2 . Менталітет та ментальність

Поняття "ментальність" і "менталітет" відрізняються між собою.

Ментальність - це система образів, які містяться в основі уявлень індивіда про світ і власне місце у ньому, що визначають вчинки і поведінку людей (за Ж.

Менталітет (синонім до світорозуміння) - це деяка інтегративна характеристика спільноти людей з певною культурою, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми оточуючого світу і пояснити специфіку їх реагування на нього.

Категории «менталитет» и «ментальность» так часто употребляются как взаимозаменяемые, что в последнее время наблюдается тенденция к их конкретизации. Рассмотрим лишь некоторые точки зрения, представляющие разные отрасли научного знания.

Лев и Наталья Пушкаревы в своей статье о ментальности для энциклопедии «Кругосвет» говорят о том, что ментальности или менталитет - это совокупность социально-психологических установок, автоматизмов и привычек сознания, формирующих способы видения мира и представления людей, принадлежащих к той или иной социально-культурной общности. Как любой социальный феномен, ментальности исторически изменчивы, но изменения в них происходят очень медленно. Ментальности выражают не столько индивидуальные установки каждого из людей, сколько внеличную сторону общественного сознания. Субъектом ментальностей является не индивид, а социум. Они проявляются в словесном языке (вербальной культуре общества) и языке жестов, в поведении, обычаях, традициях и верованиях. Ментальное связывает многочисленные оппозиции - природного и культурного, эмоционального и рассудочного, иррационального и рационального, индивидуального и общественного. В современном гуманитарном знании понятие ментальностей приобрело расширительный смысл и употребляется не только для обозначения тех или иных культурных стереотипов, типичных для больших социальных групп или характеристики духовной настроенности всего общества, но и для толкования образа мыслей, верований, «навыков духа» небольшой группы людей.

П.К.Дашковский в своей статье «К вопросу о соотношении категорий "менталитет" и "ментальность": историко-философский аспект» анализирует как этимологию понятия «менталитет», так и историю его изучения. Менталитет как самостоятельный предмет исследования в науке стал рассматриваться сравнительно поздно - в 20-30-е гг. XX в. Это происходило как при рассмотрении отдельных сторон культуры какого-либо народа, так и при попытках создания концептуальных построений. В ряде философских разработок получила развитие идея о "народном духе" какого-либо народа. Дашковский П.К. К вопросу о соотношении категорий "менталитет" и "ментальность": историко-философский аспект // Философские дескрипты. Вып.2. Изд- во Алтайского гос.ун-та, 2002. С.36-40. Ко второй половине XIX в. эта идея настолько утвердилась в науке, что в 1859г. сформировалось новое научное направление - этнической психологии. Эта новая наука должна была заниматься, по мнению ученых, изучением народной души, т.е. элементов и законов духовной жизни народов. Ученые тогда непосредственно не использовали понятие "менталитет", но для раскрытия духовной структуры общества они использовали такие категории, как "национальный характер", "национальная душа", "национальная сознание". Структура национальной души раскрывается исследователями, в частности, на примере анализа духовного мира русского народа.

Научный терминологический аппарат категорию "mentalete" одним из первых ввел французский психолог и этнограф Л. Леви-Брюль после публикации своих работ в 1910 году "Ментальные функции в низших обществах" и "Первобытная ментальность.

Многие исследователи достаточно обоснованно указывают взаимосвязь менталитета и ментальности.

Социолог и историк Р.Г. Шарипов рассматривает «менталитет» и «ментальность» как синонимы. Ему удалось выделить 4 основных типа менталитета: варварский, интельский, аристократический и буржуазный. Варварский менталитет является древнейшим и характеризуется высокой выживаемостью, умение постоянно удивляться окружающему миру (непосредственность реакций), стремление к новым впечатлениям, жизненная активность, стремление к риску, отсутствие ярко выраженной боязни смерти.. Для психики аристократа характерно стремление к максимальной личной и духовной независимости, гордость, утонченность, стремление «производить впечатление на окружающих» (стиль одежды, поведения), стремление «иметь все самое лучшее», умение противостоять страху, честность, вытекающая из презрения ко лжи, верность друзьям и убеждениям (Бенджамин Дизраэли, Атос). Интельский менталитет сформировался, когда социум уже находился на более высокой ступени развития (на стыке позднего феодализма и эпохи Возрождения). Он характеризуется полным отсутствием демонстративности, пренебрежением к комфорту, способностью и стремлением к абстрагированию, высокой работоспособностью (процесс важнее результата), высокой честностью в обращении с фактами, приоритетом социальных отношений перед личными, Интель сохраняет верность группе в целом Штирлиц, Б.Клинтон, А.Карпов). Буржуазный менталитет, является наиболее молодым, его отличает бережливость, экономичность работоспособность (неумение отдыхать), аскетизм, неискренность, рационализм, стремление к функциональности (питаться только полезными продуктами), стремление к накопительству (деньги - цель сама по себе), приоритет традиционных ценностей, низкая выживаемость при жизненных катастрофах, приоритет экономических отношений перед личными.

Тем не менее, некоторые исследователи различают «менталитет» и «ментальность».Менталитет понимают как результат "работы" ментальности, как совокупность содержаний, образованных ментальностью той или иной общности. С одной стороны, ментальности наполняют менталитет содержанием, определяемым многогранностью человеческой деятельности, и в этом смысле можно говорить о политическом или любом ином менталитете в зависимости от поля взаимодействия социальных объектов (будь то политика, религия, этнос, нация или государство). С другой стороны, можно говорить и о менталитете, определяемом социальным статусом, принадлежностью к условной группе или субкультуре.

Таким образом, мы видим, что ученые переходят к комплексным трактовкам понятия менталитет, объединяя историко - психологическую и социокультурную трактовки данного термина. Эта точка зрения исходит из положения о человеке, как части культуры. Социокультурный подход трактует менталитет - как совокупность представлений, воззрений, "чувствовании" общности людей определенной эпохи, географической области и социальной среды, которые влияют на исторические и социокультурные процессы.

Можно сказать, что определение сущности категорий «менталитет» и «ментальность» напрямую зависит от области знаний, которая изучает данные категории и подхода, который используют к трактовке этих категорий ученые.

Під ментальністю розуміють сукупність уявлень, поглядів, почувань, спільноти людей певної епохи, географічного регіону, соціального середовища, особливий склад суспільства, що впливає на історичний та соціальний процеси.

Менталітет – це деяка інтегративна характеристика людей які живуть у конкретній культурі, що дає змогу описати своєрідність бачення людьми оточуючого світу і пояснити специфіку реагування на нього.

Ментальність має три складові:

- емоційну, яка включає емоційні стани і переживання. Емоційні стани передують реалізації вербального та поведінкового компонентів ментальності. Емоційні стани виступають імпульсом до систематизації знань та поведінкових готовостей.

- вербальний (когнітивний). Він складається зі знань про об’єкти ситуації життєвої дійсності. Ці знання про об’єкти та ситуації життєдіяльності є результати навчання.

- поведінковий (конативний) слугує імпульсам до самоактуалізації або актуалізації елементів фіксованих настанов, соціальних настанов, ціннісних орієнтацій та етнічних цінностей.

Ментальність виявляється в ментальних настановах. Ментальні постанови реалізуються в діях і вчинках людини.

Вчинок стосується усієї психіки і є цілісним актом самореалізації людини. Важливе значення для етнопсихології має вивчення ментального інструментарію, тобто понять етнокультури. Сюди відноситься вірування, обряди, мистецтво, мораль, магія тощо.

Етнічна ментальність – цілісна система образів, уявлень, цілісно смислових утворень, правил життя, які стимулюють та регулюють найдоцільніші в даних природних та культурних умовах ти поведінки.

Така ментальність створює своєрідні “етнічне поле”. Це поле сприяє відтворенню специфічно-етнічної ментальності в умовах еміграції.

Спосіб життя кожного народу детермінований його звичаями, зумовленими у свою чергу багатьма чинниками, у тому числі елементами характеру. Як на сьогодні вже відомо науковцям, способи мислення, навички світосприймання та характер емоційного життя особистості і загалу успадковуються без усвідомлення цього процесу. Тому й вважається, що ментальність - це структура, що історично склалася поза усвідомленням самого процесу створення, водночас вона визначає думки, почуття, поведінку людей, цінності певної людської спільноти.

Б.Гершунський та І.Габдулгафарова, досліджуючи проблему менталітету і національного характеру, дійшли висновку, що національній спільноті характерні деякі унікальні, властиві тільки їй світовідчування, мислення, спосіб поведінки, система цінностей, духовна творчість, зумовлені багатьма чинниками, з яких помилково було б виділяти який-небудь один як первинний, пріоритетний [5, 41]. І от уся ця сукупність характерних ознак, що вирізняє одну етнокультурну спільноту серед інших, що виділяють її у своєрідний макрокосм людських індивідів, деяке унікальне неповторне співтовариство, - може бути виражена і найбільш повно охарактеризована на етнокультурному рівні поняттям менталітет.

Поняття "ментальність" було введене в науковий вжиток американським філософом Р.Емерсоном у 40-50 роках ХІХ ст. Його тлумачення цього поняття несло насамперед містичний зміст і мало досить небагато спільного з подальшим використанням у філософській та культурологічній літературі. Мабуть, саме тому воно досить тривалий час у філософії не використовувалось. Повернення в науковий вжиток цього поняття відбулося в середині ХХ ст., при цьому воно значною мірою було запозичене з концепцій істориків і психологів.

Проблеми менталітету деякої етнокультурної спільності були поставлені на порядок денний ще етнопсихологами ХІХ ст. Своїм народженням цей напрям зобов'язаний працям німецьких вчених Х.Штейнталя та В.Вундта, які опублікували у 1863 р. книгу "Лекції про душу людини і тварини", в основі якої лежать ідеї Гегеля про "об'єктивний дух"; поширеним у Німеччині того часу поняттям про "надіндивідуальну психіку" і "народний дух" [12, 9, 405]; а також представникові історичної школи права, німецькому географу й історику К.Ріхтеру, що вказував у своїх працях на зумовленість історії духовним складом народу [12, 36, 555].

У 1860 р. М.Лацарус і Х.Штейнтал охарактеризували "народний дух" як особливе, замкнуте утворення, що виявляється у психології схожості індивідів, котрі належать до окремої нації, а також особливостях їх свідомості, зміст якої може бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі та культури. На початку ХХ ст. ці ідеї набули розвитку і часткової реалізації в "психології народів" В.Вундта [6, 119].

Починаючи з епохи романтизму, який обґрунтував ідею "духу народу" не лише як раціональної, а й позараціональної дійсності, національний характер виступає предметом різнобічних комплексних досліджень філософів, психологів, етнографів, культурологів. При цьому вирізняється переважаюча тенденція розгляду національного характеру як феномену культури. Представники школи "психології народів" (В.Вундт), "психології мас" (Г.Леон), теорії архетипів (К.Юнг), феноменології (Е.Гуссерль), теорії соціального характеру (Е.Фромм), культурології ХХ ст. (М.Вебер, А.Вебер, Е.Трьольч та ін.), школи "Анналів" (Л.Февр, М.Блок), концепції базової (А.Кардинер) та модальної (А.Інкелес) особистостей, "модульної людини" (Е.Телнер), теорії "поведінкових комплексів" (Д.Хоніман, Ф.Хсю), концепції "нового соціального характеру" (О.Тоффлер та інші) вкладають у поняття соціального й національного характеру як на рівні спільноти, так і на рівні особистості насамперед соціально-культурологічний сенс.

Широкого використання поняття "ментальність" набуває лише у 20 х роках ХХ ст., передусім у Франції, зокрема у М.Пруста ( третій том "Германт" епопеї "В пошуках втраченого часу", 1921 р.). У науковий вжиток це поняття входить завдяки представникам історико-психологічного та культурно-антропологічного напрямів у 1922 р., зокрема у монографії Л.Леві-Брюля "Примітивна ментальність", де аналізуються два типи ментальності - паралогічний і логічний - на основі розкриття співвідношення способів мислення австралійських і африканських племен з притаманним їм "законом партиципації" і зразками раціонального європейського мислення на засадах закону суперечності [10, 232].

Етапними в дослідженні проблем ментальності стали праці Ж.Лефевра (30 ті роки), де розрізняються поняття колективної та індивідуальної ментальності як специфічних, зумовлених біологічними законами констант людського мислення. Системна розробка проблем ментальності починається лише з 40 х років ("Антологія історії, або ремесло історика" М.Блока та "Проблема зневіри в ХVІ ст. Релігія Рабле" Л.Февра). Ментальність постає в цих працях як своєрідний корелят ідеології й утопії, як спосіб масово індивідуального історичного мислення, бачення історії, конкретно-історична форма "колективного неусвідомленого" [10, 232-234].

Концепт національного характеру у ХІХ ст. став чи не найактуальнішою проблемою української та російської суспільно-філософської думки, що пов'язано з активними національними процесами, які розгорнулися у цей час. Російські мислителі - М.Данилевський, К.Леонтьєв, В.Соловйов, М.Бердяєв, Г.Шпет, С.Франк та інші - розвивали російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньомесіанську роль Росії.

Водночас почала розвиватися філософія української національної ідеї, яка була суттєво пов'язана із аналізом специфіки життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, особливо М.Костомарова, концепт українського національного характеру отримав статус наукової, світоглядної проблеми. Ті, чи інші аспекти українського національного характеру, пов'язані насамперед з розвитком української національної ідеї, досліджували найвідоміші діячі української культури - В.Антонович, М.Драгоманов, О.Потебня, І.Франко, М.Грушевський, М.Хвильовий, Д.Донцов, М.Міхновський, Ю.Липа, В.Липинський та інші.

Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш час дискутувалось у роботах І.Бичко, А.Бичко, В.Васильєва, Л.Гамаль, Я.Гарасима, В.Дорошкевич, І.Старовойт, В.Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв'язку цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.

У сучасній етнопсихології досить поширеними є теорії про спадковість рис національного характеру та менталітету. Це насамперед теорія "біологічної спадковості" (вчення К.Юнга про архетипи колективного несвідомого, згідно з яким підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховані сліди пам'яті про історичний досвід своєї раси, нації і навіть про долюдське, тваринне існування предків. Ці сліди, закарбовані на генному рівні, К.Юнг назвав архетипами); "теорія біополів" Л.Гумильова (у представників одного етносу коливання біополів налаштовані однаково, в унісон. Це притягує членів однотипного етносу один до одного) [8, 111].

Так, К.Юнг у книзі "Про архетипи колективного несвідомого" робить висновок про те, що колективне несвідоме формується з залишків колективних переживань етнічної групи як певних неусвідомлених реакцій, що проявилися в характерних для цієї групи універсальних прообразах, проформах, що підсвідомо детермінують поведінку і характер мислення кожної людини. К.Юнг пов'язує процес утворення етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетип позначає суть, форму і спосіб зв'язку наслідуваних несвідомих прототипів і структур психіки, що переходять з покоління до покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розуміння світу, властиве тій чи іншій етнічній групі, внутрішню єдність і взаємозв'язок культури і взаєморозуміння.

Архетипи утворюють свого роду загальні апріорні, психічні і поведінкові програми. Прототипи, структурні елементи психіки є свого роду зразками поводження, мислення, бачення світу, складаючи особливості поведінки, мислення і бачення світу окремої етнічної групи. Архетип є символічною формулою, що починає функціонувати там, де свідомі поняття або ще не існують, або ж де такі з внутрішніх чи зовнішніх підстав, узагалі неможливі [3, 47-48].

На життєвій важливості символів (Мати-Земля, Дитя, Бог) та міфів у інтеграції суспільства неодноразово наголошував ще Е.Еріксон у своїй праці "Дитинство і суспільство" ("Childhood and Society") [11, 772].

Видатний український етнодослідник О.Кульчицький у статті для етнопсихології українознавства "Риси характерології українського народу" (1949 р.) серед головних українських архетипів називає "добру, ласкаву, плодючу Землю" і "Богиню-Матір" [3, 50-52].

Представники американської школи етнопсихології першої половини ХХ ст. "культура і особистість" стверджували, що існує специфічна для кожного народу "базова структура особи", яка є оптимальною для життя у тих умовах, у яких існує етнос [7, 43].

З узагальнення результатів представлених вище досліджень випливає, що категорія "ментальність" дає змогу аналізувати психічний склад людей у соціальному, філософському, політичному чи етнічному контексті. Тому проблеми менталітету і ментальності є дуже актуальними в соціально-політичних, філософських дослідженнях зарубіжних і вітчизняних вчених останнім часом. Вивчення менталітету того чи іншого етносу зобов'язує політиків, філософів урахувати у своїй діяльності його внутрішній світ, національний характер, вплив на поводження людей довкілля, географічного середовища, побуту, клімату, традицій, релігії та інших обставин.

Вивчення національного менталітету допомагає коригувати національну політику і етнополітику. Так, культура (матеріальна і духовна) давньої етнокультурної спільності і сучасних народів відрізняються між собою набагато більше, ніж їхні менталітети, розглянуті в рамках окремих історичних епох. Дослідники менталітетів давніх народів, що розглядають взаємовплив і загальні характерні риси цих менталітетів давнього і сучасного, доводять у кінцевому рахунку їхню структурно-тимчасову наступність і навіть єдність (Е.Ануфрієв, Д.Аскоченський, Д.Валєєв, М.Вебер, Е.Виноградова, О.Вишневський, І.Габдулгафарова, Є.Галкіна, П.Ігнатенко, С.Гуревич, І.Ільїн, А.Інкелес, В.Йорданський, А.Кардингер, Л.Кострюкова, Л.Лєсная, Р.Ментон, М.Лосський, Л.Пушкарьов, С.Рижова, В.Скуратівський, С.Соколовський, Г.Солдатова, М.Стельмахович, Б.Ступарик, Є.Сявавко, Н.Уфімцева, Г.Шпет та інші).

Буття етносу не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча, безумовно, всі ці ознаки є дуже важливими для виявлення національного буття. Природне і культурне, раціональне й емоційне, свідоме і несвідоме, індивідуальне і суспільне - усі ці опозиції "перетинаються" на рівні ментальності, розчиняються в її структурах [9, 177].

Аналіз праць вітчизняних вчених (А.Баронін, М.Гнатко, І.Грабовська, В.Павленко, М.Пірне, С.Плющ, Є.Причепій, Н.Хазратова, В.Храмова, О.Чеховський та ін.) і науковців із діаспори Н.Григоріїв, О.Кульчицький, Б.Цимбалістий, М.Шлямкевич, В.Янів) дає можливість зробити висновок, що в сучасній культурологічній, філософсько-соціологічній і психолого-педагогічній літературі розрізняють поняття "менталітет" і "ментальність".