ПРОТИЕПІДЕМІЧНА ПРОПАГАНДА

Задача санітарної освіти полягає в тому, щоб визначити сту­пінь впливу гігієнічної поведінки населення (чи, як прийнято на­зивати у науково-методичній літературі, суб’єктивного чинника) на інтенсивність епідемічного процесу, зокрема на такі його узагаль­

нюючі характеристики, як захворюваність інфекціями, пошире­ність заразоносійства, осередковість, смертність.

Більшість епідеміологів, визначаючи роль окремих чинників у епідемічному процесі, звертали увагу на суб’єктивний компонент. Так, Л. В. Громашевський (1965) вважав, що виховання гігієніч­них навичок, звільнення людини від забобонів і марновірств є значним резервом у зниженні інфекційних захворювань. О. О. Ча­совников (1973) серед основних елементів соціального життя, які впливають на епідемічний процес, називав рівень загальної та са­нітарної культури, особливості побуту, а також звичаїв населення, що склалися протягом значного історичного періоду.

У санітарній освіті всі чинники, що впливають на здоров’я на­селення, розподіляються на дві групи: об’єктивні, незалежні від гігієнічної поведінки, та суб’єктивні, залежні від неї. Наприклад, в Україні за 1965—1979 рр. серед осіб, що захворіли на сказ, 60,8 % не зверталися за медичною допомогою з приводу укусів та ослинення тваринами, 12,0 % — відмовлялися від щеплень і не з’являлися на пастерівський пункт, 1,9 % — порушували режим праці й відпочинку у період вакцинації та після її закінчення, у 16,1 % були недоліки у призначенні антирабічного лікування і 9,2 % захворіли після 45 днів з початку щеплення — випадки реду­кованої смертності (Ю. М. Щербак та співавт., 1980). Таким чином, у 74,7 % випадків захворювання людей на сказ зумовлено суб’єк­тивними і в 25,3 % — об’єктивними чинниками.

Важливо не тільки визначити компоненти, що регулюють епі­демічний процес при тому чи іншому інфекційному захворюванні, але й розташувати їх у причинно-наслідковій залежності.

Безпосередньо на рівень захворюваності впливає стан колек­тивного протидифтерійного імунітету. В свою чергу його рівень за­лежить від охоплення різних верств населення профілактичними щепленнями, якості вакцини, що застосовується. Охоплення ж різ­них верств населення щепленням детерміновано декількома чин­никами, передусім — рівнем санітарної культури населення, кіль­кістю осіб з протипоказанням до щеплення і тих, у кого порушено термін щеплення через захворювання. Останні в свою чергу зале­жать від рівня організаційно-методичної роботи, кваліфікації лі­карів та стану санітарно-освітньої роботи з профілактики дифтерії.

Отже, гігієнічна поведінка впливає на результативну ознаку опосередковано через такі чинники, як охоплення населення про­філактичними щепленнями та рівень колективного протидифтерій­

ного імунітету у комплексі з цілою низкою інших компонентів си­стеми.

Протягом 1980—1990 рр. епідемічна ситуація з дифтерії мала стійку тенденцію до погіршення. У 1990 р. захворюваність на цю інфекцію зросла порівняно з 1981 р. більш як у 3 рази (з 0,06 до 0,2 на 100 тис. населення). Значну роль у ланцюзі причинно-на- слідкових компонентів, які зумовили епідемічне неблагополуччя, відіграв суб’єктивний чинник. Це пов’язано передусім з тим, що зни­ження колективного протидифтерійного імунітету значною мірою зумовлено збільшенням кількості відмов від профілактичних щеп­лень. У 1989 р. у колишньому CPCP кожний п’ятий з батьків ухи­лився від щеплення своєї дитини проти дифтерії. Одним із голов­них мотивів, яким керувалась значна частина населення, є побою­вання зараження збудником ВІЛ-інфекції. Сприяли цьому процесу також виступи засобів масової інформації, які дали негативну оцінку вакцині АКДП.

Отже, суб’єктивний чинник став пусковим механізмом процесу, який призвів до різкого загострення ситуації у другій половині 80-х — на початку 90-х років.

Подібний аналіз доцільно проводити при розробці заходів з профілактики кожного інфекційного захворювання.

Принципи протиепідемічної пропаганди. Організація, методика та зміст санітарно-освітньої роботи, спрямованої на профілактику того чи іншого інфекційного захворювання, залежать від особли­востей його епідеміології. Але існують загальні принципи цієї про­паганди, які треба враховувати при розробці протиепідемічних за­ходів. Санітарно-освітня робота може бути плідною, якщо вона своєчасна, конкретна, пов’язана з практичними профілактичними заходами, будується з позицій взаємодії та взаємозв’язку суб’єк­тивних та об’єктивних чинників.

Найважливіший принцип — це своєчасність. Він націлює фа­хівців керуватися у своїх рішеннях передусім прогнозом, зробле­ним на основі аналізу епідемічної ситуації, що склалась у регіоні, населеному пункті. Відсутність захворювань, благополучна епіде­мічна ситуація дає змогу більш ефективно використати метод гі­гієнічного виховання населення для вирішення проблем на ран­ньому етапі профілактики того чи іншого інфекційного захворю­вання. Найчастіше показанням для проведення санітарно-освітньої роботи є несприятлива епідемічна ситуація у конкретній місце­вості. Перший випадок захворювання стає індикатором для роз­гортання пропагандистських заходів.

Санітарно-освітню роботу треба інтенсифікувати вже при не­значному погіршенні колективного протидифтерійного імунітету,

якщо воно пов’язано зі зниженням показників охоплення населен­ня профілактичними щепленнями, котре зумовлене суб’єктивним чинником, а не тоді, коли з’явились випадки захворювань на цю інфекцію.

Поширення серед населення знань про профілактику заразних захворювань або боротьбу з ними має насамперед відповідати практичним завданням і бути конкретним.

Будь-якому протиепідемічному заходу (щеплення, госпіталіза­ція, дезинфекція, лабораторне обстеження тощо) має передувати санітарно-освітня робота. Так, перед початком кампанії профілак­тичних щеплень проти грипу треба сформувати у населення цінніс­ні орієнтації щодо такого заходу, використовуючи для цього засо­би масової інформації, радіовузли підприємств та установ.

Важливо переконати керівників підприємств та установ в еко­номічній вигоді профілактичних щеплень.

Системний підхід передбачає проведення санітарно-освітньої роботи з позицій взаємодії так званих об’єктивних умов та суб’єк­тивних чинників. У свою чергу об’єктивні умови мають розглядати­ся у двох аспектах: наукові передумови для запобігання захворю­ванням (вакцини, препарати негайної профілактики та лікування хворих тощо) і матеріальні передумови для виконання населенням гігієнічних норм та правил (наявність води, умов для збереження та обробки харчових продуктів, збирання та ліквідації сміття та харчових відходів тощо).

При цьому акцентують увагу на такій закономірності: зі ство­ренням об’єктивних умов зростає роль суб’єктивного чинника, отже, й санітарної освіти, у розв’язанні тієї чи іншої проблеми. Тому слід підкреслювати провідну роль об’єктивних чинників. Ігнорування цього положення відриває санітарно-освітню роботу від реального грунту.

Єдиним реальним засобом профілактики в разі зараження збудником сказу є антирабічна вакцина. Але реалізувати ці об’­єктивні передумови можна лише тоді, коли потерпілий від укусів тварини звернеться за медичною допомогою, буде виконувати при­значення лікаря.

Так само неможливо розраховувати на успішне рішення проб­лем інфекційних захворювань з крапельним механізмом передачі, якщо не розроблено ефективних препаратів специфічної профілак­тики.

Здавалося б, заходи профілактики кишкових інфекцій відносно прості. Однак їх виконання неймовірно ускладнюється за відсут­ності об’єктивних умов. Якщо в таких випадках все ж даються по­ради, відірвані від реалій життя, то вони вкрай негативно сприй­маються населенням.

Організація санітарно-освітньої роботи. Вихідною позицією для розробки системи організації санітарно-освітньої роботи має по­служити структура процесу пропаганди.

Пропаганда являє собою складно організовану систему, що складається з різних за своїм призначенням компонентів: суб’єкта пропаганди, її адресата (об’єкта пропагандистського впливу), змісту та інструментарію пропаганди. Ці компоненти об’єднані однією метою — усунути негативний вплив суб’єктивного чинника на епідемічний процес. Наявність недоліків у будь-якому компо­ненті відбивається на рівні функціонування всієї системи.

Суб’єкти пропаганди та їх функції. Питаннями протиепідеміч­ної пропаганди повинні займатися медичні працівники санітарно- профілактичних та лікувально-профілактичних закладів, педагоги та вихователі, ветеринарні працівники, санітарні активісти Товари­ства Червоного Хреста. До цієї проблеми причетні керівники уста­нов та підприємств, органи, що володіють засобами масової інфор­мації, батьки.

Функції кожної із згаданих груп населення, віднесених до суб’­єктів пропаганди, різноманітні. Тому санітарно-освітня робота по­винна будуватися на раціональному розподілі праці, спеціалізації та кооперації. Організаційно-методичне керівництво покликані здійснювати епідеміологи, бо вони найкраще поінформовані про структуру чинників, що зумовлюють епідемічний процес, і на осно­ві цього можуть і повинні розробляти цілеспрямовані протиепіде­мічні заходи, в тому числі й санітарно-освітні.

До компетенції епідеміологів належать такі функції.

1. Вивчення ефективності санітарно-освітньої роботи з певної проблеми.

2. Контроль за вірогідністю та якістю протиепідемічної пропа­ганди.

3. Підготовка медичних і педагогічних кадрів з питань органі­зації, методики та змісту санітарно-освітньої роботи щодо профі­лактики інфекційних захворювань у процесі підвищення їх профе­сійної кваліфікації.

4. Розробка методичних матеріалів з даної проблеми.

Безпосередня участь епідеміологів у протиепідемічній прогіа-

ганді повинна зводитися до таких заходів: а) роз’яснювальна ро­бота в осередках та на об’єктах у процесі їх обстеження; б) під­готовка текстів популярної літератури (пам’яток, листівок, звер- нень-закликів тощо); в) виступи по телебаченню, радіо і в пресі; г) виступи перед керівниками установ і підприємств, педагогами, вихователями та іншими особами, безпосередньо чи опосередкова­но причетними до вирішення проблем профілактики інфекційних захворювань; д) участь у прес-конференціях.

Епідеміолог повинен своєчасно ставити питання щодо викорис­тання методів сайітарної освіти перед територіальними медични­ми установами та головними спеціалістами органів охорони здо­ров’я з метою профілактики інфекційних захворювань. Зокрема, дуже важливо направляти до центрів здоров’я або кабінетів сані­тарної освіти соціальні замовлення на теле- і радіопередачі, публі­кації в пресі, видання популярної літератури, організацію кіноде- монстрацій та інших форм пропагандистської роботи.

При несприятливій динаміці охоплення населення профілактич­ними щепленнями через суб’єктивні причини, зростанні числа не­своєчасних звернень за медичною допомогою з приводу кишкових інфекцій, грипу та інших захворювань епідеміологу необхідно ак­тивізувати участь у санітарно-освітній роботі фахівців відповідних лікувально-профілактичних закладів.

Об’єкти пропаганди. Особливості епідеміології інфекційних хво­роб та епідемічна ситуація визначають групи населення, серед яких треба розгорнути санітарно-освітню роботу. Узагальнено об’єкти протиепідемічної пропаганди можна звести до таких: а) широкі верстви населення; б) так звані групи ризику щодо захво­рювання; в) контингенти, які завдяки своїй професійній належ­ності впливають на епідемічний процес і покликані брати участь у профілактичних заходах; г) хворі та заразоносії.

Наприклад, з метою профілактики сказу санітарно-освітню ро­боту необхідно проводити серед широких верств населення, особ­ливо сільського, а також мисливців, лісників, власників домашніх тварин, школярів, педагогів, робітників міліції, житлово-комуналь­ного господарства, осіб, яким роблять антирабічні щеплення.

Об’єктами пропаганди заходів профілактики ВІЛ-інфекції ма­ють стати особи з професійними чинниками ризику (перукарі, пра­цівники кабінетів косметики, спортсмени, що займаються контакт­ними видами спорту, працівники готелів, баз відпочинку, басейнів, пралень тощо), ризику способу життя (наркомани, повії, гомо- та бісексуалісти, хворі, яким вводять ліки парентерально, алкоголіки тощо), а також моряки закордонного плавання, особи, які виру­шають за кордон, та інші.

Інструментарій пропаганди. Для проведення санітарно-освіт­ньої роботи суб’єкти пропаганди мають використовувати різні ме­тоди, засоби та організаційні форми впливу на свідомість та пове­

дінку населення. При всій своїй різноманітності вони спираються на досить суворі закономірності, визначені суттю пропагандист­ського процесу.

Засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса) призна­чені насамперед для того, щоб привернути увагу різних груп насе­лення до проблеми, формувати громадську думку, сприяти ство­ренню матеріальних передумов для додержання населенням гігіє­нічних правил. Однак це не виключає використання згаданих засобів, особливо в період, що передує зростанню захворюваності, та в несприятливий період, для надання конкретних рекомендацій щодо запобігання інфекційному захворюванню і тактики поведін­ки, якщо з’явилась підозра на нього.

Попри зростання значення засобів масової інформації не від­падає потреба населення в живому спілкуванні, у безпосередніх формах пропаганди.

Конкретні завдання профілактики для кожної людини чи ко­лективу (наприклад, терміни щеплень, вид препарату, можливість проведення щеплення, переведення на круглодобовий режим робо­ти дошкільного закладу, дезинфекція водопровідної мережі тощо) мають розв’язуватися в процесі повсякденної діяльності медпраців­ників. У здійсненні гігієнічного виховання різних груп населення медичними працівниками пріоритет слід віддавати індивідуальним формам роботи з населенням, особливо з тими особами, котрі від­мовляються виконувати призначення лікаря, несвоєчасно звертаю­ться за медичною допомогою.

Безпосередньо на підприємствах та в установах рекомендують­ся групові та індивідуальні форми пропаганди, наочна агітація, ви­користання місцевих радіовузлів та багатотиражних газет.

Практика засвідчує, що на людину впливають не окремі засоби та форми пропаганди, а їх органічне поєднання. Ці загальномето- дичні положення повинні враховуватися при виборі інструмента­рію пропаганди.

Протиепідемічна пропаганда в осередку. Повноцінну санітарно- освітню роботу в осередку можна організувати та проводити після встановлення меж його території. Ця робота має бути побудована на таких основних принципах: а) термінове розгортання пропаган­ди з моменту виявлення випадків захворювань (при зоонозних ін­фекціях—випадків серед тварин); б) охоплення пропагандою кожної сім’ї, кожної людини, що проживає на території осередку; в) використання найбільш коротких для того чи іншого осередку шляхів інформації від суб’єкта до його реципієнта.

Якщо територія осередку незначна (квартира, садиба, під’їзд тощо), обмежуються, як правило, індивідуальними та груповими формами санітарної освіти (бесіда, видавання пам’яток).

Широкі кордони осередку потребують таких підходів, щоб у найкоротші терміни інформацію було доведено до всіх осіб, що

проживають на його території. Зокрема, можна використати такі способи подачі необхідних відомостей: а) через засоби-масової ін­формації; б) через радіовузли та багатотиражні газети підпри­ємств та установ; в) шляхом розміщення засобів, наочної та друко­ваної пропаганди (лозунги, листівки, заклики, об’яви, плакати тощо) у громадських місцях; г) шляхом нанесення за допомогою штампів-кліше текстів на поштову кореспонденцію; д) розповсю­дження популярної літератури за допомогою листонош, кіоскерів, санітарних активістів Товариства Червоного Хреста, в процесі про­ведення подвірних обходів та епідеміологічних обстежень осеред­ків тощо.

Ефективність санітарно-освітньої роботи зростає у випадку про­ведення пропагандистського акорду, тобто короткочасного комп­лексного масованого використання різноманітних засобів і форм впливу на свідомість населення з метою привернення його уваги до тієї чи іншої проблеми. З цією метою, наприклад, ВООЗ у 1989 р. Визначила 1 грудня Всесвітнім днем боротьби проти BIJI- інфекції. Пропагандистські кампанії можна приурочити до очіку­ваних підйомів захворюваності на кишкові інфекції, грип та інші нозологічні форми.

Зміст та методика протиепідемічної пропаганди. Стрижнем ін­формації є профілактика. Безумовно, населення має одержувати відомості про етіологію, патогенез, клініку та лікування того чи іншого інфекційного захворювання, але тільки в тій мірі, в якій вони обгрунтовують профілактичні заходи (ізоляція, дезинфекція, лабораторне обстеження, карантин, вакцинація тощо). При викла­данні клінічної картини необхідно зосередити увагу на перших симптомах хвороби суб’єктивного плану, котрі особи, що захворі­ли, та оточуючі їх можуть виявити.

Однак не рекомендується розкривати об’єктивну симптоматику (наприклад, збільшення печінки, результати ректороманоскопії, зміна картини крові). Ці дані є прерогативою лікаря для встанов­лення діагнозу.

З позицій загальної методики пропаганди недоцільно розпові­дати про засоби лікування, оскільки це буде орієнтувати слухачів на самолікування. Дефекти в пропаганді призвели до появи так званих ерудованих пацієнтів, які нерідко намагаються керувати лікарями при призначенні лікування. Опитування робітників моло­козаводів, проведене Республіканським центром здоров’я МОЗ України, показало, що потенціальних' «самозцілителів» бага­то: ЗО % респондентів назвали різноманітні препарати, котрі во­ни ,використовують при розладі діяльності кишок. Лікар має під­креслити, що він лікує не хворобу, а хворого, що хворим на одне й те саме захворювання нерідко призначають різне лікуван­ня (це стосується переважної більшості інфекційних захворювань), але воно буде ефективним тільки під контролем клінічного спо­

стереження, результатів лабораторного та інструментального до­слідження.

Надзвичайно актуальною залишається проблема своєчасного звернення інфекційних хворих за медичною допомогою. Треба ак­центувати увагу населення на тому факті, що нині перебіг бага­тьох інфекційних захворювань не відповідає його класичним фор­мам.

Санітарно-освітня робота з профілактики інфекційних захворю­вань на підприємствах і в установах має бути пов’язана з техноло­гічним процесом виробництва.

Протиепідемічна пропаганда не повинна мати повчального ха­рактеру. Рекомендації доцільно обгрунтовувати результатами на­укових досліджень. Важливо не тільки порадити, наприклад, в пе­ріод епідемії грипу носити маску з чотирьох шарів марлі, але й пояснити, що вчені на основі експерименту довели: маска з двох шарів стерильної марлі затримує від 55 до 79 % мікроорганізмів, маска з трьох шарів — до 80 %, з чотирьох — до 94 %, аз шести — до 97 %. Різниця в ефективності між чотири- та шестишаровою маскою незначна, однак при більшій кількості шарів марлі дещо утруднюється дихання. Ось чому оптимальним варіантом є маска з чотирьох шарів марлі.

Пропаганда має бути зваженою, з прогнозуванням можливих негативних наслідків. Наприклад, однобічна аргументація ефек­тивності вакцинації тварин проти сказу призвела до значного зни­ження у населення пильності щодо укусів відомих домашніх тва­рин, прищеплених проти сказу.

Питома вага суб’єктивного чинника в структурі факторіальних ознак, що сприяли виникненню випадків гідрофобії в Україні в 1965—1979 рр., джерелом яких були домашні собаки, склала 83,0 %, тоді як захворювання з вини потерпілого через хижих тва­рин сталося в 70,5%, кішок — 73,5%, бродячих собак — 60,6%.

Однією з основних перепон на шляху поліпшення гігієнічного виховання населення є поверховий підхід до трактовки його суті. Санітарна освіта не повинна зводитися до окремих пропагандист­ських заходів — вона є універсальним профілактичним методом охорони здоров’я.