Епідеміологічне обстеження

Епідеміологічне обстеження вогнища інфекції є строго специфічною складовою епідеміологічного методу. Завершуєть­ся воно встановленням оперативного діагнозу з метою розробки рішень про характер, обсяг і тактику проведення необхідних протиепідемічних заходів, спрямованих на обмеження та лікві­дацію вогнища.

Епідеміологічне обстеження - це спосіб вивчення природного вогнища, який використовується для виявлення причин та умов його виникнення, джерела збудника інфекції, шляхів і факторів його передавання, а також осіб, які зазнали ризику зараження.

Епідеміологічний діагноз - оцінка епідеміологічної ситуа­ції та її детермінант (причин) на конкретній території серед певних груп населення в досліджуваний проміжок часу з метою раціоналізації планування та здійснення профілактич­них і протиепідемічних заходів і розробки епідеміологічного прогнозу. Епідеміологічний діагноз - це не тільки розшифру­вання (характеристика, оцінка) епідеміологічної ситуації, що сформувалась на момент дослідження, це ще й оцінка тенденцій розвитку епідемічного процесу.

У територіальному аспекті епідеміологічний діагноз може бути локальним (в епідемічному вогнищі), регіональним (щодо населення певної території в межах однієї країни) і глобальним.

Зміст локального епідемічного діагнозу: висновок про при­чини та умови виникнення даного вогнища, інтенсивність і тип епідемічного процесу в ньому з метою виділення оптимальних засобів і методів ліквідації або обмеження його меж і активності, оцінки якості та ефективності обраних засобів і розробка епідемічного прогнозу ситуації у вогнищі.

У завдання епідеміолога при постановці епідемічного діагно­зу у вогнищі входять визначення:

• походження вогнища (занесене чи місцеве);

• кількості випадків даного захворювання у вогнищі (поодинокість чи множинність) і носійства, імовірності одноча­сного чи неодночасного виникнення захворювання;

• наявності чи відсутності зв'язку захворювання зі спільним джерелом чи спільними шляхами й факторами передавання збудника та характеру цього зв'язку;

• меж вогнища, тобто інфікованих об'єктів навколишнього середовища (включаючи переносників), і кола осіб, що піддали­ся ризику зараження й захворювання у вогнищі;

• природних і соціальних процесів, які детермінують появу чи активізацію шляхів і факторів передавання збудника.

Змістом регіонального епідемічного діагнозу є висновок про:

• особливості епідемічного процесу даної інфекції на дослі­джуваній території у визначений час;

• причини та умови, які формують ці особливості;

• ефективність та якість профілактичних і протиепідемічних заходів з метою вибору найбільш раціональних з них і розробки епідемічного прогнозу для даної території.

Глобальний епідемічний діагноз подібний до регіонального, але з тією різницею, що об'єктом діагностики є світова епідеміоло­гічна ситуація, викликана досліджуваною нозологічною формою.

Постановка регіонального або глобального епідемічного діагнозу передбачає розв'язання таких завдань:

• оцінка частки даної нозологічної форми у структурі інфе­кційної патології місцевого населення (або людства) та її соціа­льно-економічної значущості за певний проміжок часу;

• визначення закономірностей динаміки епідемічного процесу (його тенденцій, інтенсивності й характеру в часі, за територією й серед різних груп населення) на основі аналізу кількісних і якісних епідеміологічних показників за вибраний період на певній території;

• установлення факторів, що визначають епідеміологічні особливості даної інфекції та їх зміни;

• оцінка якості та ефективності профілактичних і протиепідемі­чних заходів, проведених за досліджуваний період часу.

Епідеміологічна діагностика в епідемічному вогнищі має екстре­ний характер. Регіональний або глобальний епідемічний аналіз може бути оперативним (поточним) або ретроспективним.

Оперативний епідеміологічний діагноз - це швидка та своєчасна оцінка епідеміологічної ситуації на певній території за кожен даний відрізок часу на основі аналізу інформації, що збирається неперервно, з метою прийняття оперативних рішень з управління епідемічним процесом.

Ретроспективний епідеміологічний діагноз - оцінка епідемічної ситуації протягом значного проміжку часу, що передував моменту дослідження, для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів і прогнозування епідемічної ситуації.

Слід розрізняти поняття "епідеміологічний діагноз" і "епідемі­ологічний нагляд". Епіднагляд - система постійної комплексної оцінки динаміки епідемічного процесу конкретної хвороби, що охоплює стеження за станом компонентів його біоекологічної підсистеми (тобто популяцій збудників і хазяїв, а також взаємодії їх через специфічний механізм передавання з факторами зовніш­нього середовища) і соціальної підсистеми (тобто факторів соціа­льного середовища, що визначають характер і поширення даного захворювання) з метою раціоналізації профілактичних і проти­епідемічних заходів і побудови епідемічного прогнозу.

Мета епіднагляду: отримання об'єктивної інформації в обсязі, достатньому для забезпечення раціонального планування та здійснення заходів із профілактики й боротьби з інфекційними хворобами.

До завдання епідеміологічного нагляду входять:

• оцінка масштабів, характеру розповсюдження й соціаль­но-економічної значущості інфекції;

• виявлення тенденцій і оцінка темпів динаміки епідемічно­го процесу даної інфекції в часі;

• виявлення причин і умов, що визначають спостережуваний характер виявів епідемічного процесу даної інфекції;

• районування території за ступенем реальної та потенціа­льної епідемічної загрози стосовно даної інфекції;

• виявлення груп населення, що піддаються ризику зараження через особливості їх виробничих, побутових або інших умов;

• визначення адекватного набору заходів, планування послідовності й термінів їх реалізації;

• контроль реалізації та оцінка ефективності здійснюваних профілактичних і протиепідемічних заходів з метою їх раціона­льного коректування;

• розробка періодичних прогнозів епідеміологічної ситуації.

Систему епідемічного нагляду можна зобразити у вигляді послідовного ланцюга підсистем, що передбачають:

• нагляд на місці, збір і реєстрацію інформації;

• поетапне передавання даних по вертикалі, тобто від нижчих до вищих ланок епіднагляду (районн^обласн^державні);

• обмін інформацією по горизонталі, тобто між зацікавле­ними відомствами та установами (на рівнях районів, областей, держав);

• епідеміологічний аналіз інформації;

• оцінку епідеміологічної ситуації (постановку епідеміоло­гічного діагнозу);

• розробку управлінських рішень, зокрема з корегування здійснюваних заходів, виходячи з принципу зворотного зв'язку;

• розробку прогнозу ситуації.

Епідеміологічна семіотика вивчає ознаки (параметри, показники, виявлення) епідеміологічного процесу та їх діагнос­тичне значення.

При вивченні епідеміологічного спалаху епідеміологічними ознаками є параметри, що характеризують джерело збудника інфекції. Симптоми - це інтенсивні та екстенсивні показники, які характеризуються розповсюдженням захворюваності (носій- ства, летальних випадків) за часом, за територією і серед різних груп населення, що відображають закономірності епідеміології кожної інфекційної хвороби.

Епідеміологічна семіотика вивчає ознаки епідеміологічного процесу при кожній нозоологічній формі, однак не описує конк­ретну епідеміологічну обстановку, яка дійсно може варіювати порівняно з типовою.

Статистичні епідеміологічні ознаки базуються на статистичних показниках і поділяються на кількісні (характеризують інтенсив­ність, темп, ритм, тривалість епідеміологічного процесу) і якісні (характеризують взаємовідносини в епідеміологічному процесі).

Кількісні ознаки:

• рівень захворюваності (носійства, смертності, летальності);

• характер динаміки захворюваності (носійства, смертності, летальності) по роках;

• характер внутрішньорічного розподілення показників, включаючи інтенсивність сезонного підйому;

• вогнищевість (час утворення, кількість одночасно виниклих вогнищ, динаміка виникнення вогнищ у часі, розподілення вогнищ з одиночними і множинними захворюваннями).

Якісні ознаки - це розподілення хворих, носіїв, померлих:

• територією залежності від задач дослідження у світі, у межах держави або різних регіонів (області, району) і в межах населеного пункту;

• серед міського й сільського населення;

• у різних вікових групах;

• за статтю;

• у різних професійних групах (кількість хворих, об'єднаних однаковим заняттям або місцем роботи, у дітей - серед тих, хто відвідує й не відвідує дитячі колективи);

Використовують і таку класифікацію ознак:

• за побутовими, етнічними та іншими групами населення;

• кількісні (наприклад розподілення захворювань по роках, місяцях, декадах);

• номінальні, або класифіковані (розповсюдження захворю­вань за статтю, місцем проживання, професіями тощо);

• порядкові (якщо в ознаках можна виділити різний ступінь вираженості), які, у свою чергу, можна поділити на рангові (наприклад порядковий номер захворювання при розподіленні за часом) і розпливчасті (наприклад, житлові умови: хороші, середні, погані).

Інформаційне забезпечення - аналіз статистичних даних, що дозволяє оцінити епідеміологічну ситуацію та її зміну в часі, за територією й серед різних груп населення в умовах, які визначають ситуацію та її зміни.

Такий аналіз епідеміологічної ситуації на спостережуваній території за певний період передбачає вивчення:

На соцекосистемному рівні:

• показників і тенденцій динаміки захворюваності, носійства, втрати працездатності, летальності, смертності в часі (по роках, місяцях, тижнях, днях) за територією й серед окремих груп населення;

• динаміки епідеміологічно значущих соціальних явищ (природні демографічні зсуви, міграція населення, зміни харак­теру та інтенсивності господарчої діяльності, погіршення сані­тарно-гігієнічних умов роботи, погіршення організації забезпе­чення водою й харчовими продуктами);

• якості та ефективності здійснювання профілактичних і протиепідеміологічних заходів.

На екосистемному рівні:

• структури популяції паразита;

• імунологічної структури населення;

• чисельності, біологічної характеристики та інфекційності популяції хазяїв і членистоногих переносників;

• зараження збудником абіотичних об'єктів оточуючого се­редовища.

Екосистемний рівень - це епідеміологічна екосистема, тобто паразитарна система (взаємодія популяцій паразита та його біологічних хазяїв) у поєднанні з оточуючим природним еколо­гічним середовищем.

На екосистемному рівні реалізуються принципи саморегуля­ції на основі позитивних і негативних зворотних зв'язків, влас­тиві всім живим системам. Одним з механізмів саморегуляції паразитарних систем є реалізований у них загальнобіологічний принцип гетерогенності (неоднорідності) структури популяцій паразита, переносників і біологічних хазяїв. Складовою ланкою механізму саморегуляції паразитарних систем є також механізм передавання паразитів, який забезпечує взаємодію їх популяцій з популяціями біологічних хазяїв усередині паразитарної систе­ми та взаємодію цієї паразитарної системи з абіотичними й біотичними об'єктами навколишнього середовища (вода, ґрунт тощо) у межах епідеміологічної екосистеми.

На організменому рівні вивченню підлягають домінуючі клінічні форми, тяжкість перебігу й результати захворювання.

На клітинному рівні визначають динаміку біологічних влас­тивостей збудника: його вірулентність, токсигеність, фермента­тивну активність, серотипову характеристику, стійкість до зовнішнього середовища.

На субклітинному (молекулярному) рівні вивчають молеку­лярно-генетичну характеристику циркулюючих штамів парази­та, переносників та їх мінливості, а також генетичні детермінан­ти імунологічного статусу населення.

У структурі епідемічного процесу вищим є соцекосистемний рівень, до складу якого епідеміологічна екосистема входить як внут­рішня підсистема. Другою внутрішньою підсистемою є соціальна організація суспільства людей. Причиною виникнення та існування епідемічного процесу є взаємодія цих двох його підсистем. Соціаль­на підсистема служить регулятором процесів у екосистемі. Регуляція може бути опосередкованою, тобто стихійною (природні демографі­чні процеси, міграція населення, урбанізація, антропогенне перетво­рення природи тощо), або цілеспрямованою (імунопрофілактика, масові лікувальні заходи, заходи зі скорочення чисельності джерел і переносників збудника тощо).

Процеси, що відбуваються на кожному рівні, відображаються на всіх інших рівнях системи епідемічного процесу. Взаємодія всіх рівнів характеризує його як цілісну систему.

Епідеміологічні ознаки поділяють на достовірні та ймовірні (непрямі).

До достовірних ознак відносять:

а) виявлення ідентичного (за різними маркерами) етіологічного агента в джерелі інфекції та в осіб, що перебували в його оточенні в межах можливостей реалізації механізму передавання;

б) виявлення ідентичного етіологічного агента на факторах передавання (у переносників) і в захворілих унаслідок реалізації дії цих факторів;

в) одночасне виникнення однойменних захворювань серед осіб, які перебували в аналогічних умовах ризику зараження від загального джерела чи фактора передавання збудника;

г) виникнення вторинних однойменних захворювань у межах терміну інкубаційного періоду серед осіб, що перебували в оточенні джерела збудника.

Разом з достовірними ознаками беруть до уваги непрямі, до яких відносять, наприклад, виникнення водного спалаху кишкової інфекції завдяки аварії на водопроводі; збільшення кількості членистоногих - переносників збудника трансмісивної інфекції; зростання кількості гризунів - джерел даної зоологіч­ної інфекції і т. д.

Узагальнення. Перед епідеміологією інфекційних хвороб постає багато нерозв'язаних проблем. Зміна соціально- економічного стану й погіршення екологічної ситуації сприяли еволюції епідемічного процесу багатьох інфекційних хвороб. Багато хвороб, близькі, здавалося б, до повної ліквідації, почи­наючи із середини 80-х рр. XX ст. знову становлять високу епідеміологічну небезпеку в багатьох країнах світу.

Не випадково в 1997 р. Всесвітній день здоров'я проводили під девізом "Інфекційні хвороби наступають - усі на боротьбу з глобальною небезпекою". Ситуацію посилює зростаюча стійкість збудників до лікарських препаратів і дезінфектантів. Через стійкість збудників до лікарських препаратів щорічно у світі гинуть мільйони людей. Наслідком цього стало істотне зростання епідеміологічного значення збудників і збільшення частоти захворюваності на опортуністичні інфекції (герпетичну, ЦМВ-інфекцію та ін.). Небезпеку становить не тільки "рестав­рація" добре відомих, але вже забутих захворювань, але й поява нових, раніше не відомих людству інфекційних хвороб. За останні 20 років виявлено понад 30 нових хвороботворних збудників - від дуже небезпечного вірусу геморагічної лихома­нки Ебола до ротавірусів, що стають, як було з'ясовано, найпо­ширенішими збудниками діареї в дітей. Багато нових інфекцій характеризуються важким перебігом, високою летальністю, відсутністю надійних методів діагностики та профілактики. Відкрито клас збудників, що характеризуються відсутністю но­сіїв генетичної інформації, але здатні до реплікації. Інфекційний агент білкового походження, названий пріоном [від англ. proteinaceous infectious (particle) - білковий інфекційний (агент)], викликає нейродегенеративні захворювання у тварин і людини. Вивчення пріонів і пов'язаних із ними захворювань - нова пробле­ма, що становить великий інтерес для вірусології та ветеринарії.

Екологічні зміни зазвичай прискорюють появу інфекційної хвороби за допомогою контакту людей із природним резервуа­ром або хазяїном інфекції. Найбільш серйозна екологічна зміна XXI ст. - глобальне потепління. Воно неминуче викликає зростання інфекційних захворювань, що поширюються за допо­могою переносників і води (арбовірусних інфекцій, жовтої лихоманки та ін.), а також зміну меж природних ареалів цих інфекцій. Демографічні зрушення та зміни в поведінці людей дозволяють інфекційним агентам, які циркулюють в ізольованих сільських районах, проникати у великі людські популяції міст і поширюватися всім світом (лихоманка денге, ВІЛ-інфекція, нетрансмісивні геморагічні лихоманки Ебола, Марбург, Ласса та ін.). Міжнародний туризм і комерція сприяють розповсюджен­ню збудників інфекційних хвороб по всьому світу. Однак для того, щоб збудник отримав можливість циркулювати в новому для нього регіоні, в останньому мають бути присутні умови, сприятливі для збудника (наявність переносників і / або чутли­вої популяції, певні стереотипи поведінки тощо). Не менше значення мають створення умов для нетрадиційних шляхів за­раження, формування техногенних вогнищ, артифіціальний шлях інфікування і т. д. (ротавірусний гастроентерит, ВГВ, ВГС, пріонні інфекції, ВІЛ-інфекція та ін.). Поширення інфекційних хвороб, як уже зазначалося, може становити серйозну небезпеку (демографічну, економічну, знижувати обороноздатність) не тільки для будь-якої однієї країни чи окремого регіону, а й для всього населення світу. Національна безпека - це історичне завдання будь-якої держави. Біологічна безпека - вимога сього­дення у світовому масштабі. Тому світове співтовариство не повинно ігнорувати появу або підвищення інфекційної захворю­ваності, де б це не сталося. У боротьбі між людьми та інфекцій­ними агентами невсипуща пильність - ціна виживання. Інфек­ційні хвороби не вибачають бездіяльності або послабленої уваги, вони мстять активізацією, зростанням захворюваності та смертності. Прикладами служать недавні епідемії поліомієліту, упоратися з яким стало можливо завдяки величезним зусиллям, засобам з відновлення втраченого колективного імунітету та організації строгого епідеміологічного контролю. Причина повернення багатьох хвороб - несприятливий вплив комплексу соціально-економічних і екологічних факторів, серед яких не останнє місце займає згортання програм імунізації населення. До таких факторів можна віднести невиправдано велику кількість протипоказань для вакцинації дітей, необгрунтовані відмови від щеплень, широку кампанію в пресі проти вакцина­ції, масове застосування препаратів зі зменшеним вмістом анти­генів (Аг), недотримання холодового ланцюга. Усе це привело до формування прошарку населення з низьким імунітетом і збільшення кількості інфекційних захворювань, цілком керованих за допомогою засобів імунопрофілактики. Країна пережила спалах поліомієліту, підвищилася захворюваність на кір, епіде­мічний паротит. Подібне неблагополуччя не можна пояснити тільки соціальними змінами останніх років, оскільки накопи­чення прошарку невакцинованих дітей відбувалося протягом останніх двох десятиліть. Досвід свідчить, що порушення пла­нової імунізації протягом лише кількох років спричиняє розви­ток епідемії на федеральному або регіональному рівні. Масова імунізація дає позитивний ефект навіть в умовах несприятливої соціально-економічної ситуації. На думку експертів ВООЗ, на сьогодні існують усі передумови (теоретичні, організаційні, економічні й технологічні) для припинення циркуляції вірусів поліомієліту та кору, що й було метою вакцинопрофілактики перших десятиліть XXI ст. Розв'язання цієї задачі дозволить скасу­вати вакцинацію проти інфекцій, що викликаються зазначеними збудниками. XXI ст., за визначенням ВООЗ, назване століттям боротьби за ліквідацію деяких інфекційних захворювань. Є всі підстави сподіватися, що в перші десятиліття поточного століття зникнуть такі хвороби, як поліомієліт, кір, уроджена краснуха.

Інтенсивне поширення багатьох інфекційних хвороб потре­бує вивчення закономірностей епідемічного процесу, який виникає й поширюється за певних умов життя суспільства. Сучасні умови життя людини потребують чіткої професійної орієнтації на особливості перебігу епідемічного процесу, знання основних законів епідеміології й загальних напрямів боротьби з інфекційними хворобами та їх профілактики. Інтенсивність епі­демічного процесу, своєчасність локалізації й ліквідації вогнищ інфекційних захворювань значною мірою залежать від організа­ції профілактичної та протиепідемічної роботи. Одним з основ­них обов'язків епідеміологів є зниження рівня інфекційної захворюваності шляхом проведення специфічної профілактики, виявлення прихованих джерел інфекції, раннє виявлення епіде­мічних вогнищ і недопущення розповсюдження інфекційних захворювань за межі вогнищ. У низці епідемічних вогнищ саме дезінфекція є провідним методом запобігання розповсюдженню інфекції. Вивчення епідеміологічної ролі переносників збудни­ків має значення для профілактики й боротьби з трансмісивними інфекціями. Не менша увага приділяється дератизації як запобі­ганню поширенню деяких зоонозних інфекцій. Вплив на інтен­сивність епідемічного процесу аж до його припинення є можли­вим завдяки впровадженню сучасних засобів імунопрофілакти­ки. Завдяки планомірному масовому проведенню профілактич­них щеплень захворюваність на поліомієліт, кір, епідемічний паротит та інші вакцинозалежні інфекції знизилися до споради­чного рівня. Не менш важливим є проведення профілактичних щеплень за епідемічними показниками, особливо з метою профілактики сказу, коли імунопрофілактика є основним засо­бом запобігання захворюванню. Уміння встановлювати причини поширення захворювань, прогнозувати епідемічну ситуацію, визначати характер і масштаб необхідних протиепідемічних заходів дозволить впливати на інтенсивність епідемічного процесу. Україна лідирує за темпами поширення ВІЛ-інфекції; не менш гостро стоїть проблема інфікування населення гемоко- нтактними вірусними гепатитами. Наявність численних шляхів передавання цих інфекцій, недостатній рівень обізнаності насе­лення щодо особистої профілактики, значна кількість осіб груп ризику потребують значної роботи фахівців щодо профілактики кров'яних інфекцій.