ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕС

Існування будь-якого збудника інфекційної хвороби, окремого біологічного виду неможливе без постійної зміни індивідуального хазяїна. Ця зміна відбувається за допомогою особливого способу, який Л.

Таким чином збільшується кількість збудників, кількість хво­рих, поширюється захворюваність. У цьому і вбачають сутність епідемічного процесу, основною закономірністю якого є безперерв­ність, що підтримує життєздатність популяції збудників інфекцій­них хвороб.

Найкраще основні риси епідемічного процесу були вивчені Л. В. Громашевським, який уклав їх у так звані закони епіде­міології.

1. Джерелом збудника інфекції є заражений (хворий, а іноді здоровий) ‘організм людини або (при зоонозах) тварини. Сучасне уявлення про сапронози, які спричинюються мікробами, що вільно живуть у природі, дозволяють доповнити цей закон положенням, що джерелом інфекції може бути навколишнє середовище (при сапронозах).

2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм пере­дачі його являють собою взаємообумовлені явища. Закономірно змінюючи один одного, вони утворюють безперервний ланцюг, який забезпечує існування виду збудника в природі, а разом з тим безперервність епідемічного процесу при будь-яких інфекцій­них хворобах.

3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі, відповідний їй механізм передачі та обумовлена ними сума основних біологічних рис збудника являють собою комплекс­ну об’єктивну ознаку, котра може бути покладена в основу раціо­нальної класифікації інфекційних хвороб людини.

4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умо- Hll спільних дій таких трьох первинних рушійних сил (чинників, лгентів): 1) існування джерела збудника інфекції; 2) здійснення механізму його передачі; 3) сприйнятливість населення до даної Інфекції.

При виключенні хоч одного з цих чинників епідемічний процес припиняється. На цьому законі базуються заходи профілактики мсіх інфекційних хвороб.

5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні «міни епідемічного процесу шляхом впливу на його первинні, ру­шійні, сили* (джерело збудника, механізм передачі, сприйнятли­вість), а тому вони є вторинними, або опосередкованими, силами епідемічного процесу.

6. Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюва­тись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні впливати стимулююче або пригнічуюче на первинні ру­ні і іі ні сили епідемічного процесу, для чого зовсім не потрібні будь- які зміни у біологічній основі відповідної хвороби.

Перераховані закони епідеміології можна уточнювати, допов­нювати на основі нових даних, наприклад популяційної генетики, але в своїй основі вони і нині неперевершено точно розкривають суттєві риси епідемічного процесу. Ігнорування деяких понять, впроваджених Л. В. Громашевським, спричиняється до збіднення уявлень про епідемічний процес. Так, В. Д. Беляков (1983) визна­чає епідемічний процес як взаємодію двох неоднорідних популя­цій— збудника і хазяїна, в якому рушійними силами є неоднорід­ність популяцій як збудника, так і хазяїна, але різниця між не­однорідними популяціями як рушійними силами епідемічного процесу та його безперервністю нівелюється.

Тим часом у трьох основних ланках епідемічного процесу — джерело збудника інфекційної хвороби, діючий механізм передачі ябудника, сприйнятливе до хвороби населення — лежать усі ключі до профілактики і ліквідації будь-якої інфекційної хвороби. Впли­ваючи за допомогою різноманітних профілактичних заходів на ту чи іншу ланки епідемічного процесу, можна фактично чи теоре­

тично вплинути на основну його закономірність — безперервність, завдяки чому і досягається протиепідемічний ефект.

Сучасні уточнення основних законів епідеміології стосуються джерела збудника інфекції при сапронозах, класифікації інфек­ційних хвороб, серед яких прийнято виділяти, антропонози, зооно­зи та сапронози (див. розділ «Класифікації інфекційних хвороб»), та співвідношення соціальних і біологічних чинників в епідеміч­ному процесі, точніше, ролі біологічного чинника у його форму­ванні.

Якщо епідемічний процес розглядати як соціально-біологічне явище, то слід відзначити, що біологічною основою його є парази­тарна система як наслідок еволюційно сформованих симбіонтних відносин між паразитом і хазяїном. Суть паразитарної системи полягає у взаємодії неоднорідних популяцій паразита і хазяїна, але ототожнювати епідемічний процес з паразитарною системою (з її біологічною основою) було б неправильно. Епідемічний про­цес з такої точки зору являє собою лише частину, окремий випа­док паразитарної системи, при якому взаємодія неоднорідних популяцій паразита і хазяїна відбувається на грунті специфічного механізму передачі збудника від джерела інфекції до сприйнятли­вого організму.

Механізм передачі паразита від одного організму до іншого схематично подають у вигляді трьох фаз, що йдуть одна за одною: 1) виведення збудника з організму; 2) перебування його в навко­лишньому середовищі; 3) проникнення збудника у новий організм. Залежно від способу та часу перебування у навколишньому се­редовищі розрізняють відкриту, напіввідкриту та закриту парази­тарні системи. Відкритими називають паразитарні системи, при яких паразит відразу виділяється в навколишнє середовище і до проникнення в новий організм мусить певний час у ньому пере­живати (наприклад, збудники кишкових хвороб). Збудники цих хвороб найбільш пристосовані до переживання у несприятливих для них умовах навколишнього середовища. В закритій парази­тарній системі паразит практично не потрапляє в навколишнє се­редовище (сказ, сифіліс, СНІД та ін.). Ці паразити не пристосо­вані до життя в навколишньому середовищі і швидко, нерідко протягом кількох годин, а то й хвилин, гинуть. Збудники цих хво­роб є абсолютними паразитами. Напіввідкриті паразитарні систе­ми характеризуються недовгим перебуванням збудника хвороби в навколишньому середовищі — це більшість інфекцій дихальних шляхів — грип, кір, дифтерія, кашлюк та ін.

Відносини між типом паразитарної системи і резистентністю

збудників Інфекційних хвороб ДО ШКІДЛИВИХ ДЛЯ НИХ ЧИННИКІВ НаВ’ колишнього середовища являють собою важливу об’єктивну зако- номірність. Між цими явищами більше зв’язку, ніж між механіз­мом передачі збудника і його резистентністю до чинників навко­лишнього середовища, хоча багато інших біологічних властивостей збудників сформовано безпосередньо у процесі пристосування до основного хазяїна, проміжного хазяїна та механізму передачі — це поверхневі ферменти, антигени, чинники патогенності, наяв­ність джгутиків та ін.

Елементи навколишнього середовища, які відіграють більш чи менш значну роль у передачі збудників інфекційних хвороб від їх джерела до сприйнятливого організму, названі чинниками .пере­дачі збудника. Вони розподіляються на кінцеві і проміжні.

Кожна група інфекційних хвороб і навіть деякі окремі хвороби мають свої специфічні чинники передачі. При кишкових інфекціях кінцевими чинниками передачі найчастіше бувають вода та харчо­ві продукти, значно рідше (зокрема, у дитячому віці) — предмети навколишнього середовища (соски, іграшки, руки тощо). Але будь-який предмет, а також вода і харчові продукти можуть бути і проміжними чинниками передачі. У такому разі говорять про естафетну передачу збудника інфекційної хвороби. При цих інфек­ціях збудник виділяється у навколишнє середовище, як правило, з фекаліями, а потрапляє в організм через рот. Такий механізм передачі зветься фекально-оральним. Для інфекцій дихальних шляхів зовнішнім середовищем (у теоретичному розумінні) є по­вітря, а чинник передачі збудника — крапельки слизу, десквамо- ваного епітелію з поверхні дихальних шляхів. Цей механізм пере­дачі зветься крапельним, або повітряно-крапельним, його різно­видністю є так звані пиловий та аерозольний механізми, при яких чинниками передачі виступають відповідно забруднений збудни­ком пил або аерозоль. Слід відзначити, що аерозольний механізм відрізняється від крапельного лише розміром краплин. У кожному конкретному випадку може бути різне співвідношення малих і ве­ликих краплин в аерозолі. Але що менші краплини, то довше тримається аерозоль у повітрі, він може навіть потрапляти в інше приміщення за допомогою вентиляційної системи. Осідаючи на підлозі, різних предметах, більша частина збудників інфекції ди­хальних шляхів досить швидко гине, але деякі (наприклад, тубер­кульозна паличка) утворюють так звані ядерця, котрі довгий час (протягом тижнів і місяців) можуть зберігати збудник у залиш­ках вологи під сухим поверхневим шаром. Ці ядерця за відпо­відних умов підіймаються з пилом у повітря і потрапляють у ди­хальні шляхи людини.

Чинниками передачі кров’яних інфекцій є живі переносники, які живляться кров’ю. Збудники цих хвороб під час свого формуван­ня пристосувалися до існування як в організмі людини (тварини), так і в організмі переноснйків, яких вони по черзі змінюють. Механізм передачі при цих хворобах являє собою інокуляцію (прищеплення) переносником збудника в здоровий організм. При цьому пристосування збудника до організму переносника високо- специфічне, у зв’язку з чим майже кожний збудник має властивий йому чинник передачі: при малярії — ком.ар роду Anopheles, при висипному та зворотному тифах — воші, при африканській сонній хворобі — муха цеце (глосіна) тощо. До цієї групи інфекцій на­лежать також вірусний гепатит В і СШД, при яких збудники хвороби потрапляють у кров за допомогою шприців та інших ін­струментів, які порушують цілість шкіри та слизових оболонок людини. Це парентеральний механізм передачі збудника.

Нарешті, при інфекціях зовнішніх покривів передача збудників хвороб» здійснюється при безпосередньому спілкуванні здорового і хворого організмів — контактним способом. Збудники цих хво­роб виділяються з фізіологічними (слина) чи патологічними (гній, слиз) виділеннями уражених органів або містяться на уражених тканинах — лусочках епідермісу, волоссі тощо. Сюди належать також ранові інфекції, при яких мікроорганізми використовують для свого існування тканини, що містяться глибше від пошкодже­них зовнішніх покривів.

Слід зауважити, що виключно так званим прямим контактом передаються лише чотири класичні венеричні хвороби, СНІД (при статевому акті), сказ та содоку (хвороба від укусу пацюків). Щодо інших хвороб цієї групи, то їх поширення відбувається час­тіше за участю чинників зовнішнього середовища — одягу, голов­них уборів, постільної білизни, рушників, ванни, перев’язувальних засобів тощо.

На характер епідемічного процесу впливає не лише механізм передачі збудника, але й клінічні особливості хвороби, її патоге­нез, тривалість інкубаційного періоду, перебіг захворювання, наяв­ність і поширення бактеріоносійства, швидкість утворення імуніте­ту., Так, пронос, експіраторні акти — це саме та еволюційно за­кріплена симптоматика хвороби, яка сприяє швидкому виділенню збудника в навколишнє середовище, підвищує вірогідність ура­ження великої кількості сприйнятливих організмів та збереження збудника як екологічного виду.

Що коротший інкубаційний період, то швидше поширюється хвороба серед населення за однакових інших умов. Наприклад, епідемія грипу спроможна охопити захворюваністю місто з міль­йонним населенням за декілька тижнів, тоді як епідемія черевно­го тифу триває місяцями.

Хронічний перебіг хвороби, наявність бактеріоносійства, від­

сутність чи повільне утворення імунітету призводять до розтягу­вання епідемії на довгі роки.

Але особливості хвороби та її патогенез більш впливають на характер епідемічного процесу. На його інтенсивність справляють пилив в основному природні та соціальні чинники, про що йтиме­ться далі.