6.3.3. Імунотерапія

Принцип імунотерапії базується на теоретич­них уявленнях про роль імунної системи як сто­рожа антигенної постійності організму. Iмунотера- пія є особливо цінним доповненням традиційних методів лікування, оскільки вона, як і хіміотерапія, застосовується системно і тому може використо­вуватися для боротьби з метастазами.

Ідеї імунотерапії виникли ще на початку ХХ сторіччя. Спершу з'явилися спроби стимулювати імунітет вбитими бактеріями, введенням власних ракових клітин, знешкоджених різними методами. Помітних наслідків ці спроби не дали. Але завдяки новим досягненням у галузі імунології відкрива­ються перспективи нових підходів до здавалося б вичерпаної теми. Розрізняють активну і пасивну імунотерапію (табл. 6.2).

Активна імунотерапія має на меті імунізувати пухлиноносія матеріалами, що спричинюють імун­ну реакцію, здатну відторгнути пухлинний росток. Перші спроби в імунотерапії раку якраз являли со­бою активну неспецифічну імунізацію з викорис­танням ад'ювантів, таких, як BCG, C-parvum, лева- мізол та багато інших речовин. Специфічна імуно­терапія була представлена спробами застосувати імунізацію пухлинними клітинами або екстрактами з пухлинних клітин, а також відповідними вакцина­ми чи іншими ад'ювантами. Більшість цих спроб не увінчалися успіхом, а тому були відкинуті.

Застосування рекомбінантних цитокінів дало змогу порушити питання про більшу вибіркову

Таб. 6.2

Імунотерапїя раку

стимуляцію імунної системи, зокрема, лікування інтерферонами або інтерлейкіном (IL-2), хоч є видом неспецифічної активної імунотерапії, допо­магає цілеспрямованіше модифікувати імунну відповідь організму. Але наявність загальної імуно- супресії організму-носія пухлини значною мірою обмежує можливості активної імунотерапії.

Пасивна імунотерапія полягає в перенесенні до організму-носія пухлини готових імунних чин­ників, таких, як клітини або антитіла, здатних пря­мо або опосередковано змінювати протипухлинну відповідь. Було введено термін «адаптивна імуно­терапія» для позначення пасивної імунотерапії за участю клітин (лімфоцити або макрофаги).

Основною перешкодою для лікування людей за допомогою перенесення клітин була відсутність технології, яка давала б змогу виділити і розмно­жити в потрібній кількості лімфоцити, що виявля­ють протипухлинну активність від хворого на рак. Досліди на тваринах свідчили про перспективність такого напряму.

Відкриття інтерлейкіну-2 суттєво змінило си­туацію. Цей цитокін спричинює поділ цитотоксич­них лімфоцитів, внаслідок чого стало можливим розмножувати лімфоцити, отримані від хворого, поза організмом. Такі лімфоцити отримують із ви­даленої пухлини, інкубуючи її з інтерлейкіном-2 (ТІ-клітини). З'ясувалося, що інтерлейкін-2 може активувати клітини, що не виявляють протипухлин­ної активності, і примусити їх знищувати ракові клітини (LAK-клітини).

Виявилося, що введення LAK-клітин з інтерлей- кіном-2 значно посилює протипухлинний ефект. Здійснено спроби посилити цитостатичниі власти­вості лімфоцитів шляхом генної інженерії. У геном ТІ-лімфоцитів намагаються ввести гени цитокінів — фактору, що некротизує пухлину, та інтерферону, а також ген інтерлейкіну-2. У США отримано вже генетично модифіковані лімфоцити і розпочато клінічні випробування принципово нового напря­му в імунотерапії раку.