Побічні ефекти основних антимікобактеріальних препаратів

Проводячи антимікобактеріальну терапію, виявляється що від 0 до 4,5 % випадків можуть зустрічатися побічні дії цих препаратів. Деякі з них зафіксовані у фармакотерапевтичних довідниках та інструкціях до застосування антимікобактеріальних препаратів.

1. Ізоніазид. У деяких людей може бути підвищена чутливість до препарату, у інших гепатотоксичний ефект із збільшенням в сироватці крові трансаміназ печінки. Іноді спостерігається медикаментозний гепатит. Препарат може провокувати розвиток припадків епілепсії, приводити до нервового збудження. Іноді протягом перших тижнів лікування можуть розвитися загальні чи шкірні алергійні реакції. Є ризик розвитку периферичної невропатії та інші форми неврологічних порушень, включаючи неврит зорових нервів, інтоксикаційний психоз і генералізовані судороги.

Ізоніазид може підвищувати концентрації фенітоїну і карбамазепіну в плазмі, інгібуючи їхній метаболізм у печінці. Абсорбцію ізоніазиду порушує гідроксид алюмінію та інші гіпоацидні препарати.

При передозуванні препарату у хворого можуть з’явитися нудота, блювання, запаморочення, погіршення зору і невиразна мова. Важка інтоксикація веде до розвитку коми, якій передують пригнічення дихання і ступор. Можуть з’явитися судороги, які важко піддаються лікуванню. Блювота і промивання шлунка в першу годину після прийому підвищеної дози ізоніазиду можуть полегшити стан хворого. Бажано провести гемодіаліз. Для запобігання периферичного невриту хворому варто вводити великі дози пірідоксину.

2. Рифампіцин може порушувати функцію печінки. Хворий може мати підвищену чутливість до рифампіцину. У хворих, що відновлюють лікування рифампіцином після тривалої перерви, можуть бути серйозні імунологічні реакції, які приводять до порушення функції нирок, гемолізу чи тромбоцитопенії. У таких рідких випадках прийом цього препарату необхідно негайно припинити.

У немовлят можлива постнатальна кровотеча. У літніх хворих і хворих, які страждають алкогольною залежністю чи хворобою печінки, необхідно здійснювати ретельний моніторинг за функцією печінки.

При лікуванні рифампіцином сеча, слізна рідина, слина і мокротиння можуть мати червонуватий колір, а фарбування контактних лінз може бути незворотнім. Можуть спостерігатися важкі порушення з боку шлунково- кишкового тракту та інші несприятливі побічні реакції (шкірна висипка, лихоманка, грипоподібний синдром і тромбоцитопенія). Ексфоліативний дерматит найчастіше спостерігається у хворих на ВІЛ-асоційований туберкульоз.

При інтермітуючому лікуванні рифампіцином інколи можлива тимчасова олігурія, задишка і гемолітична анемія. Ці явища, як правило, зникають, якщо хворого переводять на щоденний прийом рифампіцину.

Помірне підвищення концентрації білірубіну і трансаміназ у сироватці, характерне для початкової фази лікування, часто носить тимчасовий характер і не має клінічного значення. Однак, може розвитися медикаментозний гепатит з потенційно летальним наслідком. Тому важливо не перевищувати максимальну щоденну дозу від рекомендованої - 10 мг/кг маси тіла (600 мг).

Рифампіцин підвищує рівні ферментів у печінці, через що може знадобитися збільшення доз інших лікарських препаратів, які метаболізуються у печінці. До останніх відносяться кортикостероїди, оральні контрацептиви, оральні гіпоглікемічні засоби й антикоагулянти, фенітоїн, циметидин, циклоспорин і серцеві глікозиди.

Оскільки рифампіцин знижує ефективність оральних контрацептивних засобів, жінкам пропонується вибрати один із двох варіантів контрацепції:

а) після консультації з лікарем вони можуть почати приймати оральний контрацептивний засіб, що містить більш високу дозу естрогену (50 мкг), або

б) можуть використовувати негормональний метод контрацепції протягом курсу лікування рифампіцином і, щонайменше, ще місяць після цього.

Біліарна екскреція радіоконтрастної речовини і сульфобромофталеїну натрію може бути знижена, через що мікробіологічні тести на фолієву кислоту і вітамін Ві2 можуть давати помилкові результати.

При передозуванні рифампіцину полегшити стан хворого можна промиванням шлунка протягом перших годин після прийому препарату. При прийомі дуже великих доз рифампіцину може виникнути пригнічення функції центральної нервової системи. З огляду на відсутність специфічного антидоту варто проводити підтримуючу терапію.

3. Піразинамід може призвести до важкої печінкової недостатності. У деяких дюдей можлива підвищена чутливість до препарату.

При дікуванні піразинамідом необхідно ретельно контролювати стан хворих, які страждають на цукровий діабет, оскільки може підвищуватися рівень цукру в крові. Може погіршитися перебіг подагри.

Алергійні реакції до піразинаміду виникають рідко, але деякі хворі скаржаться на легке почервоніння шкіри.

У початкових фазах лікування часто спостерігається помірне підвищення концентрації трансамінази в сироватці крові. Рідко важко перебігає медикаментозний гепатит.

У результаті пригнічення ниркової канальцевої секреції може спостерігатися гіперурікемія, часто безсимптомна. Можуть з’являтися болі подагричного характеру, що вимагають лікування алопуринолом. Часто спостерігається артралгія, зокрема плечових суглобів, що зникає при прийомі простих анальгетиків. Прояви гіперурікемії та артралгії можна зменшити шляхом призначення переривчастої схеми прийому піразинаміду.

При передозуванні піразинаміду можливе гостре порушення функції печінки і гіперурікемія. Лікування в основному симптоматичне. Введення блювотних засобів і промивання шлунка можуть полегшити стан хворого, якщо це проведено протягом перших годин після прийому великої дози препарату. Спеціального антидота піразинаміду не існує, а хворим проводиться підтримуюча терапія.

4. Стрептоміцин може уражати слуховий нерв і приводити до важкої форми міастенії. Відома підвищена чутливість до препарату.

Якщо виникають алергійні реакції (звичайно протягом перших тижнів лікування), то ін’єкції стрептоміцину необхідно негайно відмінити. Після зникнення лихоманки і шкірної висипки можна розпочати спробу проведення десенсибілізації.

Дітям при можливості не слід призначати стрептоміцин, тому що його ін’єкції болісні, а препарат може привести до незворотних змін слухового нерва і глухоти. У результаті акумуляції препарату в організмі у літніх осіб та в осіб з нирковою недостатністю можуть з’явитися ознаки інтоксикації. Якщо є можливість для проведення ретельного контролю за функцією нирок, то хворим з нирковою недостатністю можна вводити стрептоміцин у зменшених дозах. При можливості необхідно періодично визначати концентрації препарату в сироватці крові і дозувати його таким чином, щоб концентрація, обумовлена перед введенням наступної дози, не перевищувала 4 мг/мл.

Ін’єкції препарату варто робити в захисних рукавичках, щоб уникнути розвитку алергійного дерматиту у медичного персоналу.

Стрептоміцин не слід призначати вагітним жінкам, тому що він проникає через плаценту і може викликати патологічні зміни слухового нерва і нирок у плоду.

При лікуванні стрептоміцином можливий біль при ін’єкціях, можуть утворитися стерильні абсцеси у місці введення. Алергійні реакції зустрічаються часто і можуть перебігати у важкій формі.

При дозах, що рекомендуються в даний час, вестибулярні розлади зустрічаються рідко. З появою головного болю, блювоти, запаморочення і шуму у вухах варто зменшити дозу препарату.

Стрептоміцин менш нефротоксичний, аніж інші аміноглікозидні антибіотики.

При зменшенні об’єму виділюваної сечі, появі альбумінурії чи циліндрурії дозу препарату необхідно негайно зменшити вдвічі.

До побічних реакцій, що спостерігаються рідко, відносяться гемолітична анемія, апластична анемія, агранулоцитоз, тромбоцитопенія і люпоїдні реакції.

Хворим, яким вводяться ін’єкції стрептоміцину, не можна призначати інші ототоксичні чи нефротоксичні препарати. До них відносяться аміноглікозидні антибіотики, амфотерицин В, цефалоспорини, етакриновая кислота, циклоспорин, цисплатин, фуросемід і ванкоміцин.

Стрептоміцин може підсилювати ефект нейром’язових блокаторів, які застосовуються при анестезії.

При передозуванні препарату може виявитися корисним гемодіаліз. Проводиться підтримуюча терапія, тому що не існує специфічного антидоту.

5. Етамбутол застосовують з обережністю. Дози повинні завжди ретельно розраховуватися з урахуванням маси тіла, для того щоб уникнути інтоксикації. Для хворих з порушеннями функції нирок дози необхідно зменшити.

Відома підвищена чутливість до препарату. Може бути неврит зорового нерва, зменшення кліренсу креатиніну. До початку лікування бажано досліджувати функцію нирок.

Хворих, що лікуються, варто попереджати про необхідність припинення прийому етамбутолу і звертання до лікаря при порушеннях гостроти зору чи колірного сприйняття. Цей препарат не можна призначати маленьким дітям та іншим особам, які не здатні реагувати на це попередження.

При вагітності варто призначати 6-місячну схему антимікобактеріальної терапії, що включає ізоніазид, рифампіцин і піразинамід. Якщо в початковій фазі антимікобактеріальної терапії є потреба в четвертому препараті, то замість стрептоміцину краще призначити етамбутол.

Дозо-залежний неврит зорового нерва може легко привести до зниження гостроти зору і порушення кольоросприйняття. Зміни на ранній стадії звичайно зворотні, але може відбутися повна втрата зору, якщо негайно не припинити прийом препарату.

Іноді спостерігаються ознаки периферичних невритів в області нижніх кінцівок.

При передозуванні потрібні введення блювотних засобів і промивання шлунка можуть полегшити стан хворого, якщо ці заходи початі в першу годину отруєння. Тому варто проводити діаліз і підтримуючу терапію, оскільки специфічного антидота не існує.

Отже, побічні ефекти антимікобактеріальних препаратів

зустрічаються не так часто (0 - 4,5 %), але в деяких пацієнтів можуть виявлятися в дуже важкій формі. Можливі різні побічні дії основних протитуберкульозних засобів. Узагальнено побічні дії та ускладнення викладені у таблиці 5.4.1.1.

Таблиця 5.4.1.1 - Побічна дія та ускладнення основних

антимікобактеріальних препаратів________________________________

Побічні дії антимікобактеріальних препаратів розподілені на легкі та

тяжкі.

Для призупинення найбільш частих побічних ефектів основних антимікобактеріальних препаратів пропонується загальний симптоматичний підхід їх діагностики, що наведений у таблиці 5.4.1.2.

Таблиця 5.4.1.2 - Класифікація побічних ефектів антимікобактеріальних препаратів, їх симптоми і технологія подолання_______________________________________________________

В Україні застосовується аналогічний симптомний підхід до діагностики побічних ефектів протитуберкульозних препаратів та їх лікування (табл. 5.4.1.3).

Таблиця 5.4.1.3 - Симптомний підхід до діагностики побічних ефектів антимікобактеріальних препаратів та їх лікування______________________________________________________

Отже, як правило, при розвитку легких побічних ефектів лікування антимікобактеріальними препаратами можна продовжувати. Призупинити побічний ефект можна симптоматичними засобами.

Якщо в пацієнта розвивається тяжка побічна реакція, то прийом препарату, що викликав цю реакцію, варто припинити. Подальше ведення хворого залежить від характеру побічного ефекту. Пацієнти з важкими побічними діями повинні бути проконсультовані в головній установі, себто у протитуберкульозному диспансері Автономної Республіки Крим, обласних,

міст Києва та Севастополя.

Побічні реакції шкіри

Якщо у пацієнта з’являється свербіж і для цього не існує іншої причини, спробуйте застосувати симптоматичне лікування антигістамінними препаратами, продовжуйте протитуберкульозне лікування і контролюйте його процес. Однак якщо з’являється висип на шкірі, необхідно припинити вживання протитуберкульозних препаратів. Після того, як зникнуть побічні реакції, протитуберкульозні препарати поступово вводяться знову, починаючи з тих, які найменш вірогідно викликали таку реакцію (наприклад, ізоніазід). Розпочніть з невисокої дози і поступово збільшуйте її через три дні. Ця процедура повторюється з додаванням щоразу одного препарату.

Токсичний гепатит

Однією із серйозних і частих побічних реакцій є гепатит. Гепатотоксичною дією володіють ізоніазид, рифампіцин і піразинамід. У 10 - 20 % пацієнтів відзначається доброякісний, безсимптомний підйом рівня ферментів печінки. Зміни можуть пройти навіть при продовженні прийому препаратів, але необхідне ретельне спостереження. У рідких випадках печінкова недостатність може розвитися швидко, особливо якщо пацієнт продовжує прийом препаратів, незважаючи на розвиток симптомів ураження печінки. У групу ризику розвитку гепатиту входять:

1) пацієнти, у яких в анамнезі є реакція печінки на прийом ізоніазиду, рифампіцину чи піразинаміду;

2) пацієнти, у яких є порушення функції печінки (вірусний гепатит, алкоголізм);

3) ВІЛ-інфіковані пацієнти;

4) вагітні жінки чи пацієнтки в перші 6 міс. після пологів.

Усі пацієнти, що приймають ізоніазид, рифампіцин чи піразинамід, повинні бути попереджені про те, що при виникненні таких симптомів, як нудота, втрата апетиту, блювання, сеча темного кольору, жовтяниця, несподіваний підйом температури протягом 3 днів, болісність живота, необхідно припинити прийом протитуберкульозних препаратів і негайно звернутися до лікаря. У курців відзначається відраза до сигарет. Під час кожного огляду пацієнта необхідно проводити цілеспрямоване опитування про ці симптоми.

Якщо в пацієнта з’являється підвищення рівня ферментів печінки в 3—5 разів порівняно з нормою чи спостерігаються симптоми гепатиту, то препарат необхідно відмінити. У цьому випадку хворої повинен бути направлений у головну установу (Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя) для подальшого обстеження і лікування.

Отже, коли у пацієнта під час лікування з’являється гепатит, його причиною може бути як протитуберкульозне лікування, так і щось інше. Важливо виключити інші можливі причини до того, як буде встановлено, що це гепатит, викликаний протитуберкульозними препаратами. При такому діагнозі їх прийом необхідно припинити до того часу, доки аналізи проб печінки не прийдуть до норми. Асимптоматична жовтяниця без наявності гепатиту скоріш всього викликана прийомом ріфампіцину. Після того, як зникне гепатит, викликаний прийомом антимікобактеріальних препаратів, препарати поступово вводяться знову, по одному кожного разу. Однак якщо в результаті гепатиту з’являється клінічна жовтяниця, рекомендується не вживати піразинамід. Запропонований режим складається з інтенсивної фази - 2 місяці SHE щодня і 10 місяців підтримуючої фази HE (2 SHE/10 HE). Пацієнти з тяжкою формою ТБ, що хворіють на гепатит, викликаний прийомом препаратів, можуть померти без прийому протитуберкульозних ліків. У такій ситуації пацієнта необхідно лікувати двома найменш гепатоксичними препаратами S та E. Після того, як проблему гепатиту буде вирішено, потрібно знову продовжити звичайний курс лікування від хворого на туберкульоз.

Резистентність мікобактерій до антимікобактеріальних препаратів, як наслідок нераціонального лікування

Найчастішими причинами розвитку резистентності мікобактерій туберкульозу до антимікобактеріальних препаратів є такі рукотворні фактори:

■ перериви в лікуванні;

■ застосування неякісних препаратів;

■ хаотичне лікування нестандартними схемами, в т.ч. моно- й бітерапія;

■ неконтрольоване лікування;

■ відсутність необхідних препаратів.

Розрізняють резистентність мікобактерій туберкульозу до антимікобактеріальних препаратів підтверджену бактеріологічно, клінічно і клініко-бактеріологічно. При виділенні від хворого мікобактерій стійких до антимікобактеріальних препаратів рекомендується дотримуватися таких принципів:

1. Поява стійкості до певного антимікобактеріального препарату спричиняє припинення його лікувальної дії, тому цей препарат треба відміняти і/або заміняти іншим (чутливим до мікобактерій) препаратом.

2. Слід проводити лікування комбінацією із 3-4-5 високоефективних антимікобактеріальних препаратів, до яких чутливі мікобактерії туберкульозу.

3. Часто доцільна антимікобактеріальна терапія із 4 і більше препаратів з прийманням в різні дні різних препаратів, причому одні препарати щоденно, інші інтермітуюче. Слід застосовувати також різні шляхи введення антимікобактеріальних препаратів й посилити патогенетичну терапію.

4. Лікування повинно бути індивідуалізоване із поєднанням антимікобактеріальних препаратів різнопланової дії залежно від чутливості, наявності ускладнень і супутньої патології.

5. При клініко-бактеріологічній стійкості до 4-6 і більше антимікобактеріальних препаратів допустимо застосовувати ізоніазид як 4-5-й препарат в максимальній дозі, незважаючи, що на ізоніазид нечутливі мікобактерії; проте до всіх інших 3-4 препаратів не повинно бути

резистентності.

6. Якщо певні ефективні антимікобактеріальні препарати неможливо застосовувати із-за непереносності, то слід посилити патогенетичну терапію для поліпшення переносності препарату.

Підвищена чутливість організму до антимікобактеріальних препаратів

При застосуванні будь-якого антимікобактеріального препарату можлива підвищена чутливість організму до нього, непереносність того чи іншого препарату. Вона найчастіше проявляється різними алергічними реакціями. Найвираженішими ознаками підвищеної чутливості організму до антимікобактеріальних препаратів є температурна реакція, висип, що супроводжується свербінням. Рідше спостерігаються збільшення лімфатичних вузлів, спленомегалія, гепатомегалія з жовтяницею або без неї. Це так звані попереджувальні симптоми. Якщо вони залишаються непоміченими і не проводиться відповідне запобіжне лікування, у тому числі відміна препарату, що міг спричинити їх, то можуть розвинутися енцефалопатія і різке пригнічення функції кісткового мозку. Оскільки клініцистам важко провести межу між токсичністю препарату й підвищеною чутливістю до нього, тому до лікарських алергій відносять й такі патологічні стани як ексфоліативний дерматит або важке ураження шкіри і слизових оболонок при синдромі Стівенса-Джонсона, які зустрічаються, на щастя, рідко.

Підвищена чутливість до антимікобактеріальних препаратів проявляється вже на першому місяці лікування хворого на туберкульоз, хоча висипання, наприклад, можуть з’явитися через кілька місяців і навіть наприкінці курсу антимікобактеріальної терапії.

Підвищена чутливість організму може бути до одного або декількох препаратів. Тому метою фтизіатра є ідентифікувати препарат(и), що спричинили алергію. Для цього відміняють всі препарати і через добу температура переважно знижується. Після цього роблять пробу на чутливість до препаратів. Бажано якнайшвидше встановити до яких препаратів немає алергії, причому це треба було робити ще до початку лікування, хоча інколи приходиться робити названу пробу в процесі антимікобактеріальної терапії.

І так, краще починати пробу з цими препаратами, які відомі як найменш алергенні. Наприклад, якщо хворому призначається стрептоміцин, рифампіцин та ізоніазид, то першу пробу роблять з ізоніазидом, другу - з рифампіцином. Чим важча була реакція непереносності препарату, тим менша повинна бути тест-доза. Якщо реакція виражена слабо, то тест-доза може складати половину стандартної (терапевтичної) дози. При помірно виражених реакціях для проби застосовують 1/4 стандартної дози. Якщо реакція важка, то перша тест-доза повинна складати біля 1/10 стандартної дози.

Хворому дають першу тест-дозу препарату. Якщо у нього є алергія до пробного препарату, то через 2-3 години у нього підвищується температура, з’являються свербіння або висипання. У такому випадку подальше лікування цим препаратом протипоказане. Якщо на першу тест-дозу немає реакції, то дають другу, більшу тест-дозу. При нерізко виражених реакціях на першу тест- дозу друга доза може бути вдвічі більшою, ніж перша. У важчих випадках доцільно спершу випробувати проміжну дозу від зазначених вище принципів тест-дозування. Якщо на тест-дозу виникла реакція, то частіше вважають даний препарат протипоказаним, але, щоб упевнитися, що якраз до пробного препарату є алергія, можна повторити цю ж дозу або меншу. Тест-дози зручно давати через 12 год.

При наявності у хворого підвищеної чутливості на один із трьох препаратів, останні два препарати продовжують у цій же терапевтичній дозі.

Виходячи із викладеного, призначення нових антимікобактеріальних препаратів слід розпочинати із тест-доз. Наприклад, рифампіцин дають в першій дозі 0,075 г. Якщо реакції не було, то на другий день дають цю ж дозу двічі на день, на третій день - тричі на день, поки не дійдемо до повної терапевтичної дози, частіше добової, в якій переважно одноразово застосовують препарат.

При непереносності багатьох або всіх антимікобактеріальних препаратів для продовження лікування призначають глюкокортикостероїди, на тлі яких препарати стають переносними.

Попередження й усунення непереносності антимікобактеріальних

препаратів

Для попередження й усунення побічних явищ та ускладнень антимікобактеріальних препаратів, кращої їх переносності рекомендується дотримуватися таких принципів.

1. Тимчасовий перерив у лікуванні на 3-10 діб з наступним застосуванням оптимальних, переносних доз антимікобактеріальних препаратів шляхом поступового збільшення дози кожного препарату, що входять до складу поєднання, ізольовано.

2. Заміна методів і способів введення антимікобактеріальних препаратів, наприклад, замість внутрішньом’язового застосовують ендотрахеальне введення або у вигляді аерозольтерапії; пероральне введення заміняють внутрішньовенним.

3. Заміна препарату, який погано переноситься, його аналогом або іншим антимікобактеріальним препаратом, близьким за механізмом дії.

4. Застосування вітамінів, особливо групи В або інших полівітамінних препаратів, у тому числі з мікроелементами, поряд з антимікобактеріальною терапією.

5. Оцінка функціонального стану печінки й на початку її зниження призначення дієти, багатої білком, вітамінами, а також метіоніну, унітіолу, есенціалє, сірепару, карсилу тощо.

6. Забезпечення повноцінного харчування з обмеженням вуглеводів, солі й додаткового вживання овочів, фруктів, свіжих соків.

7. Застосування глюконату кальцію, антигістамінних препаратів (піпольфен, дімедрол, діазолін тощо), глюкокортикостероїдів.

8. Лікування супутніх захворювань всіх органів і систем.

9. Застосування антимікобактеріальних препаратів із урахуванням

показань та протипоказань.

Таким чином, більшість хворих на туберкульоз завершує лікування без будь-яких значних побічних реакцій на препарати. Однак у деяких пацієнтів такі реакції мають місце. У зв’язку з цим дуже важливо, щоб пацієнт знаходився під клінічним наглядом під час лікування, і побічні реакції своєчасно виявлялись і відповідним чином лікувались. У звичайних умовах повсякденний лабораторний моніторинг не потрібен. Регулярний моніторинг функцій печінки не потрібен у тих випадках, коли пацієнти до початку лікування не мали захворювань печінки і вона функціонувала нормально. Медичні працівники можуть провести моніторинг побічних реакцій і інформувати спеціалістів при появі відповідних симптомів, а також запитувати пацієнтів про наявність побічних реакцій, коли вони приходять для одержання препаратів. До груп ризику, у яких можуть спостерігатись побічні реакції на протитуберкульозні препарати, належать люди літнього віку, пацієнти, що погано харчуються, вагітні жінки або ті, що годують немовлят груддю, алкоголіки, пацієнти з хронічною нирковою або печінковою недостатністю, ВІЛ-інфіковані, пацієнти з дисемінованим та занедбаним туберкульозом, хворі на атопію, анемію, цукровий діабет; пацієнти, у яких в сімейному анамнезі були побічні реакції, пацієнти, що одержують нерегулярно протитуберкульозну терапію; а також ті, хто поряд з антимікобактеріальними препаратами приймає інші ліки. За цими пацієнтами необхідно наглядати під час лікування, періодично провадити клінічний контроль та лабораторні тести.

Побічні реакції можуть бути легкими та тяжкими. Взагалі пацієнт, у якого виникають легкі побічні реакції, повинен продовжувати лікування, іноді зменшеною дозою протитуберкульозних препаратів. Такий пацієнт має одержувати також відповідне лікування симптомів побічних реакцій. Якщо у пацієнта виникають важкі побічні ефекти, лікування або застосування препарату, що викликає побічні реакції, припиняють. Подальший процес лікування залежить від природи побічних реакцій. Пацієнти з важкими побічними реакціями повинні проходити лікування у лікарні.

Отже, персонал, що працює в системі охорони здоров’я, може запобігти виникненню деяких побічних ефектів, наприклад, периферичної невропатії, що виникає в результаті прийому ізоніазиду. Ця реакція може розвинутись у вагітних жінок та у ВІЛ-інфікованих пацієнтів, у тих, що зловживають алкоголем, а також тих, хто погано харчується, хворих на діабет та хронічні ураження печінки. Ці пацієнти повинні одержати профілактичне лікування піридоксином, 10 мг на день, разом з прийомом протитуберкульозних препаратів.

5.4.2.