ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНУ ОСЕРЕДКОВІСТЬ

Досягнення ,медичної науки і заходи боротьби з інфекційними захворюваннями, що проводяться нині, зумовили різке зниження захворюваності населення. Повною мірою це стосується зоонозів — захворювань, загальних для тварин і людини, для більшості з яких характерна природна осередковість.

Поняття «природноосередкові хвороби» було сформульовано Є. Н. Павловським у 30-ті роки. Це був період освоєння нових районів, в яких медичні працівники зустрічались з невідомими раніше захворюваннями. Це були кліщовий та японський енцефа­літи, від яких при освоєнні далекосхідної тайги тільки в довоєнні роки загинули або стали інвалідами багато людей. Природноосе- редковими хворобами згодом почали називати інші нозологічні форми, зараження якими було пов’язане з дикою природою.

Л. В. Громашевський (1965) підкреслював чисельність зооноз- них інфекцій. Він зауважував, що до цієї категорії може бути віднесено близько третини всієї людської інфекційної патології. За даними ВООЗ, до числа поширених та найбільш значимих у соціально-економічному відношенні хвороб, загальних для людини і тварин (тільки вірусної і бактеріальної етіології), належить близько 130 нозологічних форм. Крім того, нині зібраний величез­ний фактичний матеріал про значну кількість паразитарних зоо­нозів, обумовлених найпростішими і гельмінтами.

Суть феномена природної осередковості відображена у визна­ченні Є. Н. Павловським трансмісивних захворювань: «...це явище, коли збудник, специфічний його. переносник та тварини — резер­вуари збудника протягом зміни своїх поколінь необмежено довгий час існують у природних умовах незалежно від людини».

Концепція природної осередковості захворювань як науковий напрям базується на результатах аналізу та синтезу величезного ψ∣ιι⅛ пічного матеріалу, зібраного протягом низки років самим і !І.

Перші вірогідні відомості про зараження людей від диких IlhlpIIlI відносяться до кінця минулого століття. Пов’язані вони і чумою. У 1899 р. визначний вітчизняний епідеміолог Д. К. Забо- ⁱH і гний, використовуючи численні спостереження і власний досвід роботи на епідеміях чуми, висловив припущення: «Різноманітні породи гризунів, можливо, являють собою в природі те середови­ще, на якому зберігаються чумні бактерії». Цей висновок у HHl р. одержав підтвердження. При бактеріологічному досліджен­ні внутрішніх органів хворого тарбагана, спійманого В. І. Ісаєвим, ііегпновлено наявність чумних бактерій. Після цього Д. К. Забо- цо'гним та його співробітниками було проведено серію досліджень но виділенню збудника чуми від інших диких гризунів.

Попри спротив деяких вітчизняних і зарубіжних чумологів Ідеї Д. к. Заболотного одержали широке визнання. Подальші до­слідження остаточно переконали у правильності його думок про ів’язок захворювання людей на чуму з дикими гризунами. Це ста­ло початком глибокого та всебічного вивчення епізоотології чуми її нашій країні і однією з важливих передумов розвитку вчення про природну осередковість захворювань людини та тварин.

До моменту обгрунтування Є. Н. Павловським принципових положень концепції природної осередковості було зібрано багато Інших фактів про можливість зараження людини збудниками деяких захворювань у дикій природі. Однією з таких інфекцій був кліщовий поворотний тиф (кліщовий рекуренс). Крім того, існувала необхідність вивчення шкірного лейшманіозу, оскільки (‘постерігались чисельні випадки захворювання людей, зайнятих освоєнням природних стацій. Наприклад, майже усі робітники, іайняті на будівництві Ташкапринського водосховища в Караку­мах, перехворіли на шкірний лейшманіоз. Результати проведених досліджень показали, що ЗО % поголів’я пісчанки в місцевості, де проводилось це будівництво, інвазовані лейшманіями.

У 1938 р. завдяки роботі експедиції під керівництвом Є. Н. Пав- ловського були встановлені природні джерела зараження людей кліщовим рикетсіозом (кліщовий висипний тиф Північної Азії). Результати досліджень, проведених по виділенню патогенних ри­кетсій від диких тварин та кліщів у Сибіру і на Далекому Сході, також лягли до основи концепції природної осередковості. Тоді вже було відомо про зв’язок захворювань людей на туляремію 8 дикими гризунами у дельті Bo ті.

Становленню вчення про природну осередковість хвороб сприя­ли результати досліджень проблеми кліщового енцефаліту, або паралітичної хвороби. Вона привернула увагу робітників на Да­лекому Сході ще у 1933—1936 рр. Перші випадки енцефаліту з’явились у середині травня серед лісорубів та інших осіб, котрі перебували у тайзі. Пік захворюваності припадав на середину червня. До кінця серпня захворюваність практично закінчувалась. Летальність перевищувала ЗО %, а у 25 % перехворілих спостері­гались незворотні ураження центральної нервової системи. Це захворювання потребувало комплексного вивчення. У 1937 р. на Далекий Схід була направлена експедиція під керівництвом Л. А. Зільбера, до складу якої входив паразитологічний загін на чолі з Є. Н. Павловським. Члени експедиції змогли обгрунту­вати роль кліщів як переносників збудника інфекції. З тих пір за даною Нозологічною формою закріпилась назва кліщовий енцефа­літ. Була встановлена вірусна етіологія захворювання.

Майже одночасно була розшифрована інша інфекція — япон­ський енцефаліт, поширений у Приморському краї.

Результати досліджень кліщового енцефаліту стали завершаль­ним етапом у накопиченні медико-біологічних даних для обгрун­тування основних положень вчення про природну осередковість. Нині це вчення набуло світового визнання як одне з визнаних до­сягнень .біології та медицини цього століття. За своїм змістом вчення відображає загальні біологічні закономірності, які стосую­ться усього населення нашої планети.

Безпосередньо в епідеміології вчення про природну осередко­вість розглядається як одне із провідних поряд з ученням про епідемічний процес, теорією механізму передачі збудників, кон­цепцією саморегуляції паразитарних систем та ін.

Загальнобіологічна сутність явища природної осередковості, що визначає місце вчення Є. Н. Павловського у сучасній теоретичній біології, епідеміології, паразитології, ветеринарії та інших медико- біологічних науках, полягає в тому, що феномен природної осеред­ковості захворювань обумовлений внутрішніми і міжпопуляційни- ми закономірностями існування різноманітних компонентів пара­зитарних систем. Паразитарна система являє собою еволюційно вироблену взаємодію популяцій паразита і хазяїна.

Є. Н. Павловський був одним із перших дослідників, що звер­нув увагу на біоценотичний зв’язок кровососних членистоногих із своїми хазяїнами-годувальниками з числа хребетних тварин. Аналіз зв’язку кровососних членистоногих з хазяїнами у їх при­родних біоценозах показав можливі шляхи циркуляції збудників хвороб та дозволив розкрити генезис багатьох хвороб. Загально- паразитологічні дослідження стали початком вивчення екології па­разита та хазяїна з метою з’ясування їх відносин між собою і з чинниками зовнішнього середовища.

Величезною заслугою явилось те, що період з 1928 по 1965 рр. ні участю Є. Н. Павловського або під його керівництвом було проведено більш як 200 комплексних експедицій на Далекий Схід, у Середню Азію, Закавказзя, центральні та північно-західні райони Росії, Криму, Закарпаття, а також Іран, Афганістан та ін.

Завдяки єдиному методологічному підходу, відпрацьованому її ході експедиційних досліджень, можна було вивчати сукупності біотичних та абіотичних чинників різних ландшафтів, що обумов­люють функціонування природних осередків.

Біоценотичні зв’язки хребетних з кровососними членистоногими і нідчать про те, що останні здатні сприймати, зберігати і поширю- ILl ги збудника серед інших співчленів біоценозів. Постійні алімен- нірні зв’язки між співчлєнами біоценозів сприяють циркуляції ібудника між хребетними і безхребетними тваринами невизначено /іовгий час (чума, туляремія).

Відомо, що до циркуляції збудників хвороб у природних біоце­нозах на території колишнього CPCP тією чи іншою мірою причет­ні понад 550 видів хребетних (понад 200 видів ссавців, 250 видів піахів і більш як 100 видів хребетних з інших класів тварин).

Надзвичайно важливу роль у формуванні і функціонуванні при- іюдних осередків відіграють хребетні, а серед них — гризуни та Інші дрібні тварини. Це питання достатньо висвітлено в літерату­рі. Значно менше до останніх років приділялось уваги птахам.

Аліментарні екологічні зв’язки птахів дуже різноманітні, що сприяло в процесі еволюції збагаченню їх паразитами, в тому чис­лі патогенними мікроорганізмами, а також представниками най­простіших, паразитарних черв’яків.

Епідеміологічне значення птахів як джерела збудника • інфек­ції визначається різними причинами. Однією з найважливіших є н\ що кількість видів пернатих на земній кулі перевищує 8500. І» і гаю з цих видів характеризуються значною чисельністю і схиль­ністю до утворення великих зграй.

У природних умовах багато видів птахів сприймають патогенні IiⁱIii людини мікроорганізми. Зараз відомо понад 50 інфекцій і інвазій, збудники яких уражають людину та птахів або можуть іПерігатися у популяціях останніх. Оцінюючи епідеміологічну роль ііілхівг, слід також враховувати їхню здатність до дальніх пере­міні гів, а отже, і до трансконтинентального переносу інфекцій.

Кількість видів кровососних членистоногих, здатних передава­ні «будника від однієї тварини (хазяїна) до іншої, досягає кіль- ∣