ВІРУСНІ ГЕМОРАГІЧНІ ГАРЯЧКИ З НЕДОСТАТНЬО ВИВЧЕНОЮ ЕПІДЕМІОЛОГІЄЮ

Геморагічна гарячка з нирковим синдромом

Синоніми: геморагічний нефрозонефрит, скандинавський епіде­мічний нефрозонефрит, тульська, закарпатська, ярославська, уральська, корейська, югославська геморагічна гарячка та інші територіальні назви; лат.— nephroso-nephritis Iiaemorrhagica.

Актуальність. Природні осередки інфекції описані в низці країн Європи й Азії. На території колишнього CPCP природні осередки виявлені в Передуральських областях, у Поволжі, на Далекому Сході. Кількість захворювань значна. За даними М. П. Чумакова (1979), з 1930 по 1959 р. лише у Тульській області було зареєстро­вано понад 2000 випадків.

Етіологія. Доведена вірусна етіологія хвороби. У хворих вірус було виявлено в крові та сечі до 5-го дня захворювання. Було та­кож виявлено вірус у деяких органах польових мишей, а також га-

мазових кліщів. Викликати експериментальну інфекцію у лабора­торних тварин поки що не вдалося, хоча вже виведено расу рижої полівки, здатної розмножуватися в умовах віварію, і доведено можливість її зараження і проведення пасажів вірусу. Не знайде­но культур клітин, у яких можна стабільно підтримувати вірус у лабораторних умовах.

Сезонність. Більшість захворювань приходиться на літньо-осін­ні місяці. Випадки захворювань взимку деякі автори пов’язують з кліматичними умовами, які змушують гризунів мігрувати до житла людини.

Джерело збудника. Домінуючими теплокровними хазяїнами збудника є рижа та червона полівки. Серед них переважаюче зна­чення має рижа полівка. Хоча остання від інфекції не гине, вірус стабільно знаходять в її органах та виділеннях.

Механізм передачі. Людина може заразитися різними шляха­ми.

Збудник виявлено і в гамазових кліщів, але їх роль у передачі збудника людині поки що не доведена. Найвірогідніше, що гама- зові кліщі поширюють збудник серед гризунів.

Захворювання у людини розпочинається через 12—15 днів пе­ріоду інкубації, в окремих випадках цей період може продовжу­ватися до ЗО днів. Захворювання розпочинається гострою гарячко­вою реакцією. До ранніх ознак можна віднести ін’єкцію склер, гіперемію кон’юнктиви, обличчя, шиї, верхньої частини тулуба. Уже на 2—3-й день на слизових оболонках рота і на шкірі тулуба мож­на побачити петехіальну висипку, геморагії. В цей період буває кровотеча із носа, розвивається симптоматика геморагічного неф­розонефриту (біль у попереку, позитивний симптом Пастернацько- го, олігурія, альбумінарія, мікрогематурія). При розвитку уреміч­

ної коми бувають летальні випадки. Хворий не становить особливої небезпеки для оточуючих, тому його госпіталізують в окрему пала­ту в найближчому стаціонарі, оскільки таким хворим протипока­зане далеке транспортування.

Імунітет після перенесеного захворювання розвивається достат­ньо напружений.

Специфічне лікування та профілактика не розроблені.

Протиепідемічні заходи мають бути спрямовані на знищення теплокровних хазяїнів збудника — рижої та червоної полівки, ін­ших видів гризунів у населених пунктах, лісопаркових зонах, на освоюваних будівельних та геологічних майданчиках. Одночасно проводять знищення кліщів. Оскільки хворий не становить небез­пеки для оточуючих, особливих режимних умов щодо його ізоляції та лікування не передбачається.

Епідеміологічний нагляд включає направлення до CEC термі­нового повідомлення прсУ хворого, обстеження осередку епідеміо­логом спільно з зоологом, з уточненням можливого місця заражен­ня, картографування природних осередків' інфекції, проведення планових дератизаційних та дезинсекційних заходів.

Гарячка Ласса

Синоніми: африканська геморагічна гарячка, лат.— Febris Las- sa. Гостре гарячкове захворювання, яке характеризується перебі­гом із загальноінфекційною симптоматикою, ексудативним фарин­гітом, геморагічним синдромом.

Актуальність. Спалахи інфекції зареєстровані в країнах Цент­ральної Африки. Широкі серологічні обстеження виявили антитіла до вірусу у багатьох країнах Західної та Центральної Африки. Були завози цієї особливо небезпечної інфекції в Європу та Аме­рику. Нею заражалися лабораторні працівники, котрі працювали з вірусом. У всіх випадках розвивалися обмежені спалахи з над­звичайно важким перебігом і високою летальністю.

Етіологія. Збудник — вірус, віднесений до родини Arenaviridae роду Arenavirus. За своїми морфологічними, біохімічними та ін­шими ознаками вірус Ласса близький до вірусів лімфоцитарного хоріоменінгіту, Мачупо, Такарібе.

До вірусу сприйнятливі новонароджені білі миші, морські свин­ки, у яких експериментальна інфекція проявляється нечітко, однак збудник виділяється із сечею понад 2 міс. Вірус розмножується у лабораторній лінії клітин VERO та первинних клітинах нирок зе­лених мавп.

русу у сироватці крові, прогрітої при 56 ⁰C, зберігаються протягом ЗО хв.

Джерело збудника. Для усіх аренавірусів теплокровними хазяї­нами є гризуни. Допускають, що вони можуть бути носіями віру­су Ласса. Але поки що доведена роль у поширенні вірусу лише ба- гатососкового африканського щура (Mastomys natalensis). У зга­даного гризуна інфекція перебігає латентно, але збудник в орга­нах зберігається місяцями. Заражені гризуни виділяють вірус із сечею, а також із слизом рота та носа.

Людина захворює через 9—17 днів інкубації і стає небезпечним джерелом збудника уже з 1-го дня захворювання. Вірус у інфіко­ваної людини знайдено у крові, плевральній рідині, сечі, у слизі верхніх дихальних шляхів.

Механізм передачі. Проникнення збудника в організм людини може відбуватися через рот при споживанні продуктів або води, забруднених сечею інфікованих щурів. Якщо сеча, у якій є збуд­ник, підсихає, він з пи’лом потрапляє у повітря, і вірус проникає в організм через верхні дихальні шляхи. Оскільки у хворої людини вірус міститься в слизі -ротової порожнини, створюється можли­вість поширення його крапельним шляхом. Підтвердженням цього можуть бути повідомлення про ураження майже всього медперсо­налу протягом декількох днів після госпіталізації одного лише хво­рого. Є дані про зараження лабораторних працівників при попа­данні крові, зараженої вірусом, на шкірні покриви.

Особливості епідпроцесу заключаються в крапельному механіз­мі передачі збудника від хворого оточуючим людям. Епідемічна ситуація ускладнюється тим, що можуть бути абортивні та інапа- рантні форми інфекції. Підтвердженням такої думки є наслідки серологічних обстежень.

Специфічні антитіла виявляються в осіб, в анамнезі яких немає згадки про подібне захворювання. Важливо звернути увагу на те, що вірогідні для діагностики ознаки можна побачити на 3—4-й день захворювання, а найбільшу епідемічну небезпеку хворий ста­новить у перші дні захворювання.

Імунітет. Після перенесеної хвороби створюється напружений імунітет.

Специфічна терапія. Приготовлено специфічний імуноглобулін, раннє введення якого значно полегшує клінічний перебіг хвороби.

Специфічна профілактика не розроблена.

Протиепідемічні заходи. Пропонуються заходи щодо знищення багатососкового африканського щура та інших гризунів, контролю за правильним зберіганням продуктів харчування, недопущенням їх забруднення виділеннями гризунів.

Заходи, яких вживають при виявленні хворого, співпадають з тими, що їх пррводять в осередках легеневої чуми або натураль­ної віспи. АІедичний працівник, який виявив хворого на особливо

небезпечну інфекцію (гарячка Ласса, марбурзька, Ебола, аргентин­ська, болівійська), зобов’язаний терміново по телефону або через посильного (який не спілкувався з хворим) повідомити керівницт­во територіальної служби охорони здоров’я і розпочати проводити термінові карантинні заходи. Усі, хто спілкувався з хворим (квар­тира, робота, готель), повинні залишатися у своїх приміщеннях. Хворого необхідно ізолювати в окрему кімнату та обмежити до­ступ до нього сторонніх. Евакобригада, одягнута у протичумні кос­тюми, госпіталізує хворого у найближчий стаціонар, режим якого повинен відповідати умовам для госпіталізації хворих на особливо небезпечні інфекції. Палату, бокс, у які поміщають хворого, необ­хідно ретельно ізолювати від коридору, інших приміщень. Вхід і вихід з палати може бути лише на вулицю. Медичний персонал, який обслуговує хворого, працює у режимі стаціонара для госпі­талізації хворих на легеневу чуму.

Епідеміологічний нагляд включає термінове повідомлення про випадок захворювання по інстанції аж до Міністерства охорони здоров’я, планову боротьбу з гризунами, ретельне обстеження га­рячкових хворих, які прибули з країн Західної та Центральної Африки, з метою ранньої діагностики хворих з підозрою на гаряч­ку Ласса.

Гарячка Марбурга

Синоніми: церкопітекова геморагічна гарячка, хвороба марбур­зька: лат.— morbus Marburgi.

Актуальність гарячки Марбурга зумовлена важким перебігом, високою летальністю, виникненням внутрішньолікар.няних спалахів та можливістю поширення за межі осередку.

Вперше спалах цієї інфекції зареєстровано у 1967 р. в місті Марбурзі серед працівників біофабрики, на якій готували культу­ри клітин з нирок мавп, а також серед працівників госпіталю, які обслуговували хворих з біофабрики. Аналогічні захворювання у тому ж році було діагностовано в Югославії також серед праців­ників біофабрики.

У 1976 р. виник значний спалах подібних захворювань у Заїрі та Південному Судані. Виділений вірус за морфологічними озна­ками був тотожний вірусу марбурзькому, але дещо відрізнявся за антигенними ознаками, у зв’язку з чим йому дали самостійну те­риторіальну назву «вірус Ебола».

Випадки захворювань гарячки Марбурга були в Кенії, Півден­ній Родезії. Враховуючи значні поставки мавп у країни Європи, не виключають завозу з ними збудника.

Етіологія. Збудник — вірус, який був уперше виділений з крові

хворих у м. Марбурзі й отримав відповідну територіальну назву. Вірус спочатку був віднесений до рабдовірусів, але нові морфоло­гічні дані, зокрема, витягнутість віріону, що нагадує форму палич­ки,. нитки, дали підстави віднести його до родини Filoviridae роду Filovirus (Filun — нитка).

Збудник патогенний для мишей-сисунців, морських свинок, мавп, репродукується в лабораторних лініях клітин VERO, ВНК-21.

Теплокровний хазяїн збудника у природі точно не визначений. Той ф^кт, що під час спалахів у ФРН та Югославії люди зара­жалися від мавп Cercopithecus aethiops, ще не дає підстав вважа­ти їх джерелом збудника у природі. Тим більше, що при широких обстеженнях мавп в Уганді_ι(із цієї країни виловлені мавпи були надіслані у ФРН та Югославію), не отримано будь-яких підтвер­джень їх зараженості.

У хворої людини вірус міститься в крові та інших біологічних рідинах.

Механізм передачі..Людина заражається при розтині інфікова­них мавп, приготуванні культур клітин із їх нирок. Передача збуд­ника відбувається через кров, а також через культуральну рідину при готуванні клітинної маси.

У хворої людини вірус є у крові, сечі та інших біологічних рі­динах. Особливо небезпечним є попадання крові хворих (при ме­дичних маніпуляціях, аналізах) на шкірні та слизові покриви. Оскільки вірус виявлено в спермі та з урахуванням високої віру­лентності вірусу допускають статевий шлях передачі.

Найчастіше заражаються особи працездатного віку, медичні працівники, а також працівники розплідників мавп.

Специфічна терапія. Використовується плазма або сироватка крові осіб, які перехворіли.

Специфічна профілактика не розроблена.

Протиепідемічні заходи. Хворого негайно ізолюють в окрему палату, бокс. Вікна, двері, що ведуть у приміщення, ретельно гер­метизують, вентиляційні люки закривають і герметизують. Виді­ляють обслуговуючий персонал (чисельність мінімальна); який пе­ребуває поряд у ретельно герметизованому (ізольованому) примі­щенні, боксі. Обслуговуючому персоналу не дозволяється вільне спілкування з іншим медперсоналом, родичами. Усіх, хто спілку­вався з хворим, ізолюють і спостерігають протягом 3 тиж. Осіб, які перебували в одному приміщенні, але не були у безпосередньо­му спілкуванні з хворим, беруть на облік, проводять щоденне ме­дичне спостереження і 2-кратну термометрію протягом 3 тиж.

Медичних працівників, які обслуговують хворих, спостерігають протягом ЗО днів, щоденно проводячи 2-кратну термометрію. Мед­персонал працює у протичумних костюмах першого типу. Замість марлевої маски у багатьох країнах використовують гермошлеми-

респіратори. Для перевозки хворих виділяють спеціальний транс^ порт. Евакобригада, водій працюють у протичумних костюмах. Піс­ля кожного госпіталізованого хворого машина йде на дезинфекцій- ний майданчик, водій та евакобригада проходять через санпро­пускник. Решту заходів виконують за планом, який передбачений в осередку легеневої чуми або натуральної віспи.

Епідеміологічний нагляд. Про випадки захворювань надсилає­ться термінове повідомлення по інстанції до М.ОЗ. Організацію заходів і контроль за їх виконанням здійснюють під безпосереднім керівництвом міністра охорони здоров’я або його заступників. Ве­деться систематичний контроль за контингентами осіб (студенти, спеціалісти), які прибувають у нашу країну з Африканського кон­тиненту. Необхідний суворий контроль за дотриманням карантинно­го режиму для мавп перед відправкою їх в інститути, на біофабри- ки, а також за наявністю запасів спецодягу і знанням відповідних правил працівниками госпіталів та розплідників мавп.

~ Гарячка Ебола

Гостра, особливо небезпечна вірусна інфекція, яка проявляється гарячковою реакцією, геморагічним синдромом, ураженням ди­хальної системи і травного каналу.

Актуальність. Осередки інфекції зареєстровані в ЗаїрГта Су­дані. Оскільки інфекція- характеризується високою контагіозністю і враховуючи той факт, що мали місце вивози збудника заражени­ми людьми в інші країни, створюється небезпека поширення її да­леко за межами Африканського континенту.

Етіологія. Збудник — вірус. За своїми морфологічними та біо­хімічними ознаками вірус Ебола майже тотожний вірусу Марбур­га, але відрізняється від останнього антигенною характеристикою, тому й отримав самостійну назву «вірус Ебола» (за місцевістю, де вперше був виділений вірус), а захворювання — назву «гарячка Ебола».

Вірус патогенний для молодих мишей та мишей-сисунців, мор­ських свинок, мавп, розмножується у лабораторній лінії клітин VERO, ВНК-21.

Теплокровний хазяїн вірусу у природі не виявлений. Не виклю­чається зараження людини у природі при контакті з мавпами. За повідомленням американських дослідників (1990), їм вдалося се­рологічними тестами виявити зараженість мавп, привезених у США, але виловлених у Філіпінах, вірусом, близьким до вірусу Ебола, що стверджує можливість зараження людини при контакті з мавпами. Хвора людина створює надзвичайну небезпеку для ото­чуючих, оскільки спрацьовує крапельний механізм передачі. Хво­рий становить небезпеку протягом усього періоду захворювання. Період інкубації триває 3—5 днів.

Механізм передачі. Шляхи зараження людини у природі поки що не визначені. У хворої людини збудник міститься у крові та інших біологічних рідинах. Вивчення спалахів у Заїрі та Півден­ному Судані дає підстави говорити про передачу збудника через недостатньо знезаражені шприци при парентеральному введенні ліків. В той же час висока інтенсивнісь ураження медперсоналу і хворих у стаціонарах, у які поступали хворі з гарячкою Ебола, не виключає можливості крапельного механізму передачі.

Серологічні обстеження в осередках інфекції виявили наявність антитіл в осіб, які перехворіли на інші захворювання, а також у людей, які взагалі не хворіли, що свідчить про наявність абор­тивних та інапарантних форм інфекції. Ix значення як джерела збудника інфекції не доведено, оскільки існує припущення, що на З—4-му пасажі на людині вірус втрачає свою вірулентність, хоча може викликати імунологічні зрушення в організмі.

Імунітет вивчений недостатньо. Той факт, що при введенні плаз­ми крові особі, що перехворіла, з метою термінової профілактики або з лікувальною метою спостерігається терапевтичний ефект, за­свідчує додатні імунологічні зміни після перенесеної інфекції.

Специфічна профілактика поки що не розроблена.

Протиепідемічні заходи. Враховуючи, що хворий створює вели­ку небезпеку зараження оточуючих, при виявленні його необхідно негайно госпіталізувати у герметизовану палату чи бокс. Для пе­ревезення хворого використовують спеціальний герметизований автотранспорт. Інші заходи та епідеміологічний нагляд проводять, як це описано стосовно гарячки Марбурга. Усі заходи в осередку проводяться під контролем міністра охорони здоров’я або його за­ступників.