КОРОСТА

Синоніми: чухачка, сверблячка; лат.— scabies. Заразне парази­тарне захворювання, яке викликається коростяним кліщем — Sar- coptes scabiei de Leer — внутрішньошкірним паразитом.

Актуальність.

Етіологія. Короста була відома ще 4000 років тому в Китаї, Єгипті та Стародавньому Вавілоні. У Древній Греції коросту від­носили до групи шкірних хвороб під назвою «псора», а в Древньо­му Римі існував термін «скабіес», який зберігся до теперішнього часу. Ще у XII ст. арабський лікар Авензор описав зовнішні озна­ки коростяного кліща і його здатність проникати в шкіру тварин. Після відкриття мікроскопа ліворнський лікар Бономо і його спів­робітник Хестоні (1683) зобразили на малюнках коростяних клі­щів, їх ходи і яйця. Але досконально роль кліщів в етіології ко­рости довів у 1834 р. Н. Рінуччі. Великий внесок у вивчення ко­рости вніс німецький дерматолог Ф. Гебра (1844): Грунтуючись на результатах спостережень за більше ніж 2000 хворими, він вперше детально описав етіологію і клініку корости, розробив й удосконалив засоби її лікування.

Представники роду Sarcoptes нині відомі як паразити понад 40 видів тварин-хазяїнів. На тваринах, з якими людина має безпо­середній контакт, паразитує близько 10 форм коростяного кліща: S. s. canis — паразит собаки та сільськогосподарських тварин; S. s. equi — паразит коней; S. s. bubulus — паразит великої рога­тої худоби та ін. На свинях паразитують дві форми коростяного кліща: S. s. sιιis і S. s. parvulus. Перший розмножується у шкір­них покривах усього тіла і за відсутності лікування призводить до летального наслідку; другий живе у вухах і завдає тварині знач­ної шкоди. Ці форми репродуктивно ізольовані. Серед диких тва­рин, які є об’єктом мисливства і промислового звіроводства, особ­ливо часто і сильно коростою бувають уражені лисиці, на яких па­разитує S.

На людині паразитує підвид Sarcoptes scabiei, який іноді, всу­переч таксономічній номенклатурі, називають Sarcoptes scabiei ho- minis. Багато вчених вважають S. s. hominis облігатним ектопара­зитом, характерною рисою якого є передача тільки від людини до людини.

У сучасній вітчизняній ветеринарії термін «короста» не вжива­

ють, а захворювання, спричинене кліщами Sarcoptes, називають саркоптозом (sarcoptosis) за родовою назвою збудника. При зара­женні людини кліщами Sarcoptes, котрі паразитують на тваринах, захворювання називають псевдосаркоптозом.

Морфологія коростяних кліщів роду Sarcoptes надзвичайно своєрідна і зумовлена глибокими пристосуваннями до внутрішньо- шкірного паразитизму. Більшу частину життя кліщі проводять у товщі шкіри. Самка прогризає ходи в епідермісі, живиться і від­кладає яйця. В шкірі відбувається метаморфоз від личинки до до­рослих кліщів. Однак при розселенні по тілу людини кліщі на пев­них стадіях розвитку виходять на поверхню шкіри й активно ру­хаються по ній у пошуках нових місць проникнення.

Кліщ має злите, широкоовальне тіло, опукле зверху і сплюще­не знизу, довжиною 0,27—0,41 мм. Ротовий апарат і дві передні пари ніг виступають уперед. Задніх пар ніг зверху не видно, дале­ко за краї тулуба виступають їхні довгі кінцеві щетинки. Ротовий апарат гризучого типу. Рухаються кліщі за допомогою 2 пар пе­редніх ніг. Задні пари ніг не беруть участі в русі, їх щетинки кліщ волочить за собою по шкірі. Прогризаючи хід в епідермісі, кліщ упирається в стінки ходу шипами лапок усіх пар ніг, особливо задніх, а спрямовані назад шипи спини перешкоджають зворотно­му руху.

Кліщі малорухливі, вони здійснюють за добу шлях в 1 мм. Сам­ці живуть на поверхні шкіри і після копуляції з самкою відмира­ють. Життєвий цикл самки — 2 міс.

При кімнатній температурі кліщ гине протягом 5—6 днів, а при мінусовій — не витримує і 2 год. При кип’ятінні він гине миттєво. Згубно впливають на кліща препарати сірки, дьогтю, нафти, деякі нафтопродукти (бензин, керосин), ароматичні речовини (бензил- бензоат) та ін.

Патогенез. Самка проникає до зернистого шару шкіри і про­кладає хід на його межі з роговим. Наявність самки в шкірі при­скорює ороговіння клітин зернистого шару, тому вона вимушена постійно рухатися вперед.

Прокладаючи хід, самка живиться переважно клітинами зер­нистого шару. Рухаючись, самка позаду себе відкладає яйця (одне за одним), які прикріплюються до дна ходів за допомогою клей­кої речовини, що її виділяють залози яйцеводів. Добова плодови­тість самки — від 1 до 4 яєць, кількість яєць в одному ході — в се­редньому 8—10. Життєвий цикл коростяного кліща чітко поділя­ється на два періоди — репродуктивний і метаморфічний.

Репродуктивний період проходить у материнському ході, де самка відкладає яйця, з яких вилуплюються личинки. Хід як реп­родуктивна одиниця існує довго і є постійним джерелом личинок, які розповсюджуються на тілі хворого. Добова продукція ходу — в середньому 1 личинка.

Личинки виходять із ходу і проникають у шкіру. В місцях ме­таморфозу від личинки до дорослої особи утворюються везикули і папули, метаморфічні ходи; інколи шкіра залишається незмі- неною.

Інкубаційний період у середньому становить 2 тиж, але може бути від 1 до 4 тиж. Основними клінічними симптомами корости є свербіж, який посилюється увечері, наявність коростяних ходів, поліморфізм висипань.

Коростяний хід має вигляд підвищеної над шкірою смуги біло­го або брудно-сірого кольору, прямої або вигнутої, довжиною від 1 мм до декількох сантиметрів. Самку виявляють на передньому кінці у вигляді темної крапки, яку видно у ході крізь роговий шар .епідермісу. Інколи у місці перебування кліща виникає невеликий пухирець. У дорослих людей на тулубі і статевих органах, а у ді­тей на будь-якій ділянці шкірного покриву ходи являють собою продовжені валики, на сідничних горбах і в місцях, які натира­ються одежею,— великі вузли. Такі вузли виявляють переважно в ділянці пахових складок, на сосках і ареолах молочних залоз, пупку, стегнах, статевих органах чоловіків.

Можливі ускладнення, які нерідко приховують справжню кар­тину хвороби, призводять до діагностичних помилок.

У 1847 р. у Норвегії у хворого на лепру вперше було виявлено хворобу, яка дістала назву «норвезька короста». Нерідко цю фор­му корости називають кератичною, або крустозною. В цих назвах відображено основний клінічний симптом захворювання — утво­рення масивних гіперкератичних кіркових нашарувань на різних ділянках шкірного покриву, а також еритродермії.

Захворювання зустрічається однаково часто як у чоловіків, так і в жінок різного віку.

Тривалість норвезької корости коливається від декількох міся­ців до 40 років. Інтервал між початком хвороби і появою кіркових нашарувань дорівнює від 3 міс до 16 років.

Причину розвитку норвезької корости слід шукати у зміні фі­зіологічного стану хворого, на якому паразитує кліщ. У патогенезі цієї форми корости основну роль відводять імунодефіцитному ста­ну, який призводить до розвитку анергії. Оскільки імунна недо­статність буває у хворих на олігофренію, лепру, хворобу Дауна, лейкоз, у них досить часто діагностують цю форму корости.

Сприйнятливість людини до корости висока.

Джерелом збудника при корості є хвора людина. Частота зара­ження зумовлена побутовими і соціальними контактами хворого. За даними різних авторів, джерелом інвазії в 50—60 % випадків

був статевий партнер, у 10 % —брати та сестри, в 5 % —діти, в 7 % — інші родичі, в 10—13 % — інші особи.

Сім’я є головним осередком корости. Епідеміологічний аналіз свідчить, що при контакті з джерелом збудника хворіє третина членів сім’ї. Джерелом інвазії найчастіше бувають дорослі.

Особливі випадки являюсь собою осередки, що виникають нав­коло хворих на норвезьку коросту,— через високу контагіозність джерела збудника, рідкість даної форми захворювання, важкість діагностики, тривалість перебігу хвороби.

Механізм передачі збудника.

Виділяють прямий і непрямий шляхи зараження коростою. При прямому шляху зараження збудник переходить безпосередньо від хворої людини до здорової в момент доторкання частин тіла. Не­прямий шлях — це передача збудника через предмети побуту, пе­редусім особистого користування. Найпоширеніший шлях заражен­ня — спільне перебування в постелі, статеві контакти. Значно рід­ше спостерігаються випадки зараження при догляді за хворим, при масажі тощо. Серед предметів домашнього вжитку, через які можливе зараження, перше місце посідає постільна і натільна бі­лизна, спальні мішки, менше значення мають рушники, рукавиці.

Захворюваність на коросту людей в останні роки становить 27—ЗО випадків на 100 000 населення.

Особливості епідемічного процесу. Епідеміологічно важливим є виявлення місця й умов, за яких відбувається зараження. Найчас­тішим місцем зараження є житлове приміщення, де люди сплять: квартира, гуртожиток, інтернат, лікарня (стаціонар), готель, дитя­чий садок, купе вагона. Місцем зараження також можуть бути лаз­ні, душові, спортивні зали, де переважає непрямий шлях передачі інвазії.

Важливим чинником у поширенні корости є міграція населен­ня (перебування людини у відрядженні, на сільгоспроботах, у міс­цях відпочинку під час відпустки, служба в армії).

Сезонність. Захворювання на коросту можливе в усі періоди року, але найчастіше — взимку.

Специфічна терапія. Використовують 20 % водно-мильну емуль­сію бензолбензоату, яку втирають у шкіру 2 рази по 10 хв з 10-хвилинною перервою 2 дні підряд. Одночасно змінюють натіль­ну і постільну білизну. Добрий ефект дає також лікування за ме­тодом Дем’яновича: втирання у шкіру 60 % розчину тіосульфату

натрію (2 рази по 10 хв з 10-хвилинним інтервалом) і потім, через 10—15 хв, 6 % розчину концентрованої хлористоводневої кислоти (4 рази по 5 хв з 5-хвилинним інтервалом).

Лікують хворих на коросту також втиранням протягом 5 днів 33 % сіркової мазі або мазі Вількінсона з наступним миттям тіла та зміною білизни.

Специфічна профілактика не розроблена.

Протиепідемічні заходи. Профілактика корости базується на особливостях епідеміології цього захворювання. Особливу увагу слід приділяти активному виявленню хворих, оперативному обсте­женню джерел зараження і контактних осіб, а також проведенню профілактичних і лікувальних заходів в осередку.

Діагностувати коросту повинні не тільки дерматовенерологи, але й усі фахівці загальнолікувальної мережі. Активне виявлення захворювання здійснюють при обстеженні осіб, які перебували в контакті з хворим на коросту, при звертанні хворих у поліклініки, амбулаторії, медико-санітарні частини, під час прийому на стаціо­нарне лікування в лікувально-профілактичні заклади різного про­філю, при проведенні масових профілактичних оглядів, в тому чис­лі декретованих контингентів, під час щомісячних оглядів дитячих колективів, при щоденних оглядах дітей у дошкільних колективах.

Реєстрацію корости, виявлення джерел інвазії й усіх осіб, які були в контакті з хворим, лікування, диспансерний нагляд за кон­тактними особами в осередку захворювання здійснюють лікарі дер- матовенерологічних диспансерів (відділень, кабінетів). На кож­ного хворого заповнюють амбулаторну карту (форма 025/1), повідомлення до CEC (форма 089/1), історію хвороби для стаціо­нарного хворого . (форма 3), термінове повідомлення на обробку осередку (форма 058/1).

Лікар-епідеміолог перевіряє своєчасність і кратність оглядів контактних осіб, ізоляцію хворих, якість дезинфекції, виявляє дже­рела інвазії та обставини зараження, що створюють осередок.

• При виявленні корости у школярів і дітей, які відвідують до­шкільні дитячі заклади, їх ізолюють на час проведення повноцін­ного лікування. Лише після проведення всього комплексу лікуваль­но-профілактичних заходів, що підтверджується довідкою від ліка- ря-дерматовенеролога, діти можуть бути допущені в дитячі ко­лективи.

Усі відомості про джерело збудника, членів сім’ї та інших осіб, які перебувають з хворим в одній кімнаті або мали з ним тісний побутовий або статевий контакт, заносять, у медичну карту амбу­латорного хворого і передають дільничним медичним сестрам для виклику на обстеження.

Оперативним вважають залучення до обстеження і лікування

джерел збудника і контактних осіб протягом перших 3 діб. Ліку­вання хворих на коросту здійснюють амбулаторно і стаціонарно.

Медичний контроль вилікуваності здійснюють протягом 1,5 міс — це тривалість максимального інкубаційного періоду. Пер­ший огляд проводять через 3 дні після завершення лікування, а наступні — що 10 днів. Контактних осіб необхідно оглядати що 10 днів протягом 1,5 міс.

Останнім часом пропонують проводити профілактичне лікуван­ня осіб, які можуть перебувати в інкубаційному періоді, і таким чином не допустити виникнення нових випадків в осередку. Таке лікування є обов’язковим у багатодітних сім’ях, де контакти між дітьми дуже тісні. Для профілактичного лікування використовують один із відомих протикоростяних препаратів.

Велике значення має організація поточної та заключної дезин- фекції, яка спрямована на знищення збудника в навколишньому середовищі.

У профілактиці корости і боротьбі з нею важливе значення має санітарно-просвітня робота, яку необхідно проводити цілеспрямо­вано, використовуючи різні форми, включаючи пресу, кіно, теле­бачення.

Епідеміологічний нагляд зводиться до обстежень колективів, амбулаторних і стаціонарних хворих, оглядів під час формування воїнських контингентів тощо.