Загальна характеристика епідемічного процесу

Існування будь-якого збудника інфекційної хвороби, окремого біологічного виду неможливе без постійної зміни індивідуаль­ного хазяїна. Ця зміна відбувається за допомогою особливого способу, який Л.

Таким чином, збільшується кількість збудників, кількість хворих, поширюється захворюваність. У цьому і вбачають сутність епідемічного процесу, основною закономірністю якого є безперервність, що підтримує життєздатність популяції збуд­ників інфекційних хвороб.

Основні риси епідемічного процесу були вивчені Л. В. Гро- машевським, який уклав їх у закони епідеміології (основні ланки епідемічного процесу) (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Основні ланки епідемічного процесу:

1 - джерело збудника інфекції (інвазії); 2 - механізм передавання;

3 - сприйнятливе до даної інфекції населення

Джерелом збудника інфекції є заражений (хворий або здоровий) організм людини або тварини (при зоонозах), у якому даний збудник у результаті тривалої еволюції знайшов природне середовище проживання, тобто в якому він живе, розмножуєть­ся, накопичується і з якого виділяється життєздатним. Сучасне уявлення про сапронози, які спричинюються мікробами, що вільно живуть у природі, дозволяє доповнити це твердження положенням, що джерелом інфекції може бути навколишнє середовище (при сапронозах).

Інфекційним хворобам властивий циклічний перебіг, тобто послідовна зміна періодів: інкубаційного, продромального, розпалу хвороби, одужання (реконвалесценції) або смерті хворого.

• Першу групу складають люди, які перехворіли будь-яким захворюванням, у яких клінічне одужання настає раніше повно­го звільнення організму від збудника. Подібна категорія носіїв характерна для поліомієліту. Постінфекційне носійство, яке три­ває до двох - трьох місяців, називають гострим, більше трьох місяців - хронічним.

• Крім носійства, що сформувалося у зв'язку з розвитком хвороби, існує здорове носійство несприйнятливого організму (друга група). Крім того, виділяють короткочасне (транзиторне) носійство в осіб, імунізованих унаслідок перенесеного раніше захворювання (або внаслідок ефективної імунізації).

Епідеміологічне значення різних категорій хворих (із клінічно вираженими та атиповими формами) і носіїв залежить не тільки від особливостей патогенезу хвороби, але також від конкретних особливостей умов, у яких перебуває джерело інфекції. При зоонозах джерелом інфекції для людини можуть бути найрізноманітніші хворі тварини - ссавці, птахи, в окремих випадках - рептилії й риби. Наприклад, на сказ хворіють, а отже, можуть бути джерелом вірусної інфекції, вовки, лисиці, єнотоподібні собаки, скунси тощо. У деяких випадках людина, яка заразилася від тварини, сама стає джерелом інфекції. Серед ссавців особливе епідеміологічне значення мають гризуни.

Відтворення кожного нового випадку інфекції називають елементарним осередком епідемічного процесу. Елементарною ланкою епідпроцесу є два об'єкти: заражений і той, що заража­ється; вони взаємопов'язані певним механізмом передавання. Структура елементарної ланки епідпроцесу складається з трьох елементів:

• джерело збудника інфекції;

• механізм передавання збудника;

• сприйнятливий механізм.

Їх називають тріадою Громашевського, або ланками епідпроцесу.

Джерело збудника інфекції - перша ланка елементарного ланцюга епідпроцесу. Джерело збудника - це об'єкт, що є місцем природної життєдіяльності, тобто проживання, розмно­ження, накопичення збудника, від якого може відбуватися зара­ження сприйнятливих людей, тварин або рослин.

Джерелом збудника інфекції може бути заражений організм людини або тварини (хворого або носія). Залежно від джерела інфекцій усі інфекційні захворювання поділяють на:

• антропонози (джерело збудника інфекції - заражений організм людини);

• зоонози (джерело збудника інфекції - заражений організм тварини);

• зооанропонози.

Також виділяють особливу групу - сапронози, коли джере­лом збудника інфекції для людини є об'єкт навколишнього сере­довища, що є місцем природного мешкання збудника, з якого відбувається зараження сприйнятливого індивідуума.

При антропонозах людина з вираженими клінічними виявами захворювання є джерелом інтенсивного виділення збудника в навколишнє середовище.

Певне епідеміологічне значення має тяжкість захворювання. При тяжкому перебігу хвороби спостерігається інтенсивніше виділення збудника, а необхідність ретельного догляду за хворим підвищує небезпеку зараження для оточуючих.

Однак у випадках із легким перебігом атипових, субклінічно стертих форм захворювання, які можуть залишитися недіагносто- ваними, існує небезпека слабкого виділення збудника від хворих, яка збільшується, імовірно, за рахунок збереження ними мобіль­ності, працездатності, активного спілкування з іншими людьми.

Різний характер епідеміологічної небезпеки мають гострі та хронічні форми захворювання. Гострий перебіг часто харак­теризується інтенсивним і нетривалим виділенням збудника; при хронічному перебігу зазвичай спостерігається тривале перебування збудника в організмі, а виділення його відбувається лише в періоді загострення захворювання.

Локалізація збудника інфекції в організмі та механізми передавання його є взаємообумовленими явищами. Закономірно змінюючи один одного, вони утворюють безперервний ланцюг, який забезпечує існування виду збудника в природі, а разом з тим - безперервність епідемічного процесу при будь-яких інфекційних хворобах.

Специфічна локалізація збудника інфекційних хвороб в орга­нізмі, відповідний до неї механізм передавання та обумовлена ними сума основних біологічних рис збудника є комплексною об'єктивною ознакою, яка може бути покладена в основу раціо­нальної класифікації інфекційних хвороб людини.

У нашій країні використовують класифікацію інфекційних хвороб за Л. В. Громашевським (1941). Критеріями класифікації є переважна локалізація збудника в організмі, шляхи передаван­ня та способи його виділення в зовнішнє середовище. За цими ознаками інфекційні хвороби можна поділити на чотири групи (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Класифікація інфекційних хвороб за Л.

Поділ інфекцій за класифікацією Л. В. Громашевського майже ідеальний для антропонозів, але втрачає свою чіткість із погляду принципу, покладеного в її основу, щодо зоонозів і сапронозів. Для зоонозів зазвичай характерні кілька типів механізмів передаван­ня, причому головний з них виділити складно. Те саме стосується деяких антропонозів, наприклад вірусних гепатитів. Якщо притри­муватися класифікації, то гепатити А та Е слід розглядати як кишко­ві інфекції, гепатити В, С та D - як кров'яні. Локалізація збудників зоонозів може бути множинною.

Нині для зоонозів запропоновані свої еколого-епідеміологічні класифікації. Найбільшого практичного значення для лікарів- клініцистів (особливо для відбору епідеміологічного анамнезу) отримала класифікація з поділом на хвороби свійських і диких тварин (природновогнищеві).

У класифікації відсутні посилання на наявність у деяких збудників антропонозів і зоонозів поряд з горизонтальними вертикального механізму передавання (від матері до плоду). Цей механізм передавання був віднесений до трансмісивних без специфічного переносника.

Отже, класифікація Л. В. Громашевського вже не вміщує всіх нових досягнень епідеміології та інфектології.

При кишкових інфекціях збудники локалізуються в травному каналі, найчастіше - у кишечнику, і з фекаліями виводяться назовні.

Для цієї групи інфекцій характерна літня або літнє-осіння сезонність, оскільки саме в теплу пору важче вберегти їжу від проникнення патогенних агентів. До кишкових інфекцій з підгрупи антропонозів належать гепатити А та Е, поліомієліт.

Найвагоміше значення у профілактиці кишкових інфекцій належить санітарно-гігієнічним заходам, спрямованим на недо­пущення забруднення харчових продуктів і води, а також особи­стій гігієні (миття рук перед приготуванням їжі, її споживанням і після відвідування туалету). Необхідно якомога раніше виявля­ти хворих та носіїв і відсторонювати їх від роботи на харчових підприємствах, у системі водопостачання тощо. Шлунково- кишковий тракт (ШКТ) уражують лише безоболонкові віруси, оскільки ліпідна оболонка руйнується в кислому середовищі ферментами шлунка та дванадцятипалої кишки. Відомо близько 200 збудників, що належать до 13 родин РНК- та ДНК-вмісних вірусів, які здатні реплікуватися в тканинах і органах ШКТ. До них відносять кишкові аденовіруси, астровіруси, вірус Норфолк, коронавірус людини ОС43, каліцивіруси, ентеровіруси та ін. Одні віруси обмежуються реплікацією в ШКТ без клінічної симптоматики, інші (наприклад поліовіруси), використовуючи ШКТ як вхідні ворота, уражують ЦНС та інші органи, треті (ротавіруси, аденовіруси, каліцивіруси тощо), реплікуючись у епітеліальних клітинах ШКТ, обумовлюють їх деструкцію, що призводить до появи таких диспепсичних симптомів, як діарея, блювота, викликають небезпечне для життя зневоднення, особливо в дітей. Ще одна група вірусів, що призводять до системних захворювань (вірус кору, ЦМВ, ВІЛ), можуть розмножуватися в клітинах ШКТ, також викликає симптоми ентериту. У ШКТ, а тому й у фекаліях, можуть бути віруси, що потрапляють туди разом із секретами респіраторного тракту, тканинними рідинами.

При інфекціях дихальних шляхів збудники локалізуються на слизових оболонках носоглотки, гортані, трахеї, бронхів, звідки при кашлі, розмові, чханні з крапельками слизу й харкотинням виділяються в повітря та довкілля (крапельний механізм переда­вання). Зараження відбувається при потраплянні цих крапельок (або пилу, що утворився при їх підсиханні) у дихальні шляхи сприйнятливої людини. Деякі збудники швидко гинуть у довкіллі, тому зараження можливе при дуже близькому спілкуванні з хворим (кір). Інші, навпаки, дуже стійкі, і з пилом можуть переноситись на значні відстані (Коксакі В3). Додатковими факторами передавання деяких інфекцій можуть бути іграшки, посуд, білизна, інші побутові речі, забруднені хворим або носієм. Слід зазначити надзвичайну легкість реалізації крапельного механізму зараження. Ця його ефективність і висока сприйнятли­вість людей призводять до того, що деякі інфекції дихальних шля­хів інфікують практично все населення, часто вже в дитячому віці, нерідко - кілька разів за життя. Групу інфекцій дихальних шляхів складають грип, аденовірусна хвороба, червона висипка, вітрянка, епідемічний паротит тощо. Усі вони належать до антропонозів.

Основний профілактичний захід полягає у формуванні не­сприйнятливості населення, особливо дітей, шляхом проведення специфічної імунізації. Важливого значення надають частому провітрюванню та ультрафіолетовому опроміненню приміщень, застосуванню індивідуальних масок і респіраторів, дезінфекції тощо. Респіраторний тракт часто є вхідними воротами для вірусної інфекції, в одних випадках викликаючи патологічний процес у його верхніх і нижніх відділах, в інших - призводячи до системного захворювання. Ураження респіраторного тракту можуть викликати більш ніж 100 вірусів та їх різних генотипів, що належать до 8 родин (віруси грипу, парагрипу, респіраторно- синтиціальний вірус, риновіруси, аденовіруси, астровіруси, коронавіруси та ін.).

При трансмісивних інфекціях збудники локалізуються в кровоносній і лімфатичній системах, звідки лише за допомогою кровосисних членистоногих (кліщі, комарі, мокриці, москіти) можуть досягти сприйнятливого організму іншої людини (тран­смісивний механізм передавання). Важливим є те, що збудники здатні розмножуватись у слинних залозах або кишечнику комах і під час наступного ссання крові потрапляють у кровоносне русло сприйнятливої людини. Деякі кров'яні інфекції (кліщовий і комариний енцефаліти) належать до природновогнищевих.

Природне вогнище - найменша за розмірами ділянка земної поверхні, у межах якої невизначено тривалий час здійснюється циркуляція збудника хвороби без занесення ззовні. Особливості природного вогнища: 1) відсутність обміну збудника з іншими вогнищами; 2) безперервність перебігу епізоотій у межах даного вогнища і, таким чином, постійне збереження збудника в межах його території.

Підвищення захворюваності на кров'яні хвороби припадає на теплу пору року, що збігається з активністю їх переносників. До кров'яних інфекцій з підгрупи зоонозів належать кліщовий енцефаліт, геморагічна гарячка та ін. Найефективнішим способом боротьби з ними є дезінсекція (знищення комах-переносників). У тих випадках, коли джерелом збудника є гризуни (геморагічна гарячка), здійснюють дератизаційні заходи. Для запобігання деяким хворобам застосовують вакцини.

При інфекціях зовнішніх покривів збудники завдяки прямому контакту з джерелом або за допомогою об'єктів довкілля (непрямий контакт) потрапляють на шкіру чи слизову оболонку сприйнятливої людини. При прямому контакті людина чи тварина, що є джерелом збудника, ураженою ділянкою тіла торкається сприйнятливого організму. Таке передавання можливе при укусі твариною (сказ), статевих контактах (ВІЛ-інфекція). Факторами передавання при непрямому контакті служать побу­тові інструменти (гребінець, бритва) та інші об'єкти, забруднені кров'ю, слизом. Ранові інфекції пов'язані з травмами, при яких пошкоджується шкіра. Деякі інфекції (гепатити В та С) переда­ються під час медичних маніпуляцій (діагностичних і лікуваль­них), що супроводжуються ушкодженням шкіри та слизових оболонок (оперативні втручання, ін'єкції ліків, зондування тощо) - це парентеральний шлях передавання збудника. Важли­во зазначити, що в одних випадках збудник осідає в місці про­никнення у шкіру чи слизову оболонку й викликає місцевий запальний процес, в інших - потрапляє в кров і може фіксувати­ся в різних органах і системах, викликаючи захворювання без ознак ураження загального покриву.

За джерелом збудника інфекції зовнішніх покривів також поді­ляють на антропонозні (ВІЛ-інфекція) і зоонозні (сказ, ящур та ін.). Для профілактики цих хвороб уживають таких заходів: виявлення, ізоляція й лікування хворих, якісна стерилізація медичних інструме­нтів, дотримання правил особистої гігієни, знищення хворих тварин, запобігання травматизму. Проти деяких інфекцій зовнішніх покри­вів розроблена ефективна імунізація.

Епідемічний процес виникає та підтримується тільки за умов спільних дій таких трьох первинних рушійних сил (чинників, агентів):

• існування джерела збудника інфекції;

• здійснення механізму передавання;

• сприйнятливість популяції до даної хвороби.

При виключенні хоч одного з чинників епідемічний процес припиняється. На цьому базуються заходи профілактики всіх інфекційних хвороб.

Природні й соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідемічного процесу, ланки (джерела) збудника, механізму передавання, сприйнятливості населення, тому вони є вторинними, або опосередкованими, силами епідемічного процесу.

Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо в соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні здійснювати стимулюючий або пригнічувальний вплив на первинні рушійні сили епідемічного процесу, для чого зовсім не потрібні будь-які зміни в біологічній основі відповідної хвороби.

Суть епідемічного процесу полягає в таких визначеннях:

Епідемічний процес — це:

• за Л. В. Громашевським - низка пов'язаних зараженням інфекційних станів людей (хворих чи носіїв), що випливають один з одного;

• за В. Д. Бєляковим - процес виникнення й розповсюджен­ня інфекційних захворювань серед людей (не розкриває суті епідемічного процесу);

• ланцюг інфекційних станів, що послідовно йдуть один за одним, від безсимптомного носійства до маніфестних захворювань, пов'язаних між собою, які викликаються циркулюючими в колективі збудниками інфекції (інвазії). Виявляється у вигляді епідемічних джерел з одним або кількома випадками хвороби або носійства;

• процес взаємодії збудника-паразита та організму людини на популяційному рівні, який перебігає за певних соціальних і природних умов з поодинокими та (або) множинними захворю­ваннями, а також безсимптомними формами інфекції (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Епідемічний процес при антропонозах

Суть епідемічного, епізоотичного та епіфітотичного процесу полягає у взаємодії збудника-паразита й макроорганізму на популяційному рівні.

При зоонозах (рис. 2.4) і особливо сапронозах (рис. 2.5) людина зазвичай не є джерелом інфекції, а є носієм розрізнених захворювань, що виникають незалежно одне від одного. Якщо відбувається групове зараження людей від загальних джерел інфекції (тварин, субстратів зовнішнього середовища), то епіде­мічний процес набуває не ланцюгового, як при антропонозах, а віялоподібного характеру. При цьому окремі зараження (групи заражень) від одного джерела можуть бути розділені значними проміжками часу, включаючи тривалі міжепідемічні періоди, тобто епідемічний процес тією чи іншою мірою дискретний.

Рис. 2.4. Епідемічний процес при зоонозах

Рис. 2.5. Епідемічний процес при сапронозах

Узагальнюючим для епідемічного, епізоотичного та епіфітоти- чного процесів є поняття паразитарної системи. Паразитарна система - категорія біоценотична. Її можна визначити як попу­ляцію паразита у взаємодії з популяцією специфічного хазяїна й тією частиною середовища, яка є необхідною умовою їх існування.

Існує три типи паразитарних систем:

• Відкриті паразитарні системи - системи, у яких паразит відразу виділяється в оточуюче середовище й до проникнення в новий організм має певний час у ньому існувати (кишкові інфекції). Збудники цих хвороб найбільше пристосовані до існу­вання в несприятливих умовах навколишнього середовища.

• Закриті паразитарні системи - системи, у яких паразит майже не потрапляє в навколишнє середовище (парентеральні інфекції: ВІЛ, ВГВ). При потраплянні в оточуюче середовище через короткий проміжок часу збудник гине.Напівзакриті парази­тарні системи - системи, що характеризуються нетривалим існуван­ням збудника в оточуючому середовищі (інфекції дихальних шляхів - пневмотропні віруси, а також вірус справжньої віспи).

Функціонування паразитарних систем визначають:

Біологічні властивості популяції збудника, що виявляються у взаємовідносинах з популяціями специфічного хазяїна.

Біологічні властивості, екологія та етіологія популяцій специфі­чного хазяїна (для людини - уся сукупність суспільних відносин), що виявляються у взаємовідносинах з популяціями збудника.

Взаємодія популяції паразита та специфічного хазяїна в умовах природного й соціального середовища, у яких відбува­лося еволюційне становлення паразитарної системи.

Природна популяція - сукупність особин біологічного виду, відносно ізольована у природній життєдіяльності від інших сукупностей особин даного виду. Між популяціями виду збері­гається зв'язок шляхом обміну генами. Кожний вид володіє характерною для нього популяційною структурою. Відносна ізоляція окремих популяцій паразитів одного й того самого виду визначається відносною ізоляцією популяцій специфічного хазяїна. Межі природних осередків визначаються екологією теплокров­них тварин, а при трансмісивних інфекціях - і членистоногих як хазяїв відповідних паразитів.

Паразитарна система за участю людини ніколи не є суто біологічною чи біолого-екологічною, вона має соціально- біологічний характер. Популяція збудника на ендемічній тери­торії завжди дискретна, тобто складається з розмежованих у просторі та часі епідемічних осередків, включаючи й не маніфе- стні осередки.

Популяція збудника є дискретною й у межах одного епідемі­чного вогнища. У кожний даний момент вона складається з окремих відносно ізольованих компонентів:

• організмені компоненти в стадії хвороби;

• організмені компоненти в стадії носійства;

• неорганізмені компоненти при реалізації передавання.

Епідемічними ознаками, що характеризують специфічність популяції збудника, є патогенність, контагіозність та імуногенність. Патогенність (pathos - страждання, genes - той, що народжує) - видова властивість збудника, яка характеризує його здатність викликати в деяких особин специфічного, а іноді й неспецифічного, хазяїна порушення нормальних фізіологічних процесів (хворобу). На біомолекулярному рівні патогенність - властивість мікроорганізмів (у т. ч. вірусів) виробляти специфічні функціональні речовини - фактори патогенності, реалізація яких у організмі хазяїна призводить до розвитку інфекційної хвороби. Контагіозність (трансмісивність, інфекційність) - здатність збудника до розповсюдження шляхом ланцюгового чи вієлоподібного передавання з організму одного хазяїна до іншого. Імуногенність - здатність збудника викликати в організмі хазяїна ті чи інші форми імунітету.

Властивістю, що відображує стосунки організму-хазяїна з паразитом, є його здатність відповідати фізичними реакціями на патогенні, контагіозні та імуногенні властивості збудника- паразита. Епідемічними ознаками, що характеризують специфічність популяції хазяїна, є: сприйнятливість організму до збудника, заразливість і формування імунітету. Сприйнятливість організму до збудника - це відповідь організму на патогенність збудника. Після відкриття реципрокної перевивності сприйнятливість трактується як видова особливість специфічного та неспецифічного хазяїна. Заразливість - властивість, якою організм відповідає на контагіозність. Формування імунітету - це епідемічна ознака популяції хазяїна, за допомогою якої він відповідає на імуногенність.

Основні епідеміологічні ознаки, що використовують при аналізі взаємодії популяцій паразита й хазяїна, наведені в табл. 2.5.

Таблиця 2.5

Основні епідеміологічні ознаки, що характеризують специфічність взаємодії популяцій паразита й хазяїна

За визначенням Л. В. Громашевського, соціальний фактор може служити, з одного боку, причиною епідеміологічного поширення заразних хвороб, а з іншого - єдиним важелем успішної боротьби з ними та їх ліквідації (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Аналіз соціальних і природних впливів на епідемічний процес

Найповніше філософське визначення епідемічного процесу дав академік В. Д. Беляков (1921-1997), назвавши його еволю­ційно обумовленим процесом взаємодії збудника (паразита) та організму на популяційному (видовому) рівні, що виявляється за певних (необхідних і достатніх) соціальних і природних умов маніфестними або безсимптомними формами інфекції в людей.

При епідемічному процесі виділяють:

1. Резервацію паразита, коли на тлі високого рівня колективного імунітету знижується вірулентність; захворюваність спорадична.

2. Становлення епідемічного стану - завдяки перемішуванню колективу знижується імунітет, активізуються механізми переда­вання, відбувається зростання вірулентності - зростає захворюва­ність. Інфекційні хвороби перебігають циклічно, з різним ступенем вираженості клінічних виявів. У різні періоди хвороби джерело інфекції неоднаково небезпечне в епідеміологічному сенсі:

а) в інкубаційному періоді зазвичай не відбувається виділення збудника хвороби, і лише в кінці періоду може відбуватися зараження;

б) продормальний період - значення його неоднакові при різних захворюваннях; у цей період діагноз поставити важко;

в) при розпалі хвороби й реконвалесценції відбувається найінтенсивніше виділення збудника, але практично реалізація епідемічної небезпеки хворих на цій стадії залежить від клінічних виявів хвороби.

Епідемічне поширення - це висока захворюваність. Водночас можна визначити епідемічний процес як процес виникнення й розповсюдження інфекційних захворювань серед людей.

Для деяких збудників антропонозів характерна монотропність, тобто незмінність локалізації процесів проникнення, розмно­ження й виділення. Для інших антропонозів характерна полі- тропність. Приклад - поліомієліт. Ураження ЦНС може мати важкий перебіг, загрожуючи життю хворих, але епідеміологі­чно такі форми не можна порівняти з назофарингітом або катаральними явищами, викликаними полівірусом. Крім хворого, джерелом інфекції можуть бути носії. Носійство - це збере­ження в організмі й виділення в навколишнє середовище збудника інфекційної хвороби, обумовлені інфекційним процесом, що перебігає безсимптомно.

Розрізняють здорових і реконвалісцентних носіїв. Здорові ніколи не хворіли на дане захворювання, реконвалісцентні вже перехворіли. Носійство може тривати різний час. Виділяють:

1) гостре;

2) підгостре;

3) хронічне;

4) транзиторне носійство - короткочасне перебування збудника в організмі, відсутність локального осередку, де відбу­валося б його накопичення.

Джерелом інфекції, окрім людини, можуть бути тварини.

При більшості зоонозів людина випадково втягується в епізоотичний процес і, отримавши збудника хвороби, епідеміо­логічно не стає небезпечною, а виявляється своєрідним глухим кутом навіть при наявності клінічних виявів. Це пояснюється тим, що в даному випадку немає передавання інфекції від люди­ни до людини. Однак при встановленні такого механізму пере­давання інфекція поширюється.

Іншими словами, поняття "епідемічний процес" означає закономірності зараження людини збудниками інфекцій (інвазій), які природно мешкають у живих організмах або на абіотичних об'єктах навколишнього середовища і проникають у заражений організм за допомогою того чи іншого механізму передавання, наслідком чого є розвиток інфекційного процесу.

Епідеміологія як наука про епідемічний процес вивчає інфек­ційну захворюваність. Саме тому потрібно визначити підходи до класифікації інфекційних хвороб людини.

До інфекційних Р. Віхров і К. Гуфенланд включили групу хвороб, які викликаються мікроскопічними або субмікроскопічни­ми живими істотами (бактерії, віруси, мікоплазми, гриби, найпрос­тіші) або багатоклітинними організмами (гельмінти, членистоногі). Тут інфекційна хвороба є частковим випадком паразитизму. Для хвороб, що викликаються такими збудниками як бактерії, віруси, мікоплазми, гриби прийнято термін "інфекційні", а для хвороб, що викликаються паразитами зі світу тварин - "інвазивні". Усіх збудників заразних хвороб об'єднує загальна властивість - належність до паразитів, тобто їм властиво жити й розмножуватися за рахунок біологічно детермінованого організму (хазяїна).

Пусковим механізмом початку епідемії є джерело збудників інфекційних хвороб. Ним може бути організм людини або тварини, у якому цей збудник у результаті тривалого еволюційного процесу знайшов природне середовище існування. Із джерела інфекції збудник потрапляє в новий організм завдяки механіз­мам передавання, які забезпечують існування даного виду в природі. Оскільки збудниками заразних хвороб є паразити, то термін "джерело інфекції" відповідає паразитологічному визначенню "хазяїн паразита".

Життєвий цикл паразита включає фази життя всередині живого організму й переходу до іншого організму. Отже, у життєвому циклі збудника спостерігається зміна середовищ проживання. Не всі вони рівноцінні з погляду екології збудника. Найбільшого значення набуває те середовище проживання, без якого збудник не може існувати як біологічний вид - специ­фічне (головне) середовище проживання. Для збудників, що ви­кликають захворювання в людей, виділяють три головні середо­вища проживання: організм людини, організм тварини та нежи­ве навколишнє середовище.

Перша екологічна ознака в класифікації інфекційних хвороб за Л. В. Громашевським - це середовище проживання. Відповідно до цього виділяють групи хвороб: антропонози, зоонози та сапронози (табл. 2.7).

Таблиця 2. 7

Група хвороб людини відповідно до головного середовища проживання

Для інфекційних та інвазивних хвороб, збудники яких адап­тувалися до існування в організмі людини, прийнято термін антропонози (від грец. Anthrdpos - людина, nosos - хвороба). У природних умовах збудники антропонозів існують лише в організмі людини, в експериментальних - деякі з них можуть бути інокульовані лабораторним тваринам, в ембріони або культури клітин, але ці біологічні субстрати не є природними місцями їх проживання та джерелами інфекції (хоча зараження людини від них можливе, наприклад при порушенні техніки безпеки при роботі в лабораторії - гепатити В, С, герпес).

Поряд із цим у природі існують паразити - збудники заразних хвороб тварин, які, проте, через свою здатність існувати також у інших організмах при потраплянні в організм людини можуть у ньому жити й розмножуватися, а в деяких випадках - виділятися в інфекційному стані. Інфекційні хвороби тварин, що передаються людині, називають зоонозами (ящур, сказ).

Для їх диференціювання від хвороб попередньої групи (властивих як людині, так і тваринам) застосовується термін зоонози, а для хвороб, загальних і для людини, і для тварин - зооантропонози.

Л. В. Громашевський прирівнював "джерело збудника інфекції" до "резервуара збудника заразної хвороби". Це може бути вірним для антропонозів, оскільки інфікований організм людини (за деяким винятком) повністю підпадає під поняття природного резервуара даного збудника. Що стосується зооантропонозів, то В. Д. Бєляков та І. С. Бездєнєжних резервуаром їх збудників вважали сукупність видів тварин, включаючи членистоногих, в організмі яких вони паразитують і які разом забезпечують їх циркуляцію в природі.

Людина або тварина може бути природним джерелом (хазяїном) одного або кількох видів паразитів. У свою чергу, паразити можуть бути пристосовані до паразитування на хазяїнах одного або багатьох видів. Отже, розрізняють моногостальних (монофагів) і полігосталь- них (поліфагів) паразитів.

Другою екологічною ознакою в класифікації інфекційних хвороб за Л. В. Громашевським є основна локалізація збудника в організмі специфічного хазяїна й відповідні до неї механізми передавання (другорядні середовища проживання, чи головні середовища другого порядку). Збудники антропонозів поділя­ються на такі групи:

1. З кишковою локалізацією та фекально-оральним механізмом передавання.

2. З локалізацією в дихальних шляхах та аерозольним механі­змом передавання.

3. З кров'яною локалізацією та трансмісивним механізмом передавання (не парентеральним!).

4. З локалізацією на шкірних покривах та зовнішніх слизових оболонках і контактним механізмом передавання.

Збудники зоонозів, у свою чергу, поділяються на три групи:

1. З облігатно-кров'яною локалізацією та облігатно-трансмісивним механізмом передавання.

2. З факультативно-кров'яною локалізацією та факультативно- трансмісивним механізмом передавання.

3. З некров'яною локалізацією (на шкірних покривах) і комбінованим механізмом передавання.

Класифікація інфекційних хвороб Л. В. Громашевського, а згодом класифікації, розроблені Е. Н. Шляховим, В. М. Ждановим, мали суттєвий недолік - ігнорували екологічну основу взаємовідно­син популяцій збудника та реципієнтів (населення, тварини). Окрім того, не розглядалися інфекційні хвороби з екстраанімальним резер­вуаром, тобто збудниками яких були характерні за місцем прожи­вання різноманітні об'єкти зовнішнього середовища - вода, ґрунт, рослини (сапронози) або ті, що окрім циклу розмноження в організ­мі теплокровної тварини мали розмноження в зовнішньому середо­вищі (сапрозоонози).

З урахуванням вищеперерахованого Є. М. Шляхов та В. Ю. Літвін запропонували еколого-епідеміологічну класифіка­цію інфекційних хвороб людини (табл. 2.8), хоча потрібно зазначити, що група зооантропонозів не визнана експертами ВООЗ.

Таблиця 2.8

Еколого-епідеміологічна класифікація інфекційних хвороб (за Є. М. Шляховим)

2.2.