АРБОВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ

Збудники вірусних інфекцій, які поширюються членистоноги­ми, прийнято називати арбовірусами від ar(thropodan)—членис- тоноге, bo(rn)—родити, virus — вірус. Букви, не взяті у дужки, складають слово — arbovirus, дослівно — «вірус, породжений чле­нистоногими».

Назви арбовірусних інфекцій різного походження: в одних від­ображена особливість ознак перебігу (жовта гарячка, гарячка

Таблиця 19.Найпоширеніші арбовірусні інфекції людини

денге, в інших — механізм передачі збудника (кліщовий енцефа­літ, москітна гарячка), для' більшості інфекцій назва запозичена від території, де вперше був виділений вірус (кримська та омська геморагічні гарячки, кемерівська гарячка, японський енцефаліт та Ін.).

Основна кількість арбовірусів передаються комарами, части­на— кліщами (табл. 19).

Поширеність. Природні осередки деяких арбовірусів, які пере­даються кліщами, зареєстровані в багатьох регіонах колишнього CPCP. Найактуальнішим серед них є кліщовий енцефаліт,

Омська геморагічна гарячка (збудник вперше був виділений М. П. Чумаковим із співробітниками в Омській області) нині реє­струється у деяких регіонах Західного Сибіру.

Природні осередки кримської геморагічної гарячки (вперше вірус виділив М. П. Чумаков у Кримській області) в останні роки виявлені також у Балканських країнах, Угорщині, Ірані, Індії, Па­кистані, Конго та ін.

Природні осередки кемеровської гарячки вперше були описані і виділено вірус у Кемеровській області експедицією вірусологів під керівництвом М. П. Чумакова. Пізніше осередки цієї інфекції «були виявлені у Чехії, Словаччині та Єгипті. Виділені віруси за своїми морфологічними та антигенними ознаками були практично ідентичні.

Інші кліщові вірусні інфекції реєструються у різних регіонах земного шару, часом — на обмежених територіях. Причини такої локальної обмеженості нозоареалів поки що не уточнені. Можна відзначити, що вони не завжди зумовлені специфічністю для кон­кретної інфекції наявних теплокровних хазяїнів збудника та їх переносників. Наприклад, вірус колорадської кліщової гарячки по­ширюється кліщем, теплокровні хазяїни збудника — гризуни, які населяють значні простори земної кулі, а осередки інфекції ви­явлені переважно у північно-західних районах США.

Природні осередки японського енцефаліту є у Приморському краї та на Далекому Сході. Реєструвався японський енцефаліт у Японії, Кореї, Китаї, Індії, Малайзії, Філіпінах.

Осередки москітної гарячки описані у країнах Середньої Азії, Закавказзя, у Молдові та південних областях України, тобто у регіонах з теплим кліматом, що забезпечує розмноження збудни­ка в організмі комара. Ця інфекція має епідемічне поширення у районах Середземного моря, Індії, Китаї, Південній Америці. На­слідки серологічних обстежень свідчать про наявність антитіл у населення низки районів до вірусу Сіндбіс, Тяхіня, західного та східного енцефаломієліту коней.

Природні осередки жовтої гарячки з інтенсивним ризиком за­раження є в Африці та на Американському континенті. Допуска­ють, що найдавнішим осередком жовтої гарячки був Африкан­ський континент, а в період работоргівлі збудника завезли на Аме­риканський континент, і протягом декількох століть епідемії ін­фекції є трагічною долею його населення.

Деякі автори допускають, що на берегах Чорного моря є ко­марі, які можуть переносити збудник, а висока температура нав­колишнього середовища сприяє розмноженню вірусу в організмі

комара. Однак спалахів жовтої гарячки у цих регіонах не опи­сано.

На території України виділені віруси кліщового енцефаліту, лімфоцитарного хоріоменінгіту, Іукуніємі, Кемерово та вірус Оли- ка з групи Буньямвера.

Етіологія. Загальною характерною ознакою арбовірусів є здат­ність розмножуватися і викликати експериментальну інфекцію у новонароджених мишей (сисунців).

Миші-сисунці сприйнятливі при внутрішньошкірному та під­шкірному зараженні. Про це свідчить виділення багатьох арбо­вірусів на чергових або, як їх ще називають, підсажених у при­роду тварин. Самку в період окоту поміщають в окрему банку, зверху покриту сіткою. У ній народжується потомство. Через про­світи сітки у банку проникають комарі, кусають сисунців і пере­дають їм віруси, якими самі заражені. Завдяки цьому методу по­ряд з виділенням вірусів уточнюються і шляхи передачі їх кома­рами.

Порівнюючи частоту експериментальної інфекції у новонаро­джених мишей при зараженні їх у мозок або внутрішньочеревно, можна віддати перевагу зараженню у мозок. З віком у мишей створюється резистентність до арбовірусів. Дорослі миші заражу- ються лише деякими арбовірусами.

Новонароджені хом’яки також мають високу сприйнятливість до багатьох вірусів.

Із культур клітин слід віддати перевагу лабораторній лінії ВНК-21. Можна використовувати також лабораторні лінії клітин VERO, Hep.

Усі арбовіруси добре інактивуються органічними розчинниками ліпідів, такими як спирт, ефір, а також дезоксихолатом натрію. Арбовіруси термолабільні, прогрівання при 50—60 ⁰C інактивує їх протягом 10—ЗО хв. Усі розчини дезинфектантів швидко інакти- вують арбовіруси.

Джерело збудника інфекції. Проведені широкі дослідження щодо виявлення теплокровних хазяїнів арбовірусів (табл. 20). Але донині ще не виявлено диких тварин, які беруть участь у підтри­манні циркуляції в природному осередку багатьох вірусів, які відіграють значну роль у патології людини і сільськогосподарських тварин, зокрема, венесуельського, західного та східного енцефало- мієліту коней. Є лише непрямі докази участі птахів у підтриманні циркуляції збудника.

Для арбовірусів, поширюваних кліщами, головними теплокров-

Таблиця 20.Сприйнятливі лабораторні тварини, які є теплокровними хазяїнами гЛзусу та переносниками

* Ймовірні теплокровні хозяїни збудника.

ними хазяїнами є гризуни та інші дикі тварини, на яких парази­тують кліщі. Особливо багато тварин (до 129 видів) можуть бути носіями вірусу кліщового енцефаліту, серед них і такі сільсько­господарські тварини, як корови, кози, вівці.

Для арбовірусів, поширюваних комарами, теплокровними ха­зяїнами вірусів найчастіше бувають птахи та тварини, які живуть на деревах: мавпи, лінивці та ін. Цей розподіл має й практичне значення. При виділенні вірусу від кліщів теплокровних хазяїнів слід шукати серед гризунів або тварин, котрі бігають по землі, при

виділенні вірусу від комарів найчастіше джерелом вірусу бувають птахи, мавпи та інші тварини, які живуть на деревах.

Птахи як теплокровні хазяїни багатьох арбовірусів мають ве­лике значення у континентальному і міжконтинентальному поши­ренні арбовірусів. Вивчення шляхів міграції птахів та їхньої сприйнятливості до арбовірусів дозволяє прогнозувати території, на яких слід проводити дослідження щодо виділення певних віру­сів. Наприклад, вірус Кемерово вперше був виділений від кліщів, гризунів і птахів у Кемеровській області. Пізніше антигенно спо­ріднений вірус був виділений у колишній Чехословаччині (штами Трибіч та Липовник) і в Єгипті (Ченуда). Шляхи міграції птахів, сприйнятливих до вірусу Кемерово, співпадають із ареалами, де було виділено антигенно споріднені віруси. Аналогічний приклад можна навести і щодо вірусу Західного Нілу.

Виняток при арбовірусних інфекціях становлять гарячки ден­ге та москітна, при яких циркуляція збудника відбувається по колу комар—людина—комар. Збереженню вірусу москітної гарячки у природному осередку сприяє трансоваріальна передача його. Для обох згаданих інфекцій характерним є знаходження вірусів у за­ражених комарів протягом усього їхнього життя.

Механізм передачі. Вже сама назва групи — кров’яні інфек­ції — засвідчує епідеміологічне значення знаходження збудника в крові. Вірус переважно не виділяється природним шляхом на об’єкти навколишнього середовища. Можуть бути лише казуїстич­ні зараження людини при переливанні крові від зараженого доно­ра, при попаданні крові хворого на травмовану шкіру або при роз­тині заражених тварин. Звичайне поширення збудників у природ­ному осередку відбувається через кровососів, найчастіше через комарів, кліщів.

Важливо зазначити, що кровососи не є механічними перенос­никами збудників. Забруднення колючо-сисного апарату комара не може забезпечити передачу при повторному укусі і кровоссан- ні. Проникнувши в організм кровососа, вірус вступає у складні біологічні взаємозв’язки, внаслідок чого розмножується, концен­трується у слинних залозах, що забезпечує при наступному кро- воссанні передачу збудника. _j

Як відзначав Л. В. Громашевський, кровосос стає живим об’єк­том навколишнього середовища, а збудник — вічним паразитом, який періодично змінює своїх хазяїнів.

Якщо в організмі теплокровного хазяїна завжди стала темпе­ратура, яка є оптимальною для’ репродукції вірусу, то членисто­ногі переносники не мають змоги створити відповідний температур­ний режим. Сприятливі умови для розмноження арбовірусів в ор­ганізмі комара створюються в регіонах, де температура навко­лишнього середовища буває вищою за ЗО °С. Цим і пояснюється

той факт, що переважна кількість комариних арбовірусів реєстру­ється у тропічних і субтропічних зонах земної кулі.

Зараження людини арбовірусами може відбуватися і не зовсім традиційними шляхами. Доведено, що у корів, кіз, заражених віру­сом кліщового енцефаліту, збудник виділяється з молоком. Люди­на, споживаючи не переварене молоко, може заразитися алімен­тарним шляхом. Якщо прийняти усі випадки кліщового енцефалі­ту, зареєстровані у нашій країні, за 100 %, то вважають, що у 80 %'із них зараження відбулося при укусах кліщів, а в 20 % — при споживанні молока заражених корів, кіз.

Лабораторна діагностика. Оскільки клінічна картина арбовірус­них інфекцій поліморфна, важливого значення у їх діагностиці на­бувають лабораторні дослідження.

Для виділення вірусів широко використовують кров хворих лю­дей або тварин, у летальних випадках обстежуються органи. Ней- ротропізм більшості арбовірусів визначає необхідність вірусоло­гічного обстеження мозку. Суспензіями, приготовленими із цих органів або з виловлених комарів, заражують мишей-сисунців. Ви­ділені віруси ідентифікуються у реакції нейтралізації pH або реак­ції гальмування гемаглютинації (PITA) з типоспецифічними сиро­ватками. Детальну схему послідовності вивчення з переліком мето­дів виділення вірусів та ідентифікації їх наведено нижче.

Методи виділення арбовірусів та ідентифікації їх, матеріал для зараження

Від хворих

Кров, сироватка, плазма (основні мате­ріали для дослідження у період гаряч­ки)

Ліквор (досліджується у випадку з ознаками енцефаліту)

Секційний матеріал

Мозок — шматочки тканини з різних ділянок сірої тканини (при енцефалі­тах)

Селезінка, легені, печінка, інші орга­ни (досліджуються у випадках гемо­рагічної гарячки)

Обробка

Згусток крові гомогенізують? Нерозведе- ну кров дефібринують, із крові, що зсі­лася, забирають сироватку. Для зара­ження використовують нерозведену си­роватку або плазму, розведену 1:10 і більше ^r

Готують 10—20 % суспензію ткани­ни у буферному розчині з білковим стабілізатором і антибіотиками. Цент­рифугують 20 хв при 2000—2500 обертів за 1 хв. Для зараження вико­ристовують суспензію тканини у роз­веденні 1:10 — 1:100

Зараження

Білих мишей-сисунців (вік 1—3 дні) заражають у мозок (0,01—0,02) і підшкірно (0,03 мл).

Хом’яків-сисунців заражають у мозок (0,01—0,02 мл).

Різні типи культур тканини заражають для виявлення цитопатогенності і можли­вості утворення бляшок.

Курячі зародки (для деяких вірусів групи А) заражають у жовтковий мішок і (або) в тіло ембріона або наносять вірусний матеріал на хоріоналантоїсну обо­лонку.

Ознаки інфекції

Для лабораторної діагностики широко використовують сероло­гічні методи дослідження. Найчастіше використовують реакцію нейтралізації, титри якої наростають під час, хвороби і зберігають­ся після перенесеної інфекції протягом багатьох років. Цю реак­цію використовують як для діагностики, так і для вивчення імуні­тету населення..

З метою діагностики і виявлення типової та групової належ­ності вірусу широко використовують реакцію гальмування гема­глютинації. Згадані антитіла зберігаються роками, що дозволяє використовувати РГГА і для вивчення імунного статусу населення. Комплементзв’язуючі антитіла зберігаються після перенесеної ін­фекції місяцями, тому дану реакцію використовують для діагнос­тики гострої або недавно перенесеної інфекції. Прямий і непрямий метод імунофлюоресценції можна використовувати для вирішення низки імунологічних та епідеміологічних питань.

Широкі серологічні обстеження у природному осередку з ура­хуванням специфічності кожної реакції можуть дати важливу епі­деміологічну та епізоотичну інформацію. Наприклад, обстеження населення та зоофауни дозволяє судити про активність епізоотич­ного процесу та встановити теплокровних хазяїнів збудника, вид тварин, які найчастіше зустрічаються з вірусом. Поряд з цим до­слідження парних сивороток, взятих від хворих, має важливе зна­чення для уточнення етіології захворювання.

Імунітет. Більшості арбовірусів, особливо тих, які відіграють етіологічну роль у захворюваності людини, притамана антигенна стабільність. Після перенесеного захворювання, спричиненого де­якими арбовірусами, створюється, напружений імунітет. Необхідно уточнити, що є інфекції, котрі етіологічно пов’язані з декількома типами вірусу,— гарячка денге, москітна гарячка. Створений іму­нітет, наприклад, проти І типу вірусу денге не захищає проти за­раження іншими типами. До того ж імунітет після згаданих двох

інфекцій нетривалий, він захищає перехворілого впродовж одного епідемічного сезону. Слід також відзначити велику антигенну спо­рідненість вірусу кліщового енцефаліту та омської геморагічної гарячки.

Специфічна терапія не розроблена. Можна застосовувати ін­терферон, особливо вкутрішньомязово, а також імуноглобуліни проти кліщового та японського енцефалітів, жовтої гарячки та ен- цефаломієлітів коней. Раннє введення імуноглобулінів лімітує ре­продукцію вірусів в організмі заражених, що полегшує клінічний перебіг захворювання. Введення їх на 4—5-й день захворювання чи в більш пізній період різко знижує ефективність цього засобу.

Специфічна профілактика. Приготовлено ряд живих та інакти- вованих вакцин для активної специфічної імунізації. Щеплення роблять населенню, яке проживає в ендемічних осередках інфек­ції. Більш детальні дані про вакцинопрофілактйку та інші проти­епідемічні заходи буде наведено при описанні окремих арбовірус­них інфекцій.