Розділ 12. Нормативно-правова база щодо надання ПХД хворим на ВІЛ- інфекцію/СНІД.

Однією із основних цілей охорони здоров’я є забезпечення необхідними умовами для життя й благополуччя громадян, виявлення, оцінка й усунення факторів, що не дозволяють досягти максимально можливого рівня фізичного й психічного здоров’я, право на яке зафіксоване у численних міжнародних правових актах.

В Україні на законодавчому рівні (зокрема, ст.ст.3, 27, 28, 49 Конституції України, ст.ст.6, ст.38 Закону України (ЗУ) «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі - Основи), ст.17 ЗУ «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», іншими нормативно-правовими актами) ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД громадянам гарантовані усі права та свободи, у тому числі право на гідне життя, доступність кваліфікованої якісної медичної допомоги, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів і місця лікування, соціальний захист їх та членів їхніх сімей, право на інформацію. Законодавчо закріплено також право пацієнта, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, відмовитися від лікування (ст.43 Основ) та ряд інших прав в галузі охорони здоров’я, які належать усім, без виключення, пацієнтам, у тому числі й ВІЛ- інфікованим та хворим на СНІД, які потребують паліативної допомоги.

Отже пацієнти, які страждають через прогресування хвороб, викликаних ВІЛ- інфекцією, та захворюванням на СНІД, мають право на вибір методів і місця лікування, право на інформацію про методи лікування та лікарські препарати, можливі наслідки їхнього впливу, право на першочергове забезпечення допоміжними засобами, доступність ефективного знеболення, забезпечення гідного життя до останніх хвилин, право погодитися або відмовитися від запропонованих лікарем засобів лікування, тощо.

Але в реальності люди, хворі на ВІЛ-інфекцію/СНІД, постійно наражаються на дискримінацію та обмеження чи порушення своїх прав на медичну допомогу, соціальне забезпечення, на недоторканість особистого життя та таке інше.

В той же час, Україна взяла на себе зобов’язання по здійсненню комплексу заходів з контролю ВІЛ-інфекції/СНІДу, забезпечення підвищення доступності відповідного лікування для хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД та пом’якшення впливу епідемії на українське суспільство.

На сьогодні в Україні бракує нормативно-правових актів, які б комплексно та фахово підходили до вирішення проблем надання паліативної та хоспісної допомоги ВІЛ- інфікованим особам. Більшість міжнародно-правових норм з питань надання медичної допомоги загалом і паліативної допомоги, зокрема, поки що не мають для України обов’язкового характеру. Переважна більшість вітчизняних нормативно-правових актів, які присвячені регулюванню правовідносин у зазначеній сфері, має, скоріше, декларативний характер та суттєвим чином не покращує ситуації із забезпеченням ВІЛ- інфікованих та хворих на СНІД паліативною та хоспісною допомогою. Бракує спеціальних норм, які б, передбачали процедури й втілювали б у практику забезпечення прав людини на ефективну медико-соціальну допомогу, забезпечення на випадок хвороби, інвалідності, на покращання якості життя під час невиліковної хвороби та на зменшення страждань.

У Заходах Міжгалузевої комплексної програми “Здоров'я нації” на 2002 - 2011 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) № 14 від 10.01.2002 р. був задекларований розвиток паліативної допомоги в Україні. Згодом була прийнята низка нормативно-правових актів, які регулюють питання організації та надання ПХД ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД людям. Так, Постановою КМУ № 264 від 04 03.2004 р. була затверджена «Концепція стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу на період до 2011 року» та «Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки» (далі - Національна програма), де відображені ці питання, зокрема, «забезпечення високоякісного паліативного і психосоціального догляду за ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД» (п.51).

Концепцією також були визначені два стратегічних напрями у сфері протидії ВІЛ- інфекції/СНІДу: 1) запобігання ВІЛ-інфекції/СНІДу та 2) забезпечення лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. Зазначені стратегічні напрями передбачалося реалізовувати шляхом виконання ряду завдань, одне з найважливіших серед яких - забезпечення доступу до діагностики, лікування, догляду та підтримки ВІЛ- інфікованих і хворих на СНІД. Це завдання є також одним із основних у Національній програмі.

Затвердження зазначених документів повинно було забезпечити права ВІЛ- інфікованих та хворих на СНІД на рівний доступ до профілактичних програм, лікування та догляду; сприяти удосконаленню системи соціального захисту ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та осіб, які постраждали внаслідок ВІЛ-інфікування (члени сімей, що залишилися без годувальника, діти-сироти), забезпеченню догляду, підтримки та надання психосоціальної допомоги та створенню спеціалізованих лікарень для хворих у термінальній стадії СНІДу (хоспісів).

На виконання п.29 Національної програми, яка була затверджена зазначеною вище Постановою КМУ, Наказом Міністерства охорони здоров’я України №866 від 27.12.2007 р. були затверджені «Примірні положення про хоспіс та відділення паліативної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію та СНІД» (далі - Положення про хоспіс, Положення про відділення паліативної допомоги). Завдання, покладені на хоспіси та відділення паліативної допомоги, майже однакові:

• Це, в першу чергу, забезпечення всіма умовами для перебування тяжкохворих, що потребують медичної та соціальної допомоги, а також тимчасового перебування їх відвідувачів;

• надання гарантованого обсягу медичних послуг хворим на ВШ-інфекцію/СЩД, які потребують такого виду допомоги, в т.ч.

• забезпечення підбору та проведення необхідного обсягу паліативної терапії, побудованої на принципах безперервності, що поєднує в собі організацію допомоги в умовах стаціонару та на дому;

• своєчасне діагностування ускладнень або загострень супутніх хронічних, опортуністичних захворювань у хворих;

• надання екстреної допомоги у разі невідкладних станів;

• забезпечення контролю болю, знеболювання та лікування інших симптомів, якими супроводжується термінальна стадія ВІЛ-інфекції/СНІДу та інші.

У відповідності до зазначених двох Положень діяльність хоспісу та відділення паліативної допомоги здійснюється відповідно до чинного законодавства, чинних нормативно-правових актів з питань надання медико-соціальної допомоги населенню та інструктивно-методичних документів МОЗ України, територіальних органів охорони здоров'я та цих Положень. Положення також передбачають забезпечення надання гарантованого обсягу медичних послуг хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, проте такий «гарантований обсяг медичних послуг» досі не встановлений, а отже відсутні критерії для визначення повноти наданих медичних послуг.

На виконання постанови КМУ № 264, МОЗ України та АМН України затвердили спільний Наказ № 345/51 від 07.07.2004 р. «Про затвердження спільного плану заходів МОЗ та АМН України щодо виконання Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки». Затверджений План заходів передбачав, серед іншого, підготовку внесення змін до діючих законодавчих та нормативних актів з питань ВІЛ-інфекції/СНІДу з урахуванням національного та світового досвіду, забезпечення удосконалення нормативних актів з питань надання медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД з урахуванням рекомендацій ВООЗ (п.7), а також забезпечення високоякісного паліативного і психосоціального догляду за ВІЛ-інфікованими та хворими на СНТД (п.40).

На підсумковій колегії МОЗ України навесні 2008 року Міністр охорони здоров’я України визначив розвиток паліативної та хоспісної допомоги у числі 10 пріоритетів діяльності МОЗ України у 2008 та 2009 роках.

України з питань паліативної і хоспісної допомоги. Впровадження зазначених вище нормативно-правових документів, серед іншого, повинно було забезпечити належну організацію та надання ПХД ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД людям. Неодмінною складовою такої допомоги в розвинених країнах є вчасне забезпечення хворих ефективними знеболювальними лікарськими засобами, адже специфіка захворювання на ВІЛ-інфекцію/СНІД полягає у наявності вираженого больового синдрому, який з часом лише збільшується.

До лікарських засобів, які застосовуються в медичній практиці для знеболення хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД, належать опіоїдні анальгетики, які в Україні віднесені до наркотичних засобів, в зв’язку з чим порядок обігу цих лікарських засобів регулюється численними нормативно-правовими актами, які приймалися у різні часи різними органами, часто - без наукового або практичного обґрунтування, через що вони містять численні колізії, протиріччя та не відповідають одне одному.

Національне антинаркотичне законодавство у зв’язку із стрімким розповсюдженням наркоманії серед населення, в основному, зорієнтоване на боротьбу із кримінальними структурами та інші дії репресивного характеру.

Так, у червні 2003 року КМУ було затверджено «Програму реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки», якою передбачено посилення заходів протидії наркоманії. Звісно, це негативно позначилося на доступності опіоїдних лікарських засобів невиліковно хворим. При цьому, у відповідності до ст.3 ЗУ «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», протидію незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів здійснюють Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України, Державний митний комітет України, Державна прикордонна служба України, МОЗ та інші органи виконавчої влади в межах наданих їм законом повноважень.

Внаслідок цього, в Україні й досі одним із найчастіше порушуваних прав паліативних хворих залишається право на вчасне й ефективне знеболення, на заваді реалізації якого, як не дивно, стоять положення нині діючих нормативно-правових актів, які повинні спрощувати доступ хворих до вчасного і ефективного знеболення як в амбулаторних, так й в стаціонарних умовах. До таких перешкод також можна віднести як кількість так і якість нормативно-правових актів, які регулюють обіг наркотичних лікарських засобів - їх близько 30, всі вони мають значний обсяг, містять багато повторів, мають складну для сприйняття мову і досить часто суперечать одне одному, що ускладнює їх застосування на практиці, в першу чергу медичними працівниками, які не мають спеціальних знань в галузі права.

Один із найважливіших і діючих нині Наказів МОЗ України № 356 від 18.12.1997 р., «Про затвердження Порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів в державних і комунальних закладах охорони здоров'я України» містить ряд вимог, які можна розцінювати як дискримінаційні по відношенню до значної кількості невиліковно хворих осіб:

• Так, п.4.4.14 зазначеного наказу передбачає можливість збільшення вдвічі запасу наркотичних анальгетиків лише для онкологічних хворих. Таким чином, значна кількість хворих, яка має іншу за онкологічну етіологію захворювання, не може розраховувати на збільшення в разі наявності медичних показань кількості знеболювальних препаратів.

• Пункт 3.1. зазначеного наказу містить норму, у відповідності до якої, лікарі лікувально-профілактичних закладів, в т.ч. клінік науково-дослідних інститутів, вищих медичних закладів за наявності відповідних медичних показань зобов'язані виписувати хворим рецепти на наркотичні i психотропні лікарські засоби та лікарські засоби, засвідчувати ці рецепти своїм підписом та особистою печаткою. В той же час у п.3.9. вже йдеться про заборону виписувати рецепти на наркотичні i психотропні лікарські засоби та прекурсори списку N 1 таблиці IV Переліку лікарям не за профілем, в той час, як переліку «лікарів за профілем» законодавчо не визначено.

• Термін дії спецбланку форми №3, на якому виписуються наркотичні і психотропні лікарські засоби, - 5 (п’ять) календарних днів з дня виписки їх лікарем. Тобто, в разі виникнення певних обставин, зокрема й при відсутності лікарських засобів в аптеці упродовж п’яти днів, рецепт буде визнано недійсним у відповідності до п.4.4.9 вже згадуваного вище Наказу, а отже хворій людині потрібно повторити всю нелегку процедуру для виписки нового рецепту.

Іншою перешкодою на шляху отримання хворим знеболювальних препаратів, є, наприклад, відсутність у значної кількості аптек права на відпуск опіоїдних анальгетиків, а отже хворій людині потрібно ще й шукати необхідну аптеку, а інколи й долати значну відстань від лікувального закладу або домівки до аптеки, яка має такий дозвіл.

Згідно висновків експертів ВООЗ, ефективно зарадити сильному болю можна лише при застосуванні опіоїдних анальгетиків, які наразі є найефективнішими при лікуванні хронічного болю. Згідно рекомендацій ВООЗ по лікуванню болю, лікарський засіб повинен бути призначений в необхідний момент та у відповідному дозуванні. Таким чином, відмову у наданні знеболення в необхідний момент та в необхідному дозуванні, можна вважати порушенням права людини (пацієнта) на медичну допомогу, гарантованого ст.49 Конституції України, ст.6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», ст.25 Загальної Декларації прав людини, ст.12 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права» і низкою інших вітчизняних та міжнародних правових актів.

Надання своєчасного і адекватного знеболення виявляється проблематичним через ускладнену процедуру призначення, виписування, відпуск опіоїдних анальгетиків. Яскравий приклад недосконалості та зарегульованості діючого законодавства відносно лікарських засобів із вмістом наркотичних речовин, є норма, встановлена ст.26 ЗУ «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 15.02.1995 р. № 60/95-ВР, згідно якої фізичні особи мають право перевозити наркотичні засоби і психотропні речовини, придбані за призначенням лікаря, за наявності та на підставі рецепта, виданого закладом охорони здоров'я відповідно до вимог статей 27 і 28 цього Закону. Проте, отримуючи у аптеці лікарський засіб, пацієнт повинен залишити рецепт провізору (!).

Згідно діючого законодавства, для того, щоб застосовувати наркотичні засоби, закладу охорони здоров’я необхідно мати ліцензію (сертифікат який підтверджує право працювати з цією групою препаратів). Щоб отримати ліцензію на здійснення діяльності з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, необхідно виконати низку вимог, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами (див.ст.7- 10 ЗУ «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори»). Наприклад, потрібно мати відповідну матеріально-технічну базу, нормативно-технічну документацію, кваліфікований персонал, умови для забезпечення обліку та зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також для забезпечення безпечності такої діяльності. Вартість самої ліцензії також надзвичайно висока для закладів охорони здоров’я.

Протягом 2009 року, за ініціативи Всеукраїнської Асоціації паліативної допомоги та Всеукраїнської Ради захисту прав та безпеки пацієнтів, спільно із Комітетом з контролю за наркотиками МОЗ України, представниками Департаменту боротьби з нелегальним обігом наркотиків Міністерства внутрішніх справ та іншими експертами проведена значна робота щодо змін нормативних актів. Були розроблені та подані до Комітету з контролю за наркотиками, який є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОЗ України , пропозиції щодо внесення змін до:

1) Наказу МОЗ України № 360 від 19.07.2005 р. «Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення аптеками та їх структурними підрозділами», «Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень» та інших нормативно-правових актів, які регулюють порядок обігу лікарських засобів, в складі яких є наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори».

2) Наказу МОЗ України №356 від 18.12.1997р. «Про затвердження порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів в державних і комунальних закладах охорони здоров’я України» (далі - Проект порядку обігу наркотичних засобів), де поряд із значним зменшенням обсягу текстів наказів, можна віднести, зокрема, наступні:

- передбачається поширення дії Проекту порядку обігу наркотичних засобів на всі заклади охорони здоров’я України, незалежно від їх форми власності. Це важливе

нововведення, з огляду на те, що поки діючий ще Наказ МОЗ №356, як видно із назви документу, регулював обіг зазначених лікарських засобів лише в державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

- Із прийняттям Проекту порядку обігу наркотичних засобів, значна кількість питань, пов’язаних із зберіганням, призначенням, утилізацією опійних анальгетиків буде вирішуватися в межах закладу охорони здоров’я. Наприклад, згідно абз.5 п.3.5 Проекту порядку обігу наркотичних засобів, розрахунок обсягів зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів в цілому по закладу, а також у розрізі відділень та постів (кабінетів), затверджується наказом керівника лікувально-профілактичного закладу, що дозволить швидко вирішувати питання поповнення запасів знеболюючих лікарських засобів, в залежності від потреб закладу.

- Призначення хворим наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів повинно здійснюватися лікарями лікувально-профілактичних закладів відповідно до медичних показань. Даний Проект порядку обігу наркотичних засобів передбачає обов’язок лікарів незалежно від форм власності та підпорядкування закладів охорони здоров’я виписувати хворим рецепти на наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори за наявності відповідних медичних показань (див., наприклад п.4.1. Проекту порядку обігу наркотичних засобів), а отже в разі наявності медичних показань та відмови хворому у призначенні/ виписці рецепту на знеболювальний лікарський засіб, йому самому або його родичам (законним представникам) буде легше довести у суді (або правоохоронних органах) факт порушення права на знеболення. Тобто, необхідну кількість знеболювального лікарського засобу призначає лікар у відповідності до медичних показань, в той час, як норми діючого Порядку передбачають, що лише для лікування онкологічних хворих кількість наркотичних анальгетиків, які виписуються в одному рецепті, може бути збільшена у два рази (п. 4.4.14 Наказу МОЗ №356).

- За виключенням наркотичних засобів, які потребують парентентерального введення, Проектом порядку обігу наркотичних засобів передбачена можливість самостійного використання хворими, яким створено стаціонар на дому, усіх форм наркотичних і психотропних лікарських засобів, згідно призначення лікаря.

Наразі завершено перший етап роботи з покращення доступності опіоїдів та знеболення в Україні. Завдяки удосконаленим нормативно-правовим актам планується значно спростити порядок виписування, зберігання та отримання пацієнтами (в тому числі й на дому) лікарських засобів, до складу яких входять наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори.

Якнайшвидше затвердження змін до цих документів сприятиме подоланню ряду нормативних перешкод, створить передумови для доступності знеболення та полегшення страждань сотням тисяч наших співгромадян. До роботи по вдосконаленню цих актів, потрібно залучати Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Щодо останнього, то участь цього Міністерства є необхідною перш за все тому, що переважна кількість осіб, яка входить до групи ризику або в яких виявлено ВІЛ-інфекцію - це особи, віком від 15 до 39 років.

19.02.2009 р. був прийнятий Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ- інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки». Основною метою цієї Програми є стабілізація епідемічної ситуації, зниження рівня захворюваності та смертності від ВІЛ- інфекції/СЩДу шляхом реалізації державної політики щодо забезпечення доступу населення до широкомасштабних профілактичних заходів, послуг з лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, включаючи забезпечення стерильними медичними виробами одноразового використання вітчизняного виробництва. Програма передбачає також реалізацію державної політики щодо догляду та підтримки ВІЛ- інфікованих і хворих на СНІД людей.

Так, до основних завдань Програми віднесено забезпечення здійснення профілактичних, лікувальних та організаційних заходів, а також заходів з догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. Щодо останніх, то вони включають:

• організацію паліативної допомоги ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД;

• надання соціальних послуг, а також забезпечення соціально-психологічної підтримки та немедичного догляду за ВІЛ-інфікованими і хворими на СНІД;

• надання правової допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД.

Цією Програмою також передбачений цілий ряд заходів щодо профілактики захворюваності, лікування, надання підтримки ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД людям. Так, згідно очікуваних результатів, зокрема, планується забезпечити розвиток мережі спеціалізованих служб і закладів з надання медичних та соціальних послуг ВІЛ- інфікованим. Проте, дана Програма, як і більшість розглянутих в даному досліджені документів, містить наступні недоліки:

1) вона має здебільшого декларативний характер і не містить чітко виписаних механізмів реалізації поставлених нею завдань;

2) не визначає результативних показників, яких необхідно досягти;

3) відсутні чіткі терміни виконання кожного заходу та узгоджені дії відповідальних виконавців;

4) має обмежені фінансові ресурси без врахування можливих економічних та фінансових несприятливих факторів.

На заходи, пов’язані з наданням паліативної допомоги хворим на СНІД, Державним бюджетом України у 2009 році не виділено коштів взагалі.

Вирішення значної кількості питань, пов’язаних з розвитком паліативної та хоспісної допомоги для ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД людей, потребує системного та комплексного підходу, теоретичного та прикладного обґрунтування шляхів їх вирішення. В першу чергу, перегляду і розробки відповідного нормативно-правовового регулювання, приведення діючих нормативних правових актів у відповідність із міжнародними зобов’язаннями та адекватного фінансування відповідних програм задля досягнення однакової доступності такої допомоги в різних регіонах України, на різних рівнях медичної допомоги невиліковно хворим пацієнтам та членам їхніх родин, а також здійснення захисту й адвокації їхніх прав правозахисними організаціями та іншими зацікавленими особами.

Необхідно усунути наявні термінологічні неточності та неузгодженості, що спричиняють неоднозначне розуміння та використання на практиці низки нормативно- правових актів, які присвячені питанням організації та надання паліативної та хоспісної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, здійснити систематизацію таких нормативно-правових актів та їх аналіз з метою ліквідації правових колізій.

Проблема забезпечення паліативною та хоспісною допомогою ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб, окрім законодавчих перешкод, потребує одночасного розв’язання низки проблем культурного, економічного, фінансового, політичного, правового, організаційного, технічного, кадрового, морально-етичного характеру, які стоять на заваді реалізації задекларованих прав та соціальних гарантій.

Для покращення доступу до паліативної і хоспісної допомоги, в тому числі й доступності знеболення, ефективного захисту прав ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД людей, потрібно здійснювати водночас й заходи щодо підвищення рівня поінформованості громадськості щодо проблем паліативної та хоспісної допомоги, необхідності забезпечення ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД належного догляду та підтримки, як це гарантовано чинним законодавством, вживати заходів, які сприятимуть формуванню поваги до прав людини та закону, привертати увагу людей, які ухвалюють рішення.

Непоодинокі проблеми, пов’язані із застосуванням опіоїдних анальгетиків у лікувально-профілактичних закладах, недоступність цих лікарських засобів значній кількості пацієнтів, свідчать про невідповідність існуючої практики їх призначення та застосування навіть національному законодавству, не говорячи вже про міжнародні стандарти.

Неабияке значення для розвитку паліативної та хоспісної допомоги має також визначення та правове закріплення основних засад і напрямів державної політики в цій сфері, належна організація та управління, а також взаємодія всіх контролюючих органів в галузі обігу наркотичних засобів.

Особливу увагу потрібно звернути на виявлення та дослідження недоліків в системі організації та надання паліативної та хоспісної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД задля уникнення їх в подальшій правотворчій, правозастосовчій та практичній діяльності. Для цієї роботи потрібно залучати якомога ширше коло вітчизняних й зарубіжних фахівців.

Врахування загальнолюдських принципів, зокрема гуманне ставлення до людини, її честі, гідності, приватного життя, автономності особистості тощо забезпечить дотримання міжнародних стандартів в сфері прав людини.

Проте, до роботи по розробці системи надання ПХД ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД було б доцільно залучити також інші органи виконавчої влади, зокрема, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Адже вони, в межах своїх повноважень, так чи інакше залучені до формування державної політики та здійснення державного регулювання діяльності в сфері охорони здоров’я.