ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Нині реальним є лише діалектичний підхід до вирішення тео­ретичних і практичних завдань медичної науки. Це обумовлено стрімким зростанням кількості фактичних даних різних напрямків науки, необхідністю їх теоретичного узагальнення і доцільного використання в інтересах охорони здоров’я населення в епоху науко­во-технічної революції.

Перший етап крок за кроком (хоч і з великими труднощами) реалізується на базі комплексного підходу, який став велінням часу в умовах диференціації, вузькопрофільної спеціалізації пра­ці вчених та науково-дослідних колективів, коли об’єкт досліджен­ня вивчається фахівцями різного профілю із застосуванням різ­них методів дослідження. Великі BUκpHττπ^r, пізнання фундамен­тальних закономірностей, які визначають стратегію практичної ді­яльності людства, можливі лише за умови проведення досліджень з використанням методів суміжних наук, завдяки спільним зусил­лям фахівців різних профілів.

Епідеміологічна наука, що вивчає закономірності надзвичайно складного природного явища, яким є епідемічний процес, перебу­ває на стику соціальних, біологічних, екологічних та медичних наук і покликана розкрити причини'і закони виникнення і поши­рення інфекційних хвороб, створити заходи або ж комплекс захо­дів щодо локалізації та ліквідації епідемічного процесу.

Взаємопов’язаність соціального та біологічного в епідемічному процесі зумовлюється'соціальною природою життя людини та біо­логічними особливостями її організму. Екологічні закономірності зумовлені біологічними пристосуваннями паразита, що дають йому змогу вижити у природному середовищі і через його об’єкти про­никати у сприйнятливий організм з метою продовження свого біо­логічного виду, що також детерміновані законами еволюції та соціального розвитку.

Інфекційні хвороби супроводжували людство протягом усієї його історії, хоча характер епідемічного процесу на різних етапах розвитку цивілізації суттєво змінювався. Трудові взаємовідносини у первісної людини вимагали об’єднання в сім’ю, поселення, що було важливим для спільного мисливства, захисту від нападів і призводило до концентрації більшого чи меншого числа людей на обмеженій території. При групуванні людей створювались умови для виникнення спалахів інфекцій. У період становлення і розвит­ку класового суспільства спілкування між поселеннями людей бу­ли причиною виникнення епідемій і навіть пандемій. Допускають, що в період римсько-єгипетських воєн вошивий висипний тиф був перенесений з африканського континенту на європейський. Під час пандемії юстиніанівської чуми у VI ст. н. е. лише в європейських країнах загинуло близько 100 мільйонів людей. Почали поширю­ватися винятково антропонозні інфекції — натуральна віспа, про­каза, пізніше, з розвитком мореплавства, холера, паразитарні тифи та кишкові інфекції. В епоху середньовіччя і період раннього капі­талізму почали поширюватися дитячі інфекції.

Найвірогідніше, що вже у стародавні часи виникло поняття «епідемія», тобто уявлення про надмірне перевищення, як ми сьогодні говоримо, фонової захворюваності. Хоча спостереження стародавніх лікарів носили емпіричний характер, все ж вони мали важливе значення для накопичення фактичних матеріалів і як на­слідок— формування в. майбутньому епідеміології як науки.

Історичні дані свідчать, що на початку нашої ери народи ста­родавніх Греції, Риму уже знали про контагіозність деяких хво­роб і при облогах міст, фортець закидали через укріплені мури померлих або засилали хворих з метою викликати епідемію серед населення та захисників укріплень. Ці знання мали важливе зна­чення для зародження епідеміологічної науки, давали змогу зро­бити деякі висновки і спроби щодо припинення поширення зараз­них хвороб, а також висловити перші (найчастіше умоглядні) міркування про причинний зв’язок хвороб з живим контагієм (contagium vivum). В епоху Відродження вивченню живого конта- гію сприяв розвиток біології, хімії, фізики і медицини. Набутий поколіннями досвід боротьби з епідеміями сприяв розробці перших раціональних протиепідемічних заходів. Наприклад, уже на почат­ку XVI ст. проводилась ізоляція хворих на проказу, що і нині не втратило своєї актуальності. Отже, епідеміологічна наука протя­гом багатовікової історії людського суспільства постійно прогресу­вала у вивченні законів виникнення, поширення і гальмування спалахів інфекційних хвороб. Але в розвитку будь-якого науково­го напрямку спостерігалися періоди злетів і спадів, розчарувань. Повною мірою це стосується і розвитку епідеміології.

Докорінні зміни у самоутвердженні епідемічної науки пов’яза­ні з другою половиною XIX ст., а саме з розвитком бактеріології,

яка зробила революційні відкриття щодо природи інфекційних хвороб та їх контагіозності. Були відкриті збудники багатьох ін­фекційних хвороб, і припущення контагіоністів знайшли своє екс­периментальне підтвердження. Contagium vivum, про існування якого лише здогадувалися, завдяки відкриттям Л. Пастера, Р. Ко­ха, І. І. Алейникова, Д. І. Івановського та їх послідовників став реальністю, доступною для наукового дослідження. Бактеріологія внесла перший неоціненний вклад у наукове матеріалістичне розу­міння причинності заразних хвороб. Відкриття бактеріології мало величезне загальнобіологічне значення. Виявилося, що на нашій планеті існують розмаїті форми життя.

Але саме в період епохального відкриття бактеріології вперше заговорили про кризу в епідеміології. Почалася фетишизація мік­робів, їх почали розглядати як єдину зовнішню причину інфекцій­них хвороб, а широту їх розповсюдження пов’язувати з вірулент­ністю збудника. Не враховувався стан макроорганізму, різнома­нітність механізмів передачі збудника інфекції, характер взаємо­дії макро- та мікроорганізму, значення суспільно-історичних умов. Соратник Л. В. Громашевського академік М. М. Соловйов писав: «Розкриття суті епідемії дозволяє пізнати її основу або заховану внутрішню і найважливішу її сторону, тобто процеси, які відбу­ваються в глибині її розвитку. Зовнішня форма епідемії характе­ризується захворюваністю та інвалідністю населення, яку ми спо­стерігаємо. Вона є лише поверховим відображенням сутності епі­демії». Захована сутність епідемії, глибина її розвитку багато­гранні і пізнати їх можна лише завдяки широкому використанню методів досліджень різних наук. Саме цим і займається епідеміо­логія. Згідно з твердженнями гносеології, істина є процес спри­ймання об’єкта, який реалізується на шляху поступального роз­витку людського пізнання залежно від історичних умов.

Складалося уявлення, що оскільки мікробіолог вивчає кон­кретний об’єкт — збудників інфекцій, то мікробіологія є конкрет­ною наукою, і подальший її розвиток дозволить вирішити пробле­му боротьби із заразними хворобами. Ряд дослідників припускали, що епідеміологія стане одним із підрозділів мікробіологічної на­уки. Все це, безумовно, негативно вплинуло на розвиток епідеміо­логії. Відбулася так звана універсалізація відкритих бактеріо­логією закономірностей.

Філософським відображенням наведених помилкових думок є.

одну причину — збудника, проникнення мікроба в організм обо­в’язково призведе до захворювання і повністю детермінує патоге­нез. Отже, знаючи причину хвороби, можна її прогнозувати і успішно з нею боротися.

Важливо відзначити, що криза в епідеміології була передусім кризою її методологічної основи, наслідком однобічного метафі­зичного підходу до досліджуваної проблеми, переоцінки отриманих результатів і відкритих закономірностей. Криза в епідеміології засвідчила необхідність переходу вчених на позиції діалектич­ного матеріалізму. Але, як свідчить історія науки, такий пере­хід — процес довготривалий, він може продовжуватися десятиліт­тя. Надзвичайно важко подолати створені наукою гіпотези, уявлен­ня, стереотипи і перейти від метафізики до діалектики. Раптовий перехід неможливий, оскільки наука і наукова методологія мають свою внутрішню логіку історичного розвитку.

Безумовно, прогрес у мікробіології відкрив широку дорогу експериментальному дослідженню в мікробіології взагалі та у ви­вченні епідемічного процесу зокрема, що у свою чергу дозволило обгрунтувати перспективу специфічної терапії, створення препара­тів для специфічної активної та пасивної імунізації. Але цим за­кономірності виникнення, поширення та гальмування епідемічного процесу не вичерпуються. Епідемічна наука збагачувалася новими даними. Так, на початку XX ст. створювалося уявлення про лан­ки епідемічного процесу, але без їх внутрішнього органічного зв’язку. Характеризувались окремі чинники, які зумовлювали роз­виток епідемічного процесу, тобто в епідеміології переважали аналітичні тенденції.

Інтенсивне поширення багатьох інфекційних хвороб в роки пер­шої світової війни поставило перед епідеміологами завдання щодо вивчення закономірностей епідемічного процесу, який виникає і поширюється у конкретних умовах життя суспільства. Уже в ті роки формувалося наше сучасне уявлення про взаємодію ланок і рушійних сил епідемічного процесу.

Подальші успіхи у боротьбі з заразними хворобами пов’язані з фундаментальними роботами Л. В. Громашевського, який, про­аналізувавши накопичені дані, дав визначення епідемічного проце­су як безперервного ланцюга ланок, у якому попереднє захворю­вання створює умови для виникнення наступного. У такій безпе­рервній передачі від джерела збудника інфекції до сприйнятливих організмів відбувається збереження біологічного виду — збудника. Правильне усвідомлення цього соціально-біологічного явища у природі дозволило Л. В. Громашевському створити вчення про епідемічний процес та його рушійні сили, визначити закони епіде­міології, примат соціального в епідемічному процесі.

Л. В. Громашевський створив своє вчення у 40-ві роки. Наступ­ні десятиліття характеризуються розвитком таких наук, як моле­кулярна біологія, генетика, біофізика, кібернетика, екологія та ін. Використання методів пізнання згаданих наук дозволило глибше проникнути в суть епідемічного процесу. З огляду на це виникла необхідність вивчення природи епідемічного процесу, критичного аналізу епідеміологічних концепцій у їх історичному розвитку, коли змінюється характер досліджуваного об’єкта. Дійсно, нині санітарно-епідеміологічна служба працює в умовах, для яких є нереальними критерії минулих десятиліть, коли відбувалося епі­демічне поширення багатьох інфекцій на великих територіях.

Епідемічний процес по-різному поширюється у різних соціаль­но-історичних умовах. Раніше існувала думка, що лише негативні явища (війни, голод, стихійні лиха) активізують епідемічний про­цес. Нині ми повністю погоджуємось із тезою Л. В. Громашев- ського, що для кожної соціально-історичної формації властивий певний епідемічний процес. Очевидно, епідеміологія будь-якої ін­фекційної хвороби може суттєво змінюватися під впливом дина­мічних суспільних явищ (форма господарської діяльності на тери­торії, соціальна нерівність людей у суспільстві, житлова проблема, харчування, якість і форма водопостачання, гігієна населених пунктів, урбанізація, міграція, війни, стихійні лиха тощо). Під впливом соціально-історичних умов життя популяції людей змі­нюється видова структура збудників і зумовлених ними інфекцій.

Якщо, наприклад, у роки Великої Вітчизняної війни домінува­ли дитячі та кишкові інфекції, паразитарні тифи, малярія, то в останні два десятиліття структура інфекційних хвороб суттєво змінилася. Захворюваність на згадані інфекції у розвинутих краї­нах значно зменшилась, але збільшилась захворюваність на гострі респіраторні та венеричні інфекції. Суттєво збільшилась захворю­ваність, етіологічно пов’язана з умовно патогенною мікрофлорою. З’явилися нові вірусні інфекції, які створюють загрозу для життя людини,— марбурзька, ебола, ласса, аргентинська та болівійська геморагічні гарячки.

І зрештою, виникли зовсім нові, незвичні для людини хворо­би — ВІЛ-інфекції та Т-клітинний лейкоз, збудники яких руйну­ють здатність організму виробляти імунітет — еволюційно-селек- ціоновану і закріплену захисну реакцію організму. Відсутність ефективних засобів профілактики та лікування згаданих інфекцій, властивість збудників руйнувати імунну систему, критичне збіль­шення заражених і тих, що захворіли, призвело людство до кризо­вої ситуації — незахищеності перед інфекцією.

Сучасні швидкісні засоби міграції дозволяють перевозити за­ражених людей у період інкубації, коли ще не видно небезпеки, на далекі відстані. І не випадково, що й нині відбуваються завози у розвинуті краї^и.збудникіа-ю^іо6ддаА*небезпечних інфекцій.

Життя людини неможливе без бактерій, а останнім притаман­на еволюційна мінливість, отже, на певних етапах розвитку люд­ського суспільства властивості мікробів будуть змінюватися у бік збільшення або зменшення вірулентності. Одні інфекції від­ходитимуть, інші займуть їхнє місце. Боротьба з інфекціями існу­ватиме доти, доки буде жити людина. В різний історичний період будуть змінюватися, вірніше, доповнюватися, методи вивчення епі­демічного процесу, з’являться нові можливості профілактики та лікування інфекцій, але водночас будуть також змінюватися й самі інфекційні хвороби. Соціальна значущість діяльності лікаря- епідеміолога для суспільства ніколи не вичерпається. Нинішня наша дійсність диктує необхідність розвивати епідеміологічну науку та практику боротьби з інфекціями, вивчати особливості епідемічного процесу в умовах науково-технічної революції і чин­ники, які впливають на збудників та епідемічний процес, перед­бачаючи *як кінцеву мету використання досягнень епідеміологічної науки для збереження здоров’я населення шляхом запобігання інфекційним захворюванням.

'3 останнього випливає нагальна потреба зміцнювати санепід- службу кадрами. Поряд із традиційними професіями служби — гі­гієністів, епідеміологів, мікробіологів, вірусологів, медпаразитоло- гів — необхідно більше залучати фізиків, біофізиків, математиків та інших фахівців, які б допомогли ефективно і кваліфіковано використовувати сучасну техніку для проведення віброакустич- них, радіологічних, токсикологічних, фізико-хімічних, бактеріоло­гічних, медпаразитологічних та особливо широких вірусологічних досліджень в інтересах всебічного вивчення фізіологічного стану організму людини, його резистентності до збудників інфекцій, ста­ну природного середовища та мінливості етіологічних агентів.

Нині епідемічний процес при багатьох інфекціях значно змі­нився, деякі інфекції реєструются у вигляді спорадичних ви­падків або захворювання людей зовсім не виявляються, хоча цир­куляція збудника на території здійснюється. За цих умов особли­вого значення набуває епідеміологічний нагляд, який допомагає виявити заховані механізми епідемічного процесу, біотичні та абіо­тичні умови виживання збудника на території, а також соціально- гігієнічні аспекти життя населення на певній території.

Епідеміологічний нагляд має включати активну, своєчасну, повсякденну роботу щодо повного виявлення маніфестних, абор­тивних та інапарантних форм інфекції як серед людей, так і серед тварин, контроль за забрудненням збудниками інфекцій води, грунтів, харчових продуктів, вивчення стану імунітету населення, санітарно-гігієнічний контроль профілактичного спрямування, особливо на підприємствах та в закладах, в яких існує підвище­ний ризик поширення збудників інфекцій серед населення.

Як уже згадувалося, велике значення для епідеміологічного на-

глиду мають екологічні дослідження. Епідемічний процес безпо­середньо пов’язаний з виживанням збудника у природному середо­вищі, екологічними взаємозв’язками, які сприяють виживанню або відмиранню бактерій, має принципове значення для прогнозуван­ня епідемічної ситуації на території та проведення науково об­грунтованих профілактичних заходів.

Знання і реальна оцінка взаємодії природних чинників з антро­погенною діяльністю, яка порушує екологічну стабільність, набли­жають епідеміолога до проведення екологічної експертизи проек­тів як на стадії їх створення, так і реалізації. Значення екологіч­ної експертизи буде дедалі зростати, і тому володіння нею слід вважати велінням часу. Екологічна експертиза суттєво доповнює епідеміологічний нагляд, а останній у свою чергу дозволяє закрі­пити досягнуті успіхи у боротьбі з Інфекціями та забезпечити епі­демічне благополуччя території.

На сучасному етапі розвитку санітарно-епідеміологічної служ­би, яка стоїть на сторожі охорони здоров’я, зростає значення по­дальшої спеціалізації санітарно-епідеміологічного запобіжного нагляду, найважливішу ланку якого складають кадри: укомплекто­ваність фахівцями та їх кваліфікація, чітке визначення їх профе­сійних знань, впровадження у повсякденну діяльність усього ново­го, що дає наука і практика. З огляду на це особливої ваги на­буває питання підготовки лікаря високої кваліфікації. Медичний інститут повинен готувати фахівців, які мають грунтовні, різно­бічні медико-біологічні знання, високі морально-етичні принципи, розуміння відповідальності лікаря перед хворим і суспільством.

Навчання лікаря-епідеміолога має бути безперервним. Важли­ве місце у післядипломній підготовці профільного лікаря-фахівця відводиться інститутам удосконалення лікарів. Оптимізація на­вчального процесу, його інтенсифікація та наукова організація — шлях, на якому необхідно вирішувати методологічну проблему на­вчання в інституті. Потрібно також подбати про єдність та по­етапну передачу знань у ході підготовки фахівця за такою схемою: навчання в інституті — інтернатура — систематична післядиплом- на підготовка. До цього слід додати повсякденну роботу з само­підготовки — систематичне ознайомлення з новими досягненнями науки і практики не лише за своїм профілем, але й у суміжних дисциплінах. Необхідно пам’ятати, що лікар-епідеміолог для пі­знання закономірностей епідемічного процесу зобов’язаний викори­стовувати методи досліджень, створені різними науками.

Охорона здоров’я населення — це соціальна проблема, яке ве­ликою мірою залежить, від умов праці, житлово-комунального за­безпечення, культури, харчування та забезпечення необхідною кваліфікованою медичною допомогою. Щодо останнього чинника, то тут величезне значення має профілактика інфекційних хвороб. Правильне розуміння задач епідеміології, раціональне, кваліфіко-

ване, цілеспрямоване використання великого арсеналу специфіч­них та загальнопротиепідемічних заходів, безумовно, сприятимуть подальшим успіхам у боротьбі з інфекційними хворобами.