«Стогну, гризу подушку, вночі спати не можу. Іноді хочеться вбити себе» История Ивана Петровича.
- Розкажіть, будь-ласка, коли Ви захворіли, про перебіг хвороби.
- Вперше я захворів у 40 років, пройшов лікування, успішно, проте через 10 років трапився рецидив. З того часу хвороба то відступає, то з'являється знову.
Серед людей з діагнозом рак я довгожитель, але на цей раз рак мене вже доб'є.- Хто Вас доглядає?
- Ми живемо з дочкою, дружина померла 3 роки тому. Дочка доглядає мене, вона розлучена, дітей немає, то нянчиться зі мною. Я думаю швидше б вже померти, щоб вона спробувала знову якось влаштувати своє життя. Зараз в неї є тільки я - одна рідна людина, не хочу щоб у моєму віці у неї нікого не було. Хай би заміж вийшла чи дитинку народила.
- Дочка працює?
- Вона працює в ательє з пошиття штор, але не сидить у самому ательє, а забирає роботу додому, щоб доглядати мене. Вже два місяці я зовсім не пересуваюсь самостійно.
Добра в нас дитина.
- Патронажні медсестри, дільничний лікар відвідують Вас?
- Так, патронажні медсестри роблять мені уколи двічі на день. Лікар приходить раз на місяць.
- Як давно Ви отримуєте знеболення?
- У вересні я знову потрапив до онкодиспансеру, на цей раз мені зробили операцію, але сказали, що багато метастазів. Що це кінець. Я не проти. Затягнувся просто вже цей кінець. Виписався додому, а болі сильні, не післяопераційні, а від раку - він їсть кістки тазу, то я так з морфія і не знімався. Просто менше дають, ніж після операції.
- Яку дозу Ви отримуєте?
- По 2 ампули двічі на день. Зранку і ввечері.
- Як Ви почуваєтесь після уколу?
- Десь за пів години проходить біль, починаю добре почуватись.
- А як довго діє укол?
- Близько 5 годин. А мені треба чекати 12. Ім кетанол.
- Яким є біль, який Ви відчуваєте?
- Біль сильний. Якби не кетанол, не знаю.... а так він трохи глушить. Стогну, гризу подушку, вночі спати не можу. Та воно вам треба?
- Ви просили збільшити Вам дозу знеболювального?
- Та це треба в онкодиспансер їхати, а я вже так втомився. Після кожного уколу, коли засинаю, надіюсь що вже не прокинусь і воно само все закінчиться. Немає в мене більше сили. Це ж 30-літня війна. Ну здаюся я. Все. Переміг мене рак, набридло. Мені б з психологом поговорити, чи зі священиком, тільки толковим, бо боюся. Іноді хочеться вбити себе. Набридло все.
За кородоном такі як я не вдома лежать, є для них окремі лікарні. А в нас немає. Дочка б може заміж вийшла, а так... я тут...от би в нас таку лікарню, мені б краще там.
Дочка:
- Ну що ти таке кажеш. Він вже серце мені з'їв своїм хоспісом. Ну відкриють його, це ж в Дубно. І що? Мені переїздити в Дубно, щоб поряд бути? Я що, не знаю що таке наші лікарні? Хіба його там погодують? Скаже - не хочу, а вони і раді - то й не треба. А помиють його? Мені ж треба буде сидіти в тому хоспісі над батьком день і ніч. А так ми вдома. Тут і телевізор, і сусіди зайдуть, вже веселіше, ніж з чужими людьми в одній палаті. І мені так легше.