ХРОНІЧНИЙ ЕНТЕРИТ

Хронічний ентерит — це хронічне запальне або запально- дистрофічне ураження тонкої кишки, яке характеризується порушеннями травної, всмоктувальної, видільної та рухової її функцій і супроводжується кишковими розладами та пору­шеннями обміну речовин.

Хронічний ентерит — поліетіологічне захворювання. Най­частіше він розвивається після гострої кишкової інфекції. Його розвитку сприяє кишковий дисбактеріоз.

Хронічний ентерит може бути зумовлений протозойними та паразитарними ураженнями — лямбліозом, амебіазом, ба­лантидіазом, стронгілоїдозом, гельмінтозом, а також дією токсичних речовин — ртуті, цинку, миш'яку, фосфору, свин­цю. Це захворювання виникає внаслідок тривалого вживан­ня алкоголю, деяких медикаментів — антибіотиків, саліци­латів, кортикостероїдних препаратів, імунодепресантів та ін. Воно може бути спричинене дією іонізуючого випроміню­вання. Розвиток хронічного ентериту пов'язують з незбалан- сованим харчуванням, порушенням його режиму, переїдан­ням. У ряді випадків хронічний ентерит спричинює харчова алергія.

Важливу роль відіграють порушення нервової та гумораль­ної регуляції діяльності кишечнику, а також генетичні факто­ри (спадкова ентеропатія).

Вторинний хронічний ентерит може розвинутися при за­хворюваннях шлунка, печінки, підшлункової залози, а також при колагенозах, цукровому діабеті, тиреотоксикозі, туберку­льозі, злоякісних пухлинах.

Клініка. У клінічній картині захворювання виділяють міс­цеві та загальні зміни. До місцевих кишкових проявів захво­рювання належать відчуття важкості, розпирання в животі, здуття, бурчання, особливо в другій половині дня. Унаслідок вираженого метеоризму живіт набуває куполоподібної форми. Можуть з'являтися серцебиття, неприємні відчуття в ділянці серця. Біль у животі локалізується біля пупка. Його виник­нення зумовлено або розтягненням тонкої кишки, або спас­тичними її скороченнями.

У разі легкого перебігу хронічного ентериту і збереження функції товстої кишки випорожнення бувають до 4—6 разів на добу, переважно в другій половині дня. При важкому хро­нічному ентериті частота випорожнень може збільшуватися до 15—20 разів на добу.

Характерними симптомами є поліфекалія, амілорея, креа- торея, стеаторея з великою кількістю жирних кислот. Калові маси кашкоподібні або рідкі, світло-жовтого кольору, кислої реакції, із залишками їжі. Гною, крові та слизу в них не ви­являють.

Під час пальпації живота у хворих на хронічний ентерит визначаються «шум плеску» в ділянці сліпої кишки (симптом Образцова), болючість зліва і вище від пупка на рівні XII грудного і І поперекового хребця (симптом Поргеса). Болю­чість під час пальпації за ходом тонкої кишки (симптом Штернберга) може свідчити про наявність мезаденіту.

Загальний ентеральний синдром зумовлений порушеннями травлення і всмоктування харчових інгредієнтів у тонкій кишці. Вони виникають унаслідок недостатності порожнин­ного та мембранного травлення, розвитку синдрому мальаб- сорбції. У хворих спостерігається зменшення маси тіла. У разі легкого перебігу захворювання вона швидко відновлюється в період ремісії.

При хронічному ентериті середньої важкості, а також важ­ких формах захворювання виникає дефіцит маси тіла, інколи досить значний. Для хронічного ентериту характерне швидке зменшення маси тіла, особливо в разі важкого його перебігу. Розвиваються обмінні порушення, зумовлені дефіцитом бага­тьох харчових інгредієнтів. У хворого виникають різка слабість, запаморочення, трофічні зміни шкіри, нігтів і волосся, озна­ки полівітамінної недостатності, дистрофічні зміни внут­рішніх органів — міокардіодистрофія, зниження зовнішньо- секреторної функції підшлункової залози.

Унаслідок недостатнього надходження в організм амінокис­лот, заліза, вітаміну B₁₂, фолієвої кислоти та інших анти- анемічних факторів розвивається анемія.

При переважному ураженні порожньої кишки хронічний ентерит може перебігати з демпінг-синдромом, для якого ха­рактерні слабість після їди, тахікардія, зниження AT, біль у животі. Випорожнення бувають до 1—3 разів на добу, кал кашкоподібний, глинястий. Характерна «жирна діарея», кал містить велику кількість жирних кислот, які не всмокталися. Стан погіршується після вживання рідкої, особливо солодкої та молочної їжі.

При ураженні клубової кишки випорожнення частішають (до 6—8 разів на добу). Виділення водянисті, пінисті («жовчна діарея»), що зумовлено порушенням усмоктування жовчних кислот. Спостерігаються значні порушення водно-електро­літного обміну, біль частіше локалізується в правій здухвин­ній ділянці, пальпація якої болюча. Сліпа кишка розтягнена, у ній можна почути бурчання.

Залежно від вираженості місцевих та загальних змін виді­ляють легкий, середньої важкості та важкий перебіг хронічно­го ентериту.

У разі легкого перебігу захворювання спостерігається міс­цевий ентеральний синдром, загальний стан хворого майже не змінюється. При хронічному ентериті середньої важкості крім місцевого ентерального синдрому з'являються порушен­ня обміну речовин, змінюється загальний стан хворого. У разі важкого перебігу хронічного ентериту загальний стан хворого важкий, розвиваються виражені порушення обміну речовин. У перебігу захворювання виділяють періоди загострення, не­повної ремісії та ремісії.

Діагностика хронічного ентериту ґрунтується на клінічній симптоматиці даних лабораторних та інструментальних досліджень. У стадії загострення в крові визначаються лейкоци­тоз, зсув лейкоцитарної формули крові вліво, мікро- та макро- цитарна анемія, гіпопротеїнемія, гіпоальбумінемія, електролітні порушення. Вміст глюкози, холестерину та З-ліпопротеїдів зни­жений.

Під час копрологічного дослідження виявляють стеаторею, переважно за рахунок жирних кислот, а також креатоаміло- рею.

Під час бактеріологічного дослідження можна виявити дисбактеріоз.

Про порушення процесів травлення і всмоктування свідчать зміни активності кишкових ферментів — ентерокіна- зи та лужної фосфатази. У разі легкого перебігу хронічного ентериту вона може підвищуватися. Це відбувається внас­лідок підвищеного злущування епітелію тонкої кишки. У разі тривалого перебігу захворювання та розвитку атрофічних змін активність кишкових ферментів знижується. Вказані вище кишкові ферменти визначають у дуоденальному вмісті та калі.

До скринінгових методів оцінки дисахаридазної недостат­ності відносять визначення вмісту молочної кислоти. Інфор­мативним методом є визначення рівня глюкози в сироватці крові. Найбільшу інформацію дає визначення вмісту фер­ментів у біоптаті зі стінки тонкої кишки. Досліджують вміст амілази, ліпази, інвертази, мальтази, лактази та дипептидаз.

Усмоктувальну функцію тонкої кишки досліджують за до­помогою різних методів. Усмоктування білків визначають шляхом проведення проби з навантаженням радіоактивним альбуміном людської сироватки або казеїном, міченим ¹³¹L У нормі ¹³¹I (60—90 %) виводиться із сечею, радіоактивність ка­лу не перевищує 5 %. При хронічному ентериті підвищується радіоактивність калу і знижується радіоактивність сечі.

Усмоктування жирів визначають за їх вмістом у калі (за ме­тодом Ван де Камера). У нормі за добу виділяється до 5—7 г жиру, при хронічному ентериті вміст жиру в калі збільшений.

Усмоктування вуглеводів досліджують шляхом перораль­ного навантаження глюкозою. У нормі максимальний рівень глюкози спостерігається через 30—60 хв, він у 1,8 разу ви­щий, ніж у крові натще. При хронічному ентериті визна­чається плоска цукрова крива. Застосовують також наванта­ження D-ксилозою (5 г на 100 мл води). У нормі за 5 год із сечею виділяється до 30 % уведеної ксилози.

Екскреторну функцію досліджують за допомогою внут­рішньовенного введення альбуміну, міченого ¹³¹I. Визначають мічений альбумін у шлунковому вмісті.

Важливе значення має дослідження моторної функції ки­шечнику за допомогою рентгенологічного методу із застосуван­ням барієвої суміші або рентгеноконтрастних речовин. У нормі порожня кишка заповнюється через 25—30 хв, клубова — через 1,5—2 год, сліпа — через 3—4 год, товста — через 24 год, а повне спорожнення кишечнику спостерігається через 48—72 год. Можна використати кармінову пробу — при прийманні карміну (0,3-0,5 г) разом із пробним сніданком забарвлений кал у нормі з'являється через 24—48 год.

Лікування хворих на хронічний ентерит у період загост­рення слід проводити в умовах стаціонару, особливо в разі важ­кого перебігу захворювання. Основою лікування є дієтотерапія. У період загострення призначають дієту № 4 — протерті каші в'язкої консистенції, протерте відварне м'ясо, слизисті супи. Потім рекомендують дієту № 46 (до 120—130 г білків, 100—110 г жирів, 350—400 г вуглеводів). їжа має бути протертою, відвар­ною або ж її готують на пару (для руйнування термолабільних антигенів). Обмежують вживання легкозасвоюваних вуглеводів, виключають з раціону цільне молоко, грубу клітковину, туго­плавкі жири. У ряді випадків призначають аглютенову дієту (без уживання житнього та пшеничного хліба, мучних виробів та ін.). У період ремісії застосовують подібну дієту, проте дозволя­ються запіканки, протерті свіжі овочі та фрукти, зелень, солодкі ягоди без шкірки, розведені соки, вітамінні напої.

Антибактеріальну терапію проводять за наявності патоген­ної мікрофлори в кишечнику, у разі важкого перебігу захворю­вання, а також за відсутності ефекту від лікування дієтою та симптоматичними засобами. Використовують переважно суль­фаніламіди, які погано всмоктуються або зовсім не всмокту­ються в кишечнику і діють на стрептококи, стафілококи, ен­терококи, ешерихії. Нині використовують комбіновані препа­рати, які містять триметоприм і сульфаметоксазол (бактрим, септрин, бісептол). їх призначають по 2 таблетки 2 рази на день, курс лікування — 7—10 днів.

При лікуванні хронічного ентериту використовують інтет- рикс — похідне оксихіноліну. Призначають по 6—8 капсул на добу протягом 5—10 днів.

За наявності діарейного синдрому застосовують в'яжучі та сорбівні препарати — вісмуту нітрат, танальбін, кальцію кар­бонат, карболен, білу глину або препарат білої глини (смек­та), а також препарати, що діють на перистальтику кишечни­ку — лоперамід (імодіум). їх призначають по 1 капсулі 3—4 ра­зи на день. Препарат реасек, який містить атропіну сульфат і дифеноксиліту гідрохлорид, призначають по 1 таблетці 2— З рази на добу.

Після курсу антибактеріальної терапії проводять лікування, спрямоване на відновлення нормальної мікрофлори кишеч­нику. З цією метою використовують бактеріальні препарати: бактисубтил — по 1—2 капсули 4 рази на добу, біфікол — по 5 доз до їди, лактобактерии. Бактеріальні препарати призна­чають протягом 1—1,5 міс.

Хворим на хронічний ентерит зі зниженою секреторною функцією шлунка можна рекомендувати такі препарати, як ацидин-пепсин, абомін, шлунковий сік, сугаст-2 (концентрат слизової оболонки шлунка свині, значно ефективніший за відомі препарати шлункового соку, призначають по 1 столо­вій ложці 3 рази на день). Для нормалізації процесів травлен­ня застосовують ферментні препарати — панкреатин, мезим- форте, панкурмен, панцитрат, креон та ін.

Важливе значення мають боротьба зі зневодненням ор­ганізму, нормалізація електролітного балансу, усунення пору­шень обміну речовин.

Для ліквідації білкового дефіциту використовують дієту з великою кількістю білків, призначають анаболічні гормони (ретаболіл — по 50 мг через кожні 2—3 тиж, на курс лікуван­ня — 5—8 ін'єкцій). У разі важкого перебігу хронічного енте­риту показане парентеральне харчування. Внутрішньовенно вводять гідролізати білка, амінокислотні суміші. При зневод­ненні організму вводять ізотонічний або 10 % розчин натрію хлориду, 5—10 % розчин глюкози, розчин Рінгера, у коктейлі додають калію хлорид, кальцію глюконат, панангін.

При лікуванні хронічного ентериту використовують віта­міни. Перевагу слід віддавати полівітамінним комплексам, особливо в поєднанні з макро- та мікроелементами. Широко застосовують фітотерапію: відвари кори дуба, сушених ягід чорниці та суниці, листків грецького горіха, трави звіробою та ін.

Фізіотерапевтичне лікування проводять з урахуванням стадії процесу. У період загострення призначають зігрівальні компреси, сухе тепло на живіт, у період ремісії — озокерит, парафін, діатермію, санаторно-курортне лікування.