Ментальність у роботах укр. представників

Проблема національної ментальності, особливості психічної вдачі українців займала одне з чільних місць у етнософських дослідженнях ряду філософів XIX - першої половини XX ст. Однак, при розгляді даного питання не варто забувати, що в силу історичних обставин функції філософів-професіоналів в Україні перейняли поети, письменники, історики на зразок Т.

Вітчизняні філософи по-різному підходили до вивчення проблеми національної ментальності. Наприклад, Д. Чижевський розпочав свої "Нариси з історії філософії на Україні" із накреслення трьох основних шляхів визначення психологічного типу народу. Перший шлях - це дослідження народної творчості, другий - характеристика найяскравіших, найвиразніших історичних епох, які пережив окремий народ, третій - характеристика найвцдатніших представників даного народу [36, с. 16]. Слід зауважити, що із трьох вищенаведених шляхів вчений не надавав помітного пріоритету жодному, а працював із ними комплексно, намагаючись досягти якомога об'єктивнішої наукової оцінки. Такої ж позиції будемо дотримуватись і ми при аналізі постановки проблеми національної ментальності в українській філософській думці ХІХ -першої половини XX ст.

Особливу увагу дослідників завжди привертало питання основ формування національного характеру. Зокрема, О. Кульчицький, розглядаючи українців як людність, вивчав вплив на них різних чинників - етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфиих і глибинно-психічних (несвідомих), багатьма його висновками можна погодитися, деякі викликають заперечення, а щодо інших потрібно врахувати ті зміни, які відбулися в XX ст. Наприклад; говорячи про геопсихічний фактор у формуванні національного характеру, О. Кульчицький зазначає, що родючість землі, "всування в хвилясту м'якість" лісостепу не розбуджує активність, не сприяє розвиткові "активно-агресивних настанов на боротьбу з природою".

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом.

- інтровертність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особиснісно-індивідуального світу;

- анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості;

- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [8, с. 94-95].

А також: егоцентризм, сeканізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прямування до соціальної рівності), релігійність, громадськість (нахил до малого гурту), провінційність, загальна миролюбивість, аполітичність [28, с.86], антеїзм (від імені давньогрецького героя Антен, що брав силу від Землі-Матері, і якого Геркулес зумів побороти лише відірвавши від землі [14, с. ЗО].

Висновки про інтровертність вдачі українців ґрунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. Схильність до духовного усамітнення, визнання кожною людиною права на власний етичний шлях були притаманні також таким видатним представникам українського народу, як М. Максимович і П. Куліш [36, с. 19]. Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і збереження себе від впливу соціуму. В такому випадку спостерігається тенденція до "втечі від життя, в душу і долю" (як це пише про так звану "Сковородянську людину" М. Шлемкевич") [37, с. 20]. Чималу увагу проблемі інтровертивності української вдачі приділяв етнопсихолог В. Янів який за праці у даній галузі (а їх налічується понад 100) був обраний заступником Голови НТШ Євоопи, членом Міжнародної вільної академії наук у Парижі, Німецького психологічного товариства та ін.[27,с.26].

Зокрема, у "Нарисах до історії української етнопсихології" вій пише: "Українець - це інтровертивна людина, з сильним відчуттям свого "я" і бажанням самовияву назовні, яке спрямування вирішує про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистоГ свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород" [40, с.88].Д-р Яким Ярема, автор праці "Українська духовність в її культурно-історичних виявах" вбачав у штровертизмі центральну прикмету української духовностОЗа ним "зі становища інтровертнвності, яка дає першеиство суб'єктивному перед об'єктивним, почуттєво-душевне життя .отримує звичайно вищу оцінку від інтелектуального, що підлягає законам загальнообов'язкової логіки" [42, с. 4б]. Протиставляючи інтровертизм екстравертивності, Ярема підкреслює, що інтровертивні люди це передусім творці культури у протиставленні до екстравертивних творців цивілізації. Вони творці релігійних світоглядів, яким відповідає містицизм та спіритуалізм, з мистецьких стилів - романтизм, символізм, експресіонізм, з ділянок мистецтва - лірика і музика. Ставлячи інтровертизм у центр духовності, Ярема відзначає низку похідних явищ, наприклад, "негативізм у віднесенні до зовнішніх умов", культ духовності, ілюзіонізм, ідеалізація життя, бажання відокремитись від всіх і вся [42, с. 46]. Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму: за великого егоцентризму ("моя хата скраю"), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму. Як підкреслює В. Янів, в українця сильно розвинута потреба нести допомогу ближньому, пов'язана з глибоким співчуттям до чужої недолі [42,с.49]. Отже, можна зробити висновок, що український інтровертизм не є замкнутістю в собі, а лише спрямуванням на себе.

Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: "вибулий" (В.Янів), "безмежний" (І.Мірчук), "самоізолюючий" (Д.Чижевський), "анархійний" (В.Липинский) тощо.

Етнософські студії у цьому напрямку продовжив В. Антонович. Так, розглядаючи політичні ідеали трьох народів -українського, великоруського й польського, він зазначає, що на відміну від великоросів і їхньою схильністю спиратися на авторитети й слухатися їх абсолютно і поляків з їхньою ідеєю аристократичної суспільної форми, українці мають інший ідеал - це правда, справедливість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається вченому у стародавньому віче, у козацькій раді на Запоріжжі де,всі члени мали повну полю й рівноправність [31, с. 23]. Організаційно Січ була далекою від вождизму, це ідеал українських органічних асоціацій [4, с.183]. Про індивідуалізм, як основну рису психічної вдачі, писали і наступні дослідники. Зокрема у своїх "Листах до братів-хліборобів" В. Липинський наголошує на браку українського підпорядкування, підкреслює "стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної отаманщини" [18, с. 423]. Д. Чижевський у характеристиці українця веде мову про те, що індивідуалізм може вести до самоізоляції, конфлікту і разом з тим до активної творчості [Зб, с. 17]. І. Мірчук проводить паралелі між українським і західним світоглядом. Стосовно українців він пише: "Хоч вони не мають власних філософських систем, в яких "я" мало б свою констатуючу засаду або слугувало підставою для подальшої спекуляції, все таки їх ціле духовне життя, їх філософське мислення, їх розуміння моралі створення правових норм, а переповсім практична діяльність випливають з поняття особистості" [24,с. 28]. Однак, варто зазначити: якщо індивідуалізм західно європейців, що грущується на іншій світоглядно-релігійній (католицькій, протестантській) традиції, знаходить найяскравіше втілення у суспільно-політичних справах, то український .індивідуалйм виявляється більше на побутовому рівні.

З українського індивідуалізму випливає наступна риса - громадськість (громадоцентризм). І.Поліщук, досліджуючи політичний аспект ментальності, припускає, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків [28, с. 88]. "Групи типу спільнот, - слушно зауважує О. Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро..." [35, с. 54]. Тобто, можна стверджувати, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.

Наступна риса психічної вдачі українця - емоційність, тобто перевага чуттєвого елементу над чинником розумовим, раціональним. Д Чижевський називає її "безумовною рисою психічного укладу українця поряд з сентименталізмом, чутливістю, ліризмом [36, с. 17]. Найяскравіше виявляються ці риси у естетизмі народного життя і обрядовості. До більш детального розгляду емоційності ми вдамось у наступному розділі в рамках аналізу українського кордоцентризму).

На думку дослідників "української душі", вмоційно-чугєвий складник української ментальності сформував споглядальництво, насолоду вільного творення й одночасно применшив вольову активність; другий складник (індивідуалізм із неприйням насильства) дає синтез підвищеної енергії особи, що переходить у надактивність однодумців, якаю їх об'єднують певнісоціальні умови і спільна мета. Якщо між ними порушується рівновага, то перший складник зумовлює теоретизуванні, мітингову гучність, псевдо політичну балаканину, а другий -взаємне несприйнптя, самовип"ячування, непоступливість [44, с. 104].

В основі українського світогляду лежать ідеалістичні риси. Згідно спостережень І. Мірчука "ідеалістичні наставлення українців виявляються головним чином в тому, що всіма їхніми думками і вчинками керують не загальні категорії розуму, а в першу чергу суб'єктивні чинники, що мають своє джерело у почуванні та волі" [24, с. 27]. (Тут ми бачимо безпосередній зв'язок з емоційністю). Для підкріплення своїх тверджень філософ проводить як приклад М.Костомарова з його вірою у месіанізм України, І. Франка з його переконаннями про вроджену доброту людини, М. Грушевського та ін. Тенденція до ідеалізації виявляється також у ставленні до жіноцтва, яке особливо привабливо змальовується в українській ліриці [24, с. 27].

Крім цього, І. Мірчук доводить, що український народ - виразно селянський, що "усією своєю істотою врісся в ту землю, на якій він працює спредвіку" [24, с.24]. На тісний зв'язок українця з природою вказував ще М. Костомаров: "На Україні пишається квітами майже чи не кожний двір хлібороба. В Україні виплековуються лісові дерева, хоч вони і не приносять матеріальної користі, а просто для краси, чого нема в наших північно-східних сусідів" [42, с. 41]. Т. Шевченко персоніфікував природу у своїй поезії, у нього природа відкликається на усе, що діється у серці людини, відбиває її внутрішній світ .Інший геній української нації - І.Франко проголосив свою солідарність із селянським станом.

Я син народу, що вгору йде,

хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог-не епілог.

Теоретичне осмислення та оцінку цього тісного зв'язку із землею знаходимо у "Листах до братів-хліборобів" В. Липинського. Сам заголовок його книги вкзує на роль, яку автор відводить землі, адже, на його думку, "любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй" [18, р. XXIII].

Цікавими є міркування щодо ставлення до землі різних верств українського суспільства, висловлені основоположником "інтегрального націоналізму" Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". Він підкреслює різницю між підвладною верствою і володарською "кастою", яка випливає із характеристик їх духу: "Відношення перших - відношення орача до свого лану, відношення других - відношення оборонця або здобувця тої землі, як терену експансії меча, без якого нема і праці плуга" [9, с. 250].

"Земля" називаються найрепрезентативніші твори класиків - О. Кобилявської, В. Стефаника, "Земля" - це назва фільму найвідомішого кінорежисера О. Довженка і.т.д. На цей тісний зв'язок з природою мала впливсама природа, як це справедливо зауважує О. Кульчицький. За ним завдяки вчуттю у краєвид людина зливаєтеся із ним внутрішньо, "підіймається уявним внутрішнім зусиллям разом з узгір'ям вгору" чи "розлягається степом", що залишає психічні наслідки, які оформлюють душу [35, с. 53]. Щодо українського степу як естетичного феномену, що чинить вплив на емоційний стан людини, то ця проблема увійшла в коло зацікавлень і сучасних дослідників, зокрема Л.Миколаєнка [23]. Інший вчений, Р. Наконечний, ставить завдання перед сучасниками відновити філософію землі, і праці, які були стрижневими у національному менталітеті українця в минулому [26, с. 178].

Перевага почуття й панівна роль любові, як відзначає І. Мірчук, творять перехід до наступного елементу українського світогляду - глибокої релігійності, що в усіх слов'ян є визначальною складовою частиною їхньої національно-психічиої структури [24, с.30]. Ґрунтовну характеристику духовності українців подав М. Костомаров, який підкреслив їх внутрішню релігійність, прагнення одухотворити весь світ, національну толерантність [15,с.318-319]. Його висновки співзвучні із спостереженнями В. Антоновича: українці стосовно віри живуть інтимним почуттям; вони досить мало зважають на обрядовість; їхнім релігійним почуттям притаманні тепло і щирість; вони терпимі до віри інших людей на відміну від росіянів і поляків з їхнім фанатичним ставленням до обрядів та нетерпимістю до інших релігій [31, с. 23]. Релігійність можна справедливо вважати .однією із найістотніших рис українського світогляду. Як приклад наведемо лірику адже релігійно -філософські мотиви завжди належали до невід"ємних атрибутів нашої поезії. Зокрема, на середину ХІХ ст.. припадає наскрізь духовна й просякнута християнським світоглядом творчість Т. Шевченка у чиїх поезіях згадки і звернення до Бога -це не літературний засіб і данина моді, а прояв глибокої віри" [13, с. 61].

У дослідженнях релігійності як риси національної ментальності окреслились дві лінії: більшість вчених дотримувались ідей, висловлених М. Костомаровим, а інші (прихильники Д Донцова) відкинули євангельську етику як "мораль слабких", протиставили їй моральний релятивізм волі до життя, влади та експансії [11, с. 166]. До проблеми специфіки українського "народного християнства" звертався і М. Грушевський. За ним особливостями української релігійності є певна духовна свобода, зв'язок обрядової практики з господарським життям, толерантне ставлення до світського мистецтва і словесної творчості [11, с. 176].

Найбільш вичерпну характеристику релігійності українців дав В. Янів у дослідженні "Релігійність українця з етнопсихологічного погляду" [42]. У ній автор звернувся до витоків цього явища і довів, що селянською нацією ми були не тільки у результаті історичного процесу, але і психологічного (із вдачі), а "для психіки селянина, зв'язаною з природою та землею, саме релігійність дуже своєрідна та властива".[42, с. 41 ].

Окреме місце у вітчизняній філософії займає проблема українського гумору. Так, Михайло Драгоманов намагався дослідити специфіку артистизму української душі через призму фольклору і літератури. Наприклад, описуючи церковну драму XVI - XVII ст., він підкреслював вільний спосіб трактування персонажів біблійної історії і наголошував, що "гумористична струнка в українському національному характері дороблювала решту, так що наша вірша випереджала навіть свої західні оригінали" [33, с. 44].

При розгляді питання висвітлення проблеми національної ментальності в українській філософській думці XIX - XX першої половини ст. слід звернутись і до характеристики родинного життя, оскільки воно, за Б. Цимбалістам, є "носієм традицій у способі думання, настанов до зовнішніх і внутрішніх побудов, типових відповідей на різні ситуації [35, с. 84]. Родина здійснює формуючий вплив на душу народу, відповідно із панівної ролі жінки у сім'ї випливає характер українського патріотизму як любові синів до матері (звідси "Україна-мати", "Ненька-Україна"). У наших поетів Україна виступає під символом жінки-матері (Т. Шевченко), а у релігійному житті панує культ Богоматері. Навіть український "батько-отаман", як ідеал, це не тип англійського чи німецького вояки, відважного, енергійного і дещо аскетичного, а це отаман, що всіма опікується, дбає про громаду, радиться з нею, тобто отаман з "материнськими рисами" [35, с. 87]. Аналізуючи українську родину В. Янів наголошує на її індивідуалізмі, бо саме у родині виявлявся нахил українця до індивідуального землеволодіння і приватної власності. Звідси - ідеал дбайливості, ощадності, власності, причому жінка виявляє більше схильності до приватної власності, оскільки вона інстинктивно зв'язана з нащадками і дбає про їх майбутнє [42.С.50].

Загалом більшість дослідників характеризують українську ментальність як амбівалентну [22, с. 100]. Наприклад О. Донченко через систему бінарних опозицій представила основні властивості соціальної лісихіки народу: екстраверсія-інтроверсія, чоловіче - жіноче, інтуїція - сенсорика, раціональність - ірраціональність, стабільність - нестабільність. Домінуючі прикмети не зоссреджуютася виключно навколо одного з полюсів, то саме вони визначають своєрідність етноменталітету українців: жіночність визначала неконфліктний характер і помірний ступінь розвитку вольового рівня; яскраво виражена сенсорика зумовила схильність до компромісів і беззахисність, здатну провокувати агресію; посилена ірраціональність української нсихіки загострила чуттєвість з її етичністю естетизмом, які духовно ушляхетнюють націю;

нестабільність продукує інертність, апатію, тривогу як настрої - домени народу [10, с. 120]. Зазначені ознаки української ментальності, виділені з антиномій, окреслених О.Донченком, увиразнюють парадигмальну рису українського менталітету -його амбівалентність.

Таким чином, спираючись на теоретичні засади світової філософії, здобутки власної суспільно-історичної думки і, що найважливіше, на власні спостереження і філософські узагальнення, цілий ряд дослідників "української душі" XIX- першої половини XX ст. наголошують на мінливості вдачі українця, намагаються розкрити типові риси національного характеру, простежити механізм їх. передачі. Кожен з авторів по-своєму бачить проблему і розв"язує її у лиш йому притаманній формі -у вигляді вірша, художнього твору, нарису, доповіді, невеличкої розвідки, статті і навіть ґрунтовного монографічного дослідження. Незважаючи на деяку незначну розбіжність поглядів всі вони створюють певний узагальнений образ українця з його підвищеною емоційністю і здатністю до духовного усамітнення водночас з чітко визначеним індивідуалізмом і сильним інстинктом "несення допомоги", з глибокою релігійністю і національною толерантністю, з його інтроверсією і в той же час схильністю до громадоцентиризму і.т.д.

1.