Лікування туберкульозу серозних оболонок (полісерозити)

В лікуванні туберкульозних полісерозитів слід дотримуватись цих принципів, які викладені в розділі присвяченому лікуванню туберкульозу. Починати терапію слід з застосування протитуберкульозних препаратів за 1 категорією.

Лікування в стаціонарних умовах проводиться до повного зникнення явищ інтоксикації, розсмоктування ексудату в серозних порожнинах і покращанню загального стану хворого. Продовжити терапію доцільно в амбулаторних або санаторних умовах.

При важких формах хронічного ексудативного полісерозиту слід дотримуватись того ж порядку лікування протитуберкульозними препаратами, як і при лікуванні полісерозитів з гострим перебігом.

При підгострих і хронічних формах туберкульозного полісерозиту можна обмежитись двома препаратами.

Антибактеріальну терапію слід проводити до повного вилікування, а це вимагає звичайно не менше 8-9 місяців. Хворий туберкульозним полісерозитом може бути виписаний із стаціонару лише тоді, колі ліквідується інтоксикаційний синдром, нормалізується склад периферичної крові і розсмоктується ексудат.

В сучасних умовах нагромадилась велика кількість спостережень про сприятливий вплив гормональних препаратів (АКГТ, кортизон, преднізолон) в поєднанні з антибактеріальними препаратами при лікуванні туберкульозних ексудативних полісерозитів, особливо в тих випадках, коли виражений

ексудативний компонент запалення.

При токсико-алергічних формах полісерозиту з вираженою алергічною реакцією організму бажано поєднувати антибактеріальні протитуберкульозні засоби з неспецифічними десенсибілізуючими середниками.

При наявності високої чутливості до туберкуліну, в тих випадках, коли наявні інші клінічні прояви алергії (вузлова еритема) показана туберкулінотерапія. Її можна застосовувати після ліквідації гострого прояву при відносно задовільному стану організму, а тому при важкому перебігу полісерозиту туберкулінотерапію можна проводити після 3-4 місяців курсу антибактеріальної терапії.

У випадках затяжного перебігу і повільного розсмоктування ексудату, доцільно використовувати стимулюючу терапію (гемо- трансфузії, тканинні середники. Розсмоктування ексудату сприяють і фізіотерапевтичні процедури (діатермія, електрофорез кальцію, теплові процедури).

Аспірація рідини з лікувальною метою з черевної порожнини при ексудативному перитоніті рекомендується вибірково. Доцільність лікувальних пункцій очевидна при відсутності ефекту від попередньої терапії.

Більшість авторів вказують на прискорене розсмоктування ексудату в плевральній або черевний порожнині при локальному введенні

протитуберкульозних препаратів в серозну порожнину.

Сприятливий ефект в прискоренні розсмоктування ексудату в черевний порожнині, зменшенню запального процесу при перитоніті спостерігали окремі клініцисти, застосовуючи пневмоперитонеум.

Деякого зменшення вмісту рідини в серозних порожнинах можна досягнути, використовуючи сечогінні засоби: мерказил, фонурит, гіпотіазид. Ці ж засоби показані при набряковій формі полісерозиту. Велике значення має дієтотерапія, бо в хворих туберкульозним ексудативним полісерозитом порушуються різні види обміну. У цих хворих нерідко має місце гіпопротеїнемія та гіпоальбумінемія. Дієта повинна бути спрямована до підвищення реактивності організму, до нормалізації порушеного обміну. При складані дієт слід враховувати і функціональний стан кишківника. В дієту слід вводити легкозасвоювані продукти, багаті на білок. При токсико-алергічній формі полісерозиту слід обмежувати кількість вуглеводів, бо вони мають сенсибілізуючий вплив на організм і цим сприяють загостренню запального процесу. Добова калорійність не повинна перевищувати 3000 калорій. В період одужання слід підвищити калорійність до 4500-5000 калорій. Із харчового раціону слід виключити продукти, які містять грубу рослинну клітковину.

В кінці минулого століття, після спостережень Спесер-Уельса, в окремих випадках використовується хірургічне лікування.

Покази до оперативного лікування туберкульозного перитоніту відносно обмежені, у зв’язку з сприятливими результатами від застосування протитуберкульозних засобів у поєднанні з іншими патогенетичними середниками.

Хірургічному лікуванню підлягають хворі з кишковою непрохідністю, зумовленою злипним перитонітом. Пухлиноподібні утвори туберкульозної природи в черевній порожнині можуть бути видалені лише тоді, коли вони обмежені, добре рухливі, коли немає зростання з сусідніми органами.

Розвиток спайок часткових зростів перикарду та тотальної облітерації серцевої сорочки, призводить до важких розладів кровообігу. В таких випадках застосовують серцеві глікозиди, препарати калію, тканинні сечогінні та інші середники. Та все ж при повному заростанні порожнини серцевої сумки, при відсутності ефекту від терапевтичного лікування, слід застосовувати оперативне лікування декортикацію серця. У випадку злиплого медіастиноперикардиту доцільно проведення кардіолізу.

Після виписки із стаціонару хворі повинні знаходитись під наглядом фтизіатра і терапевта.