадського харчування і торгівлі.

ГОНОРЕЯ

Синоніми: трипер, капанка, збуриця: лат.— gonorrhoea. Гостре запалення сечовивідного каналу в чоловіків, уретри та шийки мат­ки у жінок, що супроводжується виділенням гною. Звідси і наз­ва — гонорея, що означає «гноєвитікання».

Актуальність. Гонорея поширена в усьому світі. Належить до числа бактеріальних інфекцій, що часто зустрічаються. За даними ВООЗ (1988), на земній кулі на гонорею щороку хворіють більше ніж 200 млн людей.

У нашій країні захворюваність на гонорею значно нижча, але в окремих регіонах кількість хворих має тенденцію до зростання.

Соціальна значимість гонореї визначається її частотою і на­слідками, в першу чергу безплідністю як у чоловіків, так і в жінок.

Етіологія. Гонорея спричиняється гонококом — парним .коком, відкритим у 1879 р. А. Нейсером. Належить до родини Neisseria- сеае роду Neisseria. При культивуванні гонококи утворюють 4 мор­фологічних типи колоній. Вірулентними є збудники тільки з коло­ній І та II типу. Майже 38 % штамів мають слизову капсулу, зав­дяки якій вони можуть захищатись від несприятливого впливу се­редовища і від фагоцитозу білокрівцями (лейкоцитами). Саме в білокрівцях та ще в найпростіших гонококи зберігають свою жит­тєздатність, зумовлюючи в подальшому розвиток хронічної інфек­ції, появу стертих форм захворювання.

Гонококи серологічно неоднорідні: серед збудників із І та II типу колоній зустрічаються гонококи 16 серологічних типів.

Гонококи можуть спонтанно утворювати L-форми, що призво­дить до розвитку у деяких хворих хронічної інфекції. Реверсія їх у висхідні бактеріальні форми є причиною рецидиву хвороби. Оскільки L-форми стійкі до дії антибіотиків, вони становлять серйозну проблему при лікуванні гонококової інфекції.

Так само як інші збудники венеричних захворювань, гонококи

є суворими паразитами людини. Поза- людським організмом вони швидко гинуть, на них згубно діє нагрівання понад 56 °С, висушу­вання, прямі сонячні промені, дезинфекційні препарати. У гної во­ни зберігають життєздатність доти, поки не висохне патологічний субстрат (від 3 хв до 4—5 г).

Патогенез. Інкубаційний період складає 3—5 днів, можливі ко­ливання від 1 до 15 днів. Вхідні ворота — сечовивідний канал. На слизовій оболонці уретри гонококи швидко розмножуються, вражають уретральні залози і лакуни. Гонококи можуть уражати слизові оболонки піхви, гортані, прямої кишки, кон’юнктиви, по­рожнини рота, носа.

Гонококове запалення призводить до дегенерації епітелію се,- чостатевих органів, на окремих ділянках слизової оболонки можуть виникати ерозії, а при проникненні в кров — метастази в сугло­бах, плеврі, ендокарді, м’язах, кістках.

Розмноження гонококів у кров’яному руслі з наступним розвит­ком сепсису’зустрічається відносно рідко. Воно трапляється у но­вонароджених внаслідок їх внутрішньоутробного зараження, а та­кож у дорослих при зниженні загального імунного статусу.

Імунітет. Природженого імунітету до гонококів не існує. Пере­несена інфекція не забезпечує імунітету, тому гонореєю можна заражатись багато разів. Антитіла, що з’являються при захворю­ванні, не несуть захисної функції. Це — «антитіла-свідки» наяв­ної чи перенесеної інфекції. Немає при гонореї і фагоцитарного імунітету, оскільки гонококи у фагоцитах не гинуть, а навпаки, розмножуються і самі ушкоджують клітини.

Механізм передачі, шляхи і чинники передачі. Гонорея пере­дається переважно статевим шляхом. Інші способи її передачі но­сять підпорядкований характер. Заразність її значна: поодинокий контакт з інфікованим статевим Партнером у 20—ЗО % випадків призводить до зараження. У гомосексуалістів досить часто буває гонорея заднього проходу. При орогенітальних контактах спостері­гаються первинні гонорейні ураження глотки, мигдаликів, слизо­вої оболонки порожнини рота. При заносі збудників із зовнішніх статевих органів на слизову оболонку очей розвивається гонококо­вий кон’юнктивіт.

90—95 % дітей заражаються нестатевим шляхом. Спостеріга­ються випадки внутрішньолікарняного зараження новонароджених лікарняним персоналом. У дітей старшого віку передача збудника здійснюється через забруднені предмети (загальні нічні горщики, загальні рушники тощо).

Джерелом збудника інфекції є хворі з різними формами клініч­ного перебігу гонореї. Розрізняють такі клінічні форми захворю­вання: 1) свіжа гонорея (гостра, торпідна), коли з моменту за­раження пройшло не більше як 2 міс; 2) хронічна, коли час по­чатку захворювання невідомий або від нього пройшло понад

2 міс; 3) латентна (носійство), коли відсутні клінічні ознаки, але виявлено збудника хвороби.

У жінок гонорея майже не дає помітних больових відчуттів, тому близько 90 % хворих самі до лікаря не звертаються. Варто також мати на увазі, що гонорея у жінок характеризується багато- вогнищевістю, тому роль жінок як джерела збудника особливо велика. Кількість безсимптомних форм у них коливається від 53 до 94 % (у чоловіків — від 7,3 до 48,7 %). Нерідке зараз і гоноко- коиосійство.

При безсимптомному або малосимптомному перебігу захворю­вання інфіковані особи продовжують статеві зв’язки, що призво­дить до поширення інфекції. Додатковим резервуаром збудника є особи з хронічними формами гонореї. Можливі поєднання гоноко­ків з хламідіями, мікоплазмами, вірусами, трихомонадами, гриба­ми, бактеріями при інфекційних ураженнях сечостатевого апарату, що спричинює важкі ускладнення та часті рецидиви.

Захворюваність. В останні роки сталися значні зміни в епіде­міологічній кон’юнктурі гонококової інфекції. Нерідкими стали випадки гонореї не тільки у великих промислових центрах, але й у малих містах і серед сільських жителів.

Зросла захворюваність серед молоді — половину зареєстрова­них хворих складають особи віком до 25 років. У зв’язку із ростом захворюваності дорослих відзначено зростання гонореї у дітей: се­ред дівчаток вона зустрічається в 10—15 разів частіше, ніж серед хлопчиків.

Особливості епідемічного процесу. Відбулися значні зміни у співвідношенні хворих на гонорею чоловіків і жінок. Воно зараз складає 1,5—2: 1. Очевидно, тут позначилася більш легка діагно­стика гонореї у чоловіків і важкість виявлення її у жінок, у кот­рих часто відзначають безсимптомний перебіг захворювання.

Число хворих сягає максимуму у літньо-осінні місяці завдяки свіжій гонореї, тоді як число хронічних форм приблизно однакове протягом року.

Росту захворюваності сприяє міграція населення, урбанізація, раннє настання статевої зрілості, збільшення тривалості життя, зростання кількості осіб, що ведуть безладне статеве життя із час­тою зміною статевих партнерів, значне поширення пияцтва.

Протиепідемічні заходи. При організації боротьби та профілак­тики гонореї необхідно зважати на те, що на обліку в медичних закладах перебувають тільки виявлені хворі, що складають лише частку справжньої кількості хворих.

Захворюваність можна значно знизити шляхом запобігання безладним статевим контактам, ранньої діагностики та лікування хворих і контактів при обстеженні населення, що належить до так званих груп підвищеного ризику зараження.

Одним із важливих заходів у комплексі боротьби з гонореєю

є поліпшення санітарно-гігієнічного та морального виховання мо­лоді — категорії населення з найбільшою сексуальною активністю.

З метою раннього та повного виявлення хворих для діагностики гонореї треба забирати матеріал з осередків можливого ураження (сечовивідного каналу, прямої кишки, а також каналу шийки мат­ки— у жінок). Діагноз має бути підтверджений хоча б одним із названих методів: бактеріоскопічним, бактеріологічним, імуно- флюоресцентним, імунохімічним, серологічним, алергічним.

Лабораторне обстеження необхідно організувати не тільки в кабінетах дерматовенерологічного диспансеру, але й у базових жі­ночих консультаціях, оглядових кабінетах лікарень та амбулато­рій.

’ Як відбірковий тест на гонорею при обстеженні великих груп населення, що підлягають обов’язковому медичному обстеженню на венеричні хвороби, та пацієнтів з хронічним запальним проце­сом сечостатевих органів нез’ясованої етіології застосовують алер­ген гонококу'у вигляді внутрішньошкірної проби. Облік результа­тів реакції проводять через 24 г за наявністю інфільтрату та гі­перемії понад 6 мм у діаметрі.

Особи, котрі перехворіли на гостру гонорею, після закінчення лікування перебувають на обліку 2 міс, на хронічну — 3 міс. Хво­рим з невизначеним джерелом збудника інфекції термін нагляду продовжують до 6 міс. При цьому паралельно проводять клінічне та серологічне дослідження для виявлення сифілісу.

Статеві зносини під час лікування та нагляду забороняються. Осіб, що працюють у дитячих закладах, на час лікування від ро­боти звільняють. Питання про допуск до роботи вирішує вене­ролог.

Обов’язковим етапом диспансерного нагляду є визначення ви- лікуваності гонореї шляхом проведення спеціального контролю. Тільки після цього можна зняти з обліку.

Вилікуваність хворих від гострої гонореї визначають через 7— 10 днів після закінчення лікування. У жінок виділення сечовивід­ного каналу, каналу шийки матки і прямої кишки досліджують на наявність гонокока. Дослідження проводять під час менструа­ції та після її закінчення протягом 2—3 менструальних циклів, після чого за умови негативних результатів хвору знімають з об­ліку. У чоловіків досліджують виділення сечовивідного каналу протягом 3 днів після провокації.

Критерії вилікуваності дітей базуються на клінічних спостере­женнях і лабораторному дослідженні виділень сечостатевих орга­нів. Дошкільнята залишаються в стаціонарі протягом 1 міс після закінчення лікування. Якщо після проведення двох комбінованих провокацій результати обстеження будуть негативними, дитині до­зволяють відвідувати дитячий заклад. Діти шкільного віку після лікування і контрольної провокації можуть відвідувати школу,

але протягом 3 міс їх слід обстежувати в дерматовенерологічному диспансері.

Специфічна терація — препарати пеніциліну, тетрацикліну, ам­піцилін, канаміцин та ін.

Специфічна профілактика. Гонококову вакцину (вбиту нагрі­ванням суспензію гонококів) застосовують з лікувально-профілак­тичною метою при ускладненій та хронічній формах гонореї і для встановлення її вилікуваності. Вакцину вводять внутрішньом’язово або внутрішньошкірно. Дозування індивідуальне (від 150 до 300 млн мікробних клітин) залежно від клінічної форми гонореї і загальної реакції організму. Наступну інфекцію проводять через 2—5 днів тією ж або збільшеною дозою.

Для запобігання гонореї очей новонароджених усім дітям за­капують очі свіжовиготовленим ЗО % розчином сульфацил-натрію відразу ж після народження та через 2 г, перед тим, як перевести дитину в дитячу палату.

Епідеміологічний нагляд. З метою виявлення гонореї повинні обстежуватись: вагітні жінки, жінки із запаленням статевої сфери та безплідні; незаміжні жінки, що звернулися з приводу перери­вання вагітності; ті, що проживають у гуртожитку; хворі на сечо­статевий трихомоноз.

Для успіху профілактики гонореї необхідний зв’язок дермато- венерологічних диспансерів з урологами, акушерами-гілекологами та епідеміологами.

Лікар, котрий встановив діагноз гонореї, заповнює ф. № 089/у і надсилає її у триденний термін у районний дерматовенерологіч- ний диспансер, який в свою чергу на підставі одержаних повідом­лень сповіщає по телефону районну CEC про сумарні зведення щодо кількості заново виявлених хворих на гонорею (гостру й хронічну).

Необхідний ретельний контроль за профілактичними заходами у пологових будинках. Кожний випадок гонореї у дітей розцінює­ться як надзвичайна подія і розслідується спільно дерматовенеро­логом, педіатром, гінекологом.

На роботу в дитячі заклади персонал приймають після по­переднього обстеження дерматовенерологом з проведенням лабора­торних досліджень на сифіліс та гонорею. В подальшому персонал дитячих закладів обстежується не рідше ніж 1 раз на 6 міс. Кож­на дитина повинна мати окрему постіль і предмети догляду. Під­мивають дітей під струменем води, протирають статеві органи ін­дивідуальними серветками.

При виявленні гонореї у вагітної її треба госпіталізувати для лікування і ретельно спостерігати за нею до пологів і після них.

З метоЮ'Запобігання захворюванням на гонорею необхідно про­пагувати застосування презервативів, які ефективно захищають від захворювань, що передаються статевим шляхом.

Роботу щодо профілактики гонореї організує і перевіряє дер- матовенерологічний диспансер у контакті з санітарно-епідеміоло­гічною станцією.