Механізми та фактори персистенції вірусів

1. Низька патогенність вірусів для пермісивних клітин хазяїна (вірус червоної висипки, цитомегаловірус).

2. Неефективна антитільна відповідь організму хазяїна, його толерантність до окремих вірусів (неонатальна інфекція плоду людини вірусами гепатитів В, С, D, лімфоцитарного хоріоменінгіту).

3. Неефективні реакції клітинного імунітету (підгострий склерозуючий паненцефаліт - вірус кору).

4. Дефектність інтерферонової відповіді (віруси гепатиту В, герпесу, грипу, Коксакі, везикулярного стоматиту).

5. Відсутність усіх форм імунної відповіді (пріони).

6. Інфікування лімфоцитів і макрофагів із продукуванням у них вірусних часток (віруси Епштейна - Барр, імунодефіциту людини).

7. Порушення процесів елімінації комплексів антиген-антитіло (віруси гепатиту В, грипу типу А).

8. Пролонгована циркуляція ДІ-часток вірусів (віруси грипу, кору).

9. Формування ts-мутантів і збільшення їх питомої ваги в популяції вірусу (віруси грипу, везикулярного стоматиту, простого герпесу першого типу).

10. Антитілозалежна експансія (вірус імунодефіциту людини).

11. Інтегративні взаємозв'язки вірусів і клітини (віруси гепатиту В, цитомегалії, простого герпесу першого типу, папіломавіруси).

Персистентні інфекції можуть бути латентними, хронічними або повільними.

Латентна інфекція - це прихована інфекція, що не супрово­джується виділенням вірусу в оточуюче середовище. Пов'язана з інтеграцією геному вірусу в геном клітини, дефектним станом вірусу або персистенцією субвірусних компонентів (аденовіруси, герпесвіруси, ВІЛ, ВГВ). Під впливом низки факторів (факторів реактивації) може відбутися активація вірусу, і латентна інфекція може перейти в гостру або хронічну.

Хронічна інфекція - тривалий патологічний процес із періодами ремісій і загострень (вірус виділяється в зовнішнє середовище). Прикладами хронічних інфекцій є аденовірусні, герпесвірусні інфекції, хронічна форма вірусних гепатитів В, С та ін.

Хронічні інфекції можна розглядати як гострі (клінічні або субклінічні), при яких хазяїн втрачає здатність боротися з віру­сом. Іноді захворювання виявляється в похилому віці в резуль­таті імунопатологічних або неопластичних ускладнень. Різниця між латентними та хронічними інфекціями залежить або від можливостей виявлення вірусу, або має більш суттєві основи, як у випадку герпесвірусів у періоди між рецидивами ендоген­ного захворювання.

Повільна інфекція характеризується дуже тривалим інкубацій­ним періодом (місяці та роки) з подальшим повільним, але неухильним розвитком симптомів захворювання, які призводять до важких порушень функцій організму та летального наслідку (куру, хвороба Крейцфельда - Якоба, скрейпі, підгострий скле- розуючий паненцефаліт, викликаний вірусом кору). При повіль­них інфекціях кількість вірусу (пріона) в організмі зростає поступово впродовж тривалого часу, що передує виявленню захворювання.

Із самого початку вивчення повільних інфекцій усі аспекти цієї проблеми розглядалися як вірусологічні. Лише подальші дослідження стали основою для нового підходу для класифікації повільних інфекцій та їх збудників, в основу якої була покладе­на природа самих збудників. Тому нині виділяють повільні інфекції, що викликаються вірусами (табл. 3.4), і ті, що викли­каються пріонами (табл. 3.5.).

Повільні вірусні інфекції, що викликаються вірусами

Пріони (від англ. proteinaceous infectious particles, PrP - інфе­кційні білкові частки) є особливим класом інфекційних агентів, що викликають невиліковні захворювання ЦНС людини та тварин - губкоподібні енцефалопатії (табл.

Таблиця 3.5

Агенти губкоподібних енцефалопатій

Ураховуючи можливість реактивації персистуючих вірусів, інтенсифікацію їх репродукції з утворенням повноцінних інфекційних віріонів під впливом екзо- та ендогенних факторів, у епідемічному плані їх носії потенційно небезпечні як джерело збудників інфекції, здатне в будь-який момент стати причиною не лише окремого захворювання, а також спалаху.

Отже, персистенція вірусів є основою низки механізмів епідемічного процесу й визначає збереження джерела збудника інфекції в міжепідемічний період із можливістю його змін, активації та формування при певних інфекціях епідемічно акту­альних штамів.

Крім того, використовуючи механізм епідпроцесу, персисту- ючий вірус, хоча й не так інтенсивно, як при гострій інфекції, зберігається в популяції хазяїна, у певних соціально- екологічних умовах і за сприятливих обставин розширює ареал існування.

3.6.