ВІРУСНИЙ ГЕПАТИТ В

Гепатит В (ГВ) —загальне інфекційне захворювання, яке спри­чиняє вірус ГВ (ВГВ). Механізм передачі збудника парентераль­ний. Характеризується клінічним поліморфізмом, схильністю до хронічного перебігу, синдромами ураження печінки.

Актуальність. ГВ має повсюдне і нерівномірне територіальне поширення. Показником його поширення є частота виявлення ос­новних серологічних маркерів інфекції серед населення. За цим критерієм ВООЗ умовно виділила три групи регіонів: з низькою частотою поширення інфекції (Австралія, Північна, Західна і Центральна Європа, Північна Америка, країни помірного клімату Центральної і Південної Америки), де частота виявлення HBsAg складає 0,2—0,5 %, а антитіл до цього антигену (анти-HBs) —4— 6%; регіони із середнім ураженням населення (Східна Європа, Японія, Середній Схід, країни, що утворилися на території колиш­нього CPCP, деякі країни Південної і більшість країн Централь­ної Америки) — HBsAg виявляється у 2—7 %, а антитіла — у 20— 55 % випадків; регіони з високою ендемічністю ГВ (Китай, краї­ни Південно-Східної Азії, Тропічної Африки, деякі країни Півден­ної Америки), де антиген виявляється серед населення у 8—20 %, а відповідні антитіла — у 70—95 % випадків. Україна належить до числа країн із середньою частотою поширення інфекції.

Важливе соціально-економічне значення ГВ визначається знач­ним поширенням цієї інфекції, високим рівнем захворюваності, часто важким перебігом, схильністю до хронізації процесу і ускладнень. За матеріалами ВООЗ, у світі щорічно реєструється до 1 млн хворих на ГВ, що відображає лише частину справжньої захворюваності. Існування безсимптомного хронічного вірусоно- сійства та інших форм інфекції, що не діагностуються, значно ускладнює боротьбу з цим захворюванням. Зараз на земній кулі

налічується близько 300 млн безсимптомних носіїв вірусу ГВ. Час­тота летальних наслідків при гострому ГВ складає 0,8—1 %.

Етіологія. Вірус ГВ належить до родини Hepadnaviridae, до якої включені також подібні віруси, виявлені у лісових бабаків, земляних білок і пекінських качок. Гепаднавіруси характеризу­ються гепатотропізмом та наявністю в структурі циркулярної дво- нитяної ДНК.

Повний вірус ГВ (частинка Дейна) має сферичну форму діа­метром 42 нм, складається з ядра і оболонки. В ядрі міститься ДНК і фермент ДНК-полімераза. Крім частинки Дейна відомі й інші вірусоспецифічні структури: дрібні сферичні та тубулярні (філаментозні) частинки із середнім діаметром 22 нм.

Важливе функціональне значення мають розміщені на поверх­ні ВГВ рецептори, чутливі до людського полімеризованого альбу­міну. Вони служать для прикріплення до аналогічних альбуміно­вих рецепторів на поверхні гепатоцитів і визначають тропізм ві- РУсу.

Антигенна структура збудника ГВ гетерогенна, включає три антигени.

Ядро частинки Дейна містить ядерний, або серцевинний, анти­ген — HBcAg, що входить до складу нуклеокапсйду. При інфекцій­ному процесі виявляється тільки в гепатоцитах.

В оболонці вірусу міститься оболончастий антиген HBeAg, який є своєрідним маркером ступеня інфекційності. Він не тіль­ки присутній у складі частинок Дейна, але й циркулює в крові.

Антигенні детермінанти оболонки частинок Дейна, сферичних і тубулярних частинок визначаються як поверхневий антиген HBsAg. При інфекційному процесі цей антиген виявляється в ге­патоцитах, біологічних рідинах (кров, секрети та ін.). HBsAg міс­тить загальну антигенну детермінанту «а», субдетермінанти «у, d, w_iг» та ін.

Антигени вірусу ГВ та гомологічні до них антитіла визнані ВООЗ специфічними серологічними маркерами інфекції.

Збудник ГВ відзначається високою резистентністю до дії бага­тьох фізичних та хімічних чинників.

ві та її продуктах (плазма, еритроцитарна маса, фібриноген та ін.) зберігається роками.

Патогенез. Вірус ГВ проникає в організм парентеральним шля­хом, головним чином через шкіру, слизові оболонки (зовнішні та внутрішні), а також безпосередньо у кров, що забезпечує гемато­генне (лімфогенне) поширення збудника (фаза вірусемії) і зане­сення ного в печінку. Наступна фаза патогенезу ГВ — паренхіма­тозна дифузія — визначає основні клінічні прояви інфекційного процесу. Проникнення вірусу і його активна реплікація, як прави­ло, не спричиняє загибелі печінкових клітин, оскільки вірус не чинить прямої цитопатогенної дії, але здатний викликати патоло­гічні імунні реакції в організмі людини. Патологічний процес у печінці починається з моменту розпізнання імунокомпетентними клітинами антигенів вірусу на мембрані гепатоцитів. Взаємодія Т-лімфоцитів з антигенами, локалізованими у гепатоцитах, призво­дить до імунного цитолізу клітин з елімінацією збудника та фор­мування специфічного імунітету. Спектр клініко-патогенетичних варіантів ГВ при різних формах взаємовідносин між вірусом ГВ і гепатоцитом досить широкий — від клінічно інапарантних до най­важчих блискавичних гострих і хронічних гепатитів з різноманіт­ними наслідками, включаючи повне одужання з елімінацією збуд­ника, а також хронічні гепатити та їх ускладнення. З позицій ві- русно-імуногенетичної концепції патогенезу ГВ, механізм розвитку і особливості перебігу інфекційного процесу (форма хвороби) за­лежать від способу зараження, дози, ступеня імуногенності та ін- фекційності вірусу, а також сили імунної відповіді (генетично де­термінованої, модифікованої під впливом різноманітних чинників зовнішнього середовища), взаємодії імунокомпетентних клітин (Т-, В-лімфоцитів і макрофагів).

Сприйнятливість людиною вірусу ГВ достатньо висока. Відо­мо, що переливання крові, яка містить HBsAg, призводить до за­хворювання у 50—90 % реципієнтів залежно від інфікуючої дози. Найчастішою формою взаємодії вірусу та макроорганізму є без- симптомна. Є дані, згідно з якими співвідношення маніфестних і безсимптомних форм ГВ стає приблизно'рівними 1:200—1:100. Лише близько 50 % хворих на хронічний ГВ і 7 % безсимптомних хронічних вірусоносіїв мають в анамнезі перенесене гостре захво­рювання.

Імунітет. Інфікування вірусом ГВ призводить до імунологічної перебудови і формування достатньо стійкого імунітету. Відомо­стей про повторні захворювання немає. При одужанні та еліміна­ції збудника відбувається сероконверсія з появою антитіл до всіх антигенів вірусу. Про імунітет можна робити висновок за визна­ченням антитіл до HBsAg (анти-HBs), оскільки ці антитіла мають протективні властивості і виявляються в осіб, які перенесли як клінічно маніфестні жовтяничні, так і безжовтяничні, субклінічні

стерті форми інфекції. Надзвичайно сильним імуногеном єHBcAg. Він призводить до вироблення специфічних антитіл — анти-НВс — у 100 % осіб, які перенесли будь-яку форму ГВ. До того ж ці ан­титіла можуть бути єдиним свідком взаємодії вірусу ГВ і людини, проте вони не захищають від захворювання. Виявлення анти-HBs та антитіл до HBcAg (анти-НВс) є ознакою завершеної інфекції і розглядається як найбільш надійний критерій розвитку постін- фекційного імунітету й одужання.

Вікова імунологічна структура відображає закономірності цир­куляції збудника серед населення. В регіонах з високою частотою поширення інфекції вже до 9 років анти-HBs виявляється у ЗО— 40 ^o∕o, а до 40 років — у 60—80 %. У країнах з низькою інтенсив­ністю циркуляції вірусу ГВ імунний прошарок росте поступово і максимальна частота виявлення анти-HBs (20—ЗО %) відзначаєть­ся у віковій групі 40—49 років.

Для виявлення антитіл до вірусу ГВ найчастіше застосовують методи радіоімунологічного та імуноферментного аналізу (РІА, ІФА).

Джерела збудника інфекції. Унікальною особливістю епідеміо­логічної характеристики ГВ є наявність різноманітних джерел збудника інфекції, представлених особами з усіма відомими ва­ріантами взаємодії збудника з організмом: хворі на гострий і хро­нічний ГВ, носії. Потенційно масивність зараження вища при клі­нічно маніфестних, передусім важких формах інфекції, коли па- томорфологічні зміни, що призводять до некрозу клітин, виявлені особливо різко. Хворі на гострий ГВ стають заразними вже в ін­кубаційний і продромальний періоди. Проте більш широкі можли­вості виявлення та ізоляції хворих з клінічно вираженими форма­ми ГВ певною мірою обмежують їх епідемічне значення.

Основними джерелами збудника інфекції є хворі з малосимп- томними, стертими, що, як правило, не діагностуються, формами гепатиту, а також носії. Це визначається значним поширенням таких форм інфекції, можливістю тривалого; часто довічного пер- систування вірусу в організмі. Носійство — один із наслідків гос­трого ГВ, навіть у випадках з легким перебігом захворювання. Часто носій заперечує наявність захворювання в минулому, що ні в якому разі не виключає можливості інфікування ВГВ. Клінічна класифікація носійства — здорове, реконвалесцентне, хронічне — має епідеміологічний зміст. Справжнє, так зване здорове, вірусо- носійство завжди нетривале. В епідеміологічній та клінічній прак­тиці про вірусоносійство прийнято робити висновки за даними ін­дикації HBsAg. Крім цього, при позитивних результатах індика­ції HBsAg носіями називають хворих на ГВ з нерізко виражени­ми проявами хвороби або дійсно здорових осіб, у яких, однак, реєструються безсумнівні ознаки патологічного процесу — морфо­

логічні зміни в біоптатах печінки, гіперферментемія, імунологічні зрушення.

Серед хронічних вірусоносіїв у значній частині випадків трап­ляються особи, у яких відзначаються ознаки хронічного персистую- чого гепатиту (ХПГ), хронічного активного гепатиту (ХАГ). Ось чому термін «хронічне носійство» слід приймати досить умовно, розуміючи під цим лише персистування HBsAg, що відповідає без- симптомній або маніфестній формі того чи іншого варіанту хро­нічного ГВ.

Важливим джерелом зараження ГВ є хворі з хронічними за­хворюваннями печінки (хронічний гастрит, цироз печінки); у ба­гатьох із них виявляється HBsAg.

У хворих на ГВ усі секрети, що утворюються з крові (плазми) або мають домішок κpotei (плазми), потенційно заразні. HBsAg можна виявити також у сечі, жовчі, сльозах, слині, фекаліях, груд­ному молоці, вагінальному секреті, спермі, спинномозковій і си­новіальній рідинах, пуповинній крові. Проте тільки кров і, можли­во, слина становлять реальну епідемічну небезпеку. Основним біо­логічним субстратом, в якому закономірно виявляються маркери ВГВ, є кров або її препарати: плазма,- еритроцитарна маса, фі­бриноген, протромбін, в яких вірус зберігає свою інфекційність.

Механізми передачі збудника. ГВ є антропонозною кров’яною інфекцією з парентеральним механізмом передачі, який реалізу­ється як у природних, так і в штучних умовах: у медичних уста­новах, під час виробничої діяльності, в побуті тощо. Велике зна­чення при зараженні має контакт ушкодженої шкіри чи слизових оболонок з кров’ю або її продуктами. Будь-які медичні маніпуля­ції, пов’язані з порушеннями шкірних або слизових покривів за­брудненим інструментарієм, таять у собі небезпеку зараження. Най­більший ризик інфікування відзначається при переливанні зара­женої крові та її препаратів. При цьому інфікуюча доза крові може бути безкінечно малою. Для ефективного зараження достат­ньо введення мінімальної кількості крові, що містить у собі вірус, рівної IO^-6—IO^-7мл. Інфікування може відбуватися у найрізно­манітніших ситуаціях, за яких в організм може потрапити вірус: переливання крові, використання недостатньо обробленого медич­ного інструментарію, випадкові порізи, подряпини і т. ін. Найбіль­ший ризик має введення в організм донорської крові або її пре­паратів, які містять HBsAg. Встановлено, що від 6 до 20 % ви­падків гострого ГВ зумовлені зараженням при переливанні крові та її продуктів. У дітей у віці до 1 року на долю посттрансфузій- ного гепатиту (ПТГ) приходиться 70—-80 % випадків. У загальній сумі ПТГ питома вага ГВ складає близько 10 %. Частота виник­нення жовтяничних та безжовтяничних форм ПТГ коливається в межах 1—20 на 1000 доз перелитої крові. З посиленням контро­лю носійства HBsAg серед донорів крові відносна активність г©-

мотрансфузії як чинника передачі гепатиту В знижується, але зростає активність «шприцевого», ін’єкційного чинника. В сумарній захворюваності на ГВ найбільшу питому вагу (близько 50 %) складають зараження, пов’язані із різноманітними медичними ма­ніпуляціями, які супроводжуються порушеннями цілісності шкіри і слизових оболонок. Ризик зараження дуже великий не тільки для хворих, але й для медичного персоналу, у якого інапарантні порушення цілісності шкірних покривів зустрічаються досить час­то. До розряду відділень підвищеного ризику зараження належать центри гемодіалізу, серцево-судинної хірургії, реанімаційні блоки та відділення інтенсивної терапії, опікові центри, хірургічні, он­кологічні, гематологічні, інфекційні, протитуберкульозні, урологіч­ні, неврологічні та інші стаціонари. Можна стверджувати, що під­вищений ризик зараження ГВ наявний у всіх лікувальних за­кладах, у тому числі поліклініках і амбулаторіях, в яких хворі проходять тривалий курс ін’єкційної терапії. Високий ризик зара­ження серед персоналу та дітей закритих дитячих закладів (інтер­натів, дитячих будинків). Пригнічення імунного статусу внаслідок соматичних захворювань, тривалі курси стимулюючої ін’єкційної терапії є чинниками, що сприяють виникненню та поширенню но- сійства HBsAg.

У деяких регіонах зараження ГВ здійснюється внаслідок проко­лу мочок вух, нанесення татуювання, парентерального введення наркотичних речовин.

Значна частина хворих, відсоток яких на різних територіях ко­ливається від 5 до 50, не мають в анамнезі штучних парентераль­них втручань (маніпуляцій). Природний парентеральний механізм передачі ГВ еволюційно є більш стародавнім і стійким. Він реалі­зується шляхом перинатального інфікування, сексуальних, побуто­вих контактів. У природних умовах здійснюється приховане парен­теральне інфікування, на яке важко вплинути.

Перинатальна, або вертикальна, передача збудника від інфіко­ваної в III триместрі вагітності матері (хворої на ГВ або носія вірусу) новонародженому має важливе значення в регіонах висо­кої ендемічності, де частота подібного шляху зараження складає 40 %. Маркером інфекційності крові матерів є HBeAg, проте зара­ження плоду можливе і за його відсутності. Фактично транспла- центарне зараження плоду, що відповідає поняттю «вертикальної» передачі, виникає дуже рідко. В основному зараження здійснює­ться при контакті новонародженого з інфікованими навколоплод- ними водами, вагінальним секретом під час пологів. Це підтвер­джується порівняно пізніми термінами розвитку гепатиту у дітей — на 3—4-му місяці постнатального періоду.

Статевий шлях передачі також пов’язаний з мікропорушекнями цілісності шкіри та слизових оболонок. Описані спалахи ГВ під­тверджені виявленням специфічних маркерів внаслідок статевого

зараження від одного джерела інфекції. Під час проведення епі­деміологічного розслідування HBsAg та інші маркери були вияв­лені не тільки в крові статевих партнерів, але й у сім’яній рідині, менструальній крові і вагінальних виділеннях.

У поширенні ГВ можуть мати значення побутові перкутанні контакти, до яких належать випадкові мікротравми, подряпини, садна, ледь помітні або навіть- нерозпізнані. Чинниками захворю­вання можуть бути різноманітні косметичні процедури (манікюр, педикюр, гоління та ін.) з використанням речей загального вжит­ку. Встановлено тривале зберігання HBsAg на поверхні ножиць, пилочок для нігтів, бритв і т. ін.

Епідемічні осередки можуть виникати в оточенні носіїв HBsAg, передусім, з активним перебігом хронічного процесу, в сім’ї, дитя­чих колективах. При хронічному активному гепатиті (ХАГ) показ­ник інфікування осіб, які спілкувалися, досягає 50 %, при хроніч­ному персистуючому гепатиті (ХПГ) — 25 %.

Захворюваність. Аналіз захворюваності на вірусні гепатити в Україні за останні 15 років показав, що після введення роздільної реєстрації показник захворюваності на ГВ неухильно підвищував­ся. У 1977 р. захворюваність склала 18,4 на 100 000 населення, у 1989 р.— 31,7 на 100 000 населення. Попри те, що в 1990—1991 рр. визначилась тенденція до зниження захворюваності на ГВ, її рі­вень залишався достатньо високим — 29,5 та 26,1 на 100 000 насе­лення відповідно.

Особливості епідемічного процесу. Для ГВ характерна відсут­ність епідемій. Захворюваність носить ендемічний характер, прояв­ляється одиночними або, рідше,— груповими захворюваннями. ГВ не має вираженої сезонності і розподіляється порівняно рівномір­но протягом усього року. До особливостей епідемічного процесу при ГВ слід віднести також відсутність періодичних (сезонних або річних) підйомів або спадів захворюваності та переважне залу­чення в епідемічний процес дорослих осіб віком за ЗО років та ді­тей першого року життя, котрим часто проводять різні паренте­ральні медичні маніпуляції. В епідемічний процес при ГВ дещо частіше залучаються чоловіки. Вірогідних відмінностей у частоті захворюваності клінічно маніфестними формами ГВ міського та сільського населення не виявлено.

До груп так званого високого ризику інфікування відносять представників деяких медичних професій, насамперед осіб, які ма­ють контакт, з кров’ю та її продуктами. Крім осіб, праця яких пов’язана із заготівлею і переробкою крові, до цієї групи належить персонал гематологічних відділень, центрів гемодіалізу, відді­лень інтенсивної терапії, хірурги, анестезіологи, стоматологи, мані- пуляційні сестри, лабораторні та інші працівники, які здійснюють забір та обробку проб крові. Ступінь ризику прямо пропорційний тривалості роботи на терені охорони здоров’я. Захворюваність ме­

дичних працівників у 3—5 разів і більше перевищує середню ура­женість дорослого населення. Частота виявлення HBsAg серед донорів-медиків у 2 рази вища, ніж серед донорів інших професій. В офіційних матеріалах ВООЗ ГВ віднесено до професійних за­хворювань деяких категорій медичних працівників.

Специфічне лікування не розроблено.

Протиепідемічні заходи при ГВ спрямовані на нейтралізацію джерела інфекції, припинення шляхів її передачі та підвищення несприйнятливості населення.

Заходи щодо нейтралізації джерела інфекції охоплюють ранню діагностику і госпіталізацію хворих, що забезпечує їх ізоляцію. За особами, які спілкувались з хворими на ГВ, слід установити медичний нагляд протягом 3 міс після роз’єднання з хворим.

Виписку реконвалесцентів ГВ здійснюють при задовільному загальному стані, відсутності скарг, скороченні розмірів печінки до нормальних або близьких до норми, відсутності жовтяниці, а також жовтяничних пігментів у сечі, нормалізації рівня білірубіну в крові. Допускається виписка хворих при підвищенні у 2—3 рази активності амінотрансфераз, а також при збільшенні печінки на 1—2 см. Правила виписки хворих на ГВ передбачають обов’язкові обстеження на HBsAg. Існують дані, згідно з якими більш ніж у половини реконвалесцентів ГВ при виписці із стаціонари визначає­ться HBsAg. Персистування HBsAg у таких хворих фіксується у довідці, що є основним документом для наступного диспансерного спостереження. Перший огляд здійснюють протягом ЗО днів після виписки. У разі виявлення ознак хронічного гепатиту хворих пов­торно госпіталізують для поглибленого обстеження та лікування. При відсутності клінічних ознак хронічного гепатиту, але при на­явності носійства HBsAg реконвалесцентів також слід госпіталізу­вати для уточнення характеру ураження печінки.

Закінчення диспансерного нагляду та зняття реконвалесцентів з обліку здійснюють за відсутності ознак хронічного гепатиту та при негативних результатах обстеження на HBsAg.

Профілактичне значення заходів з ранньої діагностики та ізо­ляції хворих дещо обмежене. Хворі на ГВ становлять небезпеку протягом майже усього інкубаційного та переджовтяничного періо­ду. Проте в клінічній практиці діагноз, як'правило, ставлять тіль­ки після появи жовтяниці. До того ж основними джерелами ін­фекції є хворі не з клінічно маніфестними, а з безжовтяничними, субклінічними формами хвороби і носії.

Активне виявлення джерел інфекції можливе при цілеспрямо­ваному скринінгу на маркери ГВ груп високого ризику інфікуван­ня: медичних працівників, хворих, яким проводили гемотраисфузії, тривалі або інтенсивні курси ін’єкцій лікарських засобів у стаціо­нарах різного профілю; дітей до І року, яким здійснювали плазмо- терапію; хворих, що поступають на оперативне лікування в центри

гемодіалізу, вагітних, дітей з дитбудинків. Осіб, у яких виявляють HBsAg, незалежно від наявності чи відсутності клінічних ознак хвороби, слід розглядати як потенційні джерела інфекції.

У профілактиці парентерального інфікування основне значення мають заходи щодо запобігання посттрансфузійному гепатиту, так званому шприцевому, інструментальному гепатиту, запобігання гепатиту у відділеннях підвищеного ризику та професійних зара­жень.

Запобігання посттрансфузійному гепатиту передбачає насам­перед суворе дотримання встановлених правил відбору донорів. Обов’язковим є 100 % клініко-епідеміологічне і лабораторне обсте­ження усіх донорів. Особливо важливим є визначення HBsAg. Особа, у якої виявлено HBsAg, донором бути не може. При обсте­женні донорів необхідно.застосовувати чутливі методи ІФА і PIA. Ефективність відбору донорів можна підвищити шляхом виявлен­ня інших серологічних маркерів інфекції, зокрема анти-НВс.

З метою зменшення небезпеки заражения ГВ кров із однієї ампули не дозволяється переливати різним реципієнтам. Це відпо­відає загальному правилу трансфузіології: один донор — один ре­ципієнт. Передбачено також низку заходів: повторна індикація HBsAg, застосування в роботі з донорами тільки індивідуальних трансфузійних наборів і комплектів одноразового використання, обмеження показань до переливання крові та ін.

З посиленням контролю носійства HBsAg серед донорів віднос­на активність гемотрансфузій як чинника передачі збудника ГВ знижується, але зростає активність «шприцевого», ін’єкційного чинника. Припинення дії механізмів штучного парентерального інфікування є найважливішим завданням профілактики ГВ. Кон­кретні шляхи вирішення цього завдання включають насамперед ретельну стерилізацію шприців та голок або перехід на шприци та голки одноразового використання, стерилізацію хірургічного, діаг­ностичного та зуболікарського інструментарію тощо. Важливе зна­чення має суворо регламентована система достерилізаційної обробки медичного інструментарію. Централізована стерилізація медінструментарію є оптимальним шляхом знезараження інстру­ментарію, забрудненого кров’ю.

Для організації цілеспрямованої профілактики ГВ в стаціо­нарних та амбулаторних умовах необхідно впроваджувати індика­цію HBsAg серед тих, хто поступає на оперативне лікування. До­цільно виділити носіїв HBsAg в окремий потік із забезпеченням окремим медінструментарієм, предметами догляду, палатами. За­бруднений кров’ю м’який і твердий інвентар перед пранням або миттям необхідно замочити у 3 % або 5 % розчині хлораміну про­тягом 60 або ЗО хв відповідно. Застосування індивідуальних засо­бів захисту шкіри і слизових оболонок від попадання крові (рука­вичок, окулярів, хусточок, шапочок, масок-респіраторів, халатів

тощо) для персоналу, який обслуговує носіїв HBsAg, є обов’язко­вим. Забороняється палити і приймати їжу в тих приміщеннях, де можливий контакт з кров’ю.

Важливим засобом профілактики є періодичні (через 6 міс) обстеження медперсоналу, що має тісний контакт з кров’ю та ін­шими біологічними речовинами в закладах служби крові, клініко- діагностичних лабораторіях, маніпуляційних кабінетах, у названих раніше відділеннях підвищеного ризику, а -також обстеження пер­соналу на носійство імуномаркерів ГВ. Зростання носійства HBsAg та антитіл серед персоналу може засвідчити існування прихованих шляхів передачі інфекції гепатиту В у лікувальних закладах.

Специфічна профілактика. Пасивна профілактика ГВ здійснює­ться шляхом уведення специфічного імуноглобуліну з високим тит­ром апти-HBs. Умовою ефективності імуноглобулінопрофілактики є застосування препарату не пізніше ніж через 2—3 доби після зараження, бажано в перші 6 год. Пасивну специфічну профілак­тику ГВ проводять при реальній загрозі інфікування осіб, які на­лежать до груп високого ризику інфікування. Імуноглобулін на­правленої дії широко застосовують для профілактики ГВ у ново­народжених дітей, які народились від матерів — хронічних носіїв вірусу або тих, котрі перенесли гострий ГВ в останні місяці вагіт­ності.

Нині досягнуто значних успіхів у розробці та виробництві моно- валептних вакцин для специфічної профілактики ГВ. Основою вак­цин є високоочищений HBsAg, джерелом якого можуть бути сиро­ватки крові донорів-антигеноносіїв, трансформовані клітини печін­ки людини, що продукують HBsAg, рекомбінантні ДНК, що несуть експресуючий ген HBsAg. Найбільшого практичного застосування набули вакцини, які одержують із плазми донорів-вір.усоносіїв або генпоінженерним способом з використанням рекомбінантних дріж­джових штамів — продуцентів HBsAg. У деяких країнах випуска­ють комерційні препарати. Досвід використання вакцин проти ГВ засвідчує їх безпеку та ефективність. Після 3-кратного введення вакцини (1 доза — 5 мкг HBsAg для дітей, 10 мкг — для дорослих, вводять внутрішньом’язово або підшкірно з інтервалом 1 міс) у 9І—97 % щеплених виробляються антитіла. При правильному за­стосуванні вакцина забезпечує захист більше ніж 95 % щеплених. Застосовують вакцину для захисту різних категорій хворих і здо­рових осіб з високим ризиком зараження ГВ. Існує думка про необхідність вакцинації проти ГВ усіх осіб, які працюють у сфері охорони здоров’я. Одне з найважливіших завдань — запобігання розвитку перинатального ГВ у дітей. У недалекому майбутньому масова імунізація проти ГВ стане практичним завданням органів охорони здоров’я. ✓

Епідеміологічний нагляд визначають як систему безперервного 8бору даних про захворюваність, аналізу та узагальнення матері-

алів, що надходять, доведення упорядкованої інформації до вико­навців та керівників програм з профілактики інфекційних хвороб. Цілісна система епідеміологічного нагляду складається з трьох підсистем: інформаційної, діагностичної та контрольної.

Інформаційна підсистема забезпечує дані про епідеміологічну ситуацію. Важливим джерелом таких даних, крім захворюваності, що реєструється, є вивчення носійства збудника, визначення рівня колективного імунітету та інших параметрів, що характеризують епідемічний процес. В інформаційній підсистемі розрізняють об’єк­ти нагляду, ознаки, які реєструються, об’єктивні маркери, методи реєстрації, контингенти, що підлягають нагляду, установи, що здійснюють реєстрацію. Об’єктами епідеміологічного нагляду є за­клади служби крові, лікувально-профілактичні заклади, сімейні осередки хворих та носіїв HBsAg. Актуальними слід визнати серо­логічні маркери та підвищену активність аланінамінотрансферази (АЛТ) крові. Функцію реєстрації виконує клінічне спостереження в поєднанні із статистичним обліком, клініко-лабораторними дос­лідженнями. Визначення АЛТ, імунологічні методи (загальновідо­мі та спеціальні) мають і самостійне значення як засіб вивчення інтенсивності епідемічного процесу у колективних осередках ГВ. Обстеження за епідемічними показаннями виконують одномомент­но при виявленні поодиноких'або групових захворювань на ГВ, а також під час тривалого (до ліквідації осередку) епідеміологічно­го спостереження.

Діагностична підсистема, або епідеміологічна діагностика, яв­ляє собою методологію розпізнавання конкретних проявів епіде­мічного процесу, причин та умов ризику зараження і захворюван­ня населення. Діагностична підсистема епідеміологічного нагляду за ГВ включає аналіз захворюваності та епідеміологічне обсте­ження. Аналіз захворюваності залежно від мети буває довготер­міновим (ретроспективним), короткотерміновим (оперативним) та перспективним. Епідеміологічне обстеження може розгортатися багатопланово і переходити в епідеміологічне спостереження.

Дуже важливим елементом епідеміологічного нагляду є конт­роль ефективності профілактичних та протиепідемічних заходів. Контрольна підсистема (моніторинг) функціонує у рамках епіде­міологічного нагляду. В закладах служби крові ефективні як рет­роспективний контроль (аналіз захворюваності HBsAg-позитивнпм та HBsAg-негативним післятрансфузійним гепатитом), так і про- спективний (обстеження донорів та' реципієнтів заразної крові). У ЛПУ контрольними є обстеження хворих, які вибули, та персо­налу відділень ризику, дітей та персоналу будинків дитини.

Кінцева мета епідеміологічного нагляду — розробка та реалі­зація науково обгрунтованої системи заходів боротьби та профі­

те

лактики. Ефективність самого епідеміологічного нагляду опосеред­кована і залежить від того, наскільки своєчасно та доцільно його результати використовують при плануванні та виконанні профілак­тичних заходів.