Загальні міжнародні засади надання медичної допомоги.

У вересні 1988 р. на 40-й Всесвітній Медичній Асамблеї, що проходила у місті Відень (Австрія) була прийнята «Заява про доступність медичної допомоги». Важливість цієї заяви полягає у характеристиці понять:

• доступності медичної допомоги;

• медичних ресурсів країни.

Доступність медичної допомоги зумовлена збалансованістю можливостей держави та медичними ресурсами країни.

Стан медичних ресурсів залежить від таких чинників:

• медичні кадри;

• фінансування;

• транспорт;

• можливість свободи вибору медичної допомоги;

• рівень освіти суспільства;

• якість та розташування медичних технологій.

Ступінь оптимальності балансу перелічених елементів, за критерієм максиміза- ції якості та об’ємом наданої медичної допомоги, визначає її доступність.

Другим міжнародним документом, що визначає загальні засади надання медичної допомоги, є Міжнародний кодекс медичної етики, який був прийнятий у 1949 р. на 3-й Всесвітній Медичній Асамблеї, що проходила в м. Лондоні. Зміни, що відбувалися в суспільстві, пов’язані з досягненням науки і техніки, введенням у медичну практику нових біотехнологій, привели до необхідності введення змін та доповнень у Кодекс. Тому, на 22-й ВМА в м. Сіднеї та 35-й ВМА у м. Венеції було зроблено поправки до Міжнародного кодексу медичної етики.

Кодекс медичної етики складається з чотирьох розділів, у яких висвітлені:

• загальні обов’язки лікаря; види діяльності, які міжнародна медична спільнота вважає неетичними;

• етичні обов’язки лікарів; обов’язки лікарів по відношенню до пацієнтів; обов’язки лікаря по відношенню до своїх колег.

Всесвітня медична асамблея вважає за основні етичні обов’язки лікаря:

• у медичній практиці дотримуватися найвищих стандартів професійної діяльності;

• не дозволяти фінансовим інтересам впливати на професійне рішення;

• надавати медичну допомогу з технічною та моральною незалежністю;

• зі співчуттям та повагою ставитися до пацієнта;

• бути чесним по відношенню до пацієнтів та колег;

• боротися з професійними та особистими недоліками колег.

Всесвітня медична асамблея ухвалила рішення, за яким неетичним вважається самореклама лікаря. При цьому робиться виняток для лікарів тих країн, у яких самореклама дозволена законодавством або Кодексом етики Національної медичної асоціації.

Згідно з Міжнародним кодексом медичної етики кожен лікар повинен:

• поважати права пацієнта, колег та іншого медичного персоналу;

• дотримуватися конфіденційності по відношенню до пацієнта;

• діяти в інтересах пацієнта в тих випадках, коли використовуються засоби, що можуть послабити фізичний або психічний стан пацієнта;

• обережно розповсюджувати нові наукові відкриття та лікувальні методи по непрофесійних каналах;

• Стверджувати тільки те, що перевірив сам.

Кожний лікар має певні обов’язки не тільки перед пацієнтами та їх представниками, а й перед колегами:

• завжди пам’ятати свій обов’язок оберігати людське життя;

• залучати до процесу надання медичної допомоги всі ресурси науки;

• залучати для діагностики або лікування більш компетентного лікаря, якщо необхідна пацієнту медична допомога виходить за межі його професійних можливостей;

• зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта;

• надавати невідкладну допомогу, якщо немає впевненості в тому, що інші бажають і можуть її надати;

• не переманювати пацієнтів у своїх колег;

• дотримуватися принципів «Женевської декларації», схваленої ВМА.

Третім пакетом міжнародних декларацій закладено засади надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров’я, викладені в резолюціях: 27-ій Всесвітній Медичній Асамблеї (Мюнхен, 1973) та доповнених резолюцією 35-ї Всесвітньої Медичної Асамблеї (Венеція, 1983).

Згідно з міжнародними деклараціями будь-яка національна система охорони здоров’я повинна включати 12 принципів надання медичної допомоги.

1. У будь-якій системі охорони здоров’я умови роботи медичних працівників повинні визначатися позиціями лікарських товариств.

2. Кожна національна система охорони здоров’я повинна забезпечувати пацієнтові право вибору лікарні, а лікареві — право вибору пацієнта, не нехтуючи при цьому ні правилами лікарні, ні пацієнта.

3. Кожна національна система охорони здоров’я повинна бути відкритою для всіх лікарів, що мають право на медичну практику: ні медичних працівників, ні лікарів не можна примушувати до роботи на неприйнятних для них умовах.

4. Лікар має бути вільним у виборі місця своєї практики і обмеженим тільки своєю спеціальністю.

5. Медичне товариство повинно бути адекватно представлене в усіх державних інститутах, що мають відношення до охорони здоров’я.

6. Усі особи, що беруть участь у лікувальному процесі або контролюють його, повинні поважати та охороняти конфіденційність взаємовідносин між пацієнтом та лікарем.

7. Необхідно гарантувати лікарям моральну, економічну та професійну незалежність.

8. Якщо гонорар за медичні послуги не визначений прямою угодою між лікарем та пацієнтом, то установа, що фінансує надання медичних послуг, зобов’язана адекватно компенсувати працію лікаря.

9. Сума гонорару лікаря повинна залежати від характеру медичної послуги. Вартість медичного обслуговування повинна визначатись угодою за участю представників медичного товариства, а не одностороннім рішенням організації, що фінансують надання медичних послуг або державою.

10. Якість та ефективність надання медичної послуги, обсяг, вартість та кількість послуг повинні оцінювати лікарі, керуючись більш регіональними, а не національними стандартами.

11. Інтереси хворого диктують, що не може бути обмеження права лікаря на виписування будь-яких препаратів та призначення будь-якого лікування, адекватних з точки зору сучасних стандартів.

12. Лікар повинен намагатися поглиблювати свої знання та підвищувати професійний статус.

Професійна незалежність та свобода необхідні лікареві для надання якісної медичної допомоги. Тому лікарі мають право вимагати від суспільства, щоб ніякі філософські, релігійні, расові, політичні, географічні, фізичні та інші бар’єри не перешкоджали їхній професійній лікарській активності, спрямованій на отримання нової інформації знань, умінь та навичок.

Декларація про права людини та свободу особистості практикуючого лікаря підкреслює однакові можливості для кожного лікаря участі в медичних асоціаціях та медичних товариствах; отриманні післядипломної та безперервної освіти, при прийомі на роботу та інших аспектах професійної діяльності.

34-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, що проходила в 1981 р. в Лісабоні, була прийнята «Декларація про права пацієнта», що зазначає:

• пацієнт має право вільно обирати лікаря;

• пацієнт має право отримувати допомогу лікаря, незалежного від стороннього впливу в своїх професійних, медичних та етичних рішеннях;

• пацієнт має право отримувати адекватну інформацію, погодитися на лікування чи відмовитися від нього;

• пацієнт має право бути впевненим, що лікар буде відноситися до медичної та особистої інформації, як до конфіденційної;

• пацієнт має право померти достойно;

• пацієнт має право користуватись духовною та моральною підтримкою, включаючи допомогу особи будь-якої релігійної конфесії або відмовитись від неї.

Основні міжнародні рекомендації з надання медичної допомоги в сільській місцевості були прийняті 18-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Хельсін- кі,1964) та 35-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Венеція, 1983).

Загальні позиції декларацій ВМА з надання медичної допомоги сільському населенню:

1. Мешканці сіл та міст мають однакові права на медичну допомогу. Якість медичної допомоги на селі не повинна відрізнятися від якості медичної допомоги в місті. На обсяг медичних послуг на селі можуть впливати економічні та інші неме- дичні фактори.

2. Сільським регіонам необхідно збирати та аналізувати факти, які необхідні для оцінки потреб мешканців даної місцевості в медичній допомозі, для планування та розвитку місцевих медичних служб.

3. У сільській місцевості відношення «лікар—пацієнт» повинні зберігатися в повному обсязі.

4. Рівень освіти та соціально-економічного розвитку в сільській місцевості взаємозалежні.

Популяризації медичних знань у суспільстві сприяють об’єднані зусилля:

• організацій місцевого самоврядування;

• суспільних організацій та товариств;

• медичних працівників, спрямованих на здобуття та підтримку високого рівня практичної охорони здоров’я.

5. Державна система охорони здоров’я повинна забезпечити в рівному ступені розвиток міських та сільських медичних служб.

6. Як у містах, так і в сільській місцевості необхідно забезпечити інтеграцію програм розвитку профілактичної та лікувальної допомоги, гігієни та санітарно- гігієнічної просвіти та засобів їх реалізації.

7. Необхідно докласти всіх зусиль для того, щоб у містах і в сільській місцевості клінічну відповідальність несли виключно кваліфіковані лікарі. Допоміжний персонал тільки тимчасово може залучатися до виконання лікарських обов’язків. На селі повинна бути достатня кількість лікарів, що пройшли сучасну підготовку, спеціально адаптовану до медичних потреб сільського населення.

8. У сільській місцевості повинна бути достатня кількість допоміжного медичного персоналу, підготовленого відповідно до рівня культури та освіти в країні. Медичне співтовариство повинно всіма можливими шляхами допомагати сільським медичним працівникам в отриманні основної та післядипломної освіти.

9. Захворювання, що характерні для сільської місцевості, потребують зусиль лікарів та спеціалістів усіх відповідних галузей медицини.

10. Медичні працівники повинні керувати санітарно-гігієнічною просвітою сільського населення. Для досягнення найкращих результатів медичної просвіти необхідне співробітництво лікаря з населенням.

11. Національні медичні асоціації повинні сприяти тому, щоб умови роботи сільського лікаря були не гірші, ніж лікаря в місті.

12. Національні медичні асоціації повинні брати активну участь у програмах з поліпшення здоров’я населення в сільській місцевості.

Більшість країн формують державну політику в галузі охорони здоров’я, виходячи з зазначених міжнародних угод та декларацій, проте державне управління галуззю в кожній країні здійснюється у правовому полі чинного законодавства.

Україна є учасником міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, членом Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров’я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до чинного законодавства, самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені в установленому порядку, в тому числі і до суду.

5.2.