6. Класифікація сучасних психологічних теорій особистості.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

В. Джемс (1842—1910) — видатний американський психолог, який один із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі. Під впливом його теорії формувалися подальші концепції особистості, зокрема американська персонологія, різні напрями психології, що досліджували «образ самого себе», «самооцінку», «самосвідомість» особистості тощо. В. Джемс вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості». На його погляд, у самосвідомості особистості можна виділити два аспекти — «емпіричне Я» і «чисте Я», або відповідно об'єкт і суб'єкт, тобто те, що пізнається, і те, що пізнає. Складові елементи особистості можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість і духовна особистість. Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення і невдоволення собою. В. Джемс вводить поняття ієрархії особистостей, у якій фізична особистість перебуває внизу, духовна — вгорі, а різні види матеріальних і соціальних особистостей — у проміжку між ними.

Особистість в «описовій психології» В. Дільтея й Е. Шпрангера

На противагу «безособистісній психології», що розвивалась у рамках гештальтпсихології, асоціативної психології, біхевіоризму, на початку XX ст. виникла так звана «описова психологія». її засновником став В. Дільтей (1833—1911), а яскравим продовжувачем — Е. Шпрангер (1882—1963). В. Дільтей вважав, що психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Завдання психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини.

Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О.Ф. Лазурським (1874—1917). В основі запропонованої ним «психосоціальної в широкому розумінні» класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності. О.Ф. Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів. До чистих типів особистості належать такі:I. Нижчий рівень:Розсудливі. Афективні: рухливі; чутливі;мрійники. • Активні: енергійні нижчого порядку;покірно-діяльні; уперті.

II. Середній рівень:• Непрактичні, теоретики-ідеалісти:науковці;художники;релігійні споглядачі.

• Практики-реалісти:людинолюбці (альтруїсти);громадські працівники;владні;господарні.

III. Вищий рівень.Типи-ідеали цього рівня за своїм змістом відповідають таким психосоціальним комплексам рис особистості:Альтруїзм.Знання:індуктивні;дедуктивні.Краса.Релігія.Суспільство.

Зовнішня діяльність, ініціатива.Система, організаціяВлада, боротьба.

До комбінованих типів особистості належать:Науково-практичні.Науково-суспільні.Художньо-практичні.Релігійно-адміністративні.I. Нижчий рівень:1. Пасивні:апатичні;безвільні.2. Розважливі егоїсти.3. Афективні спотворені.4. Активні спотворені (ґвалтівники):безладні ґвалтівники;зосереджено-жорстокі;II. Середній рівень:1. Невдахи:непристосовані мрійники;афективні невдахи;енергійні, розлючені;2. Успішні:лицеміри;владні спотворені.Хоча класифікація О.Ф. Лазурського є незакінченою, вона мала значний вплив на подальші психологічні дослідження особистості.

Фрейдизм і неофрейдизм

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фрейдом (1856—1939). Відомий австрійський пси-хоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, — лібі-дозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу «несвідомого». Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я».

Один із учнів австрійського психоаналітика А.Г. Юнг (1875—1961) — швейцарський психолог, засновник аналітичної психології - психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Відомим учнем 3. Фрейда, який виступив проти біологі-заторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер. Він заснував так звану індивідуальну психологію. А Адлер підкреслював, що основне в людині — не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»).

Представниця неофрейдизму К. Хорні - Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892 — 1949), об'єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб'єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб'єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю міжособистісних ситуацій, що повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900—1980). Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між-людських стосунків. Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого — хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона. Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи.

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902— 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми.

Інший представник гуманістичної психології США — Г. Олпорт (1887—1967) — вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу (1907—1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних.

Засновником французької соціологічної школи був відомий філософ і соціолог Е. Дюркгейм (1858—1917), який висунув положення про біосоціальну природу людини. Психічні процеси біологічно зумовлені, проте визначаються суспільством. «Колективна свідомість», тобто сукупність думок, знань чи явищ духовного життя, формує психіку людини від народження.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П. Жане (1859—1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття — це процеси, що здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний вплив на розвиток психіки.

Видатний вітчизняний психолог Л.С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л.С Виготський виділяє три основних закони розвитку особистості. Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості.

Австрійський психолог і психіатр В. Франкла (нар. 1905) вважав, що рушійною силою людської поведінки і розвитку особистості є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Людина не вибирає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його. Якщо потяг до смислу життя не може задовольнитися, внаслідок «екзистенціальної фрустрації» може виникнути нусогенний невроз, пов'язаний з «духовним ядром» особистості. За В. Франклом, істинний сенс буття Всесвіту перебуває поза розумінням людини, в духовному вимірі людського існування. Виходячи з цього логотерапія допомагає шукати смисл життя шляхом: а) діяння (подвигу); б) переживання цінностей в любові і в ) страждання.

Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубинштейн (1889—1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності. На його думку, особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища — психічні властивості та стани особистості. Особистість зумовлена історично — еволюцією живих істот, історією становлення людства і особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.

Видатний вітчизняний психолог О.М. Леонтьев (1903—1979) визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Вона виступає як результат інтеграції процесів, що здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються подібністю своєї побудови і передбачають свідоме їх регулювання, тобто наявність свідомості, а на певних етапах — і самосвідомості суб'єкта. Є три основних параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, ступінь їхньої іерархізованості та загальна структура.

Відомий російський психолог Б.Г. Ананьев (1907— 1972) вважав, що особистість — це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Важливо вивчати зв'язок між штеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтрашдивідуальною структурою самої особистості. Саме різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її внутрішній світ. І навпаки, стійкі комплекси особистісних властивостей регулюють обсяг і міру соціальних контактів особистості, впливають на створення нею власного середовища розвитку.

Структура особистості поступово складається в процесі її соціального поступу. Особистість є продуктом життєвого шляху людини. Інтраіндивідуальна структура особистості — це цілісне утворення та певна організація властивостей.

Видатний український психолог Г.С. Костюк (1899— 1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції. Психічна діяльність особистості відбувається в результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Розглядаючи особистість як суспільну істоту, не можна забувати про її природну сутність. Природне «знімається» в суспільному, але не усувається, воно діє на всіх етапах життя особистості. Слід розрізняти поняття «індивід» і «особистість». Найбільш продуктивним, на думку Г.С. Костюка, є підхід до проблеми структури особистості, який спирається на аналіз її діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда.