КАМПІЛОБАКТЕРІОЗ

Синонім: вібріоз; лат.— Campylobacteriosis. Одна із найпошире­ніших інфекцій людини і тварини, яка характеризується переваж­ним ураженням травного каналу та фекально-оральним механіз-' мом передачі.

Вперше вібріоз тварин описано в Англії у 1909 р. Значно піз­ніше, у 1947 р., кампілобактерії були виділені від людини. Остан­нє десятиріччя характеризується зростаючим інтересом до кампі- лобактеріозу як медичної проблеми, внаслідок чого інтенсифікува­лися дослідження у цій галузі. За ініціативою ВООЗ, вивчення кампілобактеріозу в багатьох країнах включено до національних програм боротьби з діарейними захворюваннями.

Актуальність. У наш час кампілобактеріоз зареєстровано в ба­гатьох країнах світу на всіх континентах. Американськими дослід­никами (1988 р.) виявлено десятикратне перевищення інтенсив­

ності захворювання на кампілобактеріоз над сальмонельозом та шигельозом. У Великобританії на кампілобактеріоз щорічно за­хворюють понад півмільйона людей, що становить близько 1 % населення даної країни. У США, ФРН та Японії зареєстровано значні молочні та водні спалахи кампілобактеріозу із включенням в епідемічний процес по декілька тисяч осіб.

Нещодавно з'явились повідомлення про захворювання на кам­пілобактеріоз хворих на СНІД.

Летальність при захворюванні на кампілобактеріоз не переви­щує 0,01—0,5 %.

Внаслідок значного поширення та інтенсивної циркуляції збуд­ника серед людей і тварин кампілобактеріоз набуває суттєвого соціально-економічного значення. Приблизний економічний збиток від 1 випадку захворювання на кампілобактеріоз дорівнює такому при сальмонельозі.

Етіологія. Сміт і Тейлор (1919) провели численні дослідження хворих корів у США і виділили збудник, якому присвоїли назву Vibrio fetus. У 1373 р. було запропоновано сучасну родову назву — Campylobacter (campylos — вигнутий, bacter — паличка). У систе­матичній класифікації бактерій Д.

Кампілобактеріозну діарею з подібним клінічним перебігом у людини спричинюють види C. jejuni, С. соїі та C. Iaridis, об’єднані в групу термофільних кампілобактерій. При септицеміях та різ­них ураженнях внутрішніх органів виявляють C. fetus. Від ВІЛ-іп- фікованих виділяють групу бактерій, подібних до кампілобакте­рій,— CLO_s. Ці мікроорганізми поділяють на три основні ДНК-го- мологічні групи. Внаслідок чого дві з них були визначені як C. cinaedi та C. fennelie; третя група включає тільки один вид — CL0_s-3.

Кампілобактерії — це дрібні, вигнуті, тонкі, неспороносні, грам- негативні бактерії з 1 чи 2 амфітрихіально розміщеними джгути­ками. Для збудників кампілобактеріозу характерний значний мор­фологічний поліморфізм. Вони мають форму коми, спіралеподібну, можуть бути S-подібними чи схожими на крила чайки, що летить. Кампілобактерії є мікрофілами та капнофілами, тобто бактеріями, котрим для культивування необхідні знижений вміст кисню (3— 15 %) та підвищений — вуглекислого газу (10 %).

Антигенний склад бактерій роду Campilobacter представлений ліпополісахаридними та кислоторозчинними поверхневими білко­вими антигенами. Виявлено понад 60 сероварів C. jejuni та близь­ко 20 сероварів С. соїі.

Для типової диференціації виділених із різних джерел штамів кампілобактерій, а також з метою епідеміологічного маркіруван­ня використовують тест-систему, яка включає п’ять біохімічних

показників: гідроліз ДНК, гіпурату натрія, Твіну-40, Твіну-80 та лужної фосфатази. Система дозволяє поділити кампілобактерії на 32 біовари.

Збудник стійкий у зовнішньому середовищі. Може тривалий час зберігатися, особливо у фекаліях, при 4^oC (до 3—4 міс). При знижених температурах стійкість бактерій роду Campilobacter до дії чинників зовнішнього середовища досить висока — у харчових продуктах, біологічних речовинах людини, у водопроводній та стіч­них водах вони зберігають життєздатність до 1,5 міс.

Патогенез. Розвиток кампілобактеріозної інфекції визначається адгезивною активністю кампілобактерій і починається з моменту попадання збудників у травний канал та їх прикріплення до епі­теліальних клітин кишок за допомогою джгутиків. У досліді на клітинних культурах Hep-2 in vitro показано, що кампілобактерії адгезуються на мембрані клітин за допомогою джгутиків і про­никають усередину фагоцитоподібним способом.

Певну роль у патогенезі кампілобактеріозної інфекції відігра­ють екзо- та ендотоксини збудника. Убиті нагріванням клітини спричиняли у кроликів геморагічні та некротичні зміни шкіри (по­зитивний феномен Шварцмана) в тих місцях, куди попередньо було введено суспензію бактерій. Ентеротоксичні речовини викли­кали у хворих на кампілобактеріоз секреторну діарею.

Сприйнятливість. Визначається інфікуючою дозою збудника та властивостями самого макроорганізму. У 1988 р. на добровольцях було здійснено спробу встановити інфікуючу дозу C. jejuni. При пероральному прийомі від 8-Ю² до 2-Ю⁹ мікробних клітин збуд­ники виділяли на 2—3-й день після зараження. Максимальний рі­вень специфічних антитіл виявлено на 11-й день, а зниження їх до контрольних цифр спостерігали на 28-й день з моменту інфіку­вання.

У розвитку клінічно виражених форм кампілобактеріозних ен­теритів значну роль відіграє не тільки здатність збудників вироб­ляти токсичні речовини, але й стійкість макроорганізму до мікроб­ної агресії. Клінічні форми захворювання переважають у дітей до 2 років, у яких захисні сили організму ще не досконалі.

Генералізовані та септичні форми інфекції частіше розвиваю­ться за наявності захворювань серцево-судинної системи, системи крові, хірургічної патології, колагенозів.

інфікованих виявлено значну кількість хворих з важкою затяж­ною формою кампілобактеріозної діареї.

Носійство кампілобактерій у здорових людей зустрічається у 0,5—1,5 % випадків.

Імунітет. Попри значний прогрес, досягнутий за останні роки у вивченні кампілобактеріозу, багато аспектів імунології та імуно­діагностики цієї інфекції залишаються поки що недослідженими. Виявлені загальні закономірності імунної відповіді, що характерні й для інших кишкових інфекцій. При різних клінічних формах кампілобактеріозної інфекції для реєстрації системної імунної відповіді можуть бути використані практично всі серологічні тести.

Вивчення сироваткової антитільної відповіді у людини на ін­фекцію за допомогою імуноферментного аналізу (ELISA) показа­ло наявність у хворих на кампілобактеріозний ентерит підвищені титри IgG, IgM та IgA на 2-й тиждень відповідно у 58, 65 та 81 % хворих, 'а на 3-й тиждень — у 60, 83 та 75 %. Кампілобактеріозні антитіла зберігаються в організмі осіб, які перехворіли, па по­стійному рівні протягом 2 міс.

Провідну роль в імунодіагностиці кампілобактеріозу мають по­верхневі ліпополісахаридні та кислоторозчинні білкові антигени. Канадським мікробіологам вдалося виділити у всіх сероварів C. jejuni∕coli спільний джгутиковий білковий антиген з молекуляр­ною масою близько 62 кД. Напевно, ця білкова фракція буде мати вирішальне значення у серодіагностиці кампілобактеріозу.

Джерела збудника інфекції. Кампілобактеріоз — типова зооноз- на інфекція. Кампілобактерії виявлено у багатьох представників тваринного світу. Одним із основних джерел зараження збудника­ми кампліобактеріозу є кури. Інфікованість курей на одній із пта­хофабрик України становила 25,4 %. Епідеміологічне значення до­машньої птиці при кампілобактеріозних ентеритах у людей під­тверджено схожістю їх серологічного профілю та антибіотикограм.

Кампілобактерії виявлено у свиней, корів, кіз (1—2,5%), овець, кролів (11—13%), качок (88,3%), собак (1 %) та кішок (ЗО—45 %). Є відомості про значення гризунів як резервуара кам­пілобактеріозу в природі. Представлені дані, що засвідчують роль мігруючих птахів у поширенні цих бактерій.

Домашні та екзотичні тварини також можуть бути джерелом інфекцій кампілобактеріозу для людини. Так, в Англії у дітей із родин, де були цуценята, частота виділення кампілобактерій склала 46 %, а у дітей, які не мали такого спілкування, тільки 10%.

Кампілобактеріозна інфекція у людини може мати субклініч- ний перебіг, що зумовлює потенційну небезпеку бактеріоносіїв.

Механізм передачі. Провідний механізм передачі кампілобак­теріозу — фекально-оральний, що реалізується харчовим (м’ясо»

молоко) та водним шляхами. Попри те, що не доведено факту роз­множення кампілобактерій у харчових продуктах, у багатьох кра­їнах світу зареєстровано спалахи харчової токсикоінфекції кампі- лобактеріозної етіології. Бактерії роду Campylobacter виділяють із різних видів м'яса у 2 рази частіше, ніж сальмонели.

Зоонозна природа кампілобактеріозу зумовлює можливість ін­фікування людини при догляді за хворими тваринами та птицею, у процесі переробки тваринної сировини. У фермерів, які спеціа­лізуються на виробництві молока, виявлено титри кампілобакте- ріозних антитіл на такому самому рівні, як у хворих на кампіло- бактеріозний ентерит у стадії реконвалесценції.

Сероепідеміологічний скринінг сироваток крові у персоналу м’я- со-птахопереробпих підприємств різних регіонів України виявив кампілобактеріозні антитіла у титрах, вищих за діагностичні, у 17,8—43,3 % від кількості обстежених.

Є дані, що свідчать про можливість трансплацентарного інфі­кування кампілобактеріями плоду від матері.

Захворюваність. Кампілобактеріоз зумовлює 11 % усіх діарей у Швеції, 2,3 % —у США та 5,5 % —у Великобританії. Вирізних регіонах колишнього CPCP одержано різні показники виділення кампілобактерій. Вони склали 4,8 % у хворих на гострі кишкові інфекції в країнах європейського регіону і 40 % — у країнах Се­редньої Азії.

В Україні доля кампілобактеріозу в структурі гострих киш­кових інфекцій невизначеної етіології у дітей до 2 років становила в 1991 р. 20,5 %.

Найчастіше кампілобактеріоз з діарейним синдромом уражає дитяче населення. Серед тих, що захворіли, новонароджені скла­ли 34,8%, діти до 1 року —20,2%, від 1 до 3 років —33,8%, 3—7 років — 28,6%, 7—14 років—18,7%. Серед дітей до 1 року хлопчики хворіють у 2 рази частіше, ніж дівчатка. У США інтен­сивний показник захворюваності грудних дітей та дорослих ста­новив відповідно 18 та 3 на 100 000 населення. В той же час є дані про переважання некишкових форм цієї інфекції у дорослих.

Як і для всіх кишкових інфекцій, для кампілобактеріозного ентериту характерна сезонність. Виявлено значущу весняно-літню сезонність з переважанням захворюваності у травні-червні — від­повідно 10 та 11,2 % хворих на рік.

Захворюваність сільських жителів, які працюють у тварин­ництві, переважала таку міського населення у 4,5 разу.

З епідеміологічного погляду доцільно виділити такі групи під­вищеного ризику зараження на кампілобактеріоз: 1) діти перших 2 років життя, включаючи новонароджених; 2) особи, які профе­сійно зв’язані з переробкою тваринної сировини; 3) імунокомпро- метовані хворі (спадкові та набуті захворювання. імунної систе­

ми); 4) ослаблені особи з патогенетично важким фоном (серцево- судинні, легеневі захворювання та ін.).

Протиепідемічні заходи. Хворих з підозрою на кампілобакте- ріоз госпіталізують в інфекційні відділення лікувальних закладів. Обов’язковою є госпіталізація для працівників харчових підпри­ємств та прирівнених до них закладів, у тому числі дитячих та лікувально-профілактичних.

З метою виявлення джерел інфекції уточнюють епідемічну обстановку у сім’ї та епізоотичну — серед домашніх тварин, звер­тають увагу на вживання м’ясних страв, субпродуктів, яєць, птиці за 3 дні до захворювання.

Під час епідеміологічного розслідування проводять забір проб харчових продуктів, води, змивів та матеріалу від домашніх тва­рин для бактеріологічного дослідження. Осіб, які спілкувалися з хворими, обстежують бактеріологічно 1 раз. При наявності у джерелі декретованих груп населення обстежують тих, що спілку­валися на роботі.

За реконвалесцентами необхідно вести диспансерний нагляд протягом місяця з моменту виписки із стаціонара.

За епідемічними показаннями після госпіталізації хворого про­водять заключну дезинфекцію, якщо хворого залишають вдома, здійснюють поточну дезинфекцію. При необхідності організують дератизаційні заходи. Специфічна профілактика і терапія не роз­роблені.

Епідемічний нагляд. Система заходів щодо боротьби та профі­лактики повинна базуватися на рекомендаціях, які випливають із даних епідеміологічного нагляду. Основні параметри такого на­гляду при кампілобактеріозі такі: аналіз захворюваності та по- сійства у людини, тварин і птиці, етіологічної стуктури, вивчення біологічних властивостей кампілобактерій, які виділяють із різних джерел та об’єктів навколишнього середовища, санітарно-бактеріо­логічні дослідження харчових продуктів і води, стеження за епіде­міологічно значущими об’єктами. На кожний випадок захворюван­ня до регіональної CEC подають термінове повідомлення. Як елемент епідеміологічного нагляду необхідно комплексно викори­стовувати сероварову та біоварову належність, а також спектр антибіотикорезистентності.