СИБІРКА

Синоніми: телій, жабур, антракс; лат.— anthrax, pustulamalig- па. Гостре інфекційне захворювання з групи зоонозів, характеризу­ється гарячкою, ураженням лімфатичного апарату, інтоксикацією.

Актуальність. Сибірка поширена в усіх країнах світу. Щорічно в світі гине близько 1 000 000 тварин і захворює декілька тисяч чоловік. Більша частина захворювань реєструється в KpaiHa_zX Азії: найбільш неблагополучними є Турція, Іран, Афганістан, Індія, Шрі-Ланка, Китай. На Африканському континенті захворювання поширене в Танзанії, Кенії, Ефіопії, Анголі, Малі, Уганді. В США і Канаді реєструються поодинокі випадки. Серед країн Південної та Центральної Америки неблагополучні щодо сибірки Перу, Мек­сика, Чілі, Парагвай, Уругвай, Венесуела, Аргентина, Гаїті.

У країнах Європи захворювання реєструється в Іспанії, Порту-' галії, Греції, Італії, Югославії, рідше — в країнах Центральної Європи. Скандинавські країни майже вільні від сибірки. В Австра­лії захворювання зустрічаються дуже рідко. На території колиш­нього CPCP спостерігається послідовне зниження захворюваності. В останні роки в Україні захворювання на сибірку реєструються як спорадичні випадки. Але проблема викорінення цієї інфекції ще далека від розв’язання, оскільки лише в Україні на обліку все ще перебуває понад 9000 стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів. Вірогідним є існування невиявлеиих грунтових осередків, які таять в собі небезпеку зараження людей і тварин у природних умовах, а також таких, що виникли внаслідок здійснення народно­господарських робіт (осушення, зрошування території, будівни­цтво гідроелектростанцій тощо).

Етіологія. Збудником сибірки є грампозитивна паличка (Вас. anthracis) 5—8 мкм завдовжки і 1,5—2 мкм завширшки з харак­терними обрубленими кінцями. Існують дві форми збудника сибірки: вегетативна і спорова. Вегетативні клітини потребують аеробних умов, при попаданні в навколишнє середовище вони перетворю­ються на спори.

IOO°С) вбиває їх за 12—15 хв, 10 % розчин їдкого натру, 1 % роз­чин формаліну, 5—10 % розчин хлораміну — за декілька годин.

Дублення шкур не вбиває спор збудника, в таких шкурах вони можуть зберігатися роками.

Патогенез. Відповідно до сучасних уявлень про патогенез си­бірки виділяють лише 2 клінічні варіанти хвороби: локалізований і генералізований.

До локалізованої сибірки відносять шкірну форму. При остан­ній обов’язкова наявність змін на шкірі в місці вхідних воріт.

Генералізована сибірка є наслідком проникнення збудника з лімфатичної системи у кров.

Вхідними воротами збудника інфекції є шкіра, слизові оболон­ки дихальних шляхів і рідко — слизова оболонка травного каналу.

Патогенез сибірки — двохстадійний процес. Незалежно від вхідних воріт збудника перша стадія — це локалізоване ураження регіонарних лімфатичних вузлів, друга стадія — генералізація процесу.

В основі патогенезу лежить дія екзотоксину збудника, який складається з трьох компонентів, або чинників: едематозного (за­пального), протективного (захисного) антигена (PA) і летального чинника. Поєднання усіх трьох чинників спричиняє запальну і ле­тальну дію.

Людина - найчастіше заражується через ушкоджену шкіру або аерогенним шляхом.

У 99 % хворих процес обмежується ураженням шкіри та регіо- нарного лімфатичного апарату і бактеріемією. У 1 % хворих бак­теріемія закінчується генералізацією процесу, клінічна картина якого залежить від переважної локалізації паличок сибірки в тому чи іншому органі. Найчастіше такими органами є легені або трав- нцй канал, що дає підставу говорити про легеневу або кишкову форми.

Аерогенний шлях зараження можливий тільки спорами Вас. anthracis при потраплянні їх разом з пилом у повітря. Спори мо­жуть потрапити в повітря при обробці шкір, вовни тощо. Інфіко­вані частки аерозолю осідають на слизовій оболонці трахеї і брон­хів. Спори сибіркової палички на епітелії трахеї і бронхів не про­ростають. Значна частина збудника виводиться з легень із секре­торними виділеннями.

Незначна кількість збудника захвачується рухомими макрофа­гами і заноситься по лімфатичних шляхах у регіонарні (медіасти- нальні, трахеальні, бронхіальні) лімфатичні вузли, в яких вони переходять у вегетативну форму і починають розмножуватися, що супроводжується запальною реакцією лімфатичних вузлів та їх

деструкцією. Розвинена лімфатична та кровоносна системи дозво­ляють збуднику швидко і в масивних дозах потрапляти у кров’яне русло. Цьому сприяє частково замкнута лімфатична система ле­гень, де збудник має необмежені можливості для розмноження.

У початковий період генералізації основна кількість збудника міститься головним чином в органах, багатих на лімфоїдну ткани­ну. Згодом кількість збудника різко збільшується і в інших орга­нах. Найраніше цалички сибірки з’являються в легенях.

Друга, завершальна, стадія патогенезу супроводиться токсемі­єю, що прогресивно наростає і зумовлює розвиток токсично-інфек­ційного шоку, котрий може стати причиною смерті.

Інкубаційний період розвитку хвороби продовжується 2— 14 днів.

Сприйнятливість. З цього питання існують різні точки зору. Ряд учених переконані й слабкій сприйнятливості людини до збудника хвороби (О. М. Левін, 1893; Г. П. Руднєв, 1959).

Г. Я. Сінай (1933) припускає можливість існування інапарант- них форм. Він наводить випадок, коли з великої групи людей, що з’їли недостатньо проварене м’ясо тварини, хворої на сибірку, за­хворіла лише одна особа, а у інших, клінічно здорових, за допомо­гою реакції преципітації автору вдалося виявити протисибіркові антитіла.

Нині достатньо точно встановлено смертельні дози для всіх ви­дів лабораторних і деяких видів домашніх тварин. При цьому по­казана найвища ефективність парентерального шляху зараження. Проникнення через травмовані тканини навіть поодиноких спор збудника призводить до захворювання і смерті.

Однак попри високу сприйнятливість людини до сибірки вона з огляду на соціальні та побутові умови вражається цією інфекці­єю значно рідше, ніж тварини.

Спостереження за людьми, котрі перехворіли на сибірку, а та­кож дані про ефективність щеплень живими^ вакцинами свідчать про вироблення у людини напруженого і тривалого імунітету. Пов­торні захворювання у людей зустрічаються дуже рідко. Найпоши­ренішим способом визначення імунітету проти сибірки є алерголо­гічна діагностика, розроблена Е. Н. Шляховим і співавторами (1964). Слід зауважити, що позитивна алергічна реакція на ант- раксин у хворих на шкірну форму сибірки або осіб, які перехво­ріли на неї, досягає 89,6 %, тоді як бактеріологічно вдалося під­твердити її тільки у 28,5 % хворих.

Джерело збудника інфекції. У природних умовах на сибірку хворіє багато видів диких та сільськогосподарських тварин. Голов­ним джерелом збудника для людини є хворі сільськогосподарські тварини. Найчастіше джерелом збудника є велика рогата худоба і коні. На окремих територіях виросло значення дрібної рогатої худоби та свиней. Можливе зараження від оленів. Універсальність

ураження сибіркою багатьох видів тварин, гострий перебіг захво­рювання, під час якого збудник накопичується в крові та органах тварини, часто смертельний кінець, стійкість спорової форми збуд­ника у навколишньому середовищі, своєрідний 'механізм переда­чі— усе це зумовило стійке укорінення сибірки на території.

Існують різні точки зору щодо можливості накопичення та три­валого зберігання в грунті спорових форм збудника. Допускається багатократність циклів вегетації і спороутворення. Але факт роз­множення Вас. anthracisy грунті та воді недоведений. Дійсно, як­би грунт був сприятливим середовищем для розмноження збудника сибірки, то ця інфекція мала б тенденцію до наростаючого поши­рення. Тим часом багатовікова історія цієї хвороби засвідчує знач­не зменшення кількості грунтових осередків.

Очевидно, грунти є місцем тимчасового збереження патогенних мікроорганізмів до зустрічі їх зі сприйнятливим організмом.

Механізм передачі збудника. Зараження людини сибіркою від­бувається через ушкоджену шкіру, подряпини, а також через види­мі слизові оболонки. Найчастіше люди заражаються при вимуше­ному забої тварин, обробці м’яса. Реальною є небезпека заражен­ня при вживанні м’ясних продуктів, які не пройшли необхідної термічної обробки (збудник сибірки гине при Кип’ятінні протягом 10—12 хв). Відомі випадки зараження при укусі кровососних ко­мах (гедзі, мухи-жигалки), у яких збудник зберігається не довше як 2—5 днів. Пиловий шлях передачі в сучасних умовах реалізує­ться нечасто, оскільки контингенти працівників, які мають справу з переробкою вовни, збором, транспортуванням та сортуванням утилю, підлягають щепленню.

Характерним для епідеміології сибірки є небезпека зараження людини не тільки від тварин, але й при попаданні спор в ушко­джену шкіру з грунту. Грунт забруднюється при вимушеному за­бої хворих тварин, їх падежу і похованні.

Збудник сибірки в споровій формі здатен зберігатися в грунті протягом багатьох десятиліть. Антропогенний вплив на природу (будування промислових, гідротехнічних та інших споруд) може сприяти активізації старих грунтових осередків, які ще не були зареєстровані. Тому значна частина захворювань виникає в населе­них пунктах, які раніше не були відомі як неблагополучні щодо сибірки.

Захворюваність на сибірку людей залежить від ступеня поши­рення цієї інфекції серед тварин.

На думку спеціальної комісії із сибірки при ВООЗ, фактичне число захворювань людей у 2—10 разів перевищує офіційні дані, тому що в багатьох країнах реєстрація цієї інфекції не є обов’яз­ковою і можливі помилки в діагностиці.

Особливості епідемічного процесу. Щорічний аналіз причин за­хворювань дозволяє стверджувати, що понад ³∕₄заражень сибір­кою в нашій країні носять випадковий побутовий характер і пов’я­зані з грубими порушеннями ветеринарно-санітарних правил при вимушеному забої худоби, особливо тієї, що належала приватним особам і не була щеплена.

При аналізі захворюваності па сибірку за місяцями року звер­тає на себе увагу різниця в сезонності у різних регіонах світу. Для України характерна літньо-осіння сезонність захворюваності, яка співпадає з початком .збиральних робіт і випасом худоби.

Хворіє переважно найбільш активна працездатна частина насе­лення.

Специфічна ’терапія — специфічний протисибірковий імуногло- булін і антибіотики (бензилпеніцилін, гентаміцину сульфат, тет­рациклін, цефалоспорин).

Специфічна, профілактика, Найефективнішою в системі профі­лактичних заходів є вакцинопрофілактика тварин. Перші вакцини для імунізації сільськогосподарських тварин були одержані на зорі розвитку бактеріології Л. Пастером у Франції у 1881 р. і Л. С. Цен- KOBCbKiiM у Росії у 1883 р. Широке застосування препарату ліміту­валося високою реактогенпістю. Поствакципальпі ускладнення були настільки важкими, що інколи призводили до загибелі тва­рин.

У Москві 1940 р. H. Н. Гінзбургом була розроблена вакцина із мутанта сибіркового збудника шляхом селекції високовірулентно- го сибіркового штаму і відбору безкапсульних колоній — так зва­на вакцина CTL Двократна аплікація препарату забезпечує вира­жену захисну дію.

У багатьох країнах для щеплення тварин застосовують вакци­ну, отриману М. Sterne (1937) із безкапсульного штаму 34F₂. За спостереженнями вчених вона забезпечує виражену захисну дію. Застосовують також вакцину з чистої фракції протективного анти­гену.

Перші дослідження з метою вивчення епідеміологічної ефектив­ності живої вакцини CTI серед людей були проведені в .1943— 1950 рр. Як показали спостереження, коефіцієнт ефективності щеп­лень при використанні методу скарифікації шкіри становив 75 %.

Імунітет зберігається не довше як 1 рік, тому необхідні щорічні ревакцинації. Вакцинують групи населення, які належать до кон­тингентів ризику: робітників тваринницьких господарств, осіб, які зайняті збором, зберіганням, переробкою сировини тваринного по­

ходження (працівники шкіряної, м’ясної, і вовнопереробної про­мисловості).

В останні роки в Україні на тлі низького рівня захворюваності на сибірку і переважно випадкових побутових заражень масштаби щеплень різко скоротились. У 1990 р. було вирішено відмінити щеплення проти сибірки людям на території всієї країни за умови високого рівня щеплення тварин.

Термінова профілактика антибіотиками та сибірковим глобулі­ном, особливо при ранньому застосуванні, дає гарний ефект. Для її проведення використовують пеніцилін, тетрациклін, оксацилін. Призначають їх протягом 5 днів. Після 5-го дня контакту з хвори­ми тваринами і тваринною сировиною профілактика антибіотиками неефективна. Особам, які спілкувалися з хворою людиною, термі­нову профілактику не проводять, оскільки людина не створює епі­демічної небезпеки для оточуючих.

У комплексі профілактичних заходів важливе місце посідає са­нітарно-просвітня робота серед населення.

Протиепідемічні заходи. Хворі на сибірку і особи з підозрою на цю хворобу мають бути обов’язково госпіталізовані в інфекцій­не відділення. Діагноз сибірки ставлять на підставі клінічних да­них та виділення збудника з патологічного матеріалу. Можливе використання сигнально-діагностичних тестів: люмінесцентно-серо­логічного та внутрішньошкірної алергічної проби з антраксином. Важливо підкреслити, що хворі зі шкірною формою сибірки не становлять епідемічної небезпеки для оточуючих. Потенційна не­безпека зараження існує лише при генералізованій формі інфекції.

Трупи померлих від сибірки розтину не підлягають. Поховання проводять на звичайних кладовищах.

При виявленні хворих тварин на територіях забороняється екс­порт тварин, переганяння їх на інші території, у неблагополучному районі проводять вакцинацію тварин. Хворих тварин треба ізолю­вати і лікувати. Проводять поточну та заключну дезинфекцію.

Запобіганню зараження в побутових умовах сприяє посилення ветеринарного нагляду, заборона забою хворих тварин без попе­реднього огляду ветеринарними працівниками, недопущення вико­ристання шкіри; сировини, м’яса тварин, забитих вимушено, без спеціального дозволу.

Кращий спосіб знищення трупів тварин, які загинули від сибір­ки,— спалювання у кремаційних печах, оскільки при цьому виклю­чається можливість дисемінації збудника з утворенням спор. Як­що спалювання здійснити неможливо через недостатню кількість ветеринарно-санітарних утилізаційних заводів і пересувних трупо- спалювальних печей, тушу закопують на скотомогильнику, на знач­ній відстані від населених пунктів і водоймищ на глибину не мен­ше ніж 1,5 м.

Боротьбу з сибіркою ускладнює здатність збудника заражати

велику кількість видів сільськогосподарських і диких тварин, мно­жинність шляхів і чинників передачі, здатність збудника зберігати вірулентність у грунтових осередках у споровій формі протягом десятиліть. Однак досвід багатьох країн свідчить про можливість успішної боротьби з сибіркою.

Профілактичні заходи включають ветеринарно-санітарні та ме- дико-санітарні.

Ветеринарно-санітарні заходи передбачають профілактику хво­роби на підприємстві та в побутових умовах. На підприємствах, які мають відношення до отримання, зберігання, утилізації, транс­портування тваринної сировини, необхідно контролювати техноло­гічний режим та правила особистої безпеки.

Важливо контролювати дотримання технологічного процесу на шкіряних та вовнообробних підприємствах, забезпечувати механі­зацію подачі вовни, яку необхідно розпаковувати в спеціальних приміщеннях, прагнути до попередньої обробки вовни, зокрема до знегіилепня її. Підприємства мають бути обладнані припливно-ви­тяжною вентиляцією.

Сировина, яка надходить на підприємство, повинна супрово­джуватися спеціальною документацією, в якій є дані про епізоо­тичний, стан у місцях отримання сировини. Передбачається систе­матичне знезаражування спецодягу.

На сучасному етапі в ряді країн дискутується питання про мож­ливість убезпечення людей від ураження сибіркою. Така можли­вість реальна при повній ліквідації захворюваності серед людей і захисті їх від зараження. Для цього необхідно проводити поголов­ну ефективну імунізацію сприйнятливих тварин і, що найважливі­ше, санацію грунтових осередків за допомогою хімічних, фізичних та біологічних методів. Слід зауважити, що існуючі методи знеза­раження грунту потребують багато коштів і негативно впливають на навколишнє середовище.

Епідеміологічний нагляд при сибірці включає такі заходи.

1. Направлення до CEC термінового повідомлення про кожний випадок захворювання.

2. Виявлення та паспортизацію неблагополучних щодо сибірки пунктів для медичних і ветеринарних працівників за уніфікованою формою, складання кадастру або атласів ризику зараження сибір­кою на територіях грунтових осередків із характеристикою їх активності та ландшафтно-географічних особливостей. Враховую­чи тривалість збереження спор у грунті, населений пункт або пасо­висько вважають неблагополучними щодо сибірки незалежно від давності реєстрації захворювання. До числа неблагополучних пунктів доцільно віднести й території із скотомогильниками і окре­мими місцями поховання тварин, що загинули від сибірки. В особ­ливих ситуаціях, коли відомості про могильники для тварин не­достатньо документовані, виявлення забруднених пасовиськ або

територій, призначених для будівництва, здійснюють за допомогою бактеріологічного дослідження грунту.

3. Оцінку епізоотологічного стану неблагополучиях пунктів, ди­наміки захворюваності тварин з визначенням структури епізоотич­ного процесу й ураженості різних видів тварин, з виявленням чин­ників, які сприяють поширенню інфекції (характер випасу, утри­мання тварин та ін.).

4. Визначення причин і умов виникнення зареєстрованих впер­ше неблагополучних щодо сибірки пунктів.

5. Аналіз причин формування стійких стаціонарних осередків сибірки та їх активності. При цьому враховуються показники фізи- ко-хімічної та біологічної характеристики грунту. Слід також бра­ти до уваги такі чинники, як висота стояння грунтових вод, серед­ньорічна кількість опадів, ступінь вітрової та водної ерозії грунту, температура повітря тощо. Все це зумовлює різний ризик заражен­ня людини і тварин у різних типах стаціонарних осередків. Ураху­вання усіх цих даних дозволяє оцінювати можливість поширення збудника на нові території.

6. Слідкування за транспортуванням тварин, тваринної сирови­ни та станом худобопрогонних трас, за санітарним станом пасо­виськ та загонів для тварин.

7. Нагляд за ветеринарно-санітарним станом підприємств, які займаються переробкою і зберіганням тваринної сировини.

8. Експертизу (бактеріологічні та серологічні дослідження) тва­ринної сировини, що надходить з інших країн.

9. Аналіз захворюваності людей, спрямований на виявлення чинників, які зумовили їх зараження.

10. Вивчення властивостей штамів сибіркового збудника, виді­лених від хворої людини, тварин, продуктів, сировини тваринного походження. При цьому важливо забезпечити слідкування за чут­ливістю до антибіотиків штамів збудника, що циркулює на тери­торії країни, окремих її регіонів та в світі.

11. Прогнозування потенційної небезпеки ускладення епідеміч­ної ситуації щодо сибірки на основі вивчення природно-кліматич­них умов та антропогенної діяльності.