Парвовірусний ентерит

Парвовірусний ентерит (Parvovirus enteritis) - висококонтагіоз- на вірусна хвороба цуценят, що характеризується гострим геморагіч­ним ентеритом, зневодненням організму, лейкопенією й міокардитом.

Збудник - ДНК-вірус родини Parvoviridae. За структурою спорі­днений зі збудниками панлейкопенії котів і ентериту норок. У зв’язку з невеликими розмірами генома ДНК кодує лише декілька структур­них білків. У зв’язку з цим реплікація вірусу перебуває в тісній залеж­ності від функціональної активності клітини хазяїна (фото 49).

Вірус досить стійкий до факторів зовнішнього середовища, ко­ливання рН і температурних змін. При 80 °С залишається життєздат­ним 15 хвилин, при 60 ^оС - годину, при 56 °С - 24 години, при 37 °С - 14 діб, при 20 °С - 45 діб, при 4 °С - більше ніж напівроку. У сухих калових масах може залишатися життєздатним більше року. В при­міщеннях збудник парвовірозу собак може зберігатися до 12 місяців. Висока резистентність збудника до фізико-хімічних факторів обумов­лює можливість тривалого його збереження в зовнішньому середо­вищі.

Історична довідка. В 1977 р. у Техасі (США) вірус парвовірозу був виявлений за допомогою електронного мікроскопа у фекаліях цуценят із розладами функції шлунково-кишкового тракту. Незаба­ром техаські дослідники знову повідомили про важкі випадки енте­риту у собак, що закінчилися загибеллю. Клінічна картина захворю­вання дуже нагадувала панлейкопенію котів. Експериментальними дослідженнями, проведеними в бактеріологічному інституті Бейкера (США), було встановлено тісне споріднення між парвовірусними зах­ворюваннями собак і котів, однак збудник є вивидоспецифічними і при перехресному зараженні захворювання не викликає. У середині 1978 р. численні випадки парвовірусного ентериту були зареєстро­вані в США, і з того часу стали регулярно надходити повідомлення про подібні захворювання: спалахи відбувалися в Канаді, Новій Зе­ландії, Австралії й навіть на Таїланді.

Епізоотологічні дані. До захворювання сприйнятливі собаки різного віку, але найбільш схильні цуценята у віці від 2-х до 16-ти тижнів. Максимальна кількість хворих припадає на весняно-літній період із березеня по жовтень. Це пов’язано з появою великої кількості цуценят, а також інтенсивним переміщенням тварин у період відпус­ток, виставок. Сприяючими факторами для виникнення хвороби є не­задовільний догляд, незбалансований раціон, стресові ситуації (зміна власника, операції), паразитарні захворювання, інвазія, схильності до шлунково-кишкових розладів.

При експериментальному зараженні єнотовидних собак і лисиць установлена їхня чутливість до вірусу. До парвовірусу собак типу 2 чутливі й деякі інші представники родини собачих (псових). Захворю­вання було зареєстровано в гривастого вовка, лисиці, єнота полоску­на, койота, у корсаків (диких лисиць). Для людей парвовірусний енте­рит не є небезпечним.

Джерелом збудника інфекції є хворі й перехворілі собаки в перші кілька місяців після клінічного одужання. Парвовірус виділяється у зовнішнє середовище з фекаліями, слиною й блювотними масами. Виділення вірусу з фекальними масами починають реєструватися вже на 4-й день після зараження. Зараження собаки в природних умовах відбувається в основному аліментарним (через корми й воду), а та­кож контактним шляхом - при обнюхуванні й облизуванні безпосе­редньо хворих тварин або інфікованих ними об’єктів зовнішнього се­редовища. Фактори передачі - підстилка, предмети догляду, контам- інований збудником ґрунт, повітря. Люди як механічні розповсюджу­вачі відіграють певну роль у передачі вірусу, особливо в клубах соба­ківництва. Зараження відбувається, як правило, аліментарно, але не виключені й інші шляхи передачі. Захворюваність і летальність серед цуценят високі - більше 50 %, особливо в містах з високою щільністю сприйнятливих тварин.

Патогенез. Розвиток інфекційного процесу за парвовірусного ен­териту в значній мірі залежить від дози вірусу, фізіологічного стану організму на момент зараження, наявності інших кишкових патогенів. Основною мішенню, яку вражає вірус, є лімфоїдна тканина, міокард і епітелій кишківника. Враховуючи особливості вірусу (малий розмір генома), для його інтенсивної реплікації необхідні клітини з активни­ми метаболічними процесами. У новонароджених щенят у перші два тижні життя найбільш мітотично активною є тканина міокарда. Через вісім тижнів починає інтенсивний ріст кишковий епітелій. Це й визна­чає переважний характер уражень: у новонароджених щенят хвороба перебігає з інтенсивним ураженням міокарда, а у тварин більше стар­шого віку, як правило, вражається слизова оболонка тонкого кишків- ника. Вірус потрапляє в організм фекально-оральним шляхом. При­чому контагійність його така, що вірусу, який міститься в 1 г фекалій, досить для перорального зараження мільйона собак. Вірус активно розмножується в лимфоїдній тканині. Поширення вірусу в організмі відбувається з током крові, де вірус переноситься плазмою або інфіко­ваними лімфоцитами. У процесі розвитку хвороби відзначають змен­шення кількості лімфоцитів (лейкопенія) і навіть некроз лімфоїдної тканини в лімфовузлах, тимусі, селезінці. В епітелії кишкових крипт вірус виявляють уже на 3-й день після зараження, де він досягає мак­симального титру на 6-й день. Насамперед вражаються клітини тон­кого відділу кишечника й, трохи менше дванадцятипалої кишки. Шлу­нок і товстий відділ кишечника менш чутливі до цього вірусу. Надалі, розмножуючись у цих клітинах (ентероцитах), вірус порушує їхню функцію, що призводить до порушення системи «K-Na насоса» на їхніх мембранах. У результаті він починає працювати «у зворотному на­прямку»: вода надходить не з кишечника в організм, а навпаки. Це при­зводить до діареї й різкого зневоднювання всього організму. При ен­териту найбільша проблема - зневоднювання. Через недолік рідини в тканинах і органах накопичуються токсини й розвивається інтоксика­ція.

У новонароджених щенят за гострого міокардиту відбувається фокальний некроз клітин міокарда і його виражена лімфоїдна інфільтрація. У хронічних випадках розвивається інтестінальний фіброз. Зараження в більш пізній період (починаючи з семи тижнів) викликає переважно ураження шлунково-кишкового тракту і, у меншій мірі, міокарда.

Інтенсивне розмноження бактерій у збагаченому кров’ю вмісті кишечника призводить до інтоксикації організму. Через часту блюво­ту в гострий період хвороби тварина не в змозі приймати їжу й швид­ко втрачає у вазі. У разі зниження імунітету вірусна інфекція усклад­нюється вторинними бактеріальними захворюваннями й глистними інвазіями ШКТ. Загибель хворих на парвовірусний ентерит щеняти звичайно відбувається в результаті незворотної втрати ушкодженої слизової оболонки кишечника, порушення осморегуляції, ускладнен­ня перебігу хвороби бактеріальним сепсисом.

Найбільш істотну роль у ліквідації вірусу відіграють специфічні антитіла, які блокують віріони CVP-2, що циркулюють у плазмі крові. Виявити антитіла до цього вірусу можна вже через 4-5 днів після за­раження. Титр швидко наростає, досягаючи найвищого рівня на 10-й день після зараження. У тварин із вираженими патологічними реак­ціями (токсикоз, зневоднення) утворення антитіл може затримувати­ся на 1-2 дні. З моменту появи антитіл у крові дія вірусу блокується цими антитілами (він не може проникати в клітину й розмножувати­ся), і вірус починає елімінуватися з організму. У цілому ж, одним з ос­новних механізмів, за допомогою якого вірус уникає згубного впливу системи імунітету, є швидка динаміка хвороби, в результаті якої тва­рина може загинути раніше, ніж почнуть синтезуватися антитіла в до­статній кількості.

Клінічні ознаки. Розділяють три основні форми хвороби: серце­ву, кишкову й змішану.

Серцева форма (міокардитна) характеризується гострим уражен­ням міокарда (вірусний міокардит) і спостерігається, як правило, у цуценят віком від двох до восьми тижнів.

Кишкова форма (інтестинальна) - найбільш типова форма пар- вовірусного ентериту. Перебіг гострий, рідко підгострий. Основною клінічною ознакою на початку захворювання є поява білої пінистої блювоти (у 80 % цуценят), що повторюється багаторазово протягом декількох діб, повна відмова від корму й води. Не завжди перед цим буває відмова від корму. Іноді апетит знижується, або корм поїдаєть­ся в набагато меншій кількості, ніж завжди. Але обов’язково буває зміна у поведінці щеняти. Звичайно рухливе й допитливе, щеня стає млявим, малорухливим, більше лежить, не реагує на подразники. Прав­да, на прогулянці цуценя жвавішає, але апетит відсутній. Через 1,5-3 години після перших приступів блювоти з’являється пронос. Фекалії жовтувато-сірого або сіро-зеленого кольору (фото 50).

Колір калових мас поступово змінюється на коричневий і темно- коричневий з різким специфічним гнильним (смердючим) запахом гнилої риби. Такий колір каловим масам надають гемолізовані ерит­роцити, форменні елементи крові, що вийшли із кровоносного русла через уражені стінки кровоносних судин. Відзначають депресію, що швидко наростає (Фото 51, 52). Температура тіла підвищується до 39,5-41,5 ^оС, наростає лихоманка. У тих випадках, коли хвора твари­на повністю не відмовляється від прийому води, у неї незабаром після пиття починається напад сильної блювоти, після якого вона виглядає дуже ослабленою. Ознака негативного прогнозу - поява калових мас світлого кольору, що за консистенцією й кольором нагадують густі вершки. Такий кал характерний для блискавичної форми хвороби, що триває після прояву перших ознак захворювання 1,5-2 доби.

У крові виявляють різке зниження кількості лімфоцитів. При ог­ляді реєструють втрату еластичності шкіри, виснаження, сухість язи­ка, слизових оболонок губ, ясен, очей і носа. Видимі слизові оболонки анемічні. Очні яблука глибоко запалі. Черево при пальпації дуже бо­люче. Цуценя перестає вставати й рухатися, з анального отвору вили­ваються бурі калові маси. Температура тіла знижується нижче норми, розвивається коматозний стан. Кінцівки, вуха, хвіст, ніс стають холод­ними. На третій день хвороби, (можливо, на 1-2-й) змінюється ха­рактер блювоти: з білої пінистої вона стає жовтою і тягучою.

Як правило, на 3-й (рідко на 4-й день) тварина гине. Однак в ок­ремих випадках хвороба може тривати до 8-9 днів. Перед загибеллю зазвичай западають очі. Мордочка, незважаючи на загальне зневод­нення, виглядає припухлою, набряклою. Щеня гине на тлі пригнічен­ня всіх функцій у коматозному стані.

У той же час після проходження критичного періоду, тобто через 3-4 дні (як правило, це збігається з початком утворення антитіл), про­гноз змінюється на позитивний. Антитіла в перехворілих тварин збе­рігаються більше двох років, що й визначає тривалість набутого іму­нітету.

У собак старшого віку хвороба частіше протікає субклінічно (до 80 % випадків). У таких тварин відзначають різке зниження апетиту, пригнічення, розлади ШКТ. Але інколи захворювання перебігає нети­пово. Картина тічки в сук після перенесення захворювання зовні може залишатися нормальною, однак в разі ураження вірусом тканин яєч­ника вони втрачають здатність до розмноження. Захворювання у ваг­ітних сук може призводити до абортів, а також аномалії в розвитку ембріонів.

Змішана (комбінована) форма хвороби характеризується уражен­нями серцево-судинної, травної й дихальної систем організму. Спос­терігається у тварин з ослабленою імунною системою, у щенят, отри­маних від невакцинованих сук, а також у разі наявності асоційованих інфекцій (адено-, корона-, ротавірусних та ін.). Клінічні ознаки хворо­би досить різноманітні.

Патологоанатомічні зміни. Найбільш характерні зміни в тонко­му кишківнику. Слизова оболонка багрово-червона, потовщена (фото 53, 54). Кишечник буває порожнім або містить жовту, іноді червону рідину.

Мезентеріальні лімфатичні вузли збільшені, набряклі й з ознаками геморагічного запалення. Слизова шлунка - складчаста, містить незнач­ну кількість пінистої рідини. Печінка суттєво збільшена в розмірах, в’яла, кровенаповнена із притупленими краями; часто поверхня строката внас­лідок розвитку токсичної гепатодистрофії. Жовчний міхур - збільшений, наповнений темно-коричневою або дьогтьоподібною жовчю. Судини брижейки - кровенаповнені, чітко проглядається хід розгалуження су­дин. Селезінка - незначно збільшена, з притупленими краями. Легені - кровонаповнені, застійні. Серце - збільшене в розмірах, заповнено кро­в’ю, м’язова стінка стоншена, особливо правого шлуночка.

У разі раптової загибелі щенят із міокардитною формою клапани серця розширені, відзначають ураження інших органів і утворення пінистої рідини в бронхах і трахеї. У результаті порушень функцій серця розвивається гостре запалення печінки, утворюється плевральна ріди­на або з’являється асцит. У щенят із гострою серцевою недостатністю легені набряклі, у деяких тварин видно локальні червоно-сірі ділянки, часто розташовані в краніальних і середніх частках. Бронхи містять слизовий ексудат. Селезінка збільшена, із крововиливами, нерідко зустрічаються інфаркти.

Діагностика. При діагностиці противірусних антитіл основною проблемою є те, що антитіла з’являються в пізній термін (6-й день). Тому діагностика хвороби, заснована на цьому принципі, є запізнілою.

Серологічні дослідження. Сироватки крові досліджують двічі з інтервалом 24-48 годин. Антитіла виявляють у РТГА й РН у культурі клітин нирки кошеняти.

На сьогоднішній день існують експрес-методи для діагностики ентеритів собак (CITO TEST FPV Ag). Даний тест є проточно-латераль­ним імунохроматографічним аналізом (фото 55).

Виконується у наступній послідовності:

1. Проводиться за допомогою зонда забір зразку блювотиння або фекалій з анального отвору собаки або з ґрунту.

2. Занурити просочений зразком зонд у пробірку з буферним роз­чином. Струсити пробірку для кращого розчинення зразка.

3. Вийняти тест-касету з упаковки та покласти її на горизонталь­ну поверхню.

4. Додати три краплі розведеного зразку в лунку для зразків на касеті.

5. Провести інтерпретацію результатів тестування протягом 5­10 хвилин. Не приймати до уваги результати після 10 хвилин.

6. Провести облік результатів експрес-тесту.

7. Позитивний результат: наявність як контрольної лінії С, так і тестової лінії Т, незалежно від чіткості лінії Т.

8. З біологічним матеріалом поводяться як із потенційно небез­печним. Використані пробірки, відходи перед утилізацією знезаражу­ють за допомогою сильного окислювача. Невикористані флакони з досліджуваними зразками перед утилізацією інактивують автоклаву- ванням за температури 130 ^оС й тиску 2 кг/см протягом 45 хвилин.

Вірусологічні методи. Вірус виділяють у культурі клітин нирки кошеняти. Виявлення вірусу у фекаліях хворого собаки, взятих про­тягом гострого періоду хвороби за допомогою РГА. Висока чутливість і ПЛР із праймерами, що представляють собою фрагменти генів кап­сульних білків VI і V2.

У діагностиці захворювання використовують електронну мікрос­копію. Матеріалом для досліджень служать фекалії хворих собак.

Гістологічний аналіз застосовують при посмертній діагностиці. Установлюють некроз епітеліоцитів крипт, зменшення кількості лімфо­цитів в органах лімфоїдної тканини тонкого відділу кишечника.

Диференціальна діагностика парвовірусного ентериту. Діареї аліментарного походження зустрічаються спорадично, іноді супровод­жуються блювотою. Гастроентерити можуть бути наслідком інтокси­кації різними речовинами: аспірином, нафталіном, миш’яком, орга­нічним фосфором, свинцем й т.п. Як правило, поряд із блювотою й ентеритом з’являються конвульсії й інші нервові розлади.

Гастроентерити паразитарного походження викликаються цесто- дами, нематодами (аскаридами, анкілостомами, стронгілами), кокци- діями, лямбліями. Хвороба з’являється раптово, не супроводжується загальним пригніченням, але ускладнює клінічний перебіг парвовірус- ного ентериту у собак, особливо в щенят.

З бактеріальних інфекцій слід насамперед виключити ешерихіоз у щенят. За даної інфекції фекалії стають рідкими й хвороба триває кілька днів.

Сальмонельоз у собак зустрічається досить рідко, навіть якщо вони є носіями збудника. Хворіє в основному молодняк, тварини дуже рідко гинуть.

З ентеритів вірусного походження при диференціальній діагнос­тиці необхідно виключити коронавірусний ентерит собак. Клінічні ознаки хвороби подібні з парвовірусним ентеритом. Хворіють собаки всіх вікових груп, але частіше щенята. Блювота передує діареї, а іноді виникає одночасно з нею. Зазвичай через 1-2 дні вона припиняється. Фекалії стають розріджені, смердючі, жовтувато-зеленого кольору з домішкою слизу, а іноді крові. У молодих щенят організм зневоднюєть­ся. Температура тіла не підвищується.

За кишкової форми чуми, що також може протікати гостро, на 2-3-й день на верхівці носа з’являється характерне шорсткувате по­товщення. Крім цього може бути висипка на внутрішній поверхні сте­гон, витікання з носа, кашель, кон’юнктивіт. Загалом, такі ознаки для парвовірусного ентериту не характерні. Ще одна важлива діагностична ознака - температура. За ентериту температура підвищується на са­мому початку захворювання, а потім тримається в межах норми. Для чуми характерна підвищена температура.

Від вірусного гепатиту ентерит можна відрізнити відсутністю та­ких симптомів, як підвищена температура, сильна спрага (при енте­риті щеня не п’є), кератит, збільшення мигдаликів, наявність набряку під щелепою, чітка болюча реакція в правому підребер’ї й в області мечоподібного відростка.

Лікування. Основна стратегія лікування парвовірусного ентери­ту зводиться до максимальної підтримки фізіологічних функцій орган­ізму, тому що поява (через 4-5 днів) специфічних антитіл приводить до швидкої елімінації вірусу з організму й видужанню. Проте воно повинне залишатися комплексним і включати етіотропну, патогене­тичну й симптоматичну терапію.

Етіотропна (противірусна) терапія. Для блокування вільно цир­кулюючого вірусу доцільно використовувати специфічні гіперімунні сироватки або імуноглобуліни, які часто випускають у комплексі з імуноглобулінами проти чуми, інфекційного гепатиту й ін. Тут кра­щий ефект дає одноразова масивна ін’єкція препарату. Підшкірно або внутрішньом’язово вводять полівалентну гіперімунну сироватку проти парвовірусного ентериту в дозі 1-10 мл дворазово з інтервалом в 12­24 години. За 5-10 хвилин введення сироватки собаці вводять анти- гістамінні речовини. Крім сироватки можна призначати специфічні й неспецифічні гама- й імуноглобуліни, тимоген, тималін, тимаптін, так- тивін, анандин, камедон, інтерферон та інші імуномодулятори відпо­відно до інструкції з їх застосування. Позитивні результати одержу­ють при застосуванні інтерферонів та інтерфероногенів («Кінорон», «Канівірекс», «Міксоферон» та ін.).

Сироватка відразу ж після її введення різко підвищує імунітет со­баки, але діє нетривалий час - усього 10-14 днів. Єдиний мінус сиро­ватки полягає в тому, що вона нейтралізує дію зроблених раніше щеп­лень. Тобто якщо щеня вже щеплене, після введення сироватки його потрібно буде повторно щеплювати. Якщо щеня вже захворіло, цією обставиною можна зневажити, тому що в цей момент мова йде про порятунок його життя, а сироватка ефективна лише на ранніх стадіях захворювання. Застосовують полівалентну сироватку проти чуми м’я­соїдних, парвовірусного, коронавірусного ентеритів і аденовірусних інфекцій («Гиксан-5») і полівалентний імуноглобулін призначений для профілактики і лікування собак від чуми, парвовірусного, коронаві­русного ентеритів і аденовірусних інфекцій собак («Глобкан-5»), що випускає НВО «Нарвак». Найбільший терапевтичний ефект досягаєть­ся при використанні імуноглобуліну на початковій стадії хвороби. Препарат вводять тварині підшкірно або внутрішньом’язово: для профілактики вірусних інфекцій тваринам масою до 5 кг вводять 2,0 мл, понад 5 кг - 4,0 мл препарату; з лікувальною метою «Глобкан-5» вводять в зазначених дозах 1-3 рази з інтервалом 12-24 години в за­лежності від тяжкості патологічного процесу.

Дуже важливо помітити, чи п’є щеня воду. Якщо п’є, ситуація більш-менш перебуває під контролем. Якщо воно відмовляється від питва, потрібно вводити рідини через крапельниці або ін’єкції. Кількість рідини залежить від стану собаки. Якщо вона сильно зне­воднена, то очі в неї глибоко западають, шкіра обтягує морду, слизові стають сухими. Якщо відтягнути складку шкіри на холці, вона не роз­правляється, а так і залишається у вигляді складки, або розправляєть­ся дуже повільно. Якщо собака перебуває у важкому стані, можна ста­вити крапельницю на цілий день, щоб рідина капала повільно й по­ступово живила організм. Якщо щеня виглядає задовільно, можна поставити крапельницю об’ємом 150-200 мл, вводити протягом 40­60 хвилин. Періодично фізіологічний розчин можна чергувати з 40% розчином глюкози.

Регідратаційна терапія. Найбільш важливим і першочерговим заходом за цієї хвороби варто визнати регідратаційну терапію, тому що застосування багатьох лікарських препаратів в умовах зневодню­вання - неефективно.

Із цією метою внутрішньовенно або підшкірно повільно вводять 3-5 разів на день 0,9 % розчин натрію хлориду по 100-1000 мл, 5 % розчин глюкози 3-4 рази на добу по 50-500 мл, а також розчини Рінге- ра, Рінгера-Локка, дисіль, трисіль, повільно «Поліглюкін» і «Реополіг- люкін», «Реомакродекс» (Туреччина), «Аміновеноз» (Німеччина).

В окремих випадках (у разі неможливості внутрішньовенного вве­дення) допустимі часті підшкірні інокуляції по 10-20 мл у різні об­ласті тіла. Після припинення приступів блювоти регідратуючі розчи­ни маленькими порціями можна давати через рот (per os). У цей же час можна призначати препарати для захисту слизової оболонки ки­шечника (обволікаючі й в’язкі речовини), які мають протизапальну, кровоспинну, антидиарейну дію. Рослинні в’язкі засоби дають усере­дину у вигляді відварів і настоїв 4-6 разів на добу. До них належать кореневища змійовика, бадану, трава звіробою, кора калини, плоди чорниці, кореневище перстачу, квіти ромашки, супліддя вільхи, пло­ди черемшини, листя шавлії. Використовують також «Вікалін» (по 1 таблетці двічі на день), «Альмагель» (по 1 чайній ложці тричі на день), деякі пробіотики («Споробактерин», «Лактобактерин»).

У комплекс заходів з лікування ентериту входять клізма й проми­вання шлунку. Клізму можна починати робити при першій же підозрі на ентерит. На сьогоднішній день при вірусному ентериті такий симп­том, як пронос, здебільшого відсутній. Тому якщо тварина пригніче­на, не їсть, не п’є, лежить на своїй підстилці й злегка блює білою піною, необхідно зробити їй клізму. Дуже смердюча сірувато-жовта маса, що поллється із заднього проходу щеняти, переконає вас, що в щеняти починається ентерит і слід терміново починати лікування.

Ефективним способом лікування є постановка очисних і живиль­них клізм. Рідину вводять 3-4 рази на добу протягом 5-7 днів від 50 мл до 1 літра. У якості очисних використовують відвари й настої лікарсь­ких рослин (ромашку, мати-й-мачуху, звіробій та ін.), слабо-рожевого забарвлення розчин перманганату калію, 0,1 % розчин фурациліну або просту кип’ячену воду. З живильних засобів у пряму кишку вводять 5 % розчин глюкози, 0,9 % розчин натрію хлориду, розчини Рингера або Рингера-Локка, яловичий або курячий бульйон «другого варіння», іноді з додаванням 1-2 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти.

Симптоматична терапія. У разі виражених блювотних процесів призначають протиблювотні («Церукал», «Тіетилперазин»). «Церукал» («Реглан») вводять внутрішньом’язово по 5-15 мг до трьох разів на добу.

При геморагічних процесах показане введення вікасолу, препа­ратів кальцію й інших кровоспинних препаратів. «Вікасол» застосову­ють внутрішньом’язово по 0,3-2,0 мл 1 % розчину одно- або двора­зово (через добу). Крім гемостатичної дії він має здатність прискорю­вати регенерацію тканин. Однак дія наступає через 12-24 години після введення, тому його ин’єктують незалежно від наявності крові у фе­каліях при первинному огляді. Кальцій хлорид і глюконат застосову­ють внутрішньовенно або внутрішньом’язово (глюконат) у дозах 5­10 мл 10 % розчину один раз на добу. Їх можна додавати в розчини регідратаційних засобів. Гемостатичні засоби протипоказані при шо­ковому стані собаки, тому що сприяють розвитку синдрому внутріш- ньосудинного згортання крові.

При високій температурі тіла (вище 40 °С), що свідчить про ймовірність впливу секундарної мікрофлори, можливе застосування антибіотиків широкого спектру дії. Деякі дослідники висловлюють сумнів щодо боротьби із сапрофітною мікрофлорою, з огляду на не­тривалість періоду хвороби й міркування, викладені вище. Для попе­редження секундарної інфекції можна використовувати малотоксичні бактерицидні засоби (пеніциліни, цефалоспорини, поліміксини, ком­біновані з триметопримом, сульфаніламіди) у звичайних дозах.

При ентериті в щенят сильно уражається серцево-судинна систе­ма й особливо серце, тому застосування серцевих препаратів є необ­хідним. Показане застосування препаратів, що підтримують роботу міокарду («Сульфокамфокаїн»).

Призначають аскорбінову кислоту, вітаміни групи В (O₁ В₂ В6 В₁₂) і жиророзчинні. Вітамін С вводять підшкірно, внутрішньом’язово або внутрішньовенно по 0,5-1 мл 1-3 раза на день до одужання. У якості знеболюючих і спазмолітичних - «Но-шпу», «Баралгін», розчини но­вокаїну.

Застосовують гепатопротектори: «Ессенціале форте» по 1-2 кап­сули тричі на день протягом 3-х місяців, «Карсил» по 1 табл. тричі на день протягом місяця, «Лив-52», «Силибор».

Тривалий час можуть зберігатися слабкість, діарея, ознаки сер­цево-судинної недостатності. У цей період показане застосування про- біотиків («Лактобактерин», «Біфікол» та ін.), вітамінних препаратів, ферментних засобів («Лепсидил», «Ацидін-пепсин», «Мексаз», «Фес­тал»), антианемічних та інших засобів (оксиферрискарбон натрію, В₁₂, «Феррумлек»).

При виражених блювотних процесах протипоказано вводити че­рез рот (per os) лікарські речовини, воду або що-небудь ще. Посилен­ня актів блювоти слідом за таким введенням може призводити до до­даткових травматичних ушкоджень слизової шлунка.

У цілому лікування при парвовірусному ентериті в собак повинне бути енергійним й комплексним, враховуючи всі механізми патоге­незу. Оскільки динаміка хвороби дуже висока, то тварини часто на наступний же день після комплексу терапевтичного впливу почина­ють або видужувати, або (якщо лікування було неефективним) гинуть.

Призначається дієта. У перші три дні хвороби тварину забезпечу­ють кип’яченою водою, краще з додаванням дезінфікуючих речовин або відварів лікарських рослин (кора дуба, квіти ромашки або волош­ки, звіробій, плоди чорниці або черемшини й ін.). Іноді в чисту кип’я­чену воду додають аскорбінову кислоту з розрахунку 1 мл 5 % розчи­ну на 100-200 мл або цукор (1 чайна ложка на склянку води). При успішному лікуванні на 4-й день у раціон додають теплі сирі яйця по одному 3-4 рази на день, відвар лляного насіння, рідку рисову або вівсяну кашу на воді. Спочатку задають по 1-2 столові ложки. Якщо не починається блювота, то кількість каші поступово збільшують до 50-200 г у 3-4 прийоми. На 5-й день у кашу додають 1-2 столові ложки вареного яловичого або курячого фаршу. У наступні дні збільшують і доводять до норми кількість вареного здрібненого м’я­са. На 7-й день у раціон включають інші види каш і супи на яловичому бульйоні або воді. Молочнокислу дієту рекомендується призначати на 10-й день від початку лікування. На 8-9-й дні в раціон вводять ва­рені або тушковані подрібнені овочі: капусту, ріпу, моркву й картоп­лю. Починаючи з 11-го дня пацієнтів переводять на звичайний раціон.

Якщо при лікуванні було застосовано сироватку, то через 2-3 тижні після видужання необхідно зробити щеняті повторні щеплення - від ентериту й усіх інших хвороб, від яких він був щеплений раніше. Щеплення необхідно повторити ще раз, як це пропонує схема фірми- виробника вакцини.

Імунітет. У дорослих собак-реконвалесцентів формується в ос­новному напружений тривалий імунітет. Однак у перехворілих щенят у віці до трьох місяців через недостатню імунологічну зрілість орга­нізму можуть виникати імунодефіцитні стани. У зв’язку з цим необхі­дна щорічна вакцинація тварин.

Профілактика парвовірусного ентериту в усьому світі базується на застосуванні вакцин. Убитий вірус CVP-2 використовується у вак­цинах як у моновалентному варіанті, так і в асоціації з вірусами-збуд- никами інших хвороб собак. Для активної імунопрофілактики парво- вірусного ентериту широко використовують

- моновакцини «Биовак-Р», «Парвоваккарниворум» (Росія), «Но- бівак-Р», «Парводог», «Примадог» (Франція) та ін.;

- асоційовані вакцини «Нобівак DHPPi», «Біовак-Ра», «Біовак- DPA», «Мультикан-2, 4, 6», «Гексаканівак», «Пентаканівак» (Росія); «Вак- цидог», «Тривирокан», «Гексадог» (Франція); «Вангард-5,7».

Найбільш небезпечний вік для щенят - це 40-55 днів, коли мате­ринський імунітет вже практично не працює, а щеплення ще не зроб­лені.

Необхідно, щоб мати щенят була щеплена безпосередньо перед в’язкою. Якщо з моменту щеплення пройшло більше 3-4-х місяців, імунітет суки ослаблений. Його все ще досить для того, щоб захисти­ти дорослу тварину, але щенята сильного імунітету не отримають. Якщо з якоїсь причини не вдалося прищепити суку перед тічкою, слід робити їй щеплення, коли щенята вже народилися. Сука з 6-денними щенятами переносить щеплення безболісно, а малята отримають на­пружений колостральний імунітет з молоком матері. Дуже важливо, щоб щенята добре харчувалися, були великими й міцними. Необхід­но вчасно провести протипаразитарну обробку. Якщо у виводку і спа­лахнула інфекція, як правило, хворіють не всі цуценята. Частина з них залишається здоровою, хтось хворіє більш важко, хтось менш. Зазви­чай найважче доводиться самим дрібним щенятам, вони ж найчасті­ше вмирають під час хвороби.

Загальна профілактика вірусних кишкових інфекцій, особливо в разі групового методу утримання тварин, полягає в дотриманні ком­плексу ветеринарно-санітарних, зоотехнічних і організаційно-госпо­дарських заходів. Основні з них:

- охоронно-обмежувальні заходи при перевезеннях тварин і участі їх у масових заходах (виставки, виводки, ярмарки);

- збалансована годівля, правильне утримання (з урахуванням віко­вих груп) і раціональне використання тварин;

- планові профілактичні заходи щодо дезінфекції, дезінсекції, де­ратизації приміщень;

- попереднє карантинування нових тварин впродовж 30 діб.

Після прогулянок рекомендується мити собаці лапи 5 % розчи­ном гіпохлориту натрію або будь-яким інших хлорвмісним дезінфіку- ючим засобом. У випадку виявлення випадків парвовірусного енте­риту велике значення має ізоляція захворілих тварин і проведення ре­тельної багаторазової дезінфекції.

Для дезінфекції придатні 5 % розчин гіпохлориту натрію або інші хлорвмісні препарати, а також 2 % формалін.

У цей період можуть бути тимчасово скасовані масові заходи за участі собак (виставки, виводки, дресирування на майданчиках), а та­кож обмежені переміщення тварин з одного населеного пункту в інший.

Контакти здорових собак із хворими, а також підозрюваними у захворюванні тваринами повинні бути негайно припинені. Будь-які форми контактів собак у період епізоотії варто зводити до мінімуму.

4.1.2.