3.1. Аміноглікозиди

Загальні відомості. Аміноглікозиди (АГ) - це антибіотики! в молекулі яких дві або більше аміноцукрові сполуки з’єднані глікозидним зв’язком з агліконовим (нецукровим) фрагментом! Препарати цієї групи належать до найдавніших антибіотиків.

Розрізняють три покоління аміноглікозидів. До І покоління! АГ належать: стрептоміцин, мономіцин, неоміцин, канаміциня до II - гентаміцин; III покоління АГ представлене такими пре-| паратами: амікацин, тобраміцин, нетилміцин, сизоміцин. Деякі дослідники (В.П. Слепцов, І.В. Бондаренко) відносять аміка-1 цин до II покоління, а до III покоління зараховують дібекацин, ісепаміцин, паромоміцин, арбекацин. Однак ці препарати ще не ввійшли в клінічну практику.

Найбільш поширеним механізмом резистентності до АГ є продукування ряду ензимів (фосфо-, ацетил-, аденілілтрансфе-1 рази), що здатні викликати інактивацію кожного з представни-І ків цієї групи антибіотиків.

Фармакодинаміка аміноглікозидів. Мають бактерицидну! дію. Механізм дії цих препаратів пов’язаний з пригніченням синтезу білка на рівні рибосом клітин бактерій. АГ проникають; через клітинну мембрану бактерій і незворотно зв’язуються з рибосомою ЗО S, що призводить спочатку до синтезу неповною цінних білків, а згодом до повного пригнічення синтезу білка¹ печінці та нирках. Дещо нижчі концентрації АГ виявляютьоі в кістках та м’язах. Низькі концентрації препаратів спостерії гаються у бронхіальному секреті, мокротинні та жовчі. АГ паї гано проникають через ГЕБ, за винятком амікацину (10-20%! АГ не метаболізуються, виводяться нирками у незміненомі вигляді, створюючи в сечі високі концентрації.

Взаємодія з препаратами інших груп. Аміноглікозид! не можна змішувати в одному шприці чи одному інфузійномч середовищі з бета-лактамними антибіотиками або гепарином через фізико-хімічну несумісність. Не можна призначати два АГ одночасно, оскільки відбудеться сумація і значне посилен­ня нефро- та ототоксичного ефектів. АГ не можна призначати! комбінаціях з іншими нефро- чи ототоксичними препаратами -налідиксовою кислотою, поліміксин В, цисплатином і ванко-J міцином збільшують ризик розвитку ото- і нефротоксичности З пеніциліном, цефалоспоринами, сульфаніламідами, ванкомії цином, метоксифлураном, енфлураном, рентгеноконтрастними засобами, циклоспорином, цисплатином, амфотерицином В, цефалотином, поліміксином та діуретиками (особливо фурої семід) - ризик розвитку нефротоксично! дії. Гентаміцин підсич лює ефект карбеніциліну, бензилпеніциліну і цефалоспоринів; збільшує токсичність дигоксину. З біфосфонатами спостерн гається ризик розвитку гіпокальціємії.

Не слід одночасно застосовувати АГ та наркотичні (опій4 ні) знеболювальні препарати, сульфат магнію, засоби для ін4 галяційного наркозу, оскільки буде спостерігатися посилення нервово-м’язової блокади.

фекційного ендокардиту, викликаного P.aeryginosa. Гентаміция і стрептоміцин використовують також при бактеріальному єні докардиті у поєднанні з пеніциліном чи ампіциліном. При сепі сисі, що виник після операцій на товстій кишці, досить ефекі тивною може бути комбінація амікацину з кліндаміциномі хлорамфеніколом або метронідазолом. Амікацин в поєднанні з цефалоспоринами III покоління ефективний при лікуванні мікробно-запальних процесів, викликаних E.coli, Proteus spp.i Klebsiella spp., Serratia marcencens.

Слід зазначити, що деякі АГ (гентаміцин) входять до скла! ду дерматологічних мазей для лікування інфікованих дерматоч логічних запальних процесів або очних крапель.

В сучасній клінічній практиці застосовується комбінова­ний антибактеріальний препарат «Банеоцин» для зовнішньої (місцевої) терапії інфекційних уражень шкіри, пупочної та інших ран, зовнішнього слухового проходу, до складу якого входить АГ неоміцин (виробник «Biochemie Novartis Group»! Австрія).

Побічна дія. Всі препарати з групи АГ належать до ток-^ сичних антибіотиків. Нефротоксичність АГ спостерігається у 15-20% випадків. Нефротоксичний ефект проявляється підви­щеною спрагою, гематурією, значним збільшенням чи зменшен-і ням кількості сечі, підвищенням рівня креатиніну та сечовини у крові. До факторів ризику такого ускладнення належать: фоно-з щених доз АГ може спостерігатися пригнічення ЦНС (ступор або кома, порушення дихання).

При застосуванні АГ можливі алергічні реакції, частота яких в останні роки збільшилась. Слід мати на увазі, що медика* ментозна алергія на один з АГ має перехресний характер і щодо інших препаратів цієї ж групи.

При призначенні АГ кожний практичний лікар повинен звернути особливу увагу на наступні особливості препаратів цієї групи:

• Токсичні ефекти АГ (ото-, нефротоксичність) інколи можуть бути незворотніми.

• Пневмокок - головний збудник позалікарняних пнев^ моній - має природну резистентність до АГ, тому ці препарати не можна використовувати для стартової терапії позалікарняних пневмоній.

• АГ погано проникають в легеневу тканину та мокрої тиння, що потребує комплексної (комбінованої) терапії відповідних патологічних станів.

• АГ не впливають на анаеробну флору.

• Концентрація та активність АГ різко знижуються у гнійно-некротичних вогнищах.

• Сьогодні багатьма науковцями висловлюється думка про необхідність перегляду показань до застосування у клінічній практиці комбінації АГ з цефалоспоринами]! зв’язку зі встановленим зниженням її ефективності, л

• АГ в окремих регіонах, а тим більше медичних закладах, слід застосовувати під контролем так званого “мікробіо­логічного паспорту” та моніторингу чутливості бакте­рій до цих препаратів.

• АГ не повинні призначатися пацієнтам з міастенією, на фоні та після введення міорелаксантів.

3.2.