Ситуація щодо розвитку епідемії ВШ-інфекції/СШД в Україні.

ВІЛ-інфекція - це більше, ніж звичайна проблема системи охорони здоров’я. Вона являє собою загрозу для громадського та економічного розвитку країн та континентів, для людей у найбільш плідний період їхнього життя, матерів та дітей, сімей та народів, порівняний з екологічною катастрофою [ВООЗ, 2004].

Пандемія ВІЛ-інфекції/СНІД зробила свій внесок у формування сучасного визначення паліативної допомоги, внаслідок специфічних особливостей розвитку захворювання. Перебіг ВІЛ-інфекції/СНІДу дуже різноманітний і непередбачений, з широким спектром можливих ускладнень, різною швидкістю прогресування захворювання і тривалістю життя. У деяких хворих протягом тривалого часу не виявляються серйозні симптоми захворювання, в інших захворювання проходить з періодами загострення і ремісії або частими ускладненнями в ході розвитку інфекції, які не є небезпечними для життя. Таким чином, паліативна допомога хворим на ВІЛ- інфекцію/СНІД, на відміну від такої при інших захворюваннях, - це баланс між інтенсивним лікуванням та симптоматичною терапією хронічних симптомів і станів.

За останні 20 років ВІЛ-інфекція/СНІД із захворювання, яке швидко приводить до смерті хворого, перетворився на хронічну хворобу, що піддається лікуванню. Це стало можливим завдяки впровадженню високоактивної антиретровірусної терапії (ВААРТ). Однак, навіть сьогодні, в еру ВААРТ, ВІЛ-інфекція/СНІД залишається однією з провідних причин захворюваності та смертності у багатьох популяціях дітей, осіб молодого віку і дорослих, тому підвищена увага до паліативної допомоги та питань завершення життя є ключовими аспектами клінічного догляду та лікування даної групи пацієнтів.

У перші роки епідемії, коли не було практично ніякої надії на порятунок від хвороби методами доступної тоді терапії, паліативна допомога залишалася практично єдиним можливим видом допомоги людям, що живуть з ВІЛ, і хворим на СНІД.

Хворі на ВІЛ-інфекцію/СЩД мають масу специфічних особливостей, яких немає у онкологічних хворих. Наприклад, хворі на ВІЛ-інфекцію/СНІД живуть набагато довше, ніж хворі онкологічні. Важко хворий на ВІЛ-інфекцію/СНІД може прожити від трьох до п'яти років. Весь цей час він, за своїм станом, підходить або близький до тієї категорії людей, обслуговуванням якої займається хоспіс. Інший приклад: ВІЛ-позитивний може до декількох разів переносити важкі захворювання, в тому числі і опортуністичні, результат яких важко прогнозувати. Помре людина чи ні, залежить тільки від швидкості і якості діагностики і терапії, і знову ж таки, без 100% гарантії успіху.

На жаль, нинішня дійсність ставить суспільство перед необхідністю створення хоспісів для людей у фінальній стадії СНІДу. Існує ряд серйозних проблем, з якими зіткнуться організатори хоспісів для хворих на СНІД. Ось лише деякі з них:

• Соціальне несхвалення діагнозу СНІД.

На відміну від раку, який часто сприймається як фатальність і несправедливість, діагноз СНІД викликає в суспільній свідомості негативні конотації.

• Відсутність спеціально навченого персоналу.

Проблема персоналу для хоспісів була і залишається однією з найскладніших. Крім високого професіоналізму і самовідданості, необхідні особливі морально-психологічні якості, знання і навички, які відрізняють фахівців хоспісу від працівників інших лікувальних установ.

• Висока вартість лікування.

Крім стандартного набору медикаментів і засобів догляду, які зазвичай використовуються в паліативному лікуванні, хворі на СНТД вимагають призначень специфічних препаратів, а так само більш високих доз знеболюючих через часто наявну в анамнезі опіоїдні залежність.

Досвід європейських країн показує, що паліативна допомога здатна полегшити важкі страждання людей, що живуть з ВТЛ-інфекцією/СНТДом. Однак, ВТЛ-інфекція/СНТД вимагає переоцінки концепцій та стратегій ПХД, внаслідок його специфічних особливостей.

10.2.