КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПАЛЬНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ СТАТЕВИХ ОРГАНІВ

За клінічним перебігом

I.         Гострі процеси.

II.        Підгострі процеси.

III.         Хронічні процеси.

За ступенем тяжкості

I.         Легка.

II.        Середня.

III.         Тяжка.

За локалізацією

І.

І ) вульви (вульвіт);

2)       великої присінкової залози піхви (бартолініт);

3)       піхви (кольпіт, вагініт);

4)       шийки матки:

а)     цервіцит (запалення піхвової частини шийки матки, покритої багато­шаровим плоским епітелієм);

б)     ендонервіцит (запалення слизової оболонки, яка переходить у канал шийки матки і покрита циліндричним епітелієм).

II. Запалення верхнього відділу статевих органів (органів малого таза):

1)      тіла матки:

а)     ендометрит (запалення слизової оболонки тіла матки);

б)     метроенлометрит (запалення слизової і м’язової оболонок тіла матки);

2)       придатків матки:

а)     сальпінгіт (запалення маткових труб);

б)     оофорит, аднексит (запалення яєчників);

в)     сальпінгоофорит (запалення маткових труб і яєчників);

г)      запальна тубооваріальна пухлина (запальна пухлина маткових труб і яєч­ників);

size=2 color=black face=Cambria>д)     гідросальпінкс (накопичення серозної рідини у просвіті труби);

е)      піосальпінкс (накопичення гною у просвіті маткової труби);

є) піоварум (наявність гнояка в яєчнику);

3)       параметрит (запалення тазової клітковини, шо оточує матку (бічний, передній і задній));

4)       пельвіоперитоніт (запалення очеревини малого таза).

Запальні захворювання неспецифічноїетіології нижнього відділу статевих органів

Вульвіт — запалення зовнішніх жіночих статевих органів.

Первинний вульвіт діагностують при цукровому діабеті, різних шкірних захворюваннях, термічних, механічних, хімічних ушкодженнях шкіри зовнішніх статевих органів. Гіпофункція яєчників також спричинює розвиток вульвіту.

Клінічна картина. Розрізняють гострий і хронічний вульвіт. Гострий про­цес супроводжується набряком тканин, дифузною гіперемією ділянки пахвин­них складок, внутрішньої поверхні стегон, іноді збільшенням пахвинних лімфа­тичних вузлів, до яких переважно відтікає лімфа із зовнішніх статевих органів. Нерідко вульвіт поєднується з гострими кондиломами, розташованими в ділянці соромітної щілині і відхідника.

Хворі скаржаться на печіння та свербіж у ділянці зовнішніх статевих органів, особливо після сечовипускання, гнійні виділення, больові відчуття при рухах.

Хронічний вульвіт також проявляється свербежем, печінням і гіперемією, однак ці симптоми мають стертий характер.

Діагностика грунтується на даних анамнезу (соматичні захворювання, не­дотримання правил статевої гігієни, травматичні пошкодження), оцінці скарг, результатах гінекологічного огляду, даних бактеріоскопічного і бактеріологіч­ного досліджень вульварного секрету'.

Лікування — комплексне, включає застосування місцевих і загальнозміц- нювальних засобів. Показано лікування супутніх захворювань (цукровий діа­бет, гноячкові ураження, гельмінтози, цервіцит), на фоні яких нерідко розви­вається вульвіт.

При гострому вульвіті необхідно дотримувати постільного режиму, утри­муватися від статевого життя, 2 — 3 рази на день проводити туалет зовнішніх статевих органів теплим розчином калію перманганату (1:10 000), теплим на­стоєм ромашки (1 столову ложку ромашки залити склянкою окропу і настою­вати протягом 20 хв), 2 — 3 % розчином борної кислоти.

Бартолініт — запалення великої присінкової залози піхви, спричинене ста­філококами, кишковою паличкою, стрептококами, протеєм, рідше — гоноко­ками, трихомонадами та іншими мікроорганізмами.

Клінічна картини. Мікроорганізми можуть уражати вивідну протоку зало­зи (каналікуліт), а також безпосередньо саму залозу.

При каналікуліті загальний стан жінки порушений незначною мірою. На­вколо зовнішнього отвору вивідної протоки залози відзначається валик черво­ного кольору; при натисненні на протоку виділяється крапля гною, яку беруть для бактеріоскопічного дослідження.

Унаслідок закупорки вивідної протоки розвивається псевдоабснес залози, при якому хворі скаржаться на загальну слабість, неприємні відчуття вділянні зовнішніх статевих органів. Температура тіла субфебрильна. Спостерігаються набряк і гіперемія на межі середньої та нижньої третини великих соромітних губ, пальпаторно — різкий біль, місцеве підвищення температури і набряк м’яких тканин. Псевдоабсцес випинає зовнішню або переважно внутрішню поверхню великої соромітної губи, поширюється на малу соромітну губу і за­криває вхід у піхву.

На внутрішній поверхні великої соромітної губи навколо вивідної прото­ки з’являється червона пляма.

Проникнення мікробів у паренхіму залози і прилеглу клітковину призво­дить до виникнення справжнього абсцесу залози (мал. 31).

Загальний стан жінки

Мал.

різко погіршується: темпера­тура тіла підвищена, з'явля­ються озноб, сильний голов­ний біль, різкий біль уділянні статевих органів не лише при рухах, а й у стані спокою. Під час обстеження виявляють різко болюче пухлиноподібне утворення, при значному на­копиченні гною відзначаєть­ся флуктуація. Можливе ми­мовільне розкриття абсцесу, при чому загальний стан хво­рої поліпшується, температу­ра тіла знижується, однак не­забаром настає рецидив.

Лікування. При каналікулітах у гострій стадії призначають антибіотики відповідно до чутливості мікроорганізмів. Показані теплі сидячі ванночки з розчином калію перманганату (1:5000), міхур з льодом, шо прикладають на 1 год з перервами по ЗО хв 3 — 4 рази на день, мазеві аплікації (іхтіол, мазь Вишневського) до появи флуктуації, симптоматичні засоби, на 3-ю—4-у добу на ділянку патологічного вогнища призначають УФ-опромінення, УВЧ.

У разі утворення псевдоабсцесу проводять операцію. Розкривають прото­ку залози в місці найвираженішої флуктуації, вивертають слизову оболонку та підшивають її до слизової вульви (марсупіалізація).

При рецидивному бартолініті або утворенні ретенційної кісти виконують енуклеацію залози разом з її протокою.

Кольпіт — запалення слизової оболонки піхви. Запальна реакція може бути як осередкованою. так і дифузного характеру, нерідко поширюється на піхво­ву частину шийки матки і вульву.

Клінічна картина. Основним симптомом кольпіту є серозно-гноєподібні білі. Хворі скаржаться на печіння, свербіж у ділянці піхви і вульви, немож­ливість вести статеве житія (диспареунія), посилення болю і печіння під час сечовипускання. У хронічній стадії ці явища затухають. Діагностика ґрунтується на даних огляду в дзеркалах. У гострій стадії захворювання спостерігають на­бряк, гіперемію, кровоточивість слизової оболонки піхви, вкритої гнійним або серозним нальотом.

Лікування неспецифічного кольпіту. Комплексне лікування, загальна і місцева терапія полягає у призначенні етіотропних протизапальних препаратів, санації супутніх захворювань і статевого партнера.

Місцеве лікування включає туалет зовнішніх статевих органів, зрошуван­ня піхви настоєм ромашки, шавлії, розчинами антисептичних засобів (калію перманганату, фурациліну, діоксидину, хлоргсксидину) протягом 3 — 4 діб.

Бактеріальний вагіноз (піхвовий дисбактеріоз) діагностують у 35 % жінок репродуктивного віку з гінекологічною патологією.

Бактеріальний вагіноз розглядають як полімікробний клінічний синдром, що проявляється значним зменшенням кількості або відсутністю молочнокис­лих бактерій на тлі різкого зростання вмісту умовно-патогенних мікроорганізмів і зниження кислотності піхвового середовища. Розвиток захворювання тісно пов’язаний зі станом нормальної мікрофлори піхви, що на 70 — 98 % скла­дається з лактобацил і лише на 3 — 5 % з інших бактерій.

При бактеріальному вагінозі відбувається різке обмеження кількості лак- тобактерій, підвищення pH піхвового вмісту від 5,0 до 7,5. Зменшується кількість штамів лактобактерій, виникають умови для масового розмноження гардне- рел, анаеробних бактерій, шо ще більшою мірою знижує вміст лактобактерій і стимулює збільшення кількості умовно-патогенних мікроорганізмів.

Клінічна картина. Основною скаргою хворих із бактеріальним вагінозом є рясні виділення з неприємним рибним запахом, кремоподібної консистенції, білого або сірого кольору. Можливі свербіж, печіння, неприємні відчуття під час статевого акту'.

Діагностика базується на наявності трьох симптомів із наведених чоти­рьох: рідкі гомогенні кремоподібні вилічення (інколи пінисті), підвищення pH піхвових виділень понад 4,5, позитивний змінний тест, наявність ключових клітин при прямій мікроскопії мазка.

Лікування. Системне лікутзання: метронідазол по 400 — 500 мг перорально двічі на день протягом 5 — 7 днів (препарат першого вибору). Місцеве анти­бактеріальне лікування: кліндаміцин (далаиин) по 1 вагінальній свічці протя­гом 7 — 10 днів. Рекомендують відновлення нормального біоценозу піхви пре­паратами, що містять біфідо- та лактобактерії. Після антимікотичного ліку­вання призначають вагілак по 1 вагінальній свічці щоденно протягом 10 днів. У період вагітності (І І — IIl триместр) і лактації призначають препарати тільки місцевої дії у невисоких дозах.

Ендоцервіцит — запалення слизової оболонки каналу шийки матки. Ви­никнення ендоцервіциту зумовлюють травми унаслідок пологів, абортів, внут- рішньоматкових втручань, а також захворювання інших відділів статевої сис­теми (кольпіти, аднексити, ектопії шийки матки та ін.).

Клінічна картина. У гострій стадії основною скаргою хворих є слизисто- гнійні білі, які супроводжуються тягнучим болем унизу живота і в попереку. 1 Іри огляді в дзеркалах привертає увагу гіперемія навколо зовнішнього вічка та слизисто-гнійні виділення з каналу шийки матки.

Діагностика ґрунтується на даних клінічної картини, огляду в дзеркалах, кольпоскопії, бактеріологічного дослідження виділень. Цитологічно виявляють клітини циліндричного та багатошарового плоского епітелію без ознак атипії.

Лікування. У гострій стадії захворювання призначають антибактеріальну те­рапію залежно від виду збудника. Місцеві процедури протипоказані (ризик по­ширення інфекції), їх проводять лише після затихання процесу: зрошення піхви, ванночки із хлоргексидином, рекутаном, димексидом. У разі розвитку ендоцер- віциту на тлі розривів шийки матки після протизапального лікування показана пластична операція шийки матки (за Емметом або за Штурмдорфом).

Запальні захворювання верхнього відділу статевих органів (органів малого таза)

Факторами ризику розвитку запальних захворювань органів малого таза є ранній початок статевого життя, наявність декількох статевих партнерів, за­стосування внутрішньоматкових контрацептивів (BMK), наявність запальних захворювань органів малого таза в анамнезі (рецидиви трапляються у 25 % випадків), наявність в анамнезі (у хворої або її партнера) запальних захворю­вань нижнього відділу статевих органів або захворювань, що передаються стате­вим шляхом. До провокуючих чинників розвитку або загострення запальних захворювань органів малого таза належать менструація, статевий акт, ятро­генні фактори (медичний аборт, дігносгичне вишкрібання порожнини матки, уведення BMK, гістеросальпінгографія, процедура запліднення in vitro).

Алгоритм обстеження хворих із запальними захворюваннями органів малого таза:

—       скарги: на гострий біль у ділянці малого таза (дво- або однобічний), підвищення температури тіла до 38 °С та вище, метрорагія, слизисто-гнійні виділення із піхви;

—      анамнез: поява симптомів після менструації, незахишений статевий акт, аборт, гістеросальпінгографія, застосування внутрішньоматкових контрацеп­тивів, ранній початок статевого життя;

—       огляд у дзеркалах та бімануальне гінекологічне дослідження: слизисто- гнійні виділення із каналу шийки матки, ерозія шийки матки, незначне збільшення та болючість матки, збільшення та болючість придатків (одно- або двобічне), обмеження їхньої рухомості, болючість у разі зміщення матки;

—       клініко-лабораторне дослідження: загальний аналіз крові (лейкоцитоз, зсув формули вліво, збільшення LUOE), загальний аналіз сечі, амінотест, виз­начення pH піхви, бактеріоскопічне дослідження виділень із каналу шийки матки, бактеріологічне дослідження мазків із каналу шийки матки для визна­чення мікрофлори та її чутливості до антибіотиків, дослідження мазків із се­чівника, каналу шийки матки, вивідних проток присечівникових залоз, визна­чення збудників у зскрібках зі слизової оболонки сечівника та каналу шийки матки імуноферментним, імунофлюореецентним методом або методом по- лімеразної ланцюгової реакції, УЗД.

Відповідно до клінічного перебігу’ та результатів патоморфологічних до­сліджень виділяють дві клінічні форми гнійних запальних захворювань внутріппііх статевих органів: неускладнені й ускладнені.

До неускладнених відносять ендометрит, гострий гнійний сальпінгіт, пель- віоперитоніт, до ускладнених — усі осумковані запальні пухлини придатків матки, гнійні тубооваріальні утворення.

Клінічні прояви гострого запального пронесу органів малого таза, тубо­оваріальні гнійні пухлини, необхідність виключення гострої хірургічної пато­логії. тяжкий стан хворої (блювання, гіпертермія, дегідратація, ознаки гостро­го живота), неефективна амбулаторна терапія є показаннями до госпіталізації при запальних захворюваннях органів малого таза. Диферснційну діагностику проводять з ектопічною вагітністю, ускладненою кістою яєчника, гострим апен­дицитом, генітальним ендометріозом, запальними захворюваннями кишечни­ку, некрозом міоматозного вузла.

Ендометрит — запалення слизової оболонки матки, що виникає після внут­рішньоматкових втручань (діагностичне вишкрібання, ускладнені аборти, по­логи, внутрішньоматкові контрацептиви). Запальний процес може поширюва­тися на всю слизову оболонку матки або має вогнищевий характер. При тяж­кому ендометриті до процесу залучається і м’язова оболонка, ураження якої також може бути дифузійним і вогнищевим (метроендометрит).

Клінічна картина. Захворювання починається гостро, підвищується тем­пература тіла, з’являється озноб, хворих турбує біль унизу живота і в пах­винній ділянці, слизисто-гнійні рідкі виділення з неприємним запахом. Під час гінекологічного дослідження піхви виявляють серозно-гнійні виділення, які інколи бувають сукровичними за рахунок десквамації епітелію на деяких ділянках ендометрія. Канал шийки матки нерідко відкритий. Матка дещо збільшена, м’якої консистенції, чутлива при пальпації. Гостра стадія захворю­вання триває 8 — 10 днів і завершується, як правило, одужанням. Рідше спо­стерігається генералізація процесу з розвитком ускладнень (параметрит, пери­тоніт, тазові абсцеси, тромбофлебіт вен малого таза, сепсис) або запалення переходить у підгостру і хронічну форму.

Хронічний ендометрит переважно розвивається внаслідок неадекватного лікування гострого ендометриту. Клінічний перебіг латентний. До основних симптомів хронічного ендометриту’ відносять порушення менструального цик­лу — менометрорагії на фоні порушення регенерації слизової оболонки і зни­ження скоротливої здатності матки. Хворих турбують біль унизу живота, се­розно-гнійні виділення зі статевих органів. Нерідко в анамнезі — мимовільні аборти. У ході гінекологічного огляду' встановлюють незначне збільшення і ущільнення тіла матки, серозно-гнійні виділення зі статевих органів.

Сальпінгоофорит — це запалення придатків матки, найпоширеніше серед інших запальних захворювань органів малого таза. Поширюється звичайно висхідним шляхом з піхви і порожнини матки, а також із суміжних органів (червоподібний відросток, пряма та сигмоподібна кишка) або гематогенним шляхом. Запалення виникає спочатку в слизовій оболонці маткової труби та переходить на інші органи. У разі тяжкого перебігу сальпінгіту мікроорганізми крізь черевний отвір маткової труби потрапляють на яєчник, унаслідок чого розвивається сальпінгоофорит практично у 2/3 хворих.

Накопичення в просвіті маткової груби запального ексудату може призвес­ти до закриття торочок труби. Формуються мішкуваті утворення маткових труб (сактосальпінкси). Накопичення в порожнині труби серозної рідини спричи­нює виникнення гідросальпінксу, що може бути однобічним і двобічним. У разі збільшення об’єму рідини в такому утворенні в животі з’являється сильний біль, а при високовірулентній інфекції та зниженні захисних сил організму ексудат може нагноюватися і виникає піо- сальпінкс (мал. 32).

Мал. 32. Піосальпінкс (макропрепарат)

За рахунок проникнення мікро­організмів у тканину яєчника в ньо­му можуть утворюватися гнійні по­рожнини (абсцес яєчника), унаслі­док злиття яких розплавляється OBapiiLibiia тканина. Яєчник перетво­рюється на мішкувате утворення, заповнене гноєм (піовар).

Якщо ампульний кінець труби з’єднується з яєчником, формуєть­ся так звана тубооваріальна пух-

лина.

Запальні процеси маткових труб і яєчників, спричинені неспецифічними мікроорганізмами, на відміну від специфічних процесів, не мають тенденції до відокремлення, тому процес часто поширюється на тазову очеревину і вини­кає пельвіоперитоніт.

Клінічна картина охоплює такі симптоми, як біль унизу живота різної інтенсивності, підвищення температури тіла до 38 — 40 °С, озноб, нудота, іноді блювання, гнійні вилічення зі статевих органів, дизуричні явища. Паль- паторно — болючість у підчеревній ділянці. Під час гінекологічного дослід­ження виявляють гнійні або сукровично-гнійні виділення з каналу шийки матки, потовщення, набряки, біль у ділянці придатків матки. На фоні формування піосальпінксу, піовару, тубооваріальних абсцесів у ділянці придатків матки або позаду від матки можуть визначатися нерухомі, об’ємні, болючі утворення без чітких контурів, нерівномірної консистенції, нерідко вони становлять єди­ний конгломерат з тілом матки. У периферійній крові — лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ, рівня С-реактивного проточ­на, диспротеїнсмія. Аналіз сечі може показати підвищення вмісту білка, лей- коцитурію, бактеріурію, шо пов’язане із пошкодженням сечівника і сечовочо.міхура. Іноді клінічна картина гострого сальпінгоофориту стерта, однак у при­датках матки наявні виражені деструктивні зміни.

Бактеріоскопія мазків із піхви і каналу шийки матки дає змочу виявити підвищення рівня лейкоцитів, кокову мікрофлору, гонококи, трихомонади, дріжджеподібні гриби. Бактеріологічне дослідження виділень із каналу’ шийки матки далеко не завжди допомагає встановити збудника сальпінгоофориту. Точніші результати дає мікробіологічне дослідження вмісту .маткових труб і черевної порожнини, отриманого методом лапароскопїч або пункції черевної порожнини.

Для хронічної стадії процесу характерне ущільнення, обмеження рухо­мості, невиражений біль у ділянці придатків матки при їх зміщенні на тлі спайкового процесу. Хронічне запалення придатків матки, особливо рецидив­не, як правило, супроводжується порушенням функцій нервової, ендокрин­ної, серцево-судинної і сечової систем.

Іноді запальний процес із матки та придатків переходить на серозну оболон­ку матки (периметрит). У хворих підвищується температура тіла, з’являються відчут­тя спраги і сухості в роті, загальна слабість, головний біть, частішає пульс, поси­люється бить унизу живота, спостерігається напруження передньої черевної стінки.

У результаті піхвового дослідження виявлячоть інфільтрат, що охоплює матку. Пальчіаторччо матка болюча, інфільтрат тутоеластичної консистенції, болючий.

Ускладненнями гострого сальпінгіту й оофориту є піосальпінкс (абсцес маткової груби), гідросальпінкс (заповнена серозною рідиною, розширена, зі стоншеною стінкою маткова труба, зазвичай повністю непрохідна), часткова непрохідність маткових труб з утворенням крипт (чинник розвитку’ ектопічної вагітності), повна непрохідність маткових груб та безплідність, тубооваріальні абсцеси, спайковий процес (перитубарні та періоваріальні спайки), розриви абсцесів із розвитком сепсису та шоку, хрочгічний тазовий біть та диспареунія.

Параметриг — це запалення придаткової клітковини. Запалення всієї клітко­вини малого таза називають пельвіонелюліт.

У перебігу параметриту розрізняють три стадії, відповідно до стадій запа­лення: інфільтрації, ексудації й ущільнення ексудату, здебільшого серозного, нагноєння спостерігається рідко. У разі успішного лікування настає резорбція ексудату', інфільтрат розсмоктується, але іноді розвивається фіброзна сполуч­на тканина, що призводить до зсуву матки вбік перенесеного запального про­цесу. Якшо ексудат нагноюється, виникає гнійний параметрит, шо може суп­роводжуватися проривом гною, частіше в пряму кишку або сечовий міхур.

Залежно від топографії клітковини малого таза розрізняють передній, бічний і задній параметрит. Найпоширеніший бічний параметрит, при якому запаль­ний процес зверху' обмежується верхнім відділом широкої зв'язки, знизу — нижнім відділом кардинальних зв’язок, збоку — стінкою малого таза. При бічному параметриті інфільтрат розташовується біля бічної поверхні матки і переходить на бічну поверхню стінки таза; при цьому бічне склепіння піхви згладжується і слизова оболонка під інфільтратом швидко втрачає рухомість.

При передньому параметриті інфільтрат визначається попереду від малки, згладжує переднє склепіння піхви, може поширюватися на передміхурову клітко­вину і передню черевну стінку.

Запалення клітковини між маткою і прямою кишкою називають заднім параметритом. Інфільтрат шіпьно охоплює пряму кишку, нерідко призводили до звуження її просвіту.

Клінічна картина та діагностика. Раннім симптомом параметриту є біль унизу живота, що з’являється раніше від інфільтрату, має постійний характер та іррадіює в крижі і поперек. Незабаром підвищується температура тіла до 38 — 39 °С, частішає пульс, хворі скаржаться на головний біль, відчуття спраги й сухості в роті. Під час піхвового дослідження встановлюють лише різко вира­жену болючість матки. На 3 — 4-й день виявляють зміщення матки у здоровий бік або вгору. Відділити її від інфільтрату неможливо, він стає щільним, неру­хомим, крижово-маткові зв’язки чітко не визначаються. У разі поширення процесу положення тіла хворої вимушене — на боці ураження нога зігнута у кульшовому суглобі.

За умови нагноєння приматкової клітковини загальний стан різко по­гіршується, температура тіла набуває гектичного характеру, з’являється озноб, значно посилюється лейкоцитоз, збільшується зсув нейтрофілів уліво, різко збільшується ШОЕ. Нагноєння параметрального інфільтрату і прорив гнояка в сечовий* міхур діагностують на основі результатів дослідження сечі і цистос­копії. Прорив гнояка в пряму кишку встановлюють на підставі виявлення гною в калових масах і даних ректоскопії.

Пельвіопери гоніт — не запалення очеревини малого таза. Пельвіопери- тоніт — вторинний запальний пронес, що розвивається як ускладнення запа­лення матки і придатків, піосальпінксу або піовару. Шляхи поширення — ка- налікуляриий. лімфогенний, гематогенний.

За характером ексудату розрізняють серозно-фібринозний і гнійний пель- віоііеритоніт. Серозно-фібринозній формі властивий розвиток снайкового про­цесу, порівняно швидке відокремлення запалення. При гнійному пельвіопе- ритоніті спостерігається накопичення гною в позаматковому заглибленні.

Клінічна картина та діагностика. Захворювання починається гостро, із підвищення температури тіла до 39 ⁰C, озноб, частішає пульс, з’являються інтенсивний біль унизу живота, метеоризм, нудота, іноді блювання. Об’єктив­но: язик обкладений білим нальотом, живіт роздутий у нижніх відділах, симп­том Щоткіна — Блюмберга позитивний, перистальтика кишечнику слабка, але передня черевна стінка бере участь в акті дихання.

У ході гінекологічного дослідження, проведення якого унаслідок болю­чості і напруження передньої черевної стінки утруднене, відзначають ригідність

1   болючість .заднього склепіння піхви, у малому тазі безпосередньо за маткою визначають інфільтрат, шо випинає заднє склепіння піхви. При пункції черев­ної порожнини через заднє склепіння піхви можна аспірувати запальний ексу­дат. Виконують бактеріологічний аналіз отриманого матеріалу.

Лікування. Основний курс терапії високими дозами антибіотиків внут­рішньовенно або внутрішньом’язово (кратність і тип парентерального вве­дення залежать від клінічної картини) триває 3 — 5 — 7 діб (до зникнення клінічних симптомів і ще одну добу після клінічного покращання) із наступ­ним переходом до перорадьних схем або, в разі потреби, зі зміною антибіо­тика та шляхів його введення. Загальна тривалість лікування має становити не менше ніж 14 діб. Схеми стаціонарного лікування включають цефалоспо- рини II покоління (цефоксития по 1,0 — 2,0 гтри-чотири рази на добу внут­рішньовенно чи внутрішньом’язово), тетрацикліни (доксицикліну гідрохло- рид по 100 мг внутрішньовенно двічі на добу або перорально по 100 мг двічі на добу), потім доксицикліну гідрохлорид по 100 мг перорально двічі на добу плюс метронідазол по 400 мг перорально двічі на добу, цефалоспорини Hl покоління (цефотаксим по 1,0 г внутрішньовенно три-чотири рази на добу; цефтріаксон 1,0 — 2,0 г внутрішньовенно один раз на добу) плюс тетрацик­ліни (доксицикліну гідрохлорид по 100 мг внутрішньовенно двічі на добу або перорально по 100 мг двічі на добу), потім доксицикліну гідрохлорид по 100 мг перорально двічі на добу плюс метронідазол по 400 мг перорально двічі на добу, кліндаміштн (900 мг внутрішньовенно тричі на добу ) і геїпамінин (1,0 мг/кг три рази на добу внутрішньовенно або внутрішньом’язово) протягом 4 — 5 діб, потім або кліндамінин по 450 мг 4 рази на добу перорально до завершення 14-ленного курсу, або доксицикліну гідрохлорид по 100 мг перорально двічі на добу плюс метронідазол по 400 мг перорально двічі на добу, цефалоспори­ни III покоління (цефотаксим по 1,0 — 2,0 г внутрішньовенно 2 — 3 рази на добу) плюс гентаміпин (2,0 мг/кг внутрішньовенно або внутрішньом’язово один раз на добу), доксицикліну гідрохлорид по 100 мг перорально двічі на добу плюс метронідазол по 400 мг перорально двічі на добу, офлоксацин по 400 мг внутрішньовенно два рази на добу плюс метронідазол 500 мг внутріш­ньовенно тричі на добу (з переходом на перорадьне приймання через 48 год після клінічного покращання), ципрофлоксацин по 200 мг внутрішньовенно

2    рази на лобу плюс доксицикліну гідрохлорид по 100 мг внутрішньовенно (або перорально) двічі на добу плюс метронідазол по 500 мг внутрішньовен­но гримі на добу (з переходом на пероральне приймання через 48 год після клінічного покращання).

Антибактеріальну терапію доповнюють десенсибілізивною, інфузійною, антиоксидантною, симптоматичною, протикандидозною терапією. Лікування ускладнених форм сальпінгоофоритів (тубооваріальних пухлин), позаматко­вих абсцесів, задніх параметритів, що нагноюються, перитонітів після прориву піосальпінксу або піовару залежить віл віку пацієнток, тривалості процесу і стійкості збудника до антибактеріальних препаратів. У молодих жінок, які ше не народжували, лікування розпочинають із консервативних методів. Реко­мендовано пункції гнійних новоутворень з метою евакуації їхнього вмісту, промивання порожнини гнояка антисептиками та введення до них антибакте­ріальних речовин. Паралельно призначають загальну антибактеріальну, десен- сибілізивну. протизапальну і дезінтоксикаційну терапію.

У разі неефективності консервативної терапії протягом 72 год проводять подальше обстеження, переглядають лікувальну тактику або призначають опе­ративне лікування з видаленням запального вогнища та дренуванням черевної порожнини.

Запальні захворювання статевих органів специфічноїетіології

Кандидоз - захворювання, спричинене дріжджеподібними грибами, пе­реважно роду Candida (Candida albicans, Candida glabrata, Candida tropicalis), передається переважно статевим шляхом. До розвитку кандидозу призволять пошкодження слизових оболонок, порушення вуглеводного (цукровий діабет) і білкового обміну, гіпо- й авітамінози, нераціональне застосування антибіо­тиків.

Гриби роду Candida — одноклітинні організми овальної, округлої, іноді овально-витягнутої форми, утворюють псевдомінелій (нитки з подовжених клітин), бластоспори (клітини-бруньки, локалізовані на перетяжках псевдо- міцелію), а деякі — хламідоспори (спори зі щільною подвійною оболонкою). Зараження кандидозом можливе в усі вікові періоди, включаючи внутрішньо- утробний.

Гриби роду Candida чинять безпосередній стимулювальний вплив на збуд­ників бактерійних інфекцій, а також призводять до зниження чутливості бак­терій до антибіотиків та інших хіміотерапевтичних препаратів.

Розрізгіяють кандидамікоз вульви, піхви, матки і придатків матки.

KjiiniHMa картина. При вагінальному кандидозі хворі скаржаться на свербіж, печіння у піхві, рясні сирнисті виділення зі статевих органів. У гостру фазу на шкірі зовнішніх статевих органів з’являються везикули, а потім формуються ерозії, які покриваються скоринками. Методом огляду' піхви та шийки матки у дзеркалах виявляють набряк, білі або сіро-білі сироподібні нашарування.

Діагностика. Діагноз базується на клінічній симптоматиці, результатах бактеріоскопічних і бактеріологічних досліджень. Мікроскопія піхвового маз­ка дає змогу виявити спори та псевдоміцслій грибів.

Лікування. Системне антимікотичне лікування: тріазол (флуконазол) пе­рорально по 150 мг одноразово або по 50 мг протягом 7 днів, ітраконазол (орунгал) перорально по 200 мг 2 рази на день протягом одного дня. Місцеве антимікотичне лікування: клотримазол по 1 вагінальній таблетці (200 мг) 1 раз на день протягом 3 днів, доза 500 мг щотижнево може бути використана при рецидивному кандидозі, міконазол по 1 вагінальній свічці (400 мг) щоденно протягом 3 днів або в дозі 1200 мг одноразово. Існує ціла низка інших препа­ратів. Призначають імуномодулятори рослинного походження (за показання­ми). Відновлюють нормальний біоценоз піхви препаратами,-шо містять L. acidophilus, L. bifidus, L. bulgaricus, S. thermophilus. У період вагітності (II — III триместр) і лактації призначають препарати тільки місцевої дії.

Трихомоніаз — інфекційне захворювання, спричинене піхвовою трихомо­надою. Збудником трихомоніазу статевих органів і сечовивідних шляхів є піхвовії трихомонада.

Серед жінок, які живуть активним статевим життям, захворюваність на трихомоніаз сягає 60 — 70 %.

Інкубаційний період триває від 3 — 5 до 20 — 30 днів. Основною ділянкою паразитування трихомонад є слизова оболонка піхви, рідше — сечівник, сечо­вий міхур, вивідні протоки великих присінкових залоз, присінок піхви, слизо­ва оболонка каналу шийки матки, придатки матки.

Клінічна картина. Хворі скаржаться на появу рясних пінистих білей сіро- жовтого кольору з неприємним запахом, свербіж і печіння у ділянці зовнішніх статевих органів і піхви. Об’єктивно: почервоніння, мацерація, розчухи на шкірі вульви, промежини, малих і великих соромітних губ, наявність ерозії на шийці матки, почервоніння і набряк слизової оболонки піхви, пінисті гнійні білі.

У підгострій стадії клінічні прояви захворювання незначні або відсутні, спостерігають не різко виражену гіперемію слизової оболонки піхви та неве­лику кількість виділень. При хронічному трихомоніазному кольпіті запальні зміни з боку піхви і шийки матки мало виражені.

Діагностика ґрунтується на клінічних проявах захворювання та результа­тах бактеріоскопічного дослідження мазків із піхви на наявність трихомонад. Як допоміжний метод використовують люмінесцентну мікроскопію.

Лікування. Проводять одночасне лікування статевих партнерів за епідеміо­логічними показаннями. Системне антипротозойпе лікування: метронідазол по 500 мг перорально двічі на день протягом 5 — 7 днів (препарат першого вибору). Місцеве лікування: метронідазол по 500 мг (1 вагінальна свічка) про­тягом 7 — 10 днів, імуномодулятори (призначають після дослідження імунного статусу), солкотриховак K (вакцинація) по 0,5 мл через 2 тиж., З ін’єкції. Віднов­лення нормального біоценозу піхви препаратами, що містять L. acidophilus, L. bifidus, L. bulgaricus, S. thermophilus. Вагітним (II — ill триместр) та у період лактації призначають препарати лише місцевої дії у невисоких дозах.

Гонорея — венерична хвороба, зумовлена гонококами. Серед специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів гонорейна інфекція посідає друге місце після трихомоніазу (5 — 25 % випадків).

Збудником гонореї є гонокок, відкритий у 1879 році А. Нейссером, він належить до грамнегативних парних коків, за формою нагадує кавові зерна.

Гонорея характеризується переважним ураженням слизових оболонок се­чових і статевих органів.

Гонокок не утворює екзотоксину. У разі загибелі гонококу виділяється ендотоксин, що призводить до дегенеративно-деструктивних змін у тканинах, розвитку спайкових процесів, імунітету до гонореї немає, тому нею можна заразитися повторно. Гонорея, усвою чергу, значно змінює імунореактивність організму.

Джерело зараження — хвора на гонорею людина. Основний шлях інфіку­вання — статевий, рідше — побутовий, впутрішньоугробний та під час пологів (ураження очей, піхви новонародженої).

Інкубаційний період при гонореї триває 3 — 7 діб, рідше — до 2 — 3 тиж. Розрізняють гонорею нижнього відділу статевих органів (гонорейний уретрит, ендоцервіциг, бартолініт, вульвовагініт) і верхніх відділів статевих органів, тобто висхідну гонорею (ендометрит, сальпінгіт, пельвіоперитоніт).

Виділяють свіжу' гонорейну інфекцію з гострим, підгострим і торпідним перебігом, що триває не більше ніж 2 міс., і хронічну, тривалість якої стано­вить понад 2 міс.

Гонорейний уретрит проявляється неприємними відчуттями у ділянці се­чівника, болем і печінням при сечовипусканні, частими позивами до сечови­пускання. Спостерігають набряк і гіперемію зовнішнього вічка сечівника, гнійні або слизисто-гнійні виділення з нього. Для встановлення діагнозу досліджу­ють вміст сечівника. Окрім бактеріоскопічпого виконують і бактеріологічне дослідження.

Гонорейний бартолініт виникає внаслідок ураження гонококами великої присінкової залози піхви. Відзначають набряк і гіперемію зовнішнього отвору вивідної протоки цієї залози. При закупорці протоки формується псевдоабс- цес великої присінкової залози. Діагноз ставлять після дослідження секрету, що виділяється в результаті натискання па залозу.

Гонорейний ендоцервіцит діагностують у 80 % хворих зі свіжою гонореєю, він часю поєднується з гонорейним уретритом. Запальний процес розвиваєть­ся в слизовій оболонці каналу шийки матки. Клінічні прояви хронічного ендо- цервіциту досить неспецифічні. Навколо зовнішнього вічка виявляють яскра­во-червоний віночок, слизисто-гнійні виділення з каналу шийки матки. Гоно­коки виявляють методом бактеріоскопія ного дослідження секрету з каналу шийки матки.

Гонорейний ендометрит — перший етап висхідної гонореї з ураженням сли­зової оболонки тіла матки (функціонального та базального шарів ендометрія). У тяжких випадках процес поширюється вглиб стінки матки (гонорейний метро- ендометрит). З’являється біль унизу живота, іноді нудота, блювання, підвищується TCMnepary-Pa тіла. Виділення рідкої консистенції, кров’янисто-гнійного або се­розно-гнійного характеру. Матка при бімануальному дослідженні дещо збільше­на і болюча. Хронічний гонорейний ендометрит характеризується порушенням менструальної функції (гіперполіменорея, іноді ациклічні кровотечі).

Гонорейний сальпінгіт — другий етап поширення висхідної інфекції з ура­женням маткових труб і наступним залученням до запального процесу яєч­ників. Гонорейний сальпінгоофорит переважно мас двобічний характер. Гострій стадії властиві біль унизу живота, озноб, підвищення температури тіла. Може виникнути піосальпінкс.

Гонорейний пельвіоперитоніт — специфічне запалення очеревини малого таза. Це третій етап поширення висхідної інфекції, зумовлений потраплянням збудника інфекції із маткових труб в очеревину малого таза. Водночас можли­ве лімфогенне поширення інфекції.

Розрізняють відкритий і закритий гонорейний пельвіоперитоніт. При відкритій формі розвивається реактивне запалення очеревини малого таза, а при закритій формі запальний процес у малому тазі ізольований за рахунок наявності зроіцень і спайок.

Проявляється сильним болем унизу живота, симптомами подразнення оче­ревини в нижніх відділах живота, блюванням, підвищенням температури тіла.

Діагностика ґрунтується на клінічних проявах захворювання і виявленні гонококів у мазках, узятих із сечівника, каналу шийки матки або інших вог- ниіц інфекції.

Гонорея у вагітних часто перебігає безсимптомно, може призвести до ус­кладнень вагітності, пологів і післяпологового періоду, а також є чинником ризику для плоду і новонародженого. Можливі ускладнення у породіллі (хо- ріонамніоніт, субінволюція матки, ендометрит), у плоду (недоношення, аноф- тальмія, внутрішньоутробний сепсис, смерть).

Лікування гонорейної інфекції проводять в умовах спеціалізованого стаціо­нару. Основними препаратами є антибіотики групи пеніциліну, цефалоспори- ни, аміноглікозиди. тробішш, макроліти (сумамед), хінолони (ципрофлокса­цин, офлоксацин) у комбінації з метронідазолом, тибералом.

Урогенітальний мікоіілазмоз, уреаплазмоз. Збудниками є MycoplasMa hominis, MycoplasMa geniialium, Ureaplasma Iirealyticum — дрібні мікроорганізми, які локалізуються на слизовій оболонці ротової порожнини, дихальних шляхів, нижніх відділів сечових і статевих органів. При запальних захворюваннях ста­тевих органів жінки ці мікроорганізми спричинюють запалення в піхві, шийці матки, ендометрії, маткових зрубах. Мікоплазми передаються статевим шля­хом і часто виявляються у хворих на гонорею, трихомоніаз як супутня флора. Виділяють гостру і хронічну форму мікоплазмозу, який перебігає без симп­томів, специфічних для цього збудника, а також часто виникає у практично здорових жінок. Дія нього характерний торпідний перебіг, нерідко спостеріга­ють латентні форми.

Клінічна картина цього захворювання мало відрізняється від такої при сальпінгіті, кольпіті, цервішіті іншої етіології.

Діагностика. Для виявлення збудників використовують бактеріологічний метод. Матеріал одержують із вилічень піхви, каналу' шийки матки, великої црисінкової залози. Проводять тест, заснований на здатності уреаплазм виді­ляти уреазу, що. впливаючи на реакцію середовища, змінює колір індикатора. Також використовують серологічну діагностику, культуральний, імуно- флюоресцснтний методи, метод полімеразно-ланцюгової реакції (ГІДР), до­слідження імунограми.

Генітальний герпес — захворювання статевих органів, спричинене вірусом простого герпесу переважно другого типу⁷ (ВПГ-2). Вірус локалізується зде­більшого на слизовій оболонці сечових і статевих органів, каналу шийки матки, а також у нервових гангліях поперекового та крижового відділів симпатичної нервової системи. Генітальний герпес передається статевим шляхом. У період вагітності ВПГ-2 може призвести до невинопіування і вад розвитку ембріона.

Клінічна картина. Клінічно розрізняють типовий, атиповий і безсимптом- ний перебіг інфекції (вірусоносійство).

Залежно від локалізації розрізняють три стадії герпетичното процесу І стадія — ураження герпесом зовнішніх статевих органів, Il стадія — піхви, шийки матки, сечівника, III стадія — матки, її придатків, сечового міхура.

Серед клінічних проявів — гіперемія і набряк каналу шийки матки, сечів­ника і серозні або серозно-гнійні вилічення. При вульвовагінітах і цервіпитах, спричинених вірусом герпесу, на слизовій оболонці і шкірі ураженої ділянки на початку захворювання з’являються множинні везикули, які через 2 — 8 днів розкриваються та оголюються поверхні виразок із сірувато-жовтим нальотом. Захворювання триває 2 — 4 тиж.

Основні скарги хворих — поява везикул і біль, інтенсивність якого зале­жить від ступеня поширення патологічного процесу.

Характерними для вірусної інфекції є одночасне ураження шийки матки, сечівника, кон'юнктиви ока, нерідко суглобів, шкіри в ділянці промежини і вульви.

Діагноз вірусного ураження статевих органів ґрунтується на виявленні вірусу або його антитіл у сироватці крові хворої. Проте варто пам’ятати, що встанов­лення наявності антитіл до вірусів не може бути абсолютним діагностичним критерієм. Найдостовірнішим вважається метод визначення збудника у виді­леннях із піхви, шийки або порожнини матки і сечівника. Застосовують метод флюоресціювальних антитіл, імунопероксидазний метод і ПЛР.

Лікування. Лікування первинного епізоду генітального герпесу: системні противірусні препарати (ацикловір перорально по 200 мг 5 разів на добу про­тягом 5 днів, або фамцикловір перорально по 250 мг 3 рази на добу протягом 5 днів, або валацикловір перорально по 200 мг 5 разів на добу протягом 5 днів), місцеве лікування (ацикловір-крем наносять на уражені ділянки 5 разів на добу протягом 5 — 10 днів), імуномодулятори (циклоферон внутрішньо- м’язово по 250 мкг через день), знеболювальні, вітамінотерапія, антиоксидан­ти. Проводять вакцинотерапію (після лікування на тлі стійкої ремісії): вакци­нація герпетичною вакциною (через 2 міс після лікування) внутрішньошкірно на згинальній поверхні передпліччя по 0,2 мл 1 раз на 3 дні, усього 5 ін’єкцій, перерва — 2 тиж., потім ше 5 ін’єкцій по 0,2 мл 1 раз на тиждень. У разі появи герпетичних висипань проміжки між ін’єкціями збільшуються удвічі. Лікуван­ня рецидивного генітального герпесу: системні противірусні препарати (ацик- ловір по 200 мг 5 разів на день протягом 5 днів, потім як під гримувальна терапія по 200 мг 4 рази на день протягом 2 тиж. Подальше лікування таке саме, як при первинному епізоді генітального герпесу.

Папіломавірусна інфекція призводить до розвитку гострих і плоских кон­дилом піхви і шийки матки. Передача папіломавірусної інфекції відбувається тільки статевим шляхом.

Збудником гострих кондилом є переважно папіломавіруси, які передають­ся статевим шляхом. Деякі типи вірусів спричинюють розвиток клітинних атипій, дисплазії епітелію.

Папіломавіруси можуть бути причиною виникнення генітального раку. Про можливість малігнізації варто думати в разі появи не гострих, а плоских та інвертованих кондилом, які перероджуються в рак у 6 — 26 % випадків.

На початку захворювання над поверхнею шкіри великих соромітних губ, пахвинних і періанальних складок, періанальної ділянки і слизової оболонки сечівника, відхідника, піхви, шийки матки з’являються поодинокі, рожеві, іноді із сірим відтінком утворення з тонкою ніжкою, рідше — із широкою основою. Гострі кондиломи здатні розростатися, зливаючись між собою, утворення нага­дують цвітну капусту, характеризуються тривалим перебігом. У період вагітності та під час пологів кондиломи можуть стати причиною кровотечі. У 15 — 17 % хворих спостерігається регрес кондилом, особливо виниклих під час вагітності.

Диференційний діагноз проводять переважно з широкими сифілітичними кондиломами, які шільно розміщуються на широкій основі бурого, іноді мідно- червоного кольору, нечасточкової структури.

Також здійснюють кольпоскопічне дослідження: гострі кондиломи мають вигляд епітеліальних розростань, у яких при обробці 3 % розчином оцтової кислоти добре проглядаються капіляри.

Плоскі кондиломи, шо інвертують, вдається діагностувати лише за допомо­гою кольпоскопії та біопсії ураженої ділянки шийки матки. Кольпоскопічна картина такого вірусного ураження нагадує інтраепітеліальну карциному.

size=2 color=black face=Cambria>Лікування. При великих кондиломах виконують кріодеструкнію, діатермо­коагуляцію або хірургічне видалення кондилом. Для лікування невеликих кон­дилом можна застосувати резорцин (їх присипають порошком резорцину з борною кислотою), конлилін, солкодерм.

Частота генітального туберкульозу становить 10 — 12 % усіх форм туберку­льозу. Він є причиною таких ускладнень, як безплідність, перитоніт, утворен­ня фістул з проривом у сечовий міхур, пряму кишку, черевну порожнину, кишечник та ін. Туберкульоз статевих органів у жінок — одна із форм загаль­ного захворювання на туберкульоз, спричинена мікобактеріями туберкульозу (людського, бичачого та пташиного типів), які проникають до статевих органів з первинного вогнища (як правило, легень) гематогенним, лімфогенним шля­хом або з очеревини на суміжні органи. Найчастіше (80 — 90 %) процес лока­лізується у маткових трубах (переважно двобічне ураження), у матці або ізоль­овано, яєчники залучаються до пронесу при ураженні маткових труб (періоо- форит). Первинні ураження: ураження шийки матки, піхви і зовнішніх статевих органів.

Загальні зміни в організмі хворих на туберкульоз жіночих статевих органів проявляються симптомами туберкульозної інтоксикації. Скарги хворих різно­манітні: біль унизу живота, у поперековій ділянці, надмірні білі, порушення менструальної функції, безплідність у разі порівняно тривалого перебігу за­хворювання.

Туберкульозний сальпінгіт. Розрізняють ексудативну (підгострий перебіг, специфічний гідросальпінкс, наявність двобічних позаматкових мішкопо­дібних утворень, болючих пальпаторно. туберкульозні горбики сакатного перитоніту; деструкція туберкульозного пронесу з утворенням казеозних мас супроводжується септичним станом), казео.зну (переважно розвивається в дітей, у період статевого дозрівання, після аборту і пологів; тяжкий перебіг, значно виражена туберкульозна інтоксикація, конгломерат органів малого таза, виникнення пельвіоперитоніту тяжкої форми) і продуктивну (прихо­ваний персбії, стерта клінічна картина, розвиток у м’язовій оболонці труби фіброзної тканини і склеротичних процесів, флеболіти; при ексудативному перитоніті — осумковані порожнини в ділянці малого таза, наповнені ріди­ною) форму.

Туберкульозний ендометрит виникає внаслідок поширення процесу зі сли­зової оболонки маткових труб, характеризується наявністю менометрорагій, альгодисменорсї, первинної аменореї, синехії, первинної безплідності, ацик­лічних маткових кровотеч, розвитком піометрів.

Перебігає у дифузній (ураження всього ендометрія) і вогнищевій формі.

При туберкульозі шийки матки уражується слизова оболонка каналу ший­ки матки, піхвової частини, нерідко з одночасним ураженням ендометрія, що проявляється поліпозними розростаннями в шийці матки.

Туберкульоз яєчників діагностується рідко і поєднується з туберкульозом маткових труб (симптоми, характерні для конгломератних форм туберкульозу, безплідність, порушення менструального цикну, біль у животі і попереку).

Туберкульоз вульви діагностують украй рідко.

Діагностика. Діагноз ставлять за допомогою імунобіологічних методів (внут- рішньошкірна проба Манту, проба Koxa), бактеріологічного методу (досліджу­ють менструальну кров та ендометрій ігри діагностичному вишкрібанні, ріди­ну із черевної порожнини, одержану в результаті пункції, тканини видалених органів, пунктати тубооваріальних новоутворень). Надійнішим є біологічний метод — прищеплення патологічного матеріалу гвінейським свинкам. Крім цього застосовують гістохімічні реакції — виявлення PHKy клітинних інфільтра­тах. Рентгенологічний метод є обов’язковим при обстеженні хворих на тубер­кульоз. Проводять метросальпінгографію з одночасною рептгенопневмопель- віографією і лапароскоп ією. На рентгенограмі маткові труби візуалізуються у вигляді булавок, чоток, ампульні відділи труб непрохідні.

Лікування туберкульозу жіночих статевих органів проводять гінеколог, фгизіатр або фтизіогіне колот у жіночій консультації або в туберкульозному диспансері.

При специфічній хіміотерапії найкращого ефекту досягають шляхом уве­дення антибіотиків у вогнище ураження через день (15 — 20 ін’єкцій), після чого переходять на внутрішньом'язове введення препарата протягом 2 — 3 міс. залежно від перебігу і гостроти процесу в комбінації з похідними ізонікотино- вої кислоти. Препарати І ряду: фтивазид по 0,5 г 2 — 3 рази на добу, ізоніазид по 0,3 — 0.6 г на добу, салюзид 5 — 10 % 10 мл уводять через склепіння піхви, 20 ін’єкцій шляхом інстиляції у порожнину матки.

Препатрати И ряду: натрію парааміносаліцилат перорально по 2 — 3 г на одне приймання до 12 г на добу, тибон до 0,1 г на добу; піразина.мід по 1,5 — 2 г на добу, циклосерин по 0.5 — 0,75 г на добу.

Гормональна терапія зменшує інтенсивність запальної реакції. Застосову­ють преднізолон, гідрокортизон. Лікування розпочинають з дози 25 мг па добу у поєднанні з регіонарним уведенням стрептоміцину, потенціюючи його дію. Потім дозу підвищують до 50, 75, 100 мг залежно від стану хворої і тяжкості пронесу.

Ферментотерапія (лідаза по 32 — 64 ум. од. у поєднанні зі стрептоміци­ном, гідрокортизоном через задню частину склепіння піхви або шляхом гідро- тубації через день 10—15 разів, електрофорез з 1 % розчином хімотрипсину) показана в стадії стабілізації і розсмоктування.

Хірургічне лікування поєднують з антибактеріальною терапією. Обсяг опе­рації визначається віком хворої і поширенням процесу.

Призначають також вітамінотерапію (тіамін, піридоксин, кальцію пан- тотеат, аскорбінова кислота) і протианемічну терапію.

style='font-size:10.0pt;font-style:italic'>Серед фізіотерапевтичних методів використовують УЗД (після тривалої антибактеріальної терапії). Санаторно-курортне лікування (Південний берег Криму) протипоказане при гострій стадії.