Проблеми щодо контролю за туберкульозом в Україні

1. Однією з проблем є хіміорезистентний туберкульоз. В Україні частота первинної хіміорезистентності складає від 7 до 20 % хворих в різних регіонах, а вторинна резистентність сягає 75 %.

2. Другою проблемою є туберкульоз у поєднанні з ВІЛ- інфекцією/СНІДом, оскільки за останні роки приріст хворих на туберкульоз і ВІЛ/СНІД у деяких адміністративних територіях сягає до 20,00 % за рік. Більше половини цих хворих, як правило, помирає. Через те треба ближче стикувати заходи контролю за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом.

3. Незнання медичними працівниками загальної лікарняної мережі методів діагностики туберкульозу. Через те, помилки діагностики туберкульозу на фельдшерсько-акушерських пунктах (ФАПах) становлять

96,7 % - 99,5 %, помилки лікарів сільських амбулаторій та дільничних лікарень - 80,4 % - 90,3 %, помилки лікарів загального профілю центральних районних лікарень (ЦРЛ) - 54,2 % - 72,1 %, помилки міських і обласних лікарів загального профілю - 42,2 % - 51,7 %, помилки лікарів-фтизіатрів - 3,2 % -

4,7 %.

4. Відсутність контрольованого лікування на амбулаторному етапі й навіть у багатьох протитуберкульозних диспансерах. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом” передбачено запровадження ставок патронажних медсестер для контрольованого лікування на амбулаторному етапі.

Відсутність контрольованого лікування у протитуберкульозних стаціонарах часто зумовлена тим, що добові дози усіх антимікобактеріальних препаратів І ряду не призначаються вранці (ізоніазид і рифампіцин - до сніданку, решту препаратів І ряду - після сніданку), а протягом всієї доби - дробово. Такі призначення, по перше, медичній сестрі неможливо контролювати протягом дня, по друге, це формує у хворого неправильне розуміння про лікування і на амбулаторному етапі такі хворі не будуть серйозно лікуватися. Не завжди медичні сестри протитуберкульозних диспансерів вчасно роблять помітки у «Медичній картці лікування хворого на туберкульоз (ТБ 01)», тобто зразу після прийняття ліків під безпосереднім контролем. Через те втрачається контроль за вживанням антимікобактеріальних препаратів.

5. Залишається недостатнім харчування хворих на туберкульоз у стаціонарах. Харчування хворого на туберкульоз є невід’ємною складовою його лікування. Вартість харчування хворого у стаціонарі складає (6,3 ± 2,7) грн. на добу, причому необхідно внести корективи до постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1752 “Про норми харчування для осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу”, бо вартість стаціонарного харчування 9,46 грн. вже відстала від інфляції та цін на продукти харчування.

6. В Україні до 1990 р., зруйнована інфраструктура з позалегеневого туберкульозу, скорочувалися ліжка, не готувалися фахівці. Нині лікарі не знають цієї патології, не виявляють та неправильно лікують хворих на позалегеневий туберкульоз. Основні проблеми щодо позалегеневого туберкульозу такі:

• відсутність дійової інфраструктури з позалегеневого туберкульозу;

• нестача спеціалістів з позалегеневого туберкульозу;

• відсутність належного обліку і статистично-облікової звітності щодо позалегеневого туберкульозу;

• незнання лікарями загально лікарської мережі питань діагностики, лікування і профілактики позалегеневого туберкульозу.

7. Із 206 пересувних флюорографів, які є в Україні 90 % морально застарілі, дають променеве навантаження в 1,5-2 рази більше від норми. Щороку флюорографічний парк зменшується на 3,5-5 %. Окрім того, групи ризику для скринінгової флюорографії або не формуються, а там де вони сформовані не обстежуються у повному обсязі. Через те нерентабельний та неефективний флюорографічний скринінг.

8. Викликає тривогу зростання захворюваності на туберкульоз серед медичних працівників. Так, якщо в 1990 році в Україні захворювало 30 медичних працівників протягом року, то у 1997 р. - 375, у 1999 р. - 650, у 2000 р. - 730, у 2001 р. - 787, у 2004 - 850. Медичні працівники зовсім не захищені і законодавством не чітко урегульоване визнання професійного туберкульозу для багатьох категорій медичних працівників. Заробітна плата медиків на грані бідності. Фтизіатри жодних пільг не мають, окрім 15 % за шкідливість. Навіть не вирішено питання про дільничну роботу фтизіатрів. Протитуберкульозні диспансери і умови праці медичних працівників в них не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам.

9. Важливою проблемою є й руйнування матеріально-технічної бази та

скорочення кадрового потенціалу протитуберкульозної служби на тлі епідемії туберкульозу. Так, за 1990-2004 роки ліквідовано 61 (32,97 %)

протитуберкульозних диспансери, скорочено 10549 (29,47 %) диспансерних ліжок, ліквідовано 38 (28,97 %) протитуберкульозних санаторіїв і 10082 (42,05 %) санаторних ліжок. До того ж, в Україні на 477 (13,16 %) фтизіатрів стало менше.

Не завадило б в кожній із 27 адміністративних територій перепрофілювати хоч по одному-два протитуберкульозні санаторії для соціально-дезадаптованих хворих на туберкульоз, створити хоспіси.

У дитячих протитуберкульозних відділеннях були школи, тому що діти лікуються довго. На початку 90-х років школи ліквідовані через брак коштів.

10. У пенітенціарній системі України спостерігається інтенсивне зростання туберкульозу. Захворюваність туберкульозом у в’язницях значно підвищилася і може стати постійним джерелом інфекції для цивільного населення. Особливо це стосується ув’язнених хворих на туберкульозом із множинною лікарською стійкістю. На 1 січня 2006 р. в місцях позбавлення волі нараховувалося до 7822 ув’язнених, хворих на активну форму туберкульозу - захворюваність 2796 на 100 тис. ув’язнених, що в 33,25 разів перевищує показники серед цивільного населення. Смертність від туберкульозу серед ув’язнених майже в 30 разів вища, ніж серед цивільного населення.

11. Сьогодні фтизіатрична служба забезпечена Указами Президента, Законами України, постановами Кабінету Міністрів, наказами Міністерства охорони здоров’я. Проте фінансування для реалізації цієї законодавчої бази немає. І це причина всіх невирішених проблем!

1.4.