Школа Аналів.

Школа анналів — науковий напрямок в історичній науці, один з провідних дослідницьких напрямів у сучасній історичній науці, який виник у Франції та групувався навколо заснованого Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу, що виходив під назвою «Аннали» (1929—1939), «Аннали соціальної та економічної історії» (Annales d'histoire, economique et sociale)(1939-41), «Аннали соціальної історії» (Annales.

У розвиткові школи анналів розрізняють кілька етапів, кожен з яких асоціюють з «поколінням» її розробників.

Зародження напряму проходило під впливом широкої критики позитивізму в історичній науці, розвитку соціологічних методів та структуралізму в суспільствознавчих дослідженнях. А. Берр на рубежі ХІХ та ХХ століть висунув ідею «культурно-історичного синтезу», наголосив на необхідності зближення історії з іншими галузями знань. Вважаючи головною вадою марксизму в історичній науці те, що той недооцінював вплив свідомості на розвиток суспільства, А. Берр, Марк Блок і Люсьєн Февр ініціювали становлення нових напрямів історичних розвідок. Серед головних внесків представників першого покоління школи анналів — широке запровадження в історико-антропологічні дослідження категорії ментальність. Люсьєн Февр значну увагу приділяв історико-економічному аналізові, вивчаючи взаємозв’язок між географічними та соціальними факторами розвитку людства.

Нові ідеї були підхоплені другим поколінням школи анналів. Фернан Бродель слідом за А.

Третє покоління школи анналів Жорж Дюбі, Жак Ле Гофф та інші вирізняється особливою зацікавленістю питаннями колективної та індивідуальної свідомості в історії, що пов’язано з тогочасним впливом антропологічного структуралізму та постмодернізму в історичній науці.

З наближенням 70-річного ювілею журналу «Аннали» серед істориків школи розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четверте покоління школи анналів — А.Буро, Роже Шарт’є та інші, яке в 1990-ті роки висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі «глобальної історії» Ф.Броделя.

Особливістю школи анналів є відсутність догматизації форм і методів історичного пізнання, заклик до творчої розкутості в осмисленні історичного процесу. Під впливом школи анналів сформувалися такі напрями історичних досліджень, як «нова наукова історія», «нова економічна історія», «нова соціальна історія», кліометрія, «психоісторія», мікроісторія, неомарксистська історія, нарративістика та постмодернізм в історичній науці.

Знайомство радянських істориків, у тому числі й українських, з ідеями школи анналів розпочалося у 1930-ті роки, але до 1970-х років увага приділялася лише конкретним працям окремих її представників. Комплексне висвітлення напрацювань школи анналів започатковане М.Соколовою та Ю.Афанасьєвим на рубежі 1970—80-х років. Від 1980-х років ідеї школи анналів поширював А.Гуревич, який 1989 разом з Ю.Безсмертним започаткував в СРСР видання щорічника «Одиссей.

В останні десятиріччя ідеї школи анналів набули поширення в Україні. Здійснюються окремі спроби перекладу праць представників школи анналів українською.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації. Тому не випадково, що основними дослідниками ментальності виступили спеціалісти з історичної психології. Сам же термін був введений у науковий обіг Л. Леві-Брюлем у 1922 році в роботі "Первобытное мышление", де він виділяє дологічну і логічну ментальності. Пізніше французькі історики, представники "школи Анналів" Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні - як колективну психологію "гарячих суспільств" на стадії цивілізації, а також усю сукупність уявлень про світ. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігійних, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, що обумовлюють думки, почуття, цінності та поведінку людей, виступають способами їх орієнтації в природному і соціальному світі. Над проблемою ментальності плідно працював О. Шпенглер, який основною характеристикою "культурних організмів" вважав унікальну "душу культури", її прафеномен, про що йшлося вище. Ця ж проблема розглядалася видатним політичним діячем Сенегалу Леопольдом Сенгором стосовно африканської культури, своєрідність і глибинна відмінність якої від європейської спонукали його до формулювання ідеології "негритюду". Погляди Сенгора відображені в його роботі "Негритюд: психология африканского негра". Це ж питання буде розглядатися в темі "Культура Новітньої епохи", але під кутом зору діалогу культур.

Перший етап, від виникнення журналу "Аннали" до смерті Февра в 1956 році, характеризується підвищеним інтересом до історії ментальності, до "людського фактору" в історії.

Ключові поняття Люсьєна Февра — «епоха» і «цивілізація». Загальний характер світосприймання, стиль життя, мова культури тощо не залежать від соціальних груп та індивідів, а задаються їм цивілізацією в цілому і певною епохою. Він запровадив у науці поняття «ментальність», що означає у нього та інших послідовників Школи «Анналів» як умонастрій, так і масові психологічні установки й колективні уявлення. Ментальна сфера, на думку Февра, об'єднує всіх представників певної цивілізації та певної епохи. Ментальність - це сфера неусвідомленого, тож джерелами її вивчення мають бути всі результати людської діяльності: не тільки писані тексти, але й знаряддя праці, символічні ритуали, вірування й таке інше. Февр вважав історичним питанням навіть наче б то суто фізіологічні явища, так він стверджував, що люди Середньовіччя й епохи Відродження при сприйнятті навколишнього середовища більше орієнтувалися на слух, ніж на зір. Так само явища економічного життя для Февра є насамперед психологічними феноменами, фактами вірувань і переконань.

Дослідження ментальності (представниками французької "Школи анналів", циклом праць А. Я. Гуревича та ін.) виявило, що Середньовіччя створило не тільки релігійно-філософський, а й речовий образ, свій тип повсякденності. Предметом дослідження за такого підходу стають не лише переживання відомих "історичних" осіб середньовічної Європи, а й буденна масова свідомість конкретно-реконструйованих історичних типів; не тільки література освічених станів (твори релігійно-дидактичного змісту з аскетичними настановами та християнськими алегоріями, рицарська лірика й рицарський роман із нормативними героями), але й посполита міська література (фабліо та шванки, повість про Райнеке-Лиса — як своєрідна компенсація слабких щодо сильних світу цього, міська поезія).

Концепція ментальності в історії, сформувалася під впливом засновника соціології Еміля Дюркгейма і його поняття «колективної свідомості». Однак вперше на практиці використала концепцію mentalite школа Анналів, точніше кажучи це — монографія Марка Блока «Королі-чудотворці.

В разных научных школах повседневность трактуется неоднозначно. Повседневность исследовалась историками школы «Анналов» («Новой исторической науки»). Ф. Броделю принадлежит крупное 3-томное сочинение «Материальная цивилизация». Главная задача исследования состояла в том, чтобы разработать модели, соответствующие различным типам эволюции экономики так называемого «традиционного общества» и пришедшего ему на смену «общества экономического роста». Вторая задача сводилась к установлению (в зависимости от региона, отдельной страны или даже различных районов одной страны) моментов перехода, взрыва, отрыва от одного типа экономии данного общества к другому. Здесь исследуется материальная жизнь в промежутке между XV—XVIII вв.

Нам наиболее интересен 1-й его том — «Структуры повседневности: возможное и невозможное». Ф. Бродель рассматривает самые разнообразные сферы материальной, повседневной жизни людей — питание, одежду, жилище, технику, деньги и т. д. Подробно исследует те медленные изменения отдельных элементов структуры мира, накопления, неравномерные продвижения вперед, которые незаметно, но все-таки создали ту критическую массу, взрыв которой в XVIII в. изменил облик мира.

Повседневность, трактуемая таким образом, уподобляется «жизненной стихии»: мелкие факты, едва заметные во времени и пространстве, повторяясь, обретают всеобщий характер, распространяются «на всех уровнях общества, характеризуя его образ существования и его образ действия, бесконечно его увековечивая» (Ф. Бродель). Эта «бесконечность» и делает повседневность внеисторичной. Событие, являющееся краеугольным камнем традиционной историографии, исчезает, растворяясь в энтропии повседневного. Повседневность — это своего рода вещество истории, она расплывчата и неопределенна.

Можно выделить следующие основные организующие начала культуры повседневности:

1) социальная иерархия («верхи» и «низы»). Для «низовой», массовой культуры, характерны стабильность, консерватизм, устойчивость к переменам. Верхи общества определяют ценностные ориентиры, создают иерархические порядки;

2) понятие стиля, стилизация. Стиль, являясь некой культурной целостностью, влияет как на материально-предметный мир, так и на поведенческую сферу, проявляясь в речи, поведении, манерах и пр;

3) категории времени и пространства.

1.