Концепція Потебні

О.О. Потебні належить розробка оригінальної концепції мови, що грунтувалася на дослідженнях ЇЇ психологічної природи. Науковець шукав відповідь на питання про механізми формування етнічної специфіки.

О.О. Потебня зазначив, що однією з основних функцій мови є те, що вона творить, формує думку. В різних народів думки утворюються по-різному, оскільки вони мають неоднакові мови. Тому, мова зумовлює розвиток прийомів розумової діяльності. Мова виступає важливим чинником, що об'єднує людей у "народність". Втрата народом своєї мови призводить до денаціоналізації народу, тому дуже важливо дбати про національну освіту та розвиток інтелекту в його представників.

У статті на основі етнопсихолінгвістичної концепції словесної творчості О. Потебні розглядається процес народження мистецького твору як явища самочинного, як важливого засобу розвитку думки і самосвідомості.

Спираючись на В.Гумбольта, О.Потебня розглядав мову не тільки як засіб вираження чи оформлення вже готової думки, а й як засіб до її створення, як духовну діяльність народження мислення. “Мистецтво є творчістю в тому ж значенні, що й слово,” - писав він у праці “Думка й мова”[1]. Отже, і в художньому творі є ті ж самі стихії, що й у слові: зміст (або ідея), внутрішня форма, образ і зовнішня форма. Проте не тільки за своїми стихіями, а й за способом їх поєднання, уточнював учений, мова, кожне окреме слово відповідає мистецтву.

Отже, самою комунікативною природою слова зумовлюється адресна спрямованість мистецтва, присутність розуміючого читача, слухача. “Мистецтво є мовою митця”, стверджував О.Потебня, і як не можна передати іншому своєї власної думки, а тільки пробудити в ньому його власну, так і поезія не виражає готової думки, “а подібно до слова є могутнім засобом розвитку думки”[2]. Більше того, зміст завершеного твору, наголошував учений, “розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє”[3]. Сприяє цьому розумінню сам митець, заслуга якого полягає “не в тому minimum змісту, який думався йому при створенні, а в гнучкості об1разу, в силі внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніший зміст” . Сам мистецький витвір, як наслідок мисленнєвої діяльності, Потебня вважав явищем самоцінним, самодостатнім, відмінним від свого творця, таким, що містить у собі “щось інше і більше, ніж він”. Оця самочинність художнього твору зумовлюється, за Потебнею, суб’ єктно-об’ єктною природою вже самого творчого задуму: “думка, яку об’єктивував митець, діє на нього як щось близьке йому, але разом з тим і стороннє”[4]. Другу причину примхливої самочинності мистецтва вчений вбачав у численних фактах неспівпадання первісного задуму митця із художнім змістом закінченого твору, значущість якого аж ніяк не вичерпується творчими намірами і тим більше тимчасовими, “нерідко низькими” потребами життя автора. Визнання митцем факту з’яви того художнього змісту, який і не “думався йому при створенні”, визначає і спосіб його ставлення до власного твору: незалежно від того, схвалює він його чи піддає заслуженому чи й незаслуженому осудові - все одно він визнає його самостійне буття. При цьому О.Потебня не на боці у привілейованої позиції автора як реципієнта, привілей за читачем, який може краще самого творця осягнути сенс твору. Ці думки українського вченого суголосні сучасній йому європейській філософії, зокрема герменевтичній теорії Ф.Шляйєрмахера і В.Дільтея.

4.