СПАДКОВІ ГЕМОЛІТИЧНІ АНЕМІЇ

Спадкові анемії, зумовлені патологічними змінами мембрани еритроцитів

Спадковий мікросфероцитоз (хвороба Мінковського — Шоф- фара) — захворювання дуже поширене і добре вивчене.

Успадковується за автосомно-домінантним типом і пов'яза­не з дефектом білків мембрани еритроцитів, унаслідок чого порушується її проникність (надходить надмірна кількість іонов натрію). Це призводить до набухання еритроцитів, відщеплен­ня в селезінці частини їх поверхні, зменшення тривалості жит­тя цих клітин, що руйнуються макрофагами селезінки.

Інколи захворювання в дитини перебігає важко, а в батьків хворобу виявляють лише після дослідження мазків крові. У 20—25 % випадків у батьків немає ознак захворювання. Це пояснюється або варіабельністю хвороби, або мутацією стате­вих клітин батьків, які не хворіють на мікросфероцитоз.

Патогенез мікросфероцитозу пов'язаний з дефектом структури мембрани еритроцитів. В еритроцитах хворих істот­но зменшується кількість спектрину. Wolfe і співавтори (1982) виявили порушення зв'язування спектрину з іншим білком мембрани, що позначений 4.1. Burke і Shotton (1983) у різних сім'ях, де були хворі на мікросфероцитоз, виявили неоднакові порушення. Так, в одних випадках порушувалось утворення тетрамерної форми спектрину з димерної, а в інших був від­сутнім білок мембрани 4.2. З огляду на ці дані, термін «мікро­сфероцитоз» об'єднує кілька захворювань, що мають подібну клінічну картину.

Зміни в структурі мембранного білка призводять до підви­щення проникності мембрани еритроцитів і проникнення іонів натрію, що зумовлює накопичення в клітині води. Ери­троцити набувають сферичної форми і втрачають здатність змінювати свою форму у вузьких ділянках кровотоку під час переходу з міжсинусових просторів селезінки в синуси. У міжсинусових просторах еритроцити ще більше набрякають унаслідок зниження концентрації глюкози та холестерину.

Клініка. При мікросфероцитозі, як і при багатьох інших формах спадкової гемолітичної анемії, відбувається внут­рішньоклітинний розпад еритроцитів. Це обумовлює клінічні прояви хвороби — жовтяницю, збільшення селезінки, більше чи менше виражену анемію, схильність до утворення каменів у жовчному міхурі, а також морфологічні зміни еритроцитів, ретикулоцитоз.

Усі ці ознаки неспецифічні. Вони зустрічаються і при ін­ших формах гемолітичної анемії.

Найважчі форми мікросфероцитозу виявляють у підлітково­му віці та в дорослих. Коли хвороба ще з дитинства має вира­жені клінічні ознаки, відбувається деформація скелета, особли­во черепа (баштовий череп). Характерне збільшення селезінки (від незначного до значного). Утворення каменів у жовчному міхурі та жовчовивідних шляхах — це одне з найчастіших ус­кладнень мікросфероцитозу. Утворення каменів пов'язано з високим рівнем білірубіну в жовчі.

У крові виявляють анемію, ретикулоцитоз, збільшення рів­ня непрямого білірубіну. Характерною ознакою є зменшення осмотичної резистентності еритроцитів. Під час морфологіч­ного дослідження еритроцитів можна спостерігати їх характерні зміни: зменшення середнього діаметра еритроцитів, збільшен­ня товщини клітин. Сфероцити мають вигляд маленьких, ін­тенсивно забарвлених клітин без характерного центрального просвітлення. Кількість мікросфероцитів може бути різною. У кістковому мозку — поширення червоного паростка. Вміст білірубіну в періоди між кризами коливається від нормальних цифр до 57—76 ммоль/л, під час кризу він різко підвищуєть­ся. Вміст уробіліну в сечі, як правило, підвищений. Проба Кумбса негативна.

Л ікування. Основним методом лікування.мікросфероци- тарної анемії є спленектомія. Показаннями до видалення се­лезінки є постійна анемія або анемія, що виникає у вигляді кризів, значна гіпербілірубінемія, постійний біль у правому підребер'ї, навіть без анемії.

У разі повної компенсації гемолізу спленектомія не показана. Після видалення селезінки загальний стан і рівень гемо­глобіну, як правило, нормалізуються. Мікроцитоз і сфероци­тоз залишаються й після спленектомії. За наявності каменів у жовчному міхурі проводять комбіновану операцію (спленек- томію та холецистектомію).

У разі виявлення мікросфероцитозу у вагітних при помір­ній анемії та сприятливому перебігу хвороби вагітність мож­на зберегти і не застосовувати кесаревого розтину.

Трансфузійну терапію проводять за життєвими показання­ми і при важких гемолітичних або апластичних кризах. Ліку­вання кортикостероїдами неефективне. Але в деяких випад­ках (наприклад, при апластичних кризах) глюкокортикоїди можуть дати позитивний ефект.

Прогноз сприятливий, особливо якщо спленектомію про­ведено своєчасно.

Спадковий еліптоцитоз. При спадковому еліптоцитозі в пе­риферичній крові виявляють від 25 до 90 % аномальних ери­троцитів — еліпсоподібних (овальних) клітин.

Еліптоцитоз успадковується за автосомно-домінантним ти­пом. Можливе безсимптомне носійство патологічного гена. Клінічно захворювання проявляється гемолітичною анемією.

Етіологія захворювання невідома.

Патогенез. Певне значення має зменшення вмісту АТФ і 2,3-ДФГ в еритроцитах. Вважають, що гемоліз при спадко­вому еліптоцитозі зумовлений порушенням електролітного (K⁺∕Na⁺) балансу.

Останніми роками встановлено, що в мембранах еритро­цитів у хворих на еліптоцитоз немає кількох фракцій білка. З огляду на це вважають, що ця форма гемолітичної анемії, як і спадковий мікросфероцитоз, зумовлена порушеннями струк­тури білка мембрани еритроцитів.

Діагностика. Безсимптомну форму виявляють випадко­во під час проведення аналізу периферичної крові.

У хворих на еліптоцитарну гемолітичну анемію анамнес­тичні та клінічні дані такі самі, як у хворих на спадковий мікросфероцитоз.

Лабораторні дані характеризуються анемією, ретикулоцито- зом, збільшенням вмісту непрямої фракції білірубіну.

У мієлограмі спостерігаються ознаки подразнення еритро- поезу. За допомогою ізотопного дослідження (мітка з ⁵¹Cr) доведено, що у хворих на еліптоцитарну анемію зменшується тривалість життя еритроцитів, спостерігається їх секвестрація переважно в селезінці.

Захворювання має хронічний перебіг. Виникненню ге­молітичних кризів найчастіше сприяє інфекція.

Лікування. Основним методом лікування є спленек- томія.

Прогноз після проведення спленектомії сприятливий. Як­що оперативне втручання не проведено, може розвинутися важка анемія, жовчнокам'яна хвороба та інші ускладнення.

Спадкові анемії, зумовлені дефіцитом ферментів еритроцитів

Анемія внаслідок дефіциту Г-6-ФДГ надзвичайно поширена серед мешканців тропічного та субтропічного поясів земної кулі. У деяких регіонах Італії та Греції дефіцит Г-6-ФДГ зустрі­чається в 36 % населення, на острові Сардинія — 48 %. Спад­кова анемія різної частоти зареєстрована в різних країнах світу. На території колишнього Радянського Союзу, починаю­чи з 50-х років минулого століття, описано випадки гострих гемолітичних анемій, пов'язаних із застосуванням ліків та вживанням бобів. Ці форми анемії були віднесені до несферо- цитарного варіанта гемолітичних анемій. У подальшому було встановлено, що в основі спадкових несфероцитарних гемолі­тичних анемій та фавізму лежить дефіцит Г-6-ФДГ.

П атогенез. Перші випадки ензимодефіцитних гемолітич­них анемій були пов’язані з використанням протималярійних препаратів, які мають властивості окислювачів.

На сьогодні виявлено велику кількість окислювачів лікарсь­кого, вірусного та рослинного походження, які здатні посилю­вати гемоліз в осіб з дефіцитом Г-6-ФДГ. До них відносять протималярійні засоби, сульфаніламіди, сульфони, нітрофура- ни, антибіотики, протитуберкульозні препарати, віруси гепа­титу та грипу, деякі бобові та стручкові. Потрапивши в ор­ганізм, вони зв'язують активні атоми водню, які відщепилися від глюкозо-6-фосфату під впливом Г-6-ФДГ.

Генетика недостатності Г-6-ФДГ. Недостатність Г-6-ФДГ успадковується як зчеплена з Х-хромосомою ознака. У чо­ловіків через наявність у них лише однієї Х-хромосоми, що контролює утворення Г-6-ФДГ, дефект її у вигляді дефіциту Г-6-ФДГ проявляється завжди. Жінки мають дві Х-хромосо- ми, тому дефект однієї хромосоми частіше не проявляється, оскільки він компенсується здоровою хромосомою.

Клініка. У більшості випадків гемолітичні кризи прово­кує застосування лікарських засобів — сульфаніламідних, про­тималярійних, протитуберкульозних препаратів та ін. Клінічні ознаки хвороби можуть виникати на 2-гу—3-тю добу після вживання цих ліків. З'являються жовтизна склер, темна сеча. Якщо в цей період вживання ліків припиняється, то важкого гемолітичного кризу може й не бути. В іншому разі на 4—5-ту добу виникає гемолітичний криз, що супроводжується ви­діленням сечі чорного кольору внаслідок внутрішньосудинно- го гемолізу еритроцитів.

Експерти ВООЗ виділяють 4 класи дефіциту Г-6-ФДГ від­повідно до клінічних проявів та рівня активності цього фер­менту в еритроцитах: 1-й —хвороба проявляється хронічною гемолітичною анемією; 2-й — активність ферменту в еритро­цитах становить 0—10 %; 3-й — активність ферменту стано­вить 0—60 % від норми; 4-й — активність ферменту в межах норми, клінічних проявів хвороби немає.

У разі важкого перебігу хвороби підвищується температура тіла, з'являються головний біль, біль у кінцівках, блювання, пронос. Виникає задишка, знижується AT. Часто збільшуєть­ся селезінка, іноді — печінка. Зрідка масивний розпад ерит­роцитів провокує внутрішньосудинне згортання крові, що може призвести до блоку мікроциркуляції в нирках та гострої ниркової недостатності.

У незначної кількості хворих з дефіцитом Г-6-ФДГ спо­стерігається постійна гемолітична анемія, що пов'язана з уживан­ням ліків. У таких випадках виявляють незначне збільшення селезінки, помірну анемію та ретикулоцитоз, підвищення рівня білірубіну. Хвороба може загострюватися після перене­сених інфекцій або вживання вищезазначених ліків.

У деяких осіб з недостатністю Г-6-ФДГ розвивається ге­моліз, пов'язаний з уживанням кінських бобів, так званий фа- візм. Захворювання проявляється гострим гемолізом. Гемолі­тичні кризи виникають через декілька годин після вживання бобів, рідше — через 1—2 доби. Летальність при фавізмі вища, ніж при інших варіантах дефіциту Г-6-ФДГ.

У крові виявляють анемію, ретикулоцитоз, збільшення кіль­кості лейкоцитів зі зсувом лейкоцитарної формули до мієло­цитів, підвищення рівня вільного гемоглобіну та непрямого білірубіну. У кістковому мозку виявляють ознаки подразнення червоного паростка.

Діагностика. Визначають активність Г-6-ФДГ у про- бандів та їх родичів за методом Мочульського в модифікації Ідельсона та Жуковської.

Лікування проводять лише за наявності проявів гостро­го гемолізу. У разі неважких гемолітичних кризів слід відміни­ти ліки, які спровокували криз.

Призначають рибофлавін (по 0,015 г 2—3 рази на день) або флавінат (по 2 мг 3 рази на день внутрішньом'язово), ксиліт (по 5—10 г 3 рази на день). Уводять антиоксидантні препара­ти, зокрема вітамін Е.

За наявності ознак внутрішньосудинного гемолізу, особливо фавізму, необхідно провести профілактику гострої ниркової не­достатності.

Для профілактики ДВЗ-синдрому доцільно призначити малі дози гепарину. У разі наростання ниркової недостатності про­водять гемодіаліз. Гемотрансфузії показані тільки при вира­женій анемії (застосовують тільки відмиті еритроцити).

Прогноз. Осіб з дефіцитом Г-6-ФДГ вважають практич­но здоровими, і в разі своєчасного проведення профілактич­них заходів вони можуть залишатися здоровими впродовж усього життя.

Перебіг хронічної гемолітичної анемії, як правило, неваж­кий, і хворі залишаються працездатними.

При гострих гемолітичних кризах прогноз залежить від то­го, коли було припинено вживання ліків, що спровокували гемоліз. При фавізмі прогноз гірший.

Спадкові анемії, зумовлені порушеннями синтезу гемоглобіну (гемоглобінопатії)

Гемоглобінопатії поділяють на кількісні (структурні) та якісні форми.

Кількісні форми гемоглобінопатії (гемоглобінопатії S, С, D і Е) супроводжуються зміною первинної структури гемо­глобіну, порушенням стабільності та функції гемоглобіну.

При якісних формах гемоглобінопатій структура гемогло­біну буває нормальною. Знижується лише швидкість синтезу тих чи інших поліпептидних ланцюгів глобіну.

Найчастіше зустрічаються гемоглобіноз S (серпоподібно- клітинна анемія) та таласемія.

Гемоглобінопатії виявляють у мешканців країн Центральної, Західної та Східної Африки, узбережжя Середземного моря, а також Азербайджану, Середньої Азії та Дагестану.

Відомо, що в основі спадкових захворювань лежать генні мутації. Мутація одного гена зазвичай призводить до заміщен­ня єдиної амінокислоти в одній парі поліпептидних ланцюгів. Наприклад, HbS відрізняється від HbA наявністю в р-ланцю- гу залишку валіну (замість залишку глутамінової кислоти). Відомо понад 250 структурних варіантів гемоглобіну.

Класифікація. Клініцисти користуються класифікацією Huehus у модифікації Ю. М. Токарева (1983):

1. Гемоглобінопатії, зумовлені аномалією первинної структури молеку­ли гемоглобіну (якісні гемоглобінопатії):

серпоподібноклітинна анемія (S-гемоглобінопатія);

гомозиготні гемоглобінопатії (СС, EE);

гемоглобінопатії, що характеризуються підвищеним метгемоглобіно- утворенням та порушенням здатності еритроцитів до транспортування кис­ню (М-гемоглобінопатії);

гемоглобінопатії, зумовлені наявністю нестабільних гемоглобінів; гемоглобінопатія, що виникає внаслідок розщеплення часток β- і б-лан- цюгів (за клінічними проявами нагадує таласемію);

безсимптомні гемоглобінопатії (за наявності гемоглобіну G та ін.).

2. Гемоглобінопатії, спричинені порушеннями синтезу поліпептидних ланцюгів, що входять до складу нормальних гемоглобінів (кількісні гемо­глобінопатії або таласемії):

порушення синтезу ot-ланцюгів: а-таласемія (захворювання, зумовлене наявністю гемоглобінів H і Bart);

порушення синтезу β - і 5-ланцюгів: Р-таласемія, 5р-таласемія (А2-тала- семія, F-таласемія);

безсимптомне спадкове персистування фетального гемоглобіну (гене­тично зумовлене підвищення вмісту гемоглобіну F у дорослих).

3. Гемоглобінопатії, зумовлені подвійними гетерозиготними станами за геном таласемії та геном однієї з якісних гемоглобінопатій (гемоглобіноз, S-таласемія, мікродрепаноцитоз).

Серпоподібноклітинна анемія

Серпоподібноклітинна анемія — це спадкова патологія, зу­мовлена зміною структури молекули гемоглобіну. Так, якщо в HbA шостим амінокислотним залишком у β-ланцюгу є глу- тамінова кислота, то в HbS місце цієї амінокислоти займає валін.

Гемоглобіноз S має гомозиготну та гетерозиготну форми. Серпоподібноклітинна анемія (гемоглобіноз S) — гомозигот­ний стан, при якому HbS складає 80—100 %. Уперше описа­на в 1910 р. Частіше розвивається в дітей, підлітків та дорос­лих ця хвороба уражує дуже рідко.

Патогенез. Зміна послідовності амінокислотних залиш­ків у HbS призводить до сповільнення його електрофоретич­ної рухливості. Крім того, HbS властива низька, майже в 50 разів нижча, ніж у HbA, розчинність, що зумовлює утво­рення серпоподібних еритроцитів. Це спричинює підвищен­ня в'язкості крові, сповільнення кровотоку, унаслідок чого виникає стаз крові в капілярах. Стаз крові, у свою чергу, сприяє розвитку гіпоксемії в ураженій зоні, що також поси­лює утворення серпоподібних еритроцитів. Порушення про­цесів гліколізу, зменшення вмісту аденозинтрифосфату та де­які інші порушення обмінних процесів у патологічних ерит­роцитах підвищують їх гемоліз.

Клініка. Звичайно в п'ятимісячної дитини, яка успадку­вала від своїх батьків гени HbS, з'являються перші клінічні оз­наки серпоподібноклітинної анемії: гемолітичні кризи, при­пухлість стоп, кистей рук і гомілок, а також суглобів.

Гемолітичні кризи виникають на фоні пневмонії, кору та інших інфекцій, і перебіг їх дуже важкий. У хворих дітей спо­чатку спостерігаються озноб, підвищення температури тіла, гемоглобінемія, прогресуюча анемія. Пізніше з'являється ікте- ричність склер, слизових оболонок і шкіри, підвищується вміст непрямого білірубіну в крові, уробіліну в сечі та стеркобіліну в калі. Захворювання перебігає дуже важко й часто призво­дить до смерті.

У хворих на серпоподібноклітинну анемію виникають такі ускладнення, як інфаркти легень, селезінки, печінки, нирок, головного мозку та інших органів. Такі хворі мають астенічну статуру (вузькі плечі та стегна, тонкі та довгі кінцівки). Спо­стерігаються зменшення маси тіла, утворення трофічних ви­разок на гомілках, верхніх кінцівках. Окрім того, у хворих із цією формою анемії виявляють баштоподібний череп і гепа- тоспленомегал ію.

На рентгенограмах визначається остеопороз кісток, а в піз­ніх стадіях хвороби — остеосклероз зі стовщенням кортикаль­ного шару.

У частини хворих (до 10 %) виявляють пігментні камені в жовчному міхурі. Ураження органів зору іноді супроводжу­ється крововиливами в сітківку, кришталик, що може призве­сти до відшарування сітківки та сліпоти.

Таким чином, у клініці серпоподібноклітинної анемії домі­нують гемолітичні та судинно-тромботичні кризи.

Діагностика. У більшості випадків вміст гемоглобіну стано­вить 60—80 г/л. Кількість еритроцитів залежно від вираже- ності анемії може коливатися від 3,5-10⁹/л до 1,0-10⁹/л. Вияв­ляють ретикулоцитоз, лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули до мієлоцитів, збільшення вмісту непрямого білірубіну.

У мазках крові виявляють анізо-, пойкілоцитоз, анізохро- мію, базофільну пунктацію еритроцитів, мішенєподібні ерит­роцити та нормоцити. Термін циркуляції мічених ⁵¹Cr еритро­цитів зменшується. Серпоподібні еритроцити в мазках крові виявляють дуже рідко. Для діагностики серпоподібноклітин­ної анемії використовують спеціальні лабораторні тести.

Лікування в основному симптоматичне. При тромботич- них кризах рекомендується вводити лужні розчини та рідину, що запобігає розвитку ацидозу. Призначають дезагреганти, се­дативні та судинорозширювальні засоби. При важкій анемії показані гемотрансфузії.

При гіперспленізмі показана спленектомія. Прогноз за­галом несприятливий.

Таласемія

Таласемія — це захворювання із спадковим порушенням синтезу одного з ланцюгів глобіну (білка, що входить до скла­ду гемоглобіну). В основі патології лежить зниження синтезу поліпептидних ланцюгів, що входять у структуру нормально­го гемоглобіну А.

Уперше таласемія була описана Cooley та Lee у 1925 р. β-Ta- ласемія поширена в країнах Середземномор'я, а також у Південно-Східній Азії та в Африці, на островах Тихого океану, у Сардинії і Сицилії, у Греції, Арабських країнах, Китаї. В Італії від 7 до ЗО % населення хворіють на таласемію. Випадки β-τa- ласемії зареєстровані серед росіян, українців, євреїв, вірмен, узбеків. В Азербайджані на β-τaлaceмiю хворіє 7—10 % насе­лення.

Патогенез. У нормі синтез ланцюгів глобіну збалансова­ний. Кількість а- і не а-ланцюгів (β, γ або δ) однакова, і вільних ланцюгів глобіну в нормі не буває. Ланцюги, що ви­робляються в надмірній кількості, відкладаються в еритро- каріоцитах. Таласемія, при якій порушується синтез р-лан- цюгів, називається р-таласемією. При а-таласемїї порушений синтез а-ланцюгів. Описано також випадки γ-, δ-, рб-тала- семії. Але найчастіше зустрічається р-таласемія.

Надмірний синтез а-ланцюгів є головною причиною не­ефективного еритропоезу при р-таласемії. Еритрокаріоцити гинуть у кістковому мозку.

Загибель еритрокаріоцитів у кістковому мозку, а також ре- тикулоцитів і еритроцитів у селезінці при гомозиготній формі хвороби призводить до значного недокрів'я. Надмірне крово­творення у кістках спричинює їх деформації, а значна гіпо­ксія — порушення розвитку дитини.

Класифікація таласемії, запропонована Г. А. Алексєє- вим та Ю. М. Токаревим (1976):

1. З-Таласемія: А2-таласемія (легка і важка форми), F(δ, р)-таласемія; А2Р-таласемія.

2. а-Таласемія (легка і важка форми).

3. Таласемієподібні синдроми: гемоглобінопатія Lepore, спадкове перси- стування фетального гемоглобіну (легка та важка форми).

Таласемія буває гомо- та гетерозиготною.

Гомозиготна р-таласемія. Перші симптоми з'являються на­прикінці 1-го, рідко 2-го року життя дитини. У перші місяці життя спостерігається лише помірна анемія. Гомозиготна β-τa- ласемія супроводжується значним збільшенням селезінки, жов­тяницею (водночас сіруватим відтінком шкіри та слизових обо­лонок, а також значною блідістю). Різка гіперплазія кісткового мозку призводить до змін скелета (майже квадратний череп; плоске перенісся, звуження очних щілин). На рентгенограмі виявляють стовщення губчастого шару кісток склепіння черепа, поперечну посмугованість на зовнішній пластинці лобової та тім'яної кісток.

Діти відстають у фізичному розвитку, у них порушений і статевий розвиток. Вміст гемоглобіну зменшується до ЗО— 50 г/л. Виявляють виражену гіпохромію еритроцитів. Кількість ретикулоцитів збільшується до 2,5—4 %. Вміст заліза в сиро­ватці крові підвищений, але може не виходити за верхню межу норми. У кістковому мозку кількість сидеробластів збільшена. Морфологічно еритроцити гіпохромні, часто виявляють міше- нєподібні еритроцити, базофільну пунктацію цих клітин.

Виділяють важку (хворі гинуть на 1-му році життя), серед- ньоважку (діти доживають до 5—8 років) і легку форми.

Діагноз гомозиготної β-таласе мії легко підтвердити шляхом дослідження вмісту фетального гемоглобіну в еритроцитах. При гомозиготній таласемії в більшості випадків він збільше­ний до 20—90 %.

Гетерозиготна Р-таласемія — результат успадкування хво­роби лише від одного з батьків. Хвороба перебігає з невира- женими клінічними ознаками, іноді безсимптомно. Дуже рідко спостерігаються виражена клінічна симптоматика. Іноді у хворого спостерігається блідість шкіри та склер з деякою іктеричністю. Частим симптомом гетерозиготної форми З-таласемії є збільшення селезінки, але дуже значним воно буває рідко. Іноді збільшена печінка. Гематологічні по­казники дуже різноманітні. Вміст гемоглобіну може бути нормальним або близьким до норми. Анемія, як правило, гіпохромна. Крім гіпохромії еритроцитів, виявляють анізоци- тоз і пойкілоцитоз, мішенєподібні еритроцити. Вміст заліза нормальний, рідше підвищений.

Майже в 3/4 хворих на гетерозиготну 3-таласемію підвище­ний рівень непрямого білірубіну.

Діагноз гетерозиготної З-таласемії встановлюють при підвищенні вмісту А2-фракції гемоглобіну.

а-Таласемія спричинюється порушенням синтезу а-лан- цюгів. Виділяють такі форми а-таласемії: водянку плода з Hb Bart's (γ4), гемоглобінопатію Н(34), а-таласемію-1, а-таласе- мію-2. За повної відсутності а-ланцюгів і гомозиготного по­рушення функції всіх чотирьох генів у плода не синтезується фетальний гемоглобін, розвивається водянка плода.

Водянка плода — гомозиготний стан за генами (α-thl), несумісний з життям. Вагітність у подібних випадках мимо­вільно переривається, а в дітей, котрі народилися мертвими, виявляють водянку мозку, гепатомегалію. Вміст гемоглобіну Bart's становить 80—90 %, визначаються сліди гемоглобіну Н.

Клінічні прояви а-таласемії з ураженням двох генів майже повністю повторюють гетерозиготну р-таласемію. Але, на відміну від р-таласемії, при а-таласемії не підвищується вміст фетального гемоглобіну та гемоглобіну А2.

У хворих збільшується селезінка. У важких випадках вияв­ляють зміни кісток, рівень заліза в сироватці крові знижений. У периферичній крові — зменшення вмісту гемоглобіну, анізо- та пойкілоцитоз, ретикулоцитоз, базофільна пунктація еритроцитів, мішенєподібні еритроцити.

а-Таласемія-1 (мала форма) характеризується незначною анемією, помірним анізо- та пойкілоцитозом, підвищеною осмотичною резистентністю еритроцитів. У дорослих гемо- глобінові фракції в нормі, у деяких випадках (5—10 %) вияв­ляють Hb Bart's.

а-Таласемія-2 (мінімальна форма) розвивається при поєднанні α-th2 з нормальним геном a-ланцюгового синтезу. Перебіг хвороби безсимптомний.

Лікування. При гомозиготній р-таласемії застосовують трансфузії відмитих розморожених еритроцитів. Спочатку при­значають 8—10 трансфузій протягом 2—3 тиж. У подальшому трансфузії проводять рідше (1 раз на місяць по 20 мл/кг ма­си тіла). Масивна трансфузійна терапія при таласемії значно поліпшує стан хворих.

Одним із серйозних ускладнень трансфузійної терапії є гемо- сидероз внутрішніх органів. Він призводить до значного збіль­шення печінки, цукрового діабету, серцевої недостатності. Для виведення надлишків заліза обов'язково застосовують внут- рішньом'язово десферал. Маленьким дітям його призначають у дозі 10 мг/кг, підліткам — 500 мг на добу.

У разі значного збільшення селезінки та приєднання пан- цитопенії показана спленектомія.

При гетерозиготній р-таласемії гемотрансфузії не прово­дять. Спленектомія показана хворим, в яких селезінка дуже збільшена. Доцільним є застосування десфералу, особливо при значному збільшенні вмісту заліза в сироватці крові. Препарати заліза протипоказані.

Лікування a-таласемії таке саме, як і гетерозиготної β-τa- ласемії.