ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ЯК НАУКА ТА ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИЙ МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ

Поняття про епідемію сформувалося в давні часи на основі вивчення епідемічних спалахів інфекційних хвороб. Постійно зу­стрічаючись з інфекціями, людство збагачувалося досвідом щодо їх локалізації та ліквідації.

Величезний вклад у пізнання внутрішніх процесів розвитку та згасання епідемії вніс Л. В. Громашевський. Його вчення про механізм передачі збудника, рушійні сили епідемічного процесу, глибоке усвідомлення важливості взаємодії в ньому соціальних, біологічних та екологічних чинників дозволили Л. В. Громашев- ському висловити прогностичну думку, що для кожної соціально- історичної формації властивий певний епідемічний процес.

Інтенсивне поширення багатьох інфекційних хвороб в роки пер­шої світової війни і після неї поставило перед епідеміологами зав­дання вивчити закономірності виникнення епідемічного процесу і його розвитку за різних умов життя населення. Уже тоді форму­валося наше уявлення про рушійні сили цього складного природ­ного явища. Так, Д. К. Заболотний доводив, що епідеміологія, або наука про епідемії, займається вивченням причин виникнення та розвитку епідемій, умов, які сприяють їх поширенню, і накреслює засоби боротьби з ними, що грунтуються на даних науки і прак­тики.

1960 р. у Празі на Міжнародному симпозіумі з епідеміології було прийнято таке визначення цієї науки: «Епідеміологія є само­стійною галуззю медичної науки, яка займається дослідженням

причин виникнення і поширення заразних хвороб у людському су­спільстві і застосовує отримані знання для боротьби з цими за­хворюваннями, запобігання їм і, врешті, повного їх викорінення». У наведеному визначенні, так само як і в попередньому, підкрес­люється, що предметом епідеміології є вивчення епідемічного про­цесу та використання набутих знань і досвіду в боротьбі з інфек­ціями.

1989 р. завідуючі кафедрами епідеміології інститутів удоскона­лення лікарів колишнього CPCP, зібравшись на кафедрі епідеміо­логії ЦОЛІУЛ і обговоривши наслідки полеміки щодо предмету епідеміології, прийшли до такого визначення: «Епідеміологія — наука про епідемічний процес, закономірності поширення інфек­ційних хвороб, заходи боротьби та профілактики інфекцій». За зміс­том воно не відрізняється від попередніх, але коротко і чітко ви­значає предмет епідеміологічної науки — епідемічний процес.

Заслугою вітчизняних епідеміологів, особливо Л. В. Громашев- ського, його учнів і послідовників є те, що вони встановили логіч­ні внутрішні взаємозв’язки між численними та різноманітними явищами.

На противагу історично випробуваному розумінню епідеміоло­гічної науки в останні десятиліття проявляється тенденція розши­реного трактування предмету епідеміології. Допускають, що епіде­міології підвладна не лише інфекційна патологія, але й масові неінфекційні захворювання у людському суспільстві і навіть шкід­ливі звички (куріння, наркоманія тощо), які самі по собі не є патологією, а лише сприяють розвитку хвороби. В цих узагальнен­нях предмет епідеміології ототожнюється з епідеміологічним мето­дом дослідження.

Неодмінною умовою пізнання епідемічного процесу є прове­дення досліджень на межах компетенції декількох наук — соці­альної, біологічної, екологічної та медичної.

Метод—це шлях пізнання, сукупність підходів 4 дій, спрямо­ваних на встановлення певних закономірностей. Філософська дум­ка завжди надавала великого значення методам наукового пізнан­ня, які допомагають розкрити найбільш загальні закони природи та буття суспільства.

Діалектично-матеріалістичне вчення про методи пізнання на­буває важливого значення для сучасної науки, яка покликана ви­вчати складні динамічні системи, і що складніша система, то біль­

ше застосовується методів. Все це особливо важливо для таких дисциплін, як біологія, медицина, соціологія.

Серед багатьох проблем, які вирішують гносеологія та будь- яка спеціалізована галузь науки, одне з центральних місць посі­дає проблема методів наукового пізнання. Будучи традиційно фі­лософською, проблема методів все більше стає загальнонауковою, оскільки для кожної галузі знань необхідно враховувати адекват­ність методів дослідження, тобто відповідність їх природі до­сліджуваного об’єкта, їх діалектичний взаємозв’язок, пізнавальну цінність, межі застосування тощо. Це свідчить про те, що наука прагне взяти на озброєння гносеологічні принципи. А. Ейнштейн наголошував, що наука без теорії пізнання неймовірна, примітив­на і безплідна.

Оскільки наведені вище міркування потребують комплексного підходу до пізнання, вирішення поставлених питань можливе лише на основі системного підходу до об’єкта дослідження незалежно від того, чи це екологічна система, екологічний процес або систе­ма природа — суспільство, людина — машина тощо. Системний під­хід став велінням ⅛acy, покликаного розкрити закони функціону­вання складних динамічних явищ.

В історичному становленні епідеміологічної науки викристалі­зувався епідеміологічний метод дослідження, який, на думку І. І. Йолкіна, є складним, багатогранним методом наукового до­слідження різнобічного природного явища, в основі якого є біо- соціальний феномен. Тому для його вивчення епідеміологія вико­ристовує методи багатьох наук — мікробіології, вірусології, пара­зитології, екології, генетики, імунології, клініки інфекційних хво­роб, соціології, демографії, медичної географії, статистики та ін. Кожна з цих наук на підставі власних методів дослідження роз­криває ті чи інші закономірності епідемічного процесу. Мікробіо­логія, вірусологія, паразитологія вивчають причини виникнення інфекційного процесу та його специфічні риси, виходячи з біоло­гічних особливостей збудника. Імунологія в інфекційній патології дозволяє пізнати закономірності розвитку специфічного захисту населення і використовує набуті наслідки для активного впливу на епідпроцес. Екологічні дослідження покликані відіграти над­звичайно важливу роль у вивченні мінливості збудника, у ви­значенні чинників природного середовища, які найбільш актив­но впливають на нього. При обстеженні осередку неможливо обій­тися без статистичного опрацювання зібраних даних — це необхід­но для правильного їх обліку, звітності, а також для виведення показників вірогідності та наглядності. З одного боку, такі *дані дозволяють створювати коротко- та довгочасні прогнози в умовах частого порушення природного середовища біоценозів та біосфери, що негативно впливає на здоров’я людини, радикально змінює життя людської популяції. '3 іншого боку, ці дані мають величез­

не значення для епідеміологічного діагнозу, допомагають створи­ти уявлення про шляхи поширення збудника в конкретній епіде­мічній ситуації. Все це, безсумнівно, є важливим для проведення комплексу заходів щодо локалізації осередку інфекції. Часто до обстеження доводиться залучати зоологів, ентомологів, гідрологів та фахівців інших галузей, методи яких дозволяють всебічно оці­нити епідемічний процес у часі і просторі.

ням останньої є вивчення стану здоров’я (санітарного стану) на’ селения, включаючи вивчення ураженості населення різними хво­робами, вивчення захворюваності і зв’язку захворюваності та смертності населення з соціальними та природними чинниками, кваліфікаційна оцінка роботи медичних закладів, жінка ефектив­ності застосованих методів лікування та профілактики.

Провідні фахівці в галузі статистики попереджували, що ця наука не може бути універсальною. Кількісні характеристики якіс­но різних між собою суспільних та природних явищ не можуть бути предметом вивчення однієї науки. В медицині статистичний метод використовується як допоміжний, а предмет дослідження належить відповідній галузі соціальної науки. Таким чином, необ­хідно повернутися до основоположного діалектично-методологіч­ного принципу: самостійність будь-якої науки визначається наяв­ністю специфічного предмету дослідження (об’єкту впливу), який є першопричинним і визначає специфіку методів дослідження в даній галузі науки, Із такого принципу випливає, що так званого універсального епідеміологічного методу дослідження, який можна з успіхом використати для всіх медичних галузей, просто не існує. Є специфічні, найбільш часто використовувані методи, властиві кожній галузі: в кардіології — електрокардіограма, в гематоло­гії— гемограма, в імунології — визначення імунного статусу. В епідеміології це мікробіологічні, вірусологічні, паразитологічні та інші методи, а також методи загальні: санітарна статистика з використанням теорії ймовірності, біофізичні, фізичні методи, кар­тографування територіальної прив’язаності інфекційних хвороб.

Епідеміолог зобов’язаний знаходити серед багатьох явищ при- чинно-наслідковий зв’язок. Це досягається шляхом різнобічного вивчення осередку. Б. Л. Черкаський у своїй монографії «Эпиде­миологический диагноз» (1990 р.) пише, що причинно-наслідковий зв’язок є найпростішою, але найсуттєвішою формою взаємозв’яз­ку, оскільки саме він безпосередньо визначає виникнення нових об’єктів і явищ матеріального світу. Вчений вважає, що найваж­ливішим для пізнання причинно-наслідкових зв’язків епідемічного процесу є епідеміологічне мислення фахівця, яке, з одного боку, віддзеркалює лікарський світогляд, а з другого — є засобом для пізнання епідемічного процесу. Згідно з його визначенням, епіде­міологічне мислення відображає специфічні особливості мислення епідеміолога у процесі його практичної діяльності, тобто йдеться про професійний тип мислення, основою якого є теорія і практи­ка епідеміології. Це основа реального епідеміологічного діагнозу і шлях до нього.

Епідеміологія не поширює свій метод на інші галузі медицини, а скоріше запозичує методи суміжних дисциплін і адаптує їх до розкриття закономірностей явищ свого предмету, що можна спо­

стерігати і в інших медичних науках. Тому запозичення терміну «епідеміологія» для популяційних досліджень у кардіології, онко­логії, травматології або гінекології не збагатить ні епідеміологію, ні згадані галузі медичної науки. Найвірогідніше, що такий під­хід збільшить елемент дилетантизму, що вже нині можна спостері­гати. Так званий універсальний епідеміологічний метод намагаю­ться використати як наукові, так і практичні працівники, які не є компетентними фахівцями в тій галузі, в якій вони проводять по­пуляційні дослідження.

Вихід із становища, що склалося, ми бачимо у відмові від за­зіхань на «універсальність» епідеміологічного методу, а натомість у створенні органічного союзу математиків-програмістів (фахівців у галузі планування, організації й аналізу наслідків популяцій­них досліджень із використанням адекватних методів математич­ного аналізу) та фахівців конкретних наук (включаючи й епіде­міологів),, які зобов’язані визначити мету популяційного досліджен­ня, аналізувати його результати, виходячи зі специфіки предмету. При такому підході кожен фахівець буде кваліфіковано виконува­ти роботу у межах своєї компетенції.

Поняття «епідеміологія інфарктів, злоякісних хвороб, курін­ня» та інші надумані терміни, безумовно, мають бути замінені термінами, що стосуються поширення захворювань, шкідливих звичок або інших явищ, зокрема, такими, як популяційна кардіо­логія, онкологія тощо. Можна відзначити, що нині медична громад­ськість відчула необхідність впровадження популяційних до­сліджень у кожній галузі медичної науки. Ця необхідність повин­на реалізуватися шляхом раціонального використання відповідни­ми фахівцями методів санітарно-статистичного обстеження та ана­лізу явищ не лише на рівні організму, але й на популяційному рівні. При реалізації такого підходу відпаде необхідність, як це робить В. Д. Беляков, виділяти дві епідеміології: епідеміологію як загальномедичну науку, предметом якої є захворюваність та по­в’язані з нею інші прояви, що характеризують стан здоров’я на­селення (до речі, це є предметом соціальної гігієни), а також епідеміологію як науку про епідемічний процес, об’єктом до­сліджень якої є інфекційні хвороби.

За логікою прихильників такого поділу епідеміології, предме­том клінічних наук є лише хвороба (рівень організму)., а предме­том епідеміології — захворюваність (популяційний рівень). Тут ігнорується системний підхід до процесу пізнання явища, при яко­му об’єкт розглядається як складна система з багатьма рівнями, що є наслідком взаємопов’язаних підсистем та їх елементів. Якщо сказане віднести до хвороб людини, то ми маємо виділити моле­кулярний, клітинний, органний, організмовий, популяційний рівні і навіть глобальний та модний нині космічний. Тому терапевт не може ізольовано вивчати хворобу, а епідеміолог — захворюваність.

При такому підході предмет терапевтичної науки збіднюється і спотворюється, а предмет епідеміологічної науки вихолощується.

Варто зауважити, що не можна пізнати суть терапевтичного (або іншого) захворювання, вивчаючи лише його прояви на рівні організму. З іншого боку, чи можна розкрити і правильно інтер­претувати результати популяційних досліджень, не будучи фахів­цем у конкретній галузі медицини, а лише володіючи методами статистичного та математичного аналізу? Безумовно, лікарю-епіде- міологу для оцінки ситуації на певній території, для планування і проведення профілактичних та протиепідемічних заходів необ­хідно глибоко знати різноманітні аспекти та прояви інфекційних хвороб, зокрема, властивості збудників, їх мінливість, активність механізмів зараження, клінічні форми перебігу інфекцій (мані- фестні, абортивні, інапарантні), вплив різних природних та соці­альних чинників на біологічні властивості збудника і теплокров­ного хазяїна тощо. Очевидно також, що для пізнання причин ви­никнення і збільшення числа, наприклад серцево-судинних хвороб, необхідні глибокі знання внутрішніх (генетичних, токсичних та ін.) і зовнішніх (харчування, клімат, умови життя та праці) чинників, які зумовлюють виникнення і поширення певної хвороби у популя­ції. Тому значно раціональніше навчити кардіолога методів попу­ляційного аналізу, ніж замінити його епідеміологом-дилетантом у цій галузі знань.

Окрім досліджень епідемічного процесу при нозологічних фор­мах, які були і залишаються об’єктом вивчення класичної епіде­міології, все очевиднішою стає необхідність використання комп­лексного підходу до вивчення патологічних процесів, у яких лише передбачається інфекційна природа або епідемічний процес ще не­достатньо досліджений. Це стосується хвороб, у яких етіологічни­ми агентами може бути умовно патогенна мікрофлора, деяких хро­нічних захворювань системи дихальних шляхів, кровообігу, зло­якісних пухлин, причина виникнення яких поки що не з’ясована. Оскільки в епідеміології згаданих хвороб порівняно з уже ви­вченими можуть бути виявлені значні відмінності, комплексне їх вивчення може внести вагомий вклад у розвиток епідеміологічної науки, значно збагатити її. Тому ми не заперечуємо проти викори­стання епідеміологічних методів і підходів до вивчення захворю­вань, причина виникнення яких дискутується, але при цьому необ­хідно чітко визначати завдання: виявлення збудника захворюван­ня. Можна навести чимало прикладів ефективності такого підхо­ду. Так, Л. О. Зільбер, широко використовуючи досвід і »метод епідеміологічного дослідження, дійшов висновку про вірусну етіо­логію деяких онкологічних хвороб. Результативними виявились дослідження щодо ролі умовно патогенної мікрофлори в етіології ряду захв-орювань, які довгий час вважалися неінфекційними. Використання комплексу методів епідеміологічного дослідження

гнійничкових захворювань, основна кількість- яких реєструється в лікувальних закладах, дозволило віднести їх до інфекційних за­хворювань. Віднесені до інфекційних хвороб і пневмонії, поліетіо- логічність яких (бактеріальна, вірусна, протозойна) допомагає у виборі етіотропної терапії і проведенні цілеспрямованих протиепі­демічних та профілактичних заходів. Все більше з’являється на­укових праць про етіологічну роль вірусів у серцево-судинній па­тології. В групу інфекцій перенесені геморагічні кон’юнктивіти, які в останні десятиліття спричинилися в європейських країнах до значних епідемій. Як бачимо, використання епідеміологічного методу пізнання дає вагомі наслідки як для медичної науки вза­галі, так і для епідеміологічної зокрема.

Відстоюючи викладені погляди, ми усвідомлюємо складність ситуації, що склалася, оскільки визначення «епідеміологія неін- фекційних хвороб» прийняте Всесвітньою організацією охорони здоров’я і поширилось у вітчизняній і закордонній літературі. Можна висловити жаль з приводу того, що при вивченні масових захворювань не знайшлося більш вдалого терміну. На наш погляд, було б більш коректно говорити не про епідеміологію безсоння, куріння, алкоголізму, імпотенції, а про використання епідеміоло­гічного методу для вивчення причин їх виникнення.

У всякому разі безсумнівно одне: епідеміологія інфекційних хвороб та епідеміологія неінфекційних — принципово різні науки, які мають різні предмети (об’єкти) дослідження. Предмет класич­ної епідеміології — епідемічний процес, фундаментом якого є джерело збудника інфекції, механізм передачі, чинники та шляхи поширення збудника у популяції сприйнятливого населення. Все згадане відсутнє при неінфекційних хворобах. У зв’язку з цим до­речно послатися на поширену думку, що самостійність науки ви­значає предмет, а не метод дослідження.

Слід також відзначити, що загальні тенденції, які характери­зують сучасну науку, а саме: взаємодія методів дослідження, зба­гачення науки новими автоматизованими приладами для вивчення складних динамічних систем — знаходять своє втілення і в епіде­міології. Тому епідеміологія, як і інші науки, з метою вирішення своїх специфічних завдань свідомо використовує загальні методо­логічні принципи, які відтінюють логіку людського пізнання і ство­рюють широкі можливості для виконання головних соціальних функцій епідеміологічної науки: вивчення закономірностей виник­нення, прогнозування та управління чинниками, що сприяють на­ростанню та згасанню епідемічного процесу, характерною ознакою якого є контагіозний ланцюг, коли попередній випадок захворю­вання може стати причиною наступного. Поряд з цим епідеміоло­гічний метод пізнання в цілому або лише його окремі фрагменти можна широко використати для вивчення інших масових захворю­вань у людському суспільстві.