ОЖИРІННЯ

Ожиріння — це захворювання, яке характеризується пору­шенням обміну речовин і надмірним відкладенням жиру, унаслідок чого маса тіла збільшується на 20 % і більше порівняно з нормою.

Ожиріння дуже поширене в розвинутих країнах Європи та Америки. Воно зустрічається в 1/3—1/2 населення цих країн. Це пов’язують із малорухливим способом життя, зміною ха­рактеру праці, якісних і кількісних характеристик харчування (надмірне вживання тваринних жирів та вуглеводів). Ожиріння є медико-соціальною проблемою. Воно сприяє ви­никненню багатьох важких, інвалідизуючих захворювань. Се­ред людей з надмірною масою тіла атеросклероз та ішемічна хвороба серця зустрічаються у 2—2,5 разу частіше, гіпер­тонічна хвороба — у 3 рази частіше, цукровий діабет — у 4 ра­зи частіше, ніж серед людей з нормальною масою тіла. Більшість (80 %) хворих на ІНЦД страждає на ожиріння.

Ожиріння свідчить про порушення енергетичного балансу різноманітного походження. Розрізняють аліментарно-кон­ституціональне, гіпоталамічне (церебральне), ендокринно- обмінне та змішане ожиріння.

Існує багато класифікацій ожиріння, однак усі вони пев- ною мірою умовні, бо виражене ожиріння неодмінно супро­воджується вторинними ендокринними порушеннями. Нині виділяють первинне і вторинне ожиріння. Первинне ожиріння включає аліментарно-конституціональну і нейроен­докринну форму (гіпоталамо-гіпофізарне ожиріння й адипо- зогенітальна дистрофія в дітей та підлітків).

Вторинне ожиріння розвивається як симптом багатьох це­ребральних і ендокринно-обмінних захворювань (гіпоти- реоїдне, гіпооваріальне, наднирково-залозне).

Аліментарно-конституціональна форма ожиріння зустрічається найчастіше.

Основними етіологічними факторами при цій формі ожиріння є переїдання, малорухливий спосіб життя та родин­на схильність. Генетичні фактори відіграють певну роль у розвитку ожиріння, хоча чіткого успадковування цієї пато­логії не встановлено.

Нині встановлено, що в розвитку ожиріння значну роль відіграє регулятор енергетичного обміну — поліпептид леп­тин, який секретується адипоцитами. У нормі лептин пригнічує секрецію у-нейропептиду в гіпоталамусі, який відповідає за відчуття голоду і стимулює секрецію інсуліну, тобто лептин виступає як фактор насичення. У хворих на ожиріння рівень лептину в крові здебільшого підвищений, що може бути зумовлено нечутливістю гіпоталамічних структур до лептину або зміною його біологічної форми. Надлишок лептину спричинює інсулінорезистентність м’язів і жирової тканини.

На фоні ожиріння розвивається цілий комплекс ендокрин­них та метаболічних розладів, зокрема гіперінсулінізм і гіперліпідемія (за рахунок як тригліцеридів, так і холестери­ну). Збільшується вміст НЕЖК у крові, що посилює синтез атерогенних ліпопротеїдів. Змінюється секреція гіпоталамо- гіпофізарних (зокрема, знижується рівень гормону росту в крові) і статевих гормонів, гормонів травного каналу, глюка­гону та глюкокортикоїдів. Часто порушується толерантність до глюкози. Дисбаланс регуляторних факторів призводить до метаболічних змін (ліпосинтез переважає над ліполізом), гіпертрофії адипоцитів, збільшення маси підшкірної жирової клітковини.

При абдомінальному ожирінні часто розвиваються інсуліно- резистентність, гіперінсулінемія, порушення толерантності до глюкози, дисліпідемія, артеріальна гіпертензія. Цей симптомо- комплекс дістав назву «метаболічного синдрому» («синдром X», «синдром інсулінорезистентності»). Зустрічається також зміша­ний (проміжний) тип ожиріння.

У патогенезі вторинного (ендокринного) ожиріння головну роль відіграє гормональний дисбаланс. Так, при ожирінні, зу­мовленому патологією надниркових залоз, провідним патоге­нетичним фактором є надлишок глюкокортикоїдів, а при гіпотиреоїдному ожирінні — дефіцит тиреоїдних гормонів.

Виділяють 2 стадії ожиріння: прогресуючу та стабільну. Розрізняють 4 ступені ожиріння. При ожирінні І ступеня маса тіла перевищує нормальну (ідеальну) на 20—29 %, II — на ЗО— 49 %, III — на 50—99,9 %; IV ступеня — на 100 % і більше.

Нормальну масу тіла визначають за спеціальними таблиця­ми (з урахуванням статі, віку і конституції хворого).

Враховують також індекс маси тіла (IMT). У нормі він ста­новить 18,5—24,9. За наявності ожиріння IMT більший за ЗО. Про наявність ожиріння можна судити і за окружністю талії. Її вимірюють під нижнім краєм ребер над шлунком. У жінок ок­ружність талії має становити менше ніж 88 см, у чоловіків — менше ніж 102 см. Більші показники свідчать про надмірну ма­су тіла.

Поставити діагноз ожиріння і визначити його ступінь не­складно. Набагато складніше уточнити його форму, особливо при вторинному ожирінні. Це дуже важливо, оскільки ожиріння нерідко є проявом патології гіпоталамуса, ендо­кринних порушень, пухлини головного мозку тощо. Для гіпо- таламічних форм ожиріння характерні такі симптоми, як підвищення апетиту, спрага, порушення терморегуляції, роз­лади сну, нарколепсія, зміни AT.

Нерідко ожирінню передують інфекція, інтоксикація або травма. При аліментарно-конституціональному ожирінні І— II ступеня спостерігається лише рівномірне збільшення маси тіла, інших об’єктивних симптомів захворювання виявити не вдається. У міру прогресування ожиріння з’являються симп­томи недостатності кровообігу, порушення функцій органів дихання різної вираженості. Нерідко уражуються травний ка­нал, зокрема печінка та жовчні протоки. Надмірна маса тіла, значне навантаження на опорно-руховий апарат призводять до ураження суглобів, спондилоартрозів, остеохондрозу, вто­ринного радикуліту.

Вторинне ожиріння характеризується певним перероз­поділом підшкірної жирової клітковини, симптомами ура­ження гіпоталамо-гіпофізарної системи, порушенням функцій периферичних ендокринних залоз. При гіпота- ламічному ожирінні маса тіла збільшується дуже швидко. Ха­рактерний диспластичний перерозподіл жиру, який накопи­чується переважно в ділянках молочних залоз, стегон, живо­та. Ендокринне ожиріння спостерігається при хворобі Іцен- ка—Кушінга, інших формах гіперкортицизму, гіпотиреозі, гіпогонадизмі та інших захворюваннях ендокринної системи. Ці форми ожиріння описано у відповідних розділах.

Хворих на ожиріння, особливо якщо воно виражене і швидко прогресує, слід ретельно обстежити.

Лікування. Призначають редуковані дієти. Енергетичну цінність раціону зменшують залежно від ступеня ожиріння та характеру трудової діяльності: при ожирінні І ступеня — на 20 % від звичайного раціону людини з нормальною масою тіла, II ступеня — на 40 %, IlI ступеня — на 50—60 %. Дієта має бути суворо сбалансованою за складом. Кількість вугле­водів (у вигляді полісахаридів, що містяться у фруктах та ово­чах) не повинна перевищувати 100—150 г. Обмежують кількість жирів, однак вона має залишатися близькою до фізіологічних норм (0,9 г жиру на 1 кг ідеальної маси тіла), оскільки жири ліпше за інші продукти здатні вгамовувати го- лод. Крім того, вони містять жиророзчинні вітаміни. Жири, що містять поліненасичені жирні кислоти, мають складати 1/2 усіх жирів, а в осіб літнього віку — навіть 2/3. Основним продуктом харчування залишаються білки, уживання яких не обмежують (при легкій фізичній та розумовій праці добова потреба в них складає 80—100 г, а при важкій фізичній праці — 120—150 г). Через гідрофільність тканин у хворих на ожиріння кількість рідини обмежують до 1 л на добу, кухон­ної солі — до 5 г. їсти треба 5—6 разів на день, останнє прий­мання їжі має бути за 2 год до сну, але не пізніше 19—20-ї го­дини. Рекомендується вживати дієтичні продукти, що містять харчові волокна. Солодощі слід замінити на смакові замінни­ки цукру (як при цукровому діабеті). Розвантажувальні дні (1—2 рази на тиждень) ефективніші за голодування, особли­во тривале.

Систематичний контроль маси тіла дозволяє оцінити ефек­тивність дієтотерапії. Хворий повинен щотижня визначати масу тіла. Якщо вона не зменшується, то енергетичну цінність раціону слід зменшити.

Останнім часом фірма «Роше» (Франція) пропонує препа­рат ксенікал, що блокує активність ліпази під час їди і пригнічує всмоктування жирів. Нерозщеплені жирові молеку­ли не всмоктуються і виводяться з калом. Якщо надходження жирів зменшується, організм починає витрачати власні жири. Маса тіла при цьому поступово зменшується.

Ксенікал приймають по 1 капсулі (120 мг) 3 рази на день під час їди або зразу ж після неї. Препарат добре переносить­ся хворими. Іноді збільшується відходження газів, частішають випорожнення, з’являється стеаторея. Для зменшення цих явищ слід обмежити вживання жиру.

Призначають ЛФК, рекомендується збільшити рухову ак­тивність (особливо корисні ходьба і водні процедури).

При вторинному ожирінні проводять патогенетичну те­рапію основного захворювання, призначають дієту.

У разі неефективності консервативного лікування та за на­явності важких супутніх захворювань проводять хірургічне лікування (гастропластика, гастроєюнальне тунелювання).